Версiя для друку Обговорити в форумi

 Життя - багатотомна книга.
 Прожиті дні - ясні слова.
 Життя - не заводь річки тиха,
 Життя - історія жива.
 В життя я вийшов на світанні,
 Топтав несходжені стежки,
 Мережив почерком багряним
 Своєї книги сторінки...

 Ці рядки з вірша сільського вчителя і поета Степана Яковича Кононенка, який, на жаль і смуток усім нам, дуже рано відійшов за межу Вічності (на 56-му році життя 3 жовтня 1969 року), можна поставити епіграфом до його скромної творчої спадщини.
 Скромної тому, що Степан Якович ніколи, за великим рахунком, не вважав себе поетом. Його покликанням було навчати дітей - бути вчителем, щирим другом дітвори, її наставником і по-батьківськи добрим порадником. Зі свого шкільного повоєнного дитинства пам’ятаю наше убоге сільське життя, пошарпане воєнним лихоліттям приміщення нашої Ребедайлівської семирічки (Кам’янський район Черкаської області), де на стіні у повен зріст було намальовано невідомим нам художником радянського бійця з автоматом в руках, який переможно виганяв ворога з рідної землі. Той намальований на стіні школи солдат-переможець був чимось схожим на нашого вчителя історії Степана Яковича Кононенка - таке ж крило чорного чуба, що вибивалося з-під пілотки, високе чоло, добрі очі, щира усмішка на лиці.
 Ми, школярики, дивились на свого вчителя закоханими очима, бо знали, що й він зовсім недавно повернувся додому в рідне село Ребедайлівку з фронтів Великої Вітчизняної війни, що й він був таким самісіньким солдатом, котрий, немов зійшов з намальованої стіни, і йшов нам щоранку назустріч, коли ми переступали поріг рідної школи. Щоправда, тоді ми, слухаючи розповіді свого учителя про героїзм наших бійців на фронтах щойно проминулої війни, ще не знали, що й Степан Якович теж сповна зазнав того воєнного лихоліття, адже був призваний в армію 1939 року, де його й захопила війна, на якій він був солдатом до повного її завершення - 1945 року. Цілих сім років! Що й він мерз в окопах Сталінграда і визволяв з боями рідну Україну та чеську столицю Прагу, що й на його грудях сяяли аж два ордени Червоної Зірки та багато медалей, як і в того намальованого на шкільній стіні солдата.
 Ось так він, Степан Кононенко, писав свою книгу життя. Але це був уже далеко не початок тієї книги, це було її продовження, бо перші сторінки припадають на сирітське босоноге дитинство після жорстокої братовбивчої громадянської війни, юнацьких років, що припали на роки колективізації, голодомору 1933-го...
 Його душа завжди тяглась до книги, до науки, до світла. Може, тому й почав писати. Перші дописи молодого сільського кореспондента на сторінках районної газети з’явилися ще в довоєнну пору. А вже після війни 1941 - 1945 рр., продовжуючи навчати дітей, Степан Якович писав не лише кореспонденції про життя своїх односільчан, про відбудову зруйнованого війною господарства, а й нариси та замальовки про нелегку селянську працю земляків, а згодом писав і вірші, сповнені громадянського пафосу, любові до Батьківщини, до отчого краю. Степан Кононенко був сином свого часу - він свято вірив, що все, що планує керівництво країни, - усе робиться задля поліпшення умов життя людей, для розквіту наших сіл та міст, для добрих справ. Тому й у віршах було багато оптимізму і жодної краплі сумнівів чи найменшої тіні до часу, в якому жив. Адже пережив ще в дитинстві та в юності - і житейській, і фронтовій - стільки всього чорного і жахливого, що душа прагла сонячності, безхмарності, якоїсь політично-суспільної погожості. І це знаходило своє відображення у щирих, пронизаних любов’ю до життя, до України, власних віршах. Він оспівував мирну працю своїх ровесників, учорашніх, як і він сам, фронтовиків. Бо не хотілось, аби, не дай Боже, колись повторилось оте пережите в холодних окопах, про що він писав, звертаючись до свого друга-фронтовика:

 Ми разом ночі коротали
 В сирій землянці фронтовій,
 Ділили навпіл сон і воду,
 Цигарку і промерзлий хліб.
 («Однополчанину»).

 Його серце - серце поета, сповнене добра, любові і щирості, співало віршами, кликало до натхненної праці, до життя на землі:

 Серце не просить спочину,
 Спокій не вабить його.
 Б’ється воно без упину
 З серцем народу свого.
 Серце, у зорянім плині,
 Бийся у ритм із життям.
 Жар твій до краплі людині
 Я без вагання віддам!

 І він, колишній воїн, а згодом сільський учитель і поет, всього себе до останку віддавав улюбленій роботі, освітній і просвітянській справі. Виконуючи громадські доручення, ставився до них відповідально і чесно. Очолював сільський лекторій, йшов і сам як сільський кореспондент, як пропагандист усього нового до людей, разом мріяли про краще життя і, звичайно ж, писав до газети нариси про чесних, самовідданих працівників, з вдячністю за їхню нелегку хліборобську долю, а інколи присвячував їм і свої щирі вірші. Тим же, хто ледарював, хто пиячив і вибирав момент, аби щось урвати від колективного добра, - картав їдкою сатирою, висміював дошкульною гуморескою.
 Та над усе Степан Якович любив свою вчительську справу, адже він був не лише пречудовим навчителем, а й педагогом у високому розумінні цього слова. Ще й понині, хоч уже минуло майже сорок років як його не стало поміж нас, статечні сільчани, поважні дідусі та бабусі, розповідаючи онукам про свого колишнього вчителя, згадують: «Який же то був Учитель! Яка Людина! Розумний, добрий, мрійник, друг дітвори, щирий і скромний. Прямий і чесний! Слухати його уроки з історії була одна насолода. Дух захоплювало, сидиш, бувало, як заворожений і очей не зводиш від його інтелігентного, красивого обличчя!»
 Хіба це не найкраща нагорода за свою працю?! Та такі відгуки дорожчі будь-яких урядових відзнак, бо це відзнаки - народні. А він же був воістину народним учителем!
 Як добре було б, аби в школі, якій він віддав багато років свого життя, здоров’я, праці, - була хоча б невеличка меморіальна дощечка з його профілем та прізвищем, аби й наступні покоління учнів та вчителів могли б пишатися своїм земляком-ребедайлівцем.
 Та не лише своєю працею сільського вчителя залишився у пам’яті багатьох людей Степан Якович Кононенко. А хіба ж не пам’ять для нас його хвилюючі вірші, котрі тільки зараз виходять окремою книжечкою, зібрані докупи його рідними і близькими по газетах, знайдені
в рукописах. Адже свого часу в 50 - 60-ті роки їх щедро публікували як районні газети Кам’янки і Сміли «Колективна праця» (згодом «Трудова слава»), «Червоний стяг», так і обласні «Молодь Черкащини» та «Черкаська правда». Нехай хоч і з запізненням, але твори нашого земляка-поета прийдуть окремою збірочкою до людей, зігріють теплом їхні застояні душі, освіжать пам’ять теплим щирим словом. Він писав, не думаючи про славу, про свої власні книги. «Ще не створив тих головних, кращих віршів, котрі могли б прикрасити книгу», - казав він. І то було не позування, а сказано від душі, щиро і скромно. Такий уже в нього був характер - прямий, чесний, скромний. «Ось закінчу цикл про свою рідну Кам’янщину - тоді, можливо, й почну укладати книгу», - говорив він товаришам по перу.
 Але так і не встиг підготувати рукописа своєї книги. Підступна хвороба зненацька підкосила його. Уже після смерті в квартальнику «Поезія» (видавництво «Радянський письменник», Київ, 1972 р.) з’явилася друком велика добірка його віршів, надісланих до квартальника автором цієї статті та відібраних до друку заступником голови редакційної колегії поетом А. Кацнельсоном, з яких постає він, Степан Кононенко, як поет-громадянин, поет-патріот рідної землі. Немало віршів присвятив він суворим воєнним дням, героїзму воїнів, які визволяли Україну, живим і мертвим, тим, хто навічно залишився в пам’яті вдячних нащадків. А скільки трепетних рядків написав поет про мальовничі краєвиди рідного Надтясминського краю, про чисті людські почуття і щиру любов до України, до її славних і працьовитих людей. Жаль, що поет і вчитель так рано залишив нас, недописавши до кінця свою книгу життя. Він свято вірив, що колись її завершить, а тому, незважаючи на недугу, не гаяв жодної хвилини. Удень - в школі, до пізньої ночі - за письмовим столом у хатині над зеленим мальовничим яром. Добирав слово до слова, рядочок до рядочка:

 Вперед іду без відпочинку
 Крізь смерчі і громів виття.
 Й останню допишу сторінку
 Свого бентежного життя...

 Не судилося долею, хоч віриться, що він би ще зміг написати немало красивих і по-справжньому щирих, талановитих віршів, якими б зачитувались його сучасники і нащадки. Але й те, що вдалося зробити, зберегти, гадаємо, принесе людям радість і духовну насолоду.
 Я радий, що моє родове коріння іде від нашого давнього козацького кононенківського роду, іде саме від нього, Степана Кононенка, рідного брата мого рідного діда Данила Яковича. Радий, що зміг, можливо, й не на повну силу, розкрилити свою поетичну крону, але ж таки досхочу напоєну кревними, життєдайними соками нашого генетичного коріння. Вірю, що є в нашому роду щось таке, від чого може ще колись рясно розквітнути древо Поезії. Адже генетичний код пам’яті - незнищенний!
 Його, Степана Кононенка, внучка Катерина, якій не судилося побачити свого дідуся, бо народилася через багато років після його смерті, вивчає філологію в Черкаському держуніверситеті імені Б. Хмельницького, мій онук Данилко ще навчається в першій українській гімназії м. Сімферополя, але кохається в рідному слові. Хтозна, як воно складеться, але хотілося б, аби через роки ще хтось з нашого кононенківського роду прославив його і добрими ділами, і нашим рідним красним словом.
 Віриться, що ця книжечка пристрасної громадянської лірики буде світлою пам’яттю про учителя, воїна, поета, про добру, порядну і талановиту людину, якою був Степан Якович Кононенко. Нехай не пересихає джерело його поезії, його любові до людей і рідної отецької землі. Нехай його книгу життя читають нащадки, хай вона стане для них взірцем, як треба жити і працювати, віддаючи усього себе до останку людям.
Данило КОНОНЕНКО.
Степан КОНОНЕНКО

* * *
Я знаю, як пахне отецька земля
У сонячну пору весняну.
Я знаю, як з колосом степ розмовля
В замріяну спеку жнив’яну.
Цю землю, скарбами багату, свою,
Навчила мене поважати
Над Тясмином тихим, у ріднім краю
Моя нагорьована мати.
Я пахощі дому вчував на війні
Крізь танковий гул і заграви,
Співав материнські журливі пісні,
Широкі, як Дніпр, величаві.
Приніс я додому шрами з війни
І кров’ю написані вірші,
І рідна земля, багрянисті лани
Для мене тепер ще миліші.
Я чую, як пахне Вітчизни земля
Блакиттю, росою, квітками.
Я чую, як пахнуть хлібами поля
Й матусі шорсткими руками...
* * *
Хотів би я піснею стати,
Бандурою ніжно бриніть.
Сягнути у небо крилате,
Голубить каштанову віть.
Нестись понад нивами гордо
Назустріч крилатим вітрам,
Розсипати срібні акорди
На лицарські груди Дніпра.
Долати холодні пучини,
Розкраяти темінь грудьми.
І гімни співати Людині,
І піснею жить між людьми.

ЩАСТЯ
Я не шукав його за океаном,
Десь там - на смітниках отих брудних,
Кував я щастя власними руками
У вирі буднів наших молодих.
Поглянь і ти, мій друже, на простори,
Збагни епохи неповторний зміст,
Послухай мову трудову мотора,
Що ген веде чубатий тракторист.
Поміж людьми безбатченком
не шастай,
Вливайсь в сім’ю, що майбуття кує.
Своїм трудом виборювати щастя –
Найвище щастя то, напевне, й є.

ЛІТНІ АКВАРЕЛІ
Як гарно влітку на світанні!
Над полем висне тепла тиша,
Дрімає Тясмин у тумані,
Земля у росах легко дише.
З-за горизонту поквапливо
На шлюпці сонце випливає,
Цілує променями ниву,
Теплом колосся обіймає.
Злетів моторний жайвір вгору,
Прямує стрімко до зеніту,
Озвались за горбом мотори,
Загомоніли басовито.
Ожив, заметушився простір,
Заклекотів до небокраю,
Поливсь над степом запах гострий
Зернистий запах урожаю...
* * *
Вечір висвистував кулями,
Ніч вибивала гарматами,
Грали заграви над клунями,
Над почорнілими хатами.
Ранок піднявся нахмурений,
Тихо пройшовся дворами.
Вигін озвався струнами,
Затріпотів прапорами.
Сонце цвіло над тополею,
День пломенів квітками.
Люд милувався волею,
Співи текли струмками.
День цей я пам’ятатиму,
В серці носитиму свято,
Коли я ходив з хлоп’ятами
Волю нашу стрічати...

ДИТИНСТВО
За Тясмином кипіли грози,
Заграви розкидали блиски,
А матері ковтали сльози
Коло синів біля колиски.

Топтали ниви окупанти,
Снаряди бахкали за лісом,
Вривались у дитинство банди
І сни тривожили залізом.

...Замовкли у степах гармати.
Зіп’явшись ледь на босі ноги,
Ми вилітали роєм з хати
Батьків стрічати із дороги.

Навкруг котилось слово «воля»,
Наповнене чарівним змістом.
Луна вихрилася навколо,
Вітала з днем нас променистим.

ГАРТ
Ми глибоко вгризалися у землю,
Жили в степу в холодному наметі,
Через Дніпро перекидали греблю,
Писали в штреках кайлами сонети.

Свої доробки, мозолями вкриті,
В атаках ми, як матір, захищали.
Топили погань, в панцири закуту,
У поєдинках смерть перемагали.

Ішли вперед животрепетним
плином
Крізь хуртовину і пургу вогненну.
Над очманілим, зляканим
Берліном
Шуміли миром зоряні знамена.

Нас не змело коричневе нашестя,
Не затопили огнедишні зливи!
Ми покоління совісті і честі,
Життя й любові паростки щасливі.

Й поки живем, клопочемося,
дишем,
До сонця йтимем широко і гінко
І в біографію Вітчизни впишем
Пером труда ще не одну сторінку.

ОРДЕНИ
Тиха, замріяна хата.
Зорять портрети з стіни.
Горем ізранена мати
Держить в руках ордени.

Троє синів було в неї,
Люди казали: орли!
Грім прокотивсь над землею.
Хлопці у військо пішли.

Бились хоробро з ордою
На Придніпров’ї в бою,
Впали безсмертям героїв
За Батьківщину свою.

Мати не вірить, чекає:
Прийдуть додому сини.
Йде за село, виглядає
І береже ордени.

СИВИНА
Плететься в чубі сивина,
Чіпає сірі струни.
Та що вона? Та що вона,
Коли душа ще юна!
Повзе по чубі сивина,
Викреслює узори.
Та що вона? Та що вона? –
Безсила крапля в морі!
Снується чубом сивина,
Вкриває іній скроні.
Та що вона? Та що вона?
Коли міцні долоні!
Ой сивина, ти сивина,
Покинь старечі жарти.
Життям я дихаю сповна,
А ти й гроша не варта.
* * *
Що значить - жить?
Це мірять далі,
Долать несходжені путі,
Не спать спокійно на привалі,
Не застигать на висоті.

Іти на фланзі без упину,
Не скиглить, що згина тягар,
Віддати людям до краплини
Не дим, а справжній серця жар.

Прожити дні свої так треба,
Щоб на землі лишився слід,
Щоб внук згадав добром про тебе,
Пишавсь тобою людський рід...

КНИГА ЖИТТЯ
Життя - багатотомна книга.
Прожиті дні - ясні слова.
Життя - не заводь річки тиха,
Життя - історія жива.

В життя я вийшов на світанні,
Топтав несходжені стежки,
Мережив почерком багряним
Своєї книги сторінки.

Боюсь, щоб на життєвім полі
Не розгубить краплин життя.
Не впасти сонним на роздоллі,
Душі не зупинить биття.

Кладу цеглину до цеглини,
Спокою не бажаю в сні,
Складаю гімни для людини,
Співаю сонячні пісні.

Хай дихають в напрузі груди,
Шумлять, як зоряний Дніпро.
Лишить я хочу добрим людям
Свого буття легке добро.

Вперед іду без відпочинку
Крізь смерчі і громів виття.
Й останню допишу сторінку
Свого бентежного життя.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2008 > Тема "Українці мої..."