Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ`Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

 (Продовження. Поч. у № 13, 15)

 Жорстоко розправилися фашисти з усією родиною Гненних: як партизанів повісили в Златополі на базарному майдані Євдокію Федорівну, Федору Степанівну, Павла Ничипоровича, його сина Олексія. Гненну Оксану Олексіївну, маму Євдокії, живою вкинули в глибокий колодязь. Стратили фашисти також їхніх товаришів по боротьбі: Остапа Федоровича Сторчового, Максима Дмитровича Коваля, Степана Володимировича Бородіна.
 Син страченої Оксани Олексіївни Гненної - Олексій Федорович - в цей трагічний час був на фронті, у діючій армії, служив радистом у командира 89-го стрілецького
корпусу 61-ї армії (з 1938 по 1946 р.). Про загибель від рук фашистів мами, сестри, дядька Павла, його сина Олексія та інших Олексій дізнався з листа маминого брата. Комкор, генерал Рагуля викликав Олексія до себе. Розпитавши про все, він по-батьківському поклав руку на плече і твердо сказав: «Шкода, дуже шкода, але їх не повернеш. А тобі треба вижити у цій жорстокій війні, повернутися додому і продовжити рід Гненних. Будь мужнім. Поїхав би у відпустку, але завтра починається наступ Білоруських фронтів». Та за одну ніч з темнорусого кучерявого чуб Олексія від цієї звістки став білим. Війна вимагала мужності, і Олексій дійшов до Берліна, до Перемоги, в 1946 році був демобілізований. Повернувся в Турію і замість міцного господарства, яке він залишив, ідучи на службу, побачив згарища, не зустріла його жодна жива душа з родини. Кавалер ордена Слави ІІІ ступеня, Олексій Гненний не зламався від горя і, засукавши рукава взявся відбудовувати згарище. Разом з молодою дружиною Євдокією Порфирівною Лускан з Тишківки (моєю двоюрідною сестрою), в котрої під час важких боїв у їхньому селі, на початку 1944 року, загинула мама Хотина, а на фронті, на Курській дузі, під Прохорівкою, смертю хоробрих поліг її рідний брат Іван, офіцер-танкіст, - відремонтували хату, поставили сарай, розпочали своє нелегке сімейне життя. 1948 року народився первісток - син Володимир, тепер лікар вищої категорії, зав. відділенням реанімації та екстреної терапії в Кіровограді, батько трьох донечок. Другий син, Микола Олексійович, інженер, під час служби у ракетних військах Радянської армії отримав велику дозу опромінення і помер молодим, не одруженим. Отака доля.
 Олексій Федорович весь трудовий шлях пройшов в споживчій кооперації: головою сільського споживчого товариства, завідуючим торговим відділом та головою райспоживспілки. Отримав звання «Заслужений працівник торгівлі України».
 На жаль, Олексія Федоровича на цьому світі вже немає. Та пам’ять про нього - мужню, чесну, справедливу людину - для мене дорога ще й тому, що в роки війни як Олексій, так і я, воювали на 1-му Білоруському, 1, 2 та 3-му Прибалтійських фронтах, в 61-й армії А. П. Бєлова. Олексій в управлінні стрілецького корпусу, а я в 415-й стрілецькій дивізії полковим розвідником 1323-го Пінського стр. полку. Разом йшли до Перемоги, визволяючи Україну, Білорусію, Литву, Латвію, Естонію, штурмували Варшаву, Берлін.
 Жили та діяли в с. Турії патріоти України, які не сиділи склавши руки, а мужньо боролися з німецькими окупантами на багатьох фронтах Другої світової війни, в партизанських загонах Калачника, Наумова.
 В 1942 - 1943 роках німецька окупаційна адміністрація масово вивозила з України хліб, ліс, цукор, олію, паливо, надбання культури та мистецтва, молодь та кваліфікованих спеціалістів з усіх галузей науки та виробництва. Дійшло до того, що з наших ланів ешелонами вивозили до Німеччини чорноземний ґрунт.
 Сотні молодих хлопців та дівчат с. Турії та й усього району було насильно вивезено на рабську працю до Німеччини: ще й сьогодні перед моїми очима збірний пункт в Златопільській гімназії, огороджений колючим дротом на зразок концтабору, в якому побував і я. Пам’ятаю той день, коли конвой із солдатів та собак гнав моїх нещасних однолітків брукованою дорогою із Златополя до залізничної станції Новомиргород. Дорогою довжиною в два кілометри, колоною на всю ширину дороги йшли на каторжні роботи діти України, невільно покидаючи свої оселі, рідних, близьких, залишаючи школу, в якій не змогли отримати освіту, своїх коханих, з якими розлучила війна, можливо, назавжди. Йшли, голосно плачучи, безнадійно, безповоротно, бо ніхто не знав, куди їх запроторять фашистські людолови.
 Разом з іншими їздовими мене занарядили везти на підводі бідненькі пожитки туріянських хлопців та дівчат: це був зимовий одяг, вузлики з їжею, які їм приготували в дорогу матері, якась взуванка.
 В юрбі серед полонянок йшла моя рідна сестричка Клавдія, 1924 року народження, і ніхто не знав, чи хоч коли-небудь вона повернеться до свого села.
 Обабіч бруківки, якою рухалась колона невільників, супроводжувана німецькою охороною, ґрунтовим шляхом йшли матері, бабусі, проводжаючи своїх дітей, внуків у неволю. З цієї процесії чиясь мати, ридаючи, підносячи свої натруджені руки до неба, до Бога, проривалась через конвой, щоб останній раз хоч доторкнутися до своєї дитини, попрощатися з нею по-людському. Та гітлерівський солдат чергою з автомата розстріляв цю нещасну Жінку-Матір. Плач, крик уже всієї колони не затихав до самої залізничної станції, тривав і після посадки у вагони-телятники з єдиним заґратованим віконцем та залізними засувами на дверях. Ми, їздові, розвантажили свої вози з поклажею, від’їхали від платформи, та ще довго було чути дівочий плач, незважаючи на те, що потяг набирав швидкість і віддалявся в далекі чужі краї.
 Моя сестричка Клавдія була перевезена з Німеччини в Австрію, де працювала в бауера на сільськогосподарських роботах. Разом з нею працювали дівчата з Польщі, України, Франції. Праця була важкою, та ще важче було від усвідомлення своєї неволі, рабства, туги за рідним краєм. Згідно з архівною довідкою № 230 - 699 від 11.09.1988 року «15 травня 1948 року була насильно вивезена німцями, працювала в с. Великий Штибилс (Австрія), с. Греатвайн (Австрія), м. Греац (Австрія). Визволена 9 травня 1945 року. З 16.05.1945 року перебувала в перевірочно-фільтраційному пункті СПП № 199 Еберау (Австрія) до 25.08.1945 року. Компрометуючі матеріали відсутні». Після повернення в с. Турію ще довго, щомісяця, зобов’язана була з’являтися в органи КДБ в м. Златопіль, реєструватися. Була під постійним наглядом, переслідуваною, зневаженою, що забирало останні сили й здоров’я. Довгі роки навіть паспорта не видавали. Якщо потрібно було їхати на лікування, - видавали тимчасове посвідчення.
 Згідно з архівними даними, на рабську працю до Німеччини було вивезено до 2,5 млн. української молоді. Двічі в облаву людоловів потрапляв і я, та обидва рази, ризикуючи життям, хутко зникав. В подальшому вдень працював на громадському дворі, а вночі переховувався в яругах та окопі, викопаному та замаскованому в сараї, де стояли коні. Ховатися треба було і від німців, поліцаїв, жандармів, навіть від бригадира Піддубного Василя, який за сумісництвом був помічником поліцая та сексотом. Завжди треба було бути в бойовій готовності. Тому взимку, заздалегідь, заготував дров на паливо: щоночі, саньми, парою коней, ризикуючи потрапити в німецькі лабети, разом зі своїм сусідом Миколою Горбенком їздили в ліс «горобинець», в якому, між іншим, ще дислокувалася німецька військова частина, а ми пиляли, обрубували гілля, складали на сани 1,5-метрові дрова і через поле по снігу везли додому. Не одна ніч пройшла в поїздках, та вдома були гарно заховані дрова, яких вистачить не на одну зиму. Моя ненька не могла нарадуватися таким дорогим прибутком, бо відчувала своїм серцем, що лихоліття війни забере й мене, і залишиться вона одинокою, незахищеною: батько в Сибіру, Клава в Німеччині, а мене «підметуть» як не в Німеччину, то на фронт. Німецькі людолови, відступаючи, забрали з собою, разом з багатьма іншими, мого дядька, маминого брата, Євгенія Галактіоновича Цуркана, великого майстра, вчителя з виготовлення всіх струнних музичних інструментів, музиканта, співака, столяра. Додому він уже не повернувся, десь склав свою голову на дорогах безпощадної війни; не повернувся до своєї дружини Мотрі (моєї хрещеної матері), до єдиного сина Олексія, інваліда війни, котрий після Перемоги все життя віддав прокурорській діяльності: працював районним, міським, обласним прокурором.
 Моя мама вміла робити все, що потрібно для життя в селі, навіть виготовляти бурячну горілку-самогонку, без якої тут прожити було неможливо: горілка була джерелом грошей та різного роду «бартеру»: полатати чоботи, черевики – півлітра, кожушка – півлітра, пошити рукавиці – чвертка, виорати та заволочити город – літр, прийде бригадир – наливай, поліцай – наливай. Війна – війною, а жити треба було. Важко працювали, в постійному ризику ночами ходили в поле по буряки, солому, сіно для корови та інше.
 Деякі хлопці з села, мої однолітки та й старші віком, щоб уникнути вивезення в Німеччину, йшли за контрактом служити-працювати на німецьке військове летовище, що було в с. Ротместрівці Смілянського району Черкаської області. Це Мезецький Петро, Драний Павло, Драний Кузьма, Бабич Юрій, Волошин Микола (Яцик), Головцван Василь, Павленко Василь, Кабаченко Михайло, Кабаченко Степан та інші. Видали їм німецьку (мишачого кольору) уніформу та робочий одяг, надали місце в казармі, безплатне харчування, робочі місця по обслуговуванню летовища та літаків. В дні релігійних свят німці відпускали їх додому на два дні.
 Двічі бригадир В. Піддубний та поліцай В. В. Олексенко примушували мене везти своїми кіньми цих «комсомольців-добровольців» з Турії в Ротместрівку, а це не близька дорога для коней - десь до 40 км.
І все було б гаразд, праця для мене, їздового, не важка. Та коли перший раз привіз хлопців (їхні клунки з харчами, бо вони йшли пішки) у Ротместрівку, вже біля летовища стояли два військові німці і побачивши моїх коней, бо вони були гарні, випестувані на добрих крадених кормах, я зрозумів, що вони мають намір реквізувати коней на зворотному шляху. Та задум їхній я розгадав, і доставивши добровольців до їхньої казарми, зворотний шлях вибрав через інший провулок, і, виїхавши за село, в поле, пустив коней галопом. Та німці, побачивши, що я втікаю, відкрили по мені вогонь з карабінів, але коні врятували і себе, і мене. Додому добирався об’їзними дорогами, через ліс, а не через села і благополучно прибув уночі додому.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема ""Білі плями" історії"