Версiя для друку Обговорити в форумi

У тихому заболоченому куточку Любомльського району на Волині, далекому від центральних асфальтових доріг (зате до знаменитого Світязя кілометрів 20, а до польського кордону навпростець і того менше), в селі Масловець стоїть наша батьківська хата. Вона скромна, дерев’яна. Домівка - моя ровесниця, бо саме тут я народився в першу ж ніч по «перехищині». То був понеділок, 16 листопада 1954 року. Правда, 8-місячним, бо ще напередодні мати носила глину та воду, коли батько місив долівку. Дощок на підлогу не було.
 Майже все у нашій хаті було зроблено батьківськими руками. От тільки піч, плита, грубка та весь мур з комином мулярував покійний дядько Сергій, рідний старший брат батька. Пішли вони з життя у один рік, і могили їхні поряд. То вже пізніше, у 60 - 70-х роках, під час щорічних заробітків на Дону, у Ставропіллі чи Дніпропетровщині, освоїв батько й оту хитру мулярську справу.
 З 1986 року хата стоїть без хазяїна. На 70-му році життя колгоспна бортова машина відвезла батька на величезне сільське кладовище. Воно спільне для чотирьох окружних сіл. Хаотичне, невпорядковане, з протоптаними кривими стежками між могилами. Тут все, як на життєвій дорозі. Поряд з похиленими дерев’яними хрестами, на яких навіть на проводи не з’являються кольорові фартушечки з візерунчатими краями, (більше ніде і ніколи таких не бачив), рушники чи віночки (бо вже нікому їх принести), стоять ошатні іменні пам’ятники з чорного мармуру. На тих могилах штучні квіти також часто-густо з’являються тільки по великих релігійних святах. Живі квіти - то взагалі дивина, бо ще донедавна не прийнято було садити на могилах квіти, окрім барвінку...
 Батька вийшло провести в останню дорогу того на диво теплого жовтневого дня усе село.
Попереду несли хрест, хоругви, співав церковний хор. Як правило, похоронна процесія після прощання з тілом покійника на межі села (а це половина дороги до церкви й тільки третина шляху до сільського погосту) стає значно меншою. За труною, зазвичай, продовжують йти рідня, сусіди, однолітки. На цей раз було не так. І немаленька кам’яна сільська церква, освячена в 1812 році, яка бувала повною лише на Різдво, Пасхальні свята, Покрову та Трійцю, була зігріта не тільки ладаном кадила, а й диханням незвично великої кількості односельців різного віку. Правда, серед згорьованих в церкві не було єдиної дочки. Наша рідна сестра Анастасія заливалася сльозами біля церковного муру. Бо ще було невідомо, чим відгукнуться похорони батька зі священиком за повним християнсько-церковним звичаєм для члена КПРС на партійно-адміністративній посаді...
 Батьки наші ніколи не були глибоко чи фанатично віруючими. В церкву ходили на свята, інколи у неділю. Релігійні дати шанували, хоча ненько дуже часто любив повторювати, що «за роботу та за їжу гріха немає».
 Ми, четверо дітей з шести народжених, виросли не те що атеїстами, але й без отого глибокого душевного оніміння перед словом «Бог». В церкву наввипередки бігли на Вербну неділю та на Великодню всенічну службу. В хаті не заперечували проти нашого «піонерського» дитинства, «комсомольської юності», «партійної» дорослості. Хоча й не особливо заохочували. Молитви «Отче наш» навчили усіх. І доки були під домашньою опікою - цими словами, зверненими до небесного Владики, день починався і закінчувався.
 Вік у нас різний. Найстарший мій брат Іван - з 1941 року, він пішов з життя шістдесятирічним, залишивши по собі трьох синів. Найменший брат - Володимир – з 1965, я - з 1954, сестра - з 1948 року. Життєві дороги кожного з нас назвати легкими важко.
 Вже 30 років взимку хата пустує, безлюдна. Тільки в першій рік після смерті хазяїна мати так і не зважилася перебратися на «сніжні» місяці до нас, дітей, у місто. Їй здавалося, що відсутність хазяйки у хаті є зрадою спільних років життя. А тут ще циганка наворожила й сон приснився, що загине вона також на 70-му році. Слава Богу, не справдилося - ненька ще сьогодні з нами. Правда, на межі 70-річчя перенесла важкий інсульт, після якого відновлювалась повільно і довго...
 Вікова різниця у батьків сягала п’яти років. У 1940 році, вісімнадцятирічною, вийшла заміж Гайова Уляна за 23-річного Степана Пикалюка. Бо сім’я матері була багатодітною, без статку і землі. А хлопець сватався статний, та й з міцних середняків, дарма що безбатченко. Правда, на сільських вечорницях, на які дівка почала тільки виходити тої «пилипівки», він завжди виділяв її серед усіх, хоча й одягнена була чи не найбідніше. І насінням пригощав першою, і яблуко вибирав для неї найчервоніше. Їй заздрили однолітки, бо на той час Степан вже відбув службу жовніром польської армії.
 За 48 років подружнього життя було по-всякому. Але всі у селі знали, що у хаті Вахонового Степана (таке незвичне ім’я мав мій ніким не знаний дід по батькові) робота ніколи не поділялася на «жіночу» і «чоловічу», а сам хазяїн умів і корову подоїти, і хазяйство попорати, і води наносити, і піч розтопити. Бо шанував свою хазяйку і пишався її красою, працьовитістю. Навіть характер далеко не покладистий та гострий язик, швидше, зараховував до переваг своєї половини, хоча саме вони ставали причиною домашніх непорозумінь, які траплялись замолоду. 62-річному Степанові односельці запропонували стати сільським церковним старостою. Батько подякував громаді і... відмовився, зіславшись на стан здоров’я. Може, віру свою вважав не на стільки глибокою чи справді вже не відчував достатньо сил для щонедільної Служби Божої. То було не дивно, що зовні огрядний чоловік жалівся на погане самопочуття. Бо життєва батькова дорога була не тільки звивистою, вибоїстою, а й сповнена бідою, неправдою, лихом...
 На стінах нашої дерев’яної оселі, поряд з матусиними вишивками «хрестиком» та сестринськими «гладдю», в рамках під склом зберігаються численні сімейні фотографії різних літ. Мене завжди приваблювала невеличка фотографія молодого батька. У 1938, коли йому виповнився 21 рік, він був призваний до польського війська. Прослужив півтора року, встиг освоїти кавалерійські премудрості, чудом уцілів під час німецького «бліцкригу». Воював місяць під Варшавою. Це був чи не єдиний острівець на не окресленому німецько-польському фронті запеклого військового спротиву впевненій ході (чи маршу) гітлерівського чобота берегами Вісли, де вперше й потрапив батько у полон. Але на ту пору західні землі повернулись в лоно українських. І польський полонений вояк із простреленою рукою став фактично громадянином союзної держави з іменем СРСР. Тато був відпущений на всі чотири сторони. Повернувся додому глибокої осені 1939-го. Весною вже гуляв весілля, брав Уляну з багатодітної сім’ї, де ще менших залишилось четверо; двох старших братів пізніше забере війна, молодші - виживуть. А ще через рік, в жнива 1941-го, коли в селі порядкували німці, з’явився первісток, наш найстарший брат Іван. Наступних двоє дітей, Ольга та Петро, народилися з інтервалом у три роки. Правда, прожили вони обоє життя зовсім коротке, для сестри виміряне тижнями, а для брата 13 роками...
 Вдруге солдатом став батько вже 20.08.1944 року, коли Головнянським РВК був мобілізований в 7-ий кавалерійський полк Радянської армії кавалеристом-стрільцем окремої роти. Місячні осінні табірні збори у багнюці і землянках під Житомиром - та знову фронт. І знову земля польська. Тільки на цей раз воював за визволення, а тому обличчя було повернене на захід, як і постійні вперті кроки просування вперед. І так до Сандомира. Тут не пощастило. Під час однієї з локальних кіннотних атак осколком снаряда був вбитий кінь, а контужений вершник залишився лежати на нейтральній території. Підібрала ж його німецька розвідка - вона першою робила нічну «зачистку» поля бою. Через проміжний концентраційний табір потрапив на службу до баварського фермера, у якого за світлого дня обробляв землю, а з настанням темряви допомагав на домашній пивоварні. Як не дивно, але варив пиво 76-річний бюргер аж до того самого дня, коли американський солдат «конфіскував» у переможеного експлуататора як військовий трофей військовополоненого - українського солдата Червоної армії. Доводити своє право на повернення до сім’ї, що проживала на землі союзника-переможця під гордим іменем Радянський Союз, довелося втечею з чергового табору для військовополонених. Тільки годували на цей раз продуктами, вирощеними на землі сусідньої Франції, а стерегли солдати у формі армії США. Правда, охорона не була надто пильною, а на ніч залишалась варта тільки на воротах. Тікав батько після чергової добровільно-примусової бесіди з адміністрацією табору разом із земляком із сусіднього села - вояком дивізії «Галичина» (вони й складали більшість серед утримуваних). Інтернованих переконували, що тепер для них усіх дорога лежить тільки за океан - в Америку і Канаду, бо на «совєцькій землі» їх чекали НКВД, Сибір, тюрма. У правду тих слів вірилося й не вірилося. Але дуже вже хотілося до рідної домівки - обняти молоду дружину, погомоніти з матір’ю і двома братами, погойдати на руках первістка (п’ятирічний синок ще довго питав: «Батьку, а де твоя хата, бо моя отут»), вивести в борозну коня з плугом (не знав, що вороного з хліва забрали німці, коли відступали), засіяти свій гектар чи два поля за селом (те поле після війни стане колективним, колгоспним), зірвати червоне яблуко у своєму саду (так і не зірвав, бо на місці яблуні залишилась вирва від бомби, в якій пізніше був зроблений земляний льох). Ото й пройшов ногами пів-Європи, поспішаючи манівцями до рідного порогу - хатинки на дві кімнати, що чудом уціліла під час гарячих боїв у 1944 році, хоча й була під стріхою. Тоді снарядами й бомбами зрили долину коло хати, де був табір біженців, який несамовито бомбили одні та другі, сприймаючи їх за військові обози. Були вщент зруйновані всі будівлі навколо, а за 200 метрів на перехресті, біля колишньої оселі сусідської вдови Юрчихи, ще довго стояв спалений танк з червоною зіркою на броні. Обабіч роздоріжжя з’явився хрест, під яким у спільній могилі були поховані останки згорілих 4 танкістів. Пізніше їх перенесли у братську могилу на кладовищі, коли відкривали збудований пам’ятник - бронзового солдата з похиленою головою і прихиленим коліном до землі. От тільки імена танкістів залишилися невідомими. Мати згадує, що у 1945 на тиждень чи два законним хазяям хати довелося потіснитись, прийнявши на постій лікаря і шевця з тилових частин Радянської армії. При згадці про Віктора, так звали красивого, дуже вихованого та грамотного «доктора» - й сьогодні наша мама ще червоніє. Постояльці завжди приносили гостинця синочку Іванові, кликали хазяйку до вечері, хоч вона ні разу, під пильним оком свекрухи, не переступила поріг кімнати, де проживали гості, від запрошення відмовлялася. Казала свекруха, що Віктор, коли зняли терміново частину, забігав попрощатись, але Уляна була далеко за селом, носила обід чоловіковим братам, що саме косили жито.
 Поспішав батько додому, вірячи, що його тут чекають. Але не знав, що те нетерпіння проявляють не тільки рідні. В 1945-му по весні посланці із сільради конфіскували у матері єдиного листа, що прийшов від батька з фронту ще з-під Сандомира, описали всі хатні злидні і сказали, щоб збиралися до Сибіру, бо, за їхніми даними, батько був у полоні, з якого втік. І якщо його немає дома, то він у «бульбашах». Ото й відчували всі хатні пильне око варти всю осінь і зиму, бо ті були певні, що якщо хазяїн десь у «лісовому братстві», то обов’язково додому об’явиться. Він і справді прийшов, але вже в червні 1946, з небагатьма іншими, хто повернувся живим з фронтів чи примусових робіт. Ото й вийшло свято повернення з гірким присмаком недовіри та зневаги. Довгих три роки збиралися на коня, на воза, на господарський реманент (довелося віддати циганам єдину вихідну спідницю матері та сукняне пальто батька). Доки засіяли власне поле. Засіяли зерном хазяїна-одноосібника, але збирали вже в колгоспну комору. Каже мати, що ні до того, ні після того року більше такого урожаю не було. Місяцем раніше, на спільний колгоспний двір, створюваний засобом батога і обіцяного пряника колективного господарства, відвів батько корову та лошака. Довго ще в хаті журились та плакали за кровним добром, але вибір був невеликим - або дорога у світле майбутнє колгоспу «Шляхом Ілліча», або ж довга дорога на сибірське поселення. Правда, дієздатних чоловіків, що вміли писати й читати, після війни у Масловці майже не лишилось. Довелося батькові, поступившись гонором хазяїна, стати колгоспним бригадиром. Правда, ненадовго. Бо з часом ця посада стала дуже впливовою та прибутковою на селі. І на довгих 20 років її обійняв один зі спритних батькових однолітків, якому вдалося уникнути «польського призову», а «провоювати» у глибокому тилу інтендантського обозу. Зате документи учасника Великої Вітчизняної війни оформив справно і всі ювілейні медалі отримував регулярно. А батькові ж отого посвідчення так і не видали. Бо що ж то за солдат славної та бойової армії-переможниці, який заплямував себе німецьким полоном?! Та ще й не одним... І поранення та контузія тому не виправдання.
 Ото й за всі роки святкування Дня Перемоги він прийшов на сільський мітинг тільки раз. У 1968 році відкривали пам’ятний монумент полеглим односельцям на полях Другої світової. На гранітній плиті є прізвища та імена батькових фронтових побратимів, материних братів. Я в піонерському галстуку стояв у почесній варті біля пам’ятника. Знімали документальне кіно, що було тоді вдивовижу. Але найбільшою несподіванкою для мене став не натовп гостей-знаменитостей (були поети, спортсмени, артисти, партійні та радянські діячі), а поява в гурті чисто (хоча й бідно) одягнених односельців батька з сивими непокритими головами. Більше він на мітинги не ходив, а про свою війну вперше розповів у останній рік життя, коли, ставши легшим наполовину, зі сформованим пороком серця, гіпертонічною хворобою, цукровим діабетом і поліартритом лежав у ревматологічному відділенні обласної клінічної лікарні. І я, сподіваючись на чудо та професійну мудрість лікаря, інститутського друга, намагався його втішати, малюючи райдужні картини майбутнього сімейного благополуччя у батьківській хаті. Але хіба ж можна заговорити або втішити сліпими надіями мудре серце і світлий розум ветерана? Помер батько у хаті від інсульту. Ще ранком ми попрощались, - я їхав у Луганськ, де на той час викладав у медуніверситеті. А ввечері попутними машинами з сестрою поспішали з Луцька в Масловець, потай сподіваючись на останню зустріч. І ми зустрілись - з його повним свідомості поглядом, що пломенів із розширених від болю та муки зіниць. Але вже з безмовними вустами. Він тільки потиснув мою руку і довго-довго гладив її, передаючи ніжність і останні краплі свого батьківського тепла нам, сиротам, як благословення на життя, гідне його - фронтовика без нагород і почестей, привілеїв і пільг. Окрім одної - померти в оселі, збудованій своїми руками, під шелест листя з дерев власного саду, в оточенні власних дітей і бути похованим у землі, що зветься батьківщиною.
 ...А хата вже не стоїть пусткою. Сільські майстри-сусіди замінили черепицю на шифер (стало легше дерев’яним стінам тримати вагу даху), поновили паркан, а сестра з наймолодшою невісткою побілили ззовні і зсередини. І в помолоділу оселю, що усміхалася весняному сонцю вишитими шибками вікон, перейшла жити багатодітна сім’я Віктора - внука діда Сергія, батькового брата - сусіда по межі і кладовищу. Того, що навчив ненька класти піч...
 Василь ПИКАЛЮК,
доктор наук, професор Кримського медуніверситету.
м. Сімферополь.

НА ВОЛИНІ ВІДЗНАЧИЛИ 65-ту РІЧНИЦЮ З ЧАСУ ПРОГОЛОШЕННЯ КОЛКІВСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
 Патріотична громада зібралася у містечку Колки Маневицького району, щоб згадати історію про острівець незалежності в окупованій нацистами Україні. Ніким не визнана Колківська республіка постала на Волині навесні 1943 року на звільненій від нацистів території. Тоді на в’їзді до населеного пункту було встановлено табличку, що селище Колки оголошується столицею України до визволення Києва від нацистських загарбників.
 Становлення Колківської республіки відбувалось у постійному військовому протистоянні з окупантами. З березня по листопад на двох із половиною тисячах квадратних кілометрів її мешканці жили цілком самодостатнім життям, водночас ведучи бої проти нацистських і радянських військ. Це – унікальне явище у волинській та українській історії, наголосив один із учасників урочистостей, заступник голови Волинської облдержадміністрації Володимир Банада.
 «Під час фашистської окупації на теренах «Колківщини» в Україні існує міні-українська держава, в якій працюють господарські структури, проходять освітні процеси, розбудовуються збройні сили, виробництво, є синьо-жовтий прапор, українські традиції, звичаї, українська мова, українська влада, українська армія… Це дата, яка має бути в календарі пам’ятних дат України», – зазначив Володимир Банада.
 Старожили в Колках кажуть: існування республіки не було випадковістю – їй сприяв патріотичний дух, котрий завжди супроводжував мешканців Лесиного краю. Як розповів очевидець тих подій Кирило Садовський, працювала тут своя електростанція, друкарня, зброярні, швейні майстерні, млин, повстанська їдальня, пекарні…
 «У нас все було, ніби Україна є, як вона й мала бути. Було все, і служба безпеки чергувала, держава була. А вже як почали приходити фронтовики – почали розстріли робити, розстрілювати тих, що лишилися. Таких, як я, і старших, і дівчаток, вчительку – розстріляли багатьох. А хто не розстріляний був – у табори… Це тривожить мене й до сьогодні…» – зауважив Кирило Садовський.
 Лише у вересні-жовтні 1943 року на цих теренах УПА провела 47 боїв проти німецьких та 57 – проти радянських військ. Повстанцям вдалося знищити понад 1500 нацистських солдатів і офіцерів. А загони УПА недорахувались 414 вояків. Четвертого листопада 1943 року нацисти за підтримки авіації і танків знищили Колки, спалили містечко і вбили майже півтисячі осіб.
 Так перестала існувати неофіційна столиця України. Однак упродовж усіх повоєнних років волиняни бережуть пам’ять про історію, яка символізує незнищенність української ідеї, незалежно від внутрішніх і зовнішніх агресій. У рамках нинішніх урочистостей в Колках провели панахиду за загиблими вояками та пішою ходою учасники відзначень рушили до монумента Колківської республіки, поряд із яким цього року з’явився калиновий гай.
(RadioSvoboda.Ua)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2008 > Тема "Українці мої..."