Згідно з Указом Президента України 23 лютого в нашій державі відзначається День захисника Вітчизни. Можна по-різному оцінювати це "мілітарне" свято, що успадковане нами від колишнього Радянського Союзу, але до захисників Української держави ставлення у нашого народу залишається незмінно шанобливим. Тим більше, коли теперішнє місце служби героя нашої сьогоднішньої розповіді, колишнього кадрового військового - знову таки передній край - Представництво Президента України в Криму... Микола Скіпа не з тієї категорії людей, попереду яких завжди йде створена ними навкруги свого імені слава, тих, хто купається в ореолі власної величі, що іноді приховує... мильну бульку. Та й взагалі подібний стиль не притаманний кадровим військовим - не так виховує їх служба, що вимагає чіткості в словах і діях, емоційної стриманості, конкретного мислення, а найголовніше - суворої відповідальності за долі тих, хто, згідно з армійським статутом, є провідником командирських рішень. І навіть коли загартуються, змужніють учорашні новобранці, все одно стосунки в армії особливі. Але мудрий керівник добре знає, коли скористатися владою, а коли просто обмінятися з юнаком парашутами, якщо той боїться стрибати. Бо багато років пропрацював Микола Свиридович на офіцерських посадах у повітряно-десантних військах в Прибалтійському та Закавказькому військових округах. З небом була пов'язана і строкова служба, після якої згодом він закінчив на відмінно військово-політичне училище в Києві. Тож Микола Скіпа, на рахунку якого 340 парашутних стрибків, може зрозуміти нерішучого солдата, бо, хоч і не дуже про це розпросторюється, поховав немало армійських побратимів. Тому у дружин десантників і панує така традиція - в день стрибків прощатися з коханими по-особливому. Та й сам Скіпа, нині полковник запасу, "ламався" неодноразово, найтяжча із травм - перелом хребта - погрожувала йому довічною нерухомістю. Але не здався. Як би це він міг лежати, коли згодом в країні все зарухалося, завирувало - настав час великих перетворень! А заграла сурма незалежності, коли Микола Свиридович перебував на викладацькій роботі в Сімферопольському військовому об'єднаному училищі, вже захистивши в Московському державному університеті кандидатську дисертацію з філософських наук, присвячену проблемам міжнаціональних відносин. Саме в училищі, де готували офіцерів для інших країн, Микола Скіпа - начальник циклу російської мови - і здобув той початковий досвід, що не лише продовжив його кар'єру науковця (підмурок якої було закладено ще в Бакинській вищій партійній школі), але й дуже знадобився в умовах розбудови незалежної України. Визначився тут Микола Свиридович одразу ж. Майже 30 років військової служби, спрямованої на виховання "людини нового зразка", адреса котрої - "шоста частина земної суші", не знівелювали природні національні почуття. В серці жили і боліли рідне село Сокольники, що на Кіровоградщині, бідна хата, звідки пішов на війну татусь, який загинув від ран, коли Микола був ще дошколям, гріла душу згадка про бабусю, у котрої виховувався. Саме там, не досягнувши 16 років, живучи без освітлення і радіо, хлопець самотужки "прорубав вікно" в цивілізацію, вивчившись і працюючи кіномеханіком. Не забулися і рідна українська школа, українська мова, якою спілкувалися за тих часів. - Це було ейфорією, - відповів Микола Свиридович, здається, трохи соромлячись цього піднесеного слова, на моє запитання про те, якою була його перша реакція на здобуття Україною незалежності. А за словами цими - життєві докази. Це він, полковник Скіпа, - серед тих, хто першими в Криму присягнув на вірність Україні, підняв синьо-жовтий прапор, від якого шаленіли тоді збиті з пантелику кримчани. Саме Скіпою було створено і очолено у 1991 році Кримське відділення Спілки офіцерів України, що складалося на початку лише з 12 ентузіастів, але згодом стало масовим і впливовим. Останньою з військових посад Миколи Свиридовича була посада заступника військового комісара АРК, і не випадково довірили йому відстоювати інтереси молодої держави на цьому дуже важливому плацдармі. А попереду розгорталися ще серйозніші перспективи - вища атестаційна комісія Міністерства оборони України двічі рекомендувала Скіпу на генеральські посади - заступника командувача ВМС України з виховної роботи та у Прикарпатський військовий округ. Але першу полковник Скіпа відхилив сам, бо, хоч небо і море й сходяться десь на обрії, але не вважав себе "морським вовком", щодо другої, тут переміг "здоровий егоїзм" міністра оборони, висновок котрого був таким: "Цілком згоден, але він потрібен нам у Криму", - бо міністр добре пам'ятав оті травневі події, коли бунтівний генерал Кузнєцов своє небажання приймати українську присягу ледь не перетворив на збройний конфлікт і лише завдяки вмілим діям Миколи Скіпи разом з однодумцями його вдалося "лагідно" приборкати. Підбиваючи підсумки своєї громадської діяльності, спрямованої на розбудову і зміцнення України, Микола Скіпа повідомив, що є членом ради Кримського відділення Товариства зв'язків з українцями за кордоном "Україна - Світ" та членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, а також представником українського козацтва, і не рядовим - рада козацьких старшин обрала його головним інспектором Окремого Кримського округу Українського козацтва. З гордістю розповідає Микола Свиридович і про те, як йому довелося бути делегатом ІІ і ІІІ Всесвітніх форумів українців. Чоловічих рис ("десантників можна порівняти з пожежною командою уряду") потребувала і його основна робота на посаді завідувача відділу міжнаціональних відносин і гуманітарної політики Представництва Президента України в АРК, на якій працює Микола Скіпа вже майже вісім років. Особливо на початку, коли Крим хворів на манію величності і грався у власного міні-президентика. Згодом відкрите протистояння відійшло у минуле, але політика тихого саботажу всього українського продовжувала давати свої гіркі плоди. Взяти хоча б приклад зі створенням Всеукраїнського інформаційно-культурного центру, на посаду керівника якого у 1997 році було запропоновано Всеукраїнською "Просвітою", Постійним Представником Президента України в АРК Д. Степанюком та головою ВР АРК А. Демиденком Миколу Свиридовича. Але його кандидатуру, за чутками, з подачі тодішнього кримського рескому з інформації було відхилено на користь людини, не зацікавленої у створенні Центру. Таким чином вдалося загальмувати цю справу ще на кілька років. Здавалося б, сьогодні, коли рейтинг інституції, що уособлює в Криму президентську волю, незрівнянно зріс, оскільки ситуація на півострові теж змінилася, можна було б і розслабитися. Але безхмарне життя поки що тільки мариться. Проблеми перейшли в іншу площину. І тут вже Миколі Свиридовичу доводиться залучати свої здібності психолога та філософа (до речі, філософію українською мовою він і зараз паралельно викладає в ТНУ). І у тому, що представники різних національностей Криму, попри складні процеси самоідентифікації, спотворене виховання та економічні нашарування, рухаються сьогодні назустріч одне одному, усвідомлюючи просту істину: Крим - це їхній спільний дім, який треба мурувати, а не руйнувати, є і особиста заслуга Миколи Скіпи - людини, яка ніколи не відсиджувалася в окопах. Бо знала і шанувала небо. Синє небо над золотими ланами дозрілого хліба.
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
