Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
ДО 70-РІЧЧЯ АНАТОЛІЯ БОРТНЯКА
 Чомусь побутує думка, що справжні поети живуть саме в столиці. Не хотілося б бути таким категоричним у судженнях. На моє глибоке переконання, справжні (читай – талановиті!) поети живуть скрізь – і в столиці, є їх чимало і в провінції, тобто в областях близьких і далеких від столиці. Гадаю, поет, прозаїк живе там, де його душу живить благодатний дух рідного краю, де чується первородне життєдайне слово, таке необхідне для творчості, де вирує рідна стихія життя і ще дуже багато-багато чого, що надихає, хвилює, бентежить.
 Я не уявляю нашої сучасної літератури без її активних творців, таких, скажімо, собі провінціалів-периферійників, як Микола Негода з Черкас, Станіслав Реп’ях з Чернігова, Петро Ребро із Запоріжжя, Микола Братан з Херсона, Сергій Бурлаков та Віктор Корж з Дніпропетровська, Дмитро Кремінь та Валерій Бойченко з Миколаєва, Анатолій Бортняк з Вінниці…
 На адресу останнього зі згаданих й хочу сказати кілька добрих слів для читачів «Кримської світлиці», бо в ці привітні весняні дні, а саме 27 квітня, на яке припадає й нинішнє Великоднє свято, йому виповнюється 70 років. Вік – солідний, вік розквіту творчого таланту.
 Анатолій Бортняк із села Олександрівки Тростянецького району на Вінниччині, народився в родині вчителів. Його воєнне і повоєнне дитинство, шкільні роки проминули в селі Жабокричі сусіднього Крижопільського району. Закінчивши навчання в Одеському державному університеті, Анатолій Бортняк працював журналістом в Тульчині та у Вінниці. Завважте, усе пов’язано з малою батьківщиною, з Вінниччиною, за винятком тих років, коли навчався в Одесі. Рідна вінницька земля для нього, певно ж, найдорожча, він не зрадив їй, не переїхав до столиці, в Київ, хоч, гадаю, такий талановитий майстер художнього слова міг би стати окрасою столичного письменства. Але талант - він і в провінції талант. У творчому доробку поета-вінничанина понад 30 книжок віршів і поем, сатиричних і гумористичних творів, є й книга бесід про культуру мови «Ну що б, здавалося слова…». А що вже Бортняк-пародист – то годі кращого й шукати! Влучно, дотепно, гостро і… не образливо! Такий він з лукавинкою в добрих привітних очах Анатолій Бортняк!
 Живучи у Вінниці, поет А. Бортняк удостоївся літературних премій імені Володимира Сосюри, Степана Руданського, Євгена Гуцала, Олекси Гірника, Михайла Коцюбинського, Олександра Копиленка та трьох міжнародних літературних премій (США). От вам і провінційний поет! А ще до цього додамо, що в 70 – 80-ті роки А. Бортняк очолював Вінницьку письменницьку організацію. Був першим головою обласного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка (нині «Просвіта»).
 Нещодавно в одному з вінницьких видавництв побачила світ чергова збірка поезій Анатолія Бортняка «Янгол-охоронець». Книжка, як на мене, одна з найкращих його книг. Книжка, як каже пересічний читач, дуже сильна. Сильна тим, що в ній дуже виразно окреслено громадянські мотиви, написано про те, що нині нам, українцям болить і що нас дуже хвилює. Це й теми відродження й збереження української духовності, захист рідної мови, утвердження нашої національної самосвідомості, і, звичайно ж, поет дає нищівну відсіч тим, хто намагається принизити нашу національну гідність, опаплюжити нас, українців.
 Вірші А. Бортняка – то справжня висока громадянська лірика. Багато його віршів пронизані синівською любов’ю до України, до свого рідного народу, до отчої землі. Читаєш його вірші, і вони залишаються в душі карбованим словом, своїми крилатими виразами, на кшталт:

«Українці, захистім себе! –
Щоби світ вважав нас українцями!»
* * *
«Жертовність – дружби знак найяскравіший,
Доводять друзі це в належний час:
Один за вас життя віддасть, а інший
Також помре – від заздрощів до вас!»
* * *
«Може, з віком я й стерся на порох,
Та тримаю ще порох сухим»…

 та багато інших.

 Гадаю, навіть цих кількох цитат досить, аби читач міг переконатись, що перед ним справжній поет.
 Здоровлячи Анатолія Бортняка з його високим повноліттям, хочеться побажати йому, насамперед, міцного здоров’я, а відтак творчого натхнення, нових гарних віршів і, звичайно ж, прекрасних книг.
 З роси та води тобі, друже Анатолію!
 Пропонуємо нашим читачам добірку віршів поета-вінничанина Анатолія Бортняка з його книги «Янгол-охоронець».
 Данило КОНОНЕНКО,
 редактор відділу літератури
«Кримської світлиці».

АНАТОЛІЙ БОРТНЯК:
«Українці, захистім себе! –
Щоби світ вважав нас українцями!»
 
ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ

На крилатого янгола квота
є у кожного начеб. Невже
і мене та небесна істота
від напасті, від зла береже?
Очі мружачи, ніби до сонця,
анікого не бачу, сліпак.
Тож прошу навмання охоронця:
«Бережи, коли справді це так!
Захищай від гіркої зневіри,
самоїдства їдкої золи,
що в мені, як озонові діри,
виникають коли-не-коли.
А, буває, синію від злості.
То, пильнуючи, янголе, ти
не вагайся - намни мені кості
і тим самим мене захисти.
Невідомо, допоки віднині
ще топтатиму я спориші, -
та надалі боронь від гордині,
а також від лінивства душі.
Відведи від богемної чарки,
хоч із нею я й так не в ладу.
І, звичайно, потрібні припарки –
за словесну бридню та нуду.
Щира правда - життєва основа.
Не дозволь, охоронцю, ні-ні! –
на брехню і на фальш ні півслова,
як колись дозволяв ти мені.
Ти почуй це прохання смиренне.
Якщо вгодно лише небесам,
захищай мене тільки від мене.
З іншим всім я розправлюся сам».

ТАРАСОВА ГОРА

Така пітьма, що ніби й нас немає.
Лиш на горі, по груди в бузині,
стоїть Тарас. Нічого не питає.
Він бачить сам всі згарища сумні.
Не заглушили муштра й каземати
його пророцтв. І, сивий, наче міф,
тепер мовчить. А що йому казати?
Здається, все сказав, що тільки міг.
Його слова наш гордий дух місили,
підводячи з багнюки і трави.
Він те прорік,
що понад людські сили.
Що світ увесь, почув. Але не ви.
Бо що він вам -
із поглядом упертим?
Коли такий солодкий цей бедлам...
А він же мовив і живим, і мертвим,
й, ненарожденно-виродженим, вам.
О, ви віночки кладете до дати!
Ще й суржиком вшануєте на мить.
Стоїть Шевченко. Нічого додати.
Усе сказав же. Дивиться й мовчить.
Він бачить: дух наш нидіє пропащо.
З гори своєї - з розпачу того
не скаже анічого вже. Хіба що
сам Бог промовить голосом його.

БАНДЕРІВСЬКА РЕМІНІСЦЕНЦІЯ

 Вибачаюсь, а життя - хрінове,
 Хай би що базіка мені шив.
 Був би я бандерівцем, панове, -
 Хоч одну б сволоту задушив.
Микола Холодний.
Це такі паскудні в них манери –
в самоїдів рідних і заброд,
щоб ім’ям Петлюри чи Бендери
український гудити народ.
Отаке у них матюче слово.
Не чекаймо ліпшого від змій.
Ти в Острі зазнав сичання злого,
ну, а я - у Вінниці своїй.
Наша правда - ніби попелюшка
в історичній пам’яті. Отак
чи колись паплюжив би Косцюшка
хоч один, який не є, поляк?
Чи на апеннінському базальті
пресвятих зрікаються джерел,
де ім’я Джузеппе Гарібальді
над віками рине, як орел?
Але ми ще зовсім не панове,
ще тамбовський вовк -
 товариш нам.
А тому й життя у нас хрінове,
розкошують в ньому тать і хам.
Заправляють нами окупанти,
Україну топчуть, як траву.
Де ж оті «бандери», де ті «банди»,
щоб здобути волю наяву?
Ми лише в сум’яттях безборонних,
вікову тамуючи печаль,
відчайдушно никаєм по схронах,
тільки не бандерівських, на жаль.
* * *
Модно клясти тепер, корчачи міну,
дику руїну, повію розтлінну
то із трибуни, а то під пивко...
«Я не люблю її...» - про Україну
міг же, мовляв, заявити Франко.
Та не хапайтесь за рани Франкові!
Він із надмірної тільки любові
вив у гарячці, аж світом луна,
гавкав, лупився об мури до крові,
щоб розбудити, щоб встала вона.
Ви ж, проклинаючи, сумно чи браво,
хвацьку метафору вплівши яскраво,
лиш потішаєте душі братви.
«Я не люблю її...» - геній це право
в муках здобув невимовних. А ви?
Слово його - то життя полум’яне.
Де там у нього зневага, мосьпане,
до України стражденної, де?
Спробую сам написати так:
«Я не...» -
й серце замре, і перо упаде.

СИМОНЕНКО

Йду повз намет,
 що, мов червона сценка,
у прапорах, підсвічених з Кремля.
Питають звідти: - Ви за Симоненка?
- Авжеж, - кажу, - за нього, Василя.
Це він супроти вашої полуди
сказав, життя поклавши за народ:
«Пощезнуть всі перевертні
й приблуди,
і орди завойовників-заброд!»

ГОРИТЬ МОСКВА

Горить Москва, повзуть димища...
Василь Кобець.

«Горить Москва» -
я вичитав у Кобця.
Вона горить, та не згоря, овва.
Згадалось, як мене,
сільського хлопця,
ще по війні стрясло: «Гаріт Масква!»

Війнули в душу тіні волохаті.
Дійшло до тями аж біля воріт,
що репродуктор, з’явлений у хаті,
звідомив «Гаваріт», а не «Гаріт».

Така собі оказія неловка.
Курйоз давноминулого. Але ж
донині не стихає скоромовка:
говорить чи горить - не розбереш.

Зловтіхою не марили й не марим.
А щось у нашій пам’яті збагнем.
Таки не раз доводилося хмарам
московським осяватися вогнем.

В імперії Російській і в Союзі,
вогниськами пойнята стількома,
блищала, ніби шапка на злодюзі,
Блаженного Васілія чалма.

Сама горіла і палала хіттю
роздмухати пожежу світову.
Гіркавий згар - по кожному століттю.
«Гаріт Масква!» Не слухайте Москву!

Її слова - підступні поторочі.
В медових звуках - кована броня.
Палахкотять убивчим блиском очі
братерського троянського коня.

Хоч вільні ми при рідному корінні,
та з приймача прорвуться позивні:
«Гаріт Масква!» - і дрож по Україні.
Й народ стікає кров’ю у Чечні.

Гірчитиме і згаром, й перегаром,
по всій землі шугатимуть жахи, -
якщо Москва, «спаленная пожаром»,
не погамує хижої жаги.
По-християнськи лиха їй не зичим.
Та, Боже, спопели у ній дотла
пиху ординську з духом
войовничим,
зажерливість дводзьобого орла!
* * *
Не звіть його «бацькай»!
 Нехай і звете
лише у лапках, іронічно.
Це слово з віків Білорусі - святе,
здавалось, що й житиме вічно.

Та вже воно нині - як зойк могікан.
А ви смієтеся дражливо.
Який же він батько? Скоріше, пахан
чи - як його? Папа, можливо.

Це він, що звете його батьком,
 приніс
сябрам осорому й наругу.
І «родная мова» - порубаний ліс
на всю білоруську округу.

Знайдіть відповідні слова для забав.
А це, що кривавить, - не цяцька.
Я Бикова й Писіна так називав.
Звертавсь до Гілевича: «Бацька!»

І Янка Купала «прабацькай» мені
з портрета всміхається досі.
Та сохнуть слова, вимирають на пні –
в сябринському щедроголоссі.

Видзвонюють сосни.
По кому той дзвін?
За чим голосіння безкрає?
Не кличте безбатченка «бацькай»!
Бо він і слова такого не знає.
* * *
Нахабно лізе суржик, мов пирій,
вкорінює бридоту кривороту.
Ми ж до Європи прагнем, у котрій
шанують слово кожного народу!

Туди пряма дорога. Ми криву,
по бур’янищах, обираєм знову.
Ми рідну мову топчем, як траву.
А там траву плекають, як і мову.
* * *

Юрієві Мушкетику

Мова - дар безцінний. А, проте,
блідне сяйво, здавна золоте,
на підмогу кличе, в безвість канучи.
«Честь имею!» - згорда нам на те
по-гусарськи дзенькають керманичі.

Їхня честь безчестям буде їм.
Все у нас дорожчає. Окрім
слова - долі нашої відвічної.
Україні в присмерку гіркім
патріарх «Прощай» - сказав у відчаї.

Над душею смертний меч завис.
Вже під неї підкидають хмиз
блюдолизи, блазні шоуменисті.
Був колись лікнеп. Тепер - лікпис?
Тобто, ліквідація письменності.

Бо, якщо ми, справді, холуї, -
нащо нам книжки, та ще й свої,
з ефемерно рідними поняттями?
Хай співають їхні солов’ї!
В них пісні - із «єрами» та «ятями».
Бо, мовляв, земляче, не переч!
Так сказать, не нада ворожнеч.
Не плюндрують слово,
не гноять його.
Рідна мова чи родная речь -
це те саме. Што тут непонятного?

Так повчало нас одне цабе.
Та хіба ми - дике і слабе
плем’я, щоб стояли навколінці ми?
Українці, захистім себе! –
щоби світ вважав нас українцями.

Я і сам у розпачі тужу.
Що ж ми душу бавимо чужу,
а свою - на смітник, до помийниці?
Рокову перейдено межу.
Будем знову чухати потилиці?

Все ж я вірю в слово, в те, котре
сатанинська сила не зітре,
що не щезне безвісти у вирію.
Не померло досі й не помре.
Як паломник, фанатично вірую.

Розумію відчай - через край.
Та Вкраїні не кажім: «Прощай!»
А, зібравши гідність і нескореність,
за душі правічної розмай,
патріарше, ми іще поборемось!

ПОДВІЙНА РЕМІНІСЦЕНЦІЯ

І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було...
Володимир Сосюра.
Я б сьогодні пішов до Петлюри,
Хоч і маю ще путні штани...
Віктор Корж.
Є штани ще: у когось протерті,
а у декого й путні вони.
Та Петлюра - лише на портреті,
десь у закутках тьми й глушини.

Бо стараються так самодури,
щоби лицарський образ потух,
щоб від Симона того, Петлюри,
не зосталося й духу довкруг.

Наша воля - хіба на майдані,
у пустельних воланнях юрми.
Ті штани чи для того нам дані,
аби тільки трусити штаньми?
А якщо розібратися добре,
Ми вже носим штанці, - не штани.
Розгубилось козацтво хоробре
Серед зайд і своєї шпани.

Пригадалась Охрімова свита.
Отака й наша доля сама,
Парадоксами латана-шита:
То штанів, то Петлюри нема.

В’януть, мов недоглянуті вишні,
Наші помисли, мрії, терпці.
І штани, шаровари колишні,
Переводяться на повзунці.

Та невже аж тоді, козацюри,
Ми відчуєм і сором, і гнів
Й подамось до нового Петлюри, -
Як не стане останніх штанів?

КОМЕНТАР ДО ПІСНІ

Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, забрали з собою.
І т. д.

Така весела пісня, що й казати,
аж хор увесь підстрибує, ади! –
про те, як з Дону їхали козаки
кудись додому. От лише - куди?
Куди вони та до якого дому,
подібно до загарбницьких нашесть,
везли насильство, п’яний дух содому,
а не козацьку волю, славу, честь?
Співацтво шкірить зуби:
«Ой ти, Галю…»
Вона ж кричить, припнута до сосни.
Хто нам цю пісню з чорною мораллю
підкинув, як гадюку під тини?
Безрідні Йвани, а чи зайди - хтозна.
Таж і тепер, під спраглу ненасить,
горить натхненно у застіллі сосна,
з рябінушкой впереміж палахтить.
Волає Галя. Вже й за небокраєм
почув би хтось, примчав на поміч їй.
А ми не чуєм - радісно «пахаєм»
(як в пісні цій співається брудній).
Засліплено витьохкуємо, заки
не зблисне нам з похмільної пітьми,
що козакИ ми все ж, а не козАки,
нащадки духу лицарського ми.
В собі гасімо німоту розтлінну,
облишмо невибагливі пісні, -
аби не проспівати Україну,
розіп’яту, мов Галя на сосні.

ЗАКЛИК НА КНИЗІ

Павло Загребельний, «Брухт».
Спинімо ту орду, оту ораву,
тих мародерів, гендлярів, заброд,
що за брудний метал здають державу
й, отруту видихаючи іржаву,
на переплав збувають наш народ.

Сплавляють, ніби залізяччя, гади
усе підряд, уроздріб й загалом.
Пильнуймо, українці, Бога ради,
щоб наших душ останні барикади
не розібрали на металолом!
* * *
Залюбки продавшись в яничари,
ти отримав срібний гонорар.

Не боїшся Божої покари,
а людських нема для тебе кар.

Україну зрадив ти. Облуду
учинив їй, цмокнувши: усмак,
мов Іуда. Гірше за Іуду!
Той усе ж покаявсь як-не-як.

А твоя ганьба така велика,
і тягар важкий в душі брудній,
що, либонь, зламалася б осика,
якби ти повісився на ній.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2008 > Тема "Душі криниця"