"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема "Душі криниця"
#16 за 18.04.2008
ОЛЕКСАНДР ШУГАЙ:«А ЛЮДИ УКРА╥НУ ВИГЛЯДАЮТЬ...»
Л╤ТЕРАТУРА ФЕНОМЕН ОЛЕКСАНДРА ШУГАЯ ╤НАКШЕ, як романтичним наше приятелювання не назвеш. Стр╕чалися-бачились лише дв╕ч╕. ╤ це за п╕вв╕ку. А почалося в пово╓нн╕ давн╕ л╕та, коли школярики, залюблен╕ в художн╓ слово, - в╕н, Сашко Шугай ╕з Сумщини, я з Черкащини, опов╕дали в листах про сво╖ проби пера. Приводом для знайомства була моя публ╕кац╕я в газет╕ «З╕рка», на яку щиро в╕дгукнувся Сашко. Листувалися ми тод╕ натхненно й завзято та й зараз не зар╕ка╓мось один одного, бо це б означало в╕дректися в╕д того, що закарбувалося в пам’ят╕ - ╕ ти не можеш його забути. А л╕та минали, все дал╕ й дал╕ в╕дпливали так╕ св╕тл╕, трепетн╕ юност╕ дн╕. За б╕льш як п╕встол╕ття м╕й добрий приятель з╕брав щедрий ужинок, особливий у наш╕й л╕тератур╕. Тож хочу в╕дверто поглянути на феномен Олександра Шугая. Не маю нам╕ру докладно анал╕зувати його доробок, це чудово зробив всюдисущий Михайло Слабошпицький у передмов╕ до Шуга╓вого роману «Притча про хату, або сорок святих» (Ки╖в, «Юн╕верс», 2006). Дос╕ пам’ятаю, як 1954-го, зда╓ться, в листопад╕, Сашко под╕лився рад╕стю: роменська райгазета надрукувала його, чотирнадцятир╕чного л╕тстуд╕йця, в╕ршовану байку. П╕сля того на шпальтах «районки», немов з рогу достатку зарясн╕ли в╕рш╕ та зам╕тки зд╕бного початк╕вця. Невдовз╕ - доб╕рка в газет╕ «Молодь Укра╖ни» з передн╕м словом Олекси Ющенка (разом з Максимом Рильським в╕н при╖здив у Суми на зустр╕ч з молодими л╕тераторами). А через дванадцять рок╕в прислав мен╕ тоненьку зб╕рочку «Ромен-цв╕т». Важко було сказати, чи станеться в перспектив╕ чудо народження ще одного поета. Дебют як дебют. Зв╕сно, щир╕сть почутт╕в, певне вм╕ння викласти ╖х у ямбах ╕ хореях - це, безперечно, не так уже й погано. Але ж в╕домо: для багатьох неоф╕т╕в на цьому й зак╕нчу╓ться ╖хн╕й поступ у л╕тературу. На щастя, в «Ромен-цв╕т╕» дом╕нували ц╕кав╕, самобутн╕ знах╕дки, саме Шуга╖вськ╕ образи й мотиви. Наприклад: «Ромен-цв╕том» охрещена моя р╕дна Роменщина. Ромен-цв╕том ще й травами – козацькими уставами. Над землею ввижа╓ться - п╕д землею вчува╓ться: тут козацтву гулялося, тут магнатам не спалося...» Чи треба нагадувати сучасному читачев╕, що «козацька тематика» (а за походженням Олександр Шугай - саме з давнього козацького роду ╕, як з’ясувалося, надихала його до творчост╕ знаменита «История Руссов», що дивом збереглася в м╕сцевому кра╓знавчому музе╖) тод╕ не була в пошан╕ у власть ╕мущих. ╤ дал╕:
Ромен-цв╕том охрещена Моя р╕дна Роменщина Ромен-цв╕том ще й травами - П╕снями нелукавими. Чи п╕дн╕мусь над тучею, Чи упаду п╕д кручею, Чи вдалин╕ ходитиму, Пов╕к тебе любитиму!
Якраз оця любов ╕ св╕дчила чудо народження поета. Тут варто зазначити, що в ш╕стнадцять рок╕в О. Шугай написав ╕ «Роменський вальс», - в╕дтод╕ ця п╕сня стала «в╕зитною карткою» його м╕ста. «Драматург╕я» б╕льшост╕ в╕рш╕в молодого автора рухалась з╕ткненням антитез: тривога - спок╕й, н╕жн╕сть - жорсток╕сть, б╕ль - страждання тощо. Шугай не хот╕в вимр╕яти «при╓мну» д╕йсн╕сть, в╕н вол╕в збагнути ту, яка ╓, - збагнути, щоб знайти в н╕й м╕сце, «житт╓вий прост╕р» для д╕╖. Для прикладу в╕рш «Соняшники» з т╕╓╖ ж першо╖ зб╕рки. Тут з допомогою традиц╕йно розгорнуто╖ метафори в╕дтворено не т╕льки зачарован╕сть св╕том, але й його жорсток╕сть:
Шляхи... Шляхи... Кругом... Кругом... А ноги не йдуть. Ми вс╕м, ус╕м б’╓мо чолом, А нас у чола б’ють.
Та неспод╕вано для читача Шугай раптово замовк. Було дивно ╕ жаль - чому? Творча невдача? Здолали л╕нощ╕? Стали на завад╕ служба в арм╕╖, навчання в Шевченк╕вському ун╕верситет╕, журнал╕стськ╕ посади? Врешт╕ через одинадцять л╕т об╕звався другою зб╕ркою «Непод╕льн╕сть». Виявилось» увесь цей час уперто шукав себе ╕... знайшов у проз╕ (нею гр╕шив ще школярем). Не зраджував поетичну творч╕сть н╕коли, про що св╕дчить чимала публ╕кац╕я з промовистою назвою «Поез╕╖ на берегах прози» («ЛУ» за 9 грудня 2004 року). Усп╕х до Шугая-проза╖ка прийшов не в╕дразу. Перша пов╕сть «Завойовник» так ╕ не побачила св╕т, бо аж н╕як не вписувалась в постулати соцреал╕зму. Тож виходить, що як майстер слова в╕н заявив про себе книжкою «По стерн╕ босон╕ж» («Молодь», 1983), до яко╖ вв╕йшла однойменна пов╕сть разом з новелами. Пам’ята╓ться, як ╕з старшокласниками обговорювали ╖╖ на уроц╕ ╕ як вона м╕цно запала в ╖хн╕ душ╕. Чим? Важко було в╕дпов╕сти на це однозначно. Може, тим, що нам тод╕ до оскомини набридли обов’язков╕ для вивчення твори так звано╖ виробничо╖ тематики, а тут автору вдалося порушити, якщо не розв’язати в╕чну проблему «блудного сина». А може, тим, що увесь тв╕р дихав св╕тлою добротою. Заворожувала його поетичн╕сть. Справд╕, Шугай-поет привн╕с у прозу сво╓р╕дну образн╕сть мови, л╕ричну манеру висловлювання. Одначе п╕сля свята настають будн╕, труд важкий, щоденний. Дума╓ться, О. Шугай так ╕ зрозум╕в св╕й дебют у проз╕, бо сам ╕з роду, де споконв╕ку ведеться - праця, праця ╕ праця за будь-яко╖ погоди. Затято орав ╕ с╕яв на сво╓му л╕тературному пол╕, гаряче в╕рив, що прийдуть дн╕ доброго ужинку. Мабуть, кажу я соб╕, хл╕боробською вдачею ╕ вимоглив╕стю пояснюються тривал╕ паузи м╕ж виходом його талановитих книжок. Т╕льки через с╕м рок╕в п╕сля прозового дебюту у журнал╕ «Дн╕про» з’явля╓ться прец╕кава досл╕дницька пов╕сть – есе про двох поет╕в - Василя Мисика та Андр╕я Казку «Крапля сонця у мор╕ блакиту». А вже на початку дев’яностих, зв╕сно, минулого стол╕ття, виходить у св╕т документальний роман «╤ван Багряний або через Терни Гетсиманського саду» (1996). Критика не могла не пом╕тити цього небуденного твору, зокрема М. Слабошпицький назвав його «справжн╕м в╕дкриттям, що межувало з творчим подвигом». Можу засв╕дчити: це приск╕пливе досл╕дження б╕ограф╕╖ ╕ творчост╕ ╤вана Багряного та епохи, в як╕й в╕н жив, ╓ наст╕льною книгою вчител╕в-укра╖н╕ст╕в. Якби моя воля, ув╕в би його в програми з р╕дно╖ л╕тератури для обов’язкового вивчення. Тор╕к О. Шугай в╕ддав на суд читачев╕ роман (у двох книгах) «Притча про хату, або сорок святих». Така загальна назва п’ятикнижжя, об’╓днаного одним ц╕кавим пригодницьким сюжетом ╕ одним головним геро╓м. Саме в╕д ╕мен╕ журнал╕ста й ведеться опов╕дь на тл╕ життя райцентру, а пот╕м ╕ служби в арм╕╖ за умов тотал╕тарного режиму. ╤ хоча в художню тканину опов╕д╕ впл╕таються документи, реальн╕ под╕╖ ╕ нав╕ть щоденников╕ записи, цей еп╕чний роман, як на мене, аж н╕як не ╕сторико-б╕ограф╕чний тв╕р, це соц╕ально-психолог╕чний пошук духовно╖ сутност╕ людини. Чи пощастить авторов╕ видати три ╕нших вже вик╕нчен╕ книги? Дуже хот╕лося б... Повторююсь за Валер╕╓м Шевчуком (не досл╕вно): О. Шугай пише ╕ робить т╕льки те, чим загор╕вся, що взяло за живе ╕ не в╕дпуска╓. Тому-то в його творчому ╕ редакторському «ре╓стр╕» ╓ реч╕, лише перел╕к яких просто таки вража╓. Був ╕н╕ц╕атором ╕ редактором першо╖ антолог╕╖ давньо╖ укра╖нсько╖ поез╕╖ «Аполлонова лютня» (1982). Про те, в яких муках народжувалась ця ун╕кальна книга, розпов╕в у щойно виданому есе-спогадов╕ «Як творилася «Аполлонова лютня»» (2007). Переклав сучасною укра╖нською мовою в╕рш╕ Климент╕я Зинов╕╖ва «Золоте чересло», поета к╕нця XVII - початку XVIII стол╕ття. Опубл╕кував спогади про Григора Тютюнника «Усе живе - тепле...» (з ним певний час сп╕лкувався у видавництв╕ «Молодь»). Журнал╕ст за фахом, трудився у редакц╕ях пров╕дних газет ╕ журнал╕в Укра╖ни, в апарат╕ Ки╖всько╖ орган╕зац╕╖ НСПУ. Як редактор у видавництв╕ «Молодь» докладав чимало ум╕нь ╕ зусиль для виходу у св╕т багатьох поетичних книжок, зокрема Л. Костенко, Д. Павличка, ╤. Драча, Б. Ол╕йника, Л. Талалая, В. Базилевського та ╕нших (перел╕к буде вельми довгим). Упорядкував зб╕рку поез╕╖, прози, публ╕цистики з творчо╖ спадщини ╤. Багряного «П╕д знаком Скорп╕она» (1994). П╕дготував до друку двотомник його ж твор╕в «Буйний в╕тер». Сп╕впрацю╓ з Фундац╕╓ю ╤. Багряного, при Ки╖вськ╕й орган╕зац╕╖ НСПУ з його ╕н╕ц╕ативи д╕яла громадська приймальня Фундац╕╖ ╕мен╕ ╤. Багряного. Олександр Шугай живе л╕тературою щодня, живе у слов╕, хоч, може, не так вже й багато створив: об╕знаний з╕ св╕товими формами художнього вираження, в╕н весь час у пошуках ориг╕нального самовияву, боячись за ким-небудь повторитися. А талант жити у слов╕ народив з часом ╕ його власний стиль, ╕ власний погляд на все довкола суще, а згодом - ╕ власний художн╕й св╕тогляд. Певен: оц╕нка творчост╕ цього неординарного письменника ще попереду. Василь ЛАТАНСЬКИЙ, учитель, член НСПУ.
ОЛЕКСАНДР ШУГАЙ: «А ЛЮДИ УКРА╥НУ ВИГЛЯДАЮТЬ...»
МОНОЛОГ ЗЕМЛ╤ Я - з╕рка, з╕рка в з╕рок потоц╕. З час╕в прадавн╕х, з п╕тьми ночей Дивлюсь на сонце. Я бачу сонце Жагучим зором мо╖х очей.
Яке ти сонце? Яке ти будеш? Ти так далеко, що просто жах... Морями гра╓ очей полуда В зеленобрових материках.
Тебе я, сонце, п╕знати хочу, Збагнути хочу, яке ти ╓... Чумацьким шляхом в╕ки гуркочуть - Метеоритовий пил вста╓.
╤ пада в оч╕ мо╖ блакитн╕, А я дивлюся, дивлюсь, дивлюсь... Б╕льмом не стануть мо╖ орб╕ти, ╤ я осл╕пнути не боюсь.
Ус╕ вулкани, ус╕ столиц╕, Ус╕ волошки, снагу п’ючи, У гострозорих мо╖х з╕ницях Схрестили погляди, мов меч╕.
Я - з╕рка! Чу╓ш? В з╕рок потоц╕ З час╕в прадавн╕х, з п╕тьми ночей Дивлюсь на сонце. Яке ти, сонце? Жага хлюпоче з мо╖х очей?
О н╕, не бронза, не м╕дь червона, Не злота полиск с╕я╓... Ах! У тебе, сонце, багрян╕ скрон╕ - Й пожар пала╓ в мо╖х очах!
СОНЯШНИКИ Ми - д╕ти сонця, цв╕т його. Ми - соняшник╕в р╕д. В степу широкому кругом Ростем чимало л╕т.
Ростем багато, так ростем, Що д╕ста╓м блакить... ╤дуть в╕ки, як день за днем, ╤ дн╕, немов в╕ки.
Х╕ба пол╕чиш на земл╕ Соняшник╕в с╕м’ю? Кор╕нням пишемо в р╕лл╕ ╤стор╕ю свою. Руками чорними, як н╕ч, Трима╓м кулю ми. ╤з нами сонце в╕ч-на-в╕ч, А з неба - все громи.
Зл╕тали голови не раз Велик╕, золот╕... ╤ часто, звикл╕ до образ, Ми гнулись край пут╕.
Шляхи... шляхи... Кругом... кругом... А ноги не ╕дуть. Ми вс╕м, ус╕м б’╓мо чолом, А нас у чола б’ють...
ЕЛЕГ╤Я Мен╕ наснилася печера ╤ танц╕в буйно-дика гра, ╤ ф╕лантроп╕вська вечеря Край випадкового костра.
Мен╕ наснились темн╕ орди ╤ сльози перших матер╕в, ╤ заарканених кор╕в Скорботно витягнут╕ морди.
Мен╕ наснились ск╕фськ╕ кон╕ ╤ с╕л потьомк╕нських с╕м’я, Царя пихатого на трон╕ Немов сьогодн╕ бачу я...
Чого не сниться серед ноч╕ - ╤ чорний ворон над чолом, Що п’╓ солдатськ╕ мертв╕ оч╕, ╤ «чорний ворон» п╕д в╕кном.
О сни мо╖, о сни без краю, Ви - пам’ять предк╕в, ╖х життя. Я вас охоче пром╕няю На сон один ╕з майбуття.
ГЕРО╥ ╤ той - герой, ╤ цей - герой. Куди не кинь - Сам╕ геро╖... ╤ т╕льки в╕тер: «Ой-йой-йой!» - Голосить На ру╖нах Тро╖... 1997
ДО ПИТАННЯ ПРО ГЕНЕАЛОГ╤Ю Ведмед╕ - л╕сова порода. Хтось каже: цирков╕ ведмед╕. Але ж не вчила ╖х природа Кататись на велосипед╕!
╤ все ж, либонь, передчувала Ведмед╕в циркову науку, ╤накше б слабк╕сть не давала До грудочки мало╖ цукру. 1979
П╤СЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТ╤ Урядовець Ф., Колишн╕й м╕н╕стр осв╕ти, Стиснув ст╕льця ╕нкрустовану спинку: «А як же тепер наш╕ д╕ти ╥здитимуть на Кремл╕вську ялинку?..» 1991 * * * Нема╓ Укра╖ни в Укра╖н╕, Навколо - покруч╕ як╕сь чужинн╕, Чуже говорять ╕ чуже плекають, А люди Укра╖ну виглядають. Де ж Укра╖на?.. А вона - в Канад╕, У США, в Бразил╕╖ та в Аргентин╕, В Австрал╕╖ та у Нов╕й Зеланд╕╖... Не вдома, на Дн╕пр╕, а десь у стейт╕ - На рушнику й Шевченк╕вськ╕м портрет╕... Цькували, лють рекли несамовиту Й загнали Укра╖ну на край св╕ту. Але добра не буде нам н╕кому, - Хай Укра╖на вернеться додому! 1994
К╤МНАТН╤ КВ╤ТИ М. Кагарлицькому
На п╕дв╕конн╕ взимку яскрав╕ти Ум╕╓те для нас, к╕мнатн╕ кв╕ти, Рости в т╕сних вазонах на ст╕н╕ ╤ св╕т великий бачить у в╕кн╕.
Зм╕няли Всесв╕т на затишшя в дом╕. Ус╕ др╕бниц╕ нош╕ вам в╕дом╕. Ви можете найкраще зрозум╕ть ╤ те, що ми не хочемо др╕бн╕ть!
Заказан╕ вам спека ╕ морози... Коли ж нас б’ють недуги, наче грози, ╤ мукою ста╓ нестерпна мить, - К╕мнатн╕ кв╕ти, вам тод╕ болить? Коли необережними словами Себе ╕ р╕дних ранимо, як н╕ж, Це ваш╕ сльози падають листками, Вмирають стебла й корен╕ тод╕ ж?.. К╕мнатн╕ кв╕ти, й через л╕д паркету Ви р╕дну в╕дчува╓те планету! 1979
ЯРМАРОК У МОРОВСЬКУ Живу, як подоба туристу: Вмиваюсь хвилями Десни... Тут ярмаркують на Пречисту, Отож в село по кавуни!
Назустр╕ч п╕дл╕ток-тополя. Горби, як жорна. ╤ м╕сток... Бабуся йде - ж╕ноча доля... - Куди? - На ярмарок, синок!
╤ вже мен╕ про давн╕ роки Сп╕ва╓ стежка в лобод╕... Сид╕ла б дама без мороки, Поярмаркують молод╕.
В обличчя р╕зьблене дивлюся, Як у ╕стор╕╖ в╕кно... Йдучи на ярмарок, бабуся ╤де ╕з ярмарку давно! 1980 * * * Не знають сосни су╓ти, На плеч╕ взявши неба смальту. ╤з ними очищайся ти Не в╕д чорнозему - асфальту.
Не ма╓ спочиву р╕ка, Явивши тишу верболозну. А теч╕я р╕ки стр╕мка Х╕ба не схожа на венозну?
П╕д соснами - легкий п╕сок... Топчи годинники, то - глиця... Трави язичницько╖ шовк Тоб╕ не раз ╕ще насниться.
Як легковажив ти життям, Де муки й радощ╕ у слов╕! Та справжн╓ т╕льки тут, затям, Хоч ц╕ будинки - ╕грашков╕. 1982
╤РП╤НЬ Л╕н╕ Костенко
В╕кно в сосновому г╕лл╕. Небес ясний орнамент. Чернетки Ваш╕ на стол╕ - Чутлив╕, як пергамент.
З к╕мнати вийшли Ви на мить. Чернетки... Рими. Дати... Я знаю: Вам же заболить, Як стану ╖х читати.
Чутлив╕ сосни ╕ трава, ╤ листя, ╕ кор╕ння. Чутлива в н╕рках мурашва, Зал╕зо ╕ кам╕ння.
Смагляве сонце у зен╕т Спина╓ться чутливо... Чому ж такий байдужий св╕т, Це незбагненне диво?
╤ день, ╕ в╕к. Мовчання й крик. Сучасники ╕ предки... Мистецтво - завжди чистовик, Життя - його чернетки. 1980
ПРОБЛЕМА Хоч ближн╕, хоч далек╕ круки, А все ж викручують нам руки. Проблема!.. Засм╕ють онуки. ╤ чола хилимо з розпуки... Якщо так╕ терп╕ти муки, То взятись, може, за шаблюки? 1997
ЗОНА МОВЧАННЯ Зв’язк╕вц╕ знають: така зона, в як╕й практично нема╓ прийому, ╕нод╕ утворю╓ться навколо передавача.
Тополь верхов╕ття зелене У небо зд╕йма╓ться зрання. Та жодного звуку до мене... Кохана, я в зон╕ мовчання?
Як тисне чорнобильське небо! Життя чи пов╕льне вмирання. Невже ж н╕ словечка в╕д тебе?.. Страшна вона, зона мовчання.
Щодня дослухаюсь до крок╕в. Щодня посилаю волання... На десять оглушливих рок╕в Мо╓ затяглося мовчання.
Н╕хто вже нам не допоможе ╤ тиша навколо бездонна... Це - зона мовчання? Чи, може, Громохкого вибуху зона?! 1986
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5806
|