|
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2008 > Тема "Урок української"
#19 за 09.05.2008
КЛЕЙНОДИ НАШО╥ ДУШ╤
УКРА╥НСЬК╤ БЕРЕГИН╤
Через в╕ки наш народ прон╕с глибоко шанобливе ставлення до матер╕-укра╖нки. Про не╖, берегиню домашнього вогнища, уособлення духу пам’ят╕, вол╕ душ╕ й нам╕ру, написано й сказано багато й водночас мало.
Яка ж вона за сво╓ю природою? Родов╕д укра╖нських ж╕нок, як нос╕╖в нашо╖ духовност╕, почина╓ться ще в╕д прадавн╕х час╕в.
Стар╕ ╕кони ╕ парсуни доносять до нас одухотворен╕, просв╕тлен╕ обличчя ж╕нок р╕зних час╕в, часто з книжкою в руках. ╢ серед них ╕ державн╕ д╕яч╕, пол╕тики й дипломати, захисники р╕дно╖ земл╕ й в╕ри, покровител╕ культури, науки, осв╕ти, мистецтва.
А зображувати засновник╕в держави ╕ осередк╕в культури, монастир╕в ╕ храм╕в Божих, ╕з дружиною й д╕тьми на тл╕ фресок - давня нац╕ональна традиц╕я. Згадаймо фрескове зображення Ярослава Мудрого з родиною в Соф╕╖ Ки╖вськ╕й, про яку в народ╕ побутувало пов╕р’я, що поки височ╕тиме цей «мур непорушний» - храм ╕з Богородицею Орантою, стоятиме й Ки╖в.
Давн╓ мистецтво не було втрачене й п╕зн╕ше.
За доби козацького в╕дродження, одн╕╓╖ з блискучих стор╕нок розвитку ╕стор╕╖ осв╕ти й культури Укра╖ни, з’явилося безл╕ч живописних портрет╕в, як╕ ув╕чнювали у фарбах родини гетьман╕в, козацько╖ старшини. Серед них привертають увагу зображення Соф╕╖ Острозько╖, Ра╖ни Могилянки, Анастас╕╖ Красовсько╖, Юхим╕╖ Полуботко, Ганни Заб╕ли, Параски Сулими, Феодос╕╖ Пал╕й та багатьох ╕нших. Вони дають нам можлив╕сть уявити, якими насправд╕ були ц╕ ж╕нки. За св╕дченням сучасника - «прекрасн╕ вдачею та обличчям, а перш за все величчю духа, мудростию, благородством, ласкав╕стю... та ╕ншими дорогоц╕нними та по ╕стин╕ геро╖чними доброд╕телями приоздоблен╕».
В Укра╖н╕ (╕ це захоплено в╕дзначив в╕домий французький досл╕дник Боплан) ж╕нки повинн╕ були знати грамоту, й ╕нший досл╕дник, Павло Халебський, арабський мандр╕вник, подорожуючи Укра╖ною в 1654 - 1656 рр. у розпал визвольно╖ в╕йни укра╖нського народу проти шляхетсько╖ Польщ╕, з╕ щирим здивуванням написав про укра╖нських ж╕нок: «Ми пом╕тили прекрасну рису, що розпалила наш подив: ус╕ вони, за винятком небагатьох, ум╕ють читати ╕ знають порядок церковних служб ╕ церковн╕ сп╕ви...» Явище, сл╕д в╕дзначити, абсолютно нев╕доме як на Сход╕, так ╕ на Заход╕, де осв╕чена ж╕нка була, скор╕ше, винятком, н╕ж правилом.
Осв╕та да╓ внутр╕шню незалежн╕сть. ╤ це в╕домо здавна. Чи не тому до укра╖нсько╖ ж╕нки ставилися з такою повагою в р╕зн╕ часи в╕тчизняно╖ ╕стор╕╖?
Орест Левицький, один ╕з перших президент╕в Всеукра╖нсько╖ Академ╕╖ наук, в╕домий ╕сторик ╕ знавець народних звича╖в, писав: «Незалежност╕ укра╖нсько╖ ж╕нки-шляхтянки могла позаздрити дворянка будь-яко╖ ╓вропейсько╖ кра╖ни. Бо вона була р╕вноправною з чолов╕ком, мала так╕ ж громадянськ╕ права, особисту незалежн╕сть, як ╖╖ чолов╕к».
Але тернами був укритий цей шлях до незалежност╕. Щедра укра╖нська земля завжди принаджувала численних ворог╕в. ╤ так уже склалося, так визначила ╕стор╕я: чолов╕к змушений був ╕ти в пох╕д, захищаючи р╕дну землю в╕д р╕зних поневолювач╕в - турк╕в, татар, лях╕в, козачка ж мала чекати його повернення ╕нод╕ роками. А за в╕дсутност╕ чолов╕ка треба було виховувати д╕тей, с╕яти й жати хл╕б, сам╕й вир╕шувати важк╕ та важлив╕ справи. За будь-яку ц╕ну треба було вижити, не схибити. Все це п╕дносило на вищий щабель ╖╖ власну г╕дн╕сть, сприяло формуванню самост╕йност╕, незалежност╕ й волелюбност╕.
На жаль, традиц╕йно л╕тописи знайомлять нас переважно ╕з чолов╕ками - ватажками нац╕ональних рух╕в, ╕з життям ф╕лософ╕в, письменник╕в, духовних наставник╕в народу. Ж╕нки ж, як правило, лишалися поза увагою, бо ╖хн╕й щоденний труд був позбавлений зовн╕шнього геройства, хоча подвижництво - очевидне: на ж╕нц╕ трималася родина, а отже, весь р╕д.
Проте й за цих умов можна знайти св╕дчення ╖хньо╖ неабияко╖ громадянсько╖ активност╕. Юридичн╕ документи доносять до нас в╕домост╕ про те, що за в╕дсутност╕ сво╖х можновладних чолов╕к╕в гетьманш╕ ╕нод╕ брали на себе всю повноту влади ╕ п╕дписували ун╕версали, як╕ набували сили закон╕в. Збереглися адм╕н╕стративн╕ документи дружини Б. Хмельницького, Ганни Золотаренко, котр╕ св╕дчать про ╖╖ осв╕чен╕сть, розум╕ння тогочасних проблем Укра╖ни. Не задовольняючись лише роллю дружини, вона була сп╕льницею ╕ пом╕чницею гетьмана, який мав до не╖ повагу й повну дов╕ру. Задокументовано п╕дписи дружин гетьман╕в ╕ козацько╖ старшини: Петра Конашевича-Сагайдачного, Данила Виговського, р╕дного брата в╕домого гетьмана (до реч╕, дружина його була донькою Богдана Хмельницького), фаст╕вського полковника, кер╕вника визвольного руху на Правобережн╕й Укра╖н╕ Семена Пал╕я. А коли Павло Полуботок мав в╕д’╖хати до Петербурга за викликом Петра ╤, то, знаючи, як╕ там на нього чекають тортури, - бо збирався боронити права Укра╖ни, - дов╕рив сво╖й дружин╕ оп╕куватися добром В╕йська Запорозького - дбати про недоторканн╕сть в╕йськового скарбу. Його, до реч╕, так ╕ не змогли в╕дшукати царськ╕ пос╕паки.
╤нод╕, коли дружина вважала, що чолов╕к як державний муж не виявля╓ достатньо╖ активност╕, допомагала йому, переймаючи кермо влади. Не випадково виникла народна припов╕дка про недолугого гетьмана Скоропадського та його д╕яльну й моторну дружину гетьманшу Анастас╕ю Марк╕вну: «Настя носить булаву, а ╤ван - плахту».
Зверн╕мося й до ще давн╕ших час╕в. За Литовським Статутом 1529 року (ун╕версальним зведенням закон╕в, як╕ виробилися в Укра╖н╕ та у Литв╕ протягом стол╕ть) ж╕нка могла п╕дписувати юридичн╕ документи у випадку в╕дсутност╕ або смерт╕ чолов╕ка. У раз╕ смерт╕ господаря за дружиною, якщо вона була шляхтянкою або з ноб╕л╕тованого козацького роду, збер╕галося юридичне право на власн╕ герб ╕ печатку. Такого не знала геральдична практика ╕нших кра╖н.
Ж╕нки також брали участь у п╕дписанн╕ найважлив╕ших державних угод. Наприклад, у списках, що потверджували чи заперечували чинн╕сть Любл╕нсько╖ ун╕╖ 1569 року, знаходимо десятки ж╕ночих ╕мен. Наведемо лише деяк╕ з них.
Василиса, княжна Ружинська, склала присягу за себе ╕ за сво╓ потомство.
Княгиня Катерина Скорутинська разом з синами сво╖ми - князем Михайлом, старостою Черкаським ╕ Кан╕вським, ╕ князем Олександром Вишневецьким.
Пан╕ Михайлова Козинська, кастелянша Луцька. ╥╖ зять - князь Миколай Ярославович мав право на п╕дпис лише п╕сля матер╕ с╕мейства.
Пан╕ Василь╓ва Яковицька Мар╕я, чий чолов╕к перебував у полон╕ в Москв╕, також присягала за себе ╕ за сво╓ потомство.
У даному випадку ж╕нка виступала як громадський ╕ пол╕тичний д╕яч нар╕вн╕ з чолов╕ком.
Зовс╕м ╕нша ситуац╕я склалася в сус╕дн╕й, теж православн╕й, Рос╕╖. Якщо пор╕вняти права, як╕ мала укра╖нська ж╕нка ╕ ж╕нка-московка (про це красномовно опов╕да╓ у драм╕ «Бояриня» Леся Укра╖нка), то в╕дразу впада╓ у в╕ч╕ безправ’я нав╕ть ╕менитих ╕ заможних рос╕йських бояринь, на чи╖й земл╕ панували рабськ╕ звича╖, як╕ принижували ж╕нку, уярмлювали ╕ ображали ╖╖ людську г╕дн╕сть. Можливо, через ц╕ см╕лив╕ паралел╕ тв╕р Лес╕ Укра╖нки надто довго замовчувався ╕ не друкувався.
Д╕яльн╕сть укра╖нсько╖ ж╕нки була вельми р╕зноб╕чною як у державному, так ╕ в соц╕альному планах. ╤сторики стверджують, що «вона (ж╕нка. - Н. Т.) була членом церковних братств, засновувала школи, монастир╕, богад╕льн╕, служила у в╕йську, в╕льно вибирала соб╕ нареченого, виховувала д╕тей, сама розпоряджалася сво╖м майном, управляла ним, розривала шлюб».
Свого часу журнал «Киевская старина» видрукував ц╕кавий документ 1564 року про розлучення Мар╕╖ Красинсько╖. В╕н св╕дчив про те, що роз╕рвання шлюбу з чолов╕ком з ╕н╕ц╕ативи ж╕нки було досить звичайним явищем. Нашим ж╕нкам ц╕каво буде прочитати уривок ╕з цього документа.
«Коли Богу бажано, - говориться в угод╕, - за гр╕хи наш╕ порвати наш╕ узи, то, схиляючись перед волею Божою, дозволяю пану Яцку одружитися з ким захоче, а я також в╕льна вийти зам╕ж за власним бажанням».
╤стор╕я донесла до нас ╕мена ж╕нок переважно з пан╕вних верств. Та широкими юридичними правами користувалися не лише дружини вельможних чолов╕к╕в. Велика повага до ж╕нки, матер╕ роду, виявлялася ╕ в тому, що у раз╕ втрати чолов╕ка ╖╖
п╕дпис при укладанн╕ цив╕льних угод (наприклад, про куп╕влю-продаж особистого майна, р╕зних товар╕в тощо) важив б╕льше, н╕ж п╕дпис ╖╖ дорослих син╕в з ус╕ма становими правами, ╕ ставився першим, бо ж╕нка фактично була на чол╕ родини.
На жаль, багато ╕мен славних ж╕нок нашого роду загубилися в нетрях часу або й утрачен╕ назавжди. Та сво╖х кращих представниць народна пам’ять заф╕ксувала в думах, ╕сторичних п╕снях ╕ легендах. Це Маруся Богуславка, д╕вчина-бранка, яка визволила козак╕в ╕з турецько╖ невол╕, Олена Зависна - геро╖ня визвольно╖ в╕йни укра╖нського народу XVII ст., яка п╕д час оборони Буш╕ зайняла, а коли ляхи ув╕рвалися туди, п╕дпалила пороховий льох ╕ загинула разом ╕з ворогами. Зрозум╕ло, така загибель - це перемога, а не поразка, бо надихала нових борц╕в.
Реальна д╕йсн╕сть ╕ народна творч╕сть часто перепл╕талися. Тому так шанобливо ми вимовля╓мо ╕мена, що збереглися в думах ╕ п╕снях: удова С╕рчиха-╤ваниха (дружина ╤вана С╕рка) ╕ Оврамиха - «стара мати, що три сини мала», ╕ Бондар╕вна, яка не в╕дпов╕ла вза╓мн╕стю «князев╕ Каньовському» (Микол╕ Потоцькому, котрий в╕дзначався жорсток╕стю й свав╕ллям).
Народу в╕ддавна було притаманно узагальнювати думки, ╕де╖, образи. Чи не тому поняття Батьк╕вщина - Укра╖на - Ненька для кожного укра╖нця зливалися в непод╕льну ╕дейну тр╕аду, бо однаково дорог╕ серцям людей?
У багатьох укра╖нських думах ╕ п╕снях символом р╕дно╖ земл╕ виступа╓ стара мати. До не╖ перед смертю звертаються з╕ словами прощання улюблен╕ народом геро╖ - Данило Нечай, Морозенко та ╤вась Удовиченко-Коновченко та ╕нш╕. В╕дступництво ж ╕ зрада Матер╕ й Батьк╕вщини вважалися найтяжчими злочинами, за як╕ карали на горло, а прокляття матер╕, за народними уявленнями, не м╕г зняти й сам Господь Бог.
Зб╕гав час... У пост╕йн╕й боротьб╕ за волю ╕ незалежн╕сть мужн╕в народ, зростала його нац╕ональна св╕дом╕сть, приходило усв╕домлення - захищати треба не просто дом╕вку, а всю Укра╖ну. «Ой ╓ в мене родина - уся Укра╖на», - вигуку╓ козак у дум╕ «Гей, на б╕ду, на горе»...
Як в╕дзначають досл╕дники, п╕сля Ун╕╖ 1569 року, коли укра╖нц╕ були позбавлен╕ власно╖ державност╕, св╕тська влада зосередилася в руках польського уряду, а католицька та ун╕атська церкви посилили до нестерпност╕ гноблення народу, чи не ╓диним нац╕ональним осереддям в Укра╖н╕ стала «р╕дна православна церква» - ця сво╓р╕дна «держава духу».
При храмах ╕ монастирях д╕яли школи, друкарн╕, шпитал╕. У в╕дбудов╕ старих храм╕в ╕ розбудов╕ нових брали участь ╕ ж╕нки, представниц╕ найосв╕чен╕ших к╕л сусп╕льства, хранительки духовно╖ культури народу.
Це Олена Горноста╓ва ╕з родини княз╕в Чорторийських, фундатор Пересопницького монастиря, де збереглося ╢вангел╕╓, написане живою укра╖нською мовою. Вона заснувала шпиталь для вбогих ╕ недужих, а також школу для д╕тей.
Ганна Гойська - засновниця Поча╖вського монастиря, де була друкарня, а Ра╖на Ярмолинська - Зага╓цького.
Соф╕я Чорторийська започаткувала у сво╓му ма╓тку Рахманов╕ на Волин╕ друкарню ╕ сама перекладала з грецько╖ мови на укра╖нську книги Святого Письма (╓вангельськ╕ та апостольськ╕).
Ра╖на Могилянка Вишневецька, сестра митрополита-просв╕тителя Петра Могили, п╕дтримувала Густинський, Мгарський, Ладинський монастир╕.
Мат╕р гетьмана Мазепи була ╕гуменею ╕ великим меценатом ки╖вських ж╕ночих монастир╕в.
Проте ж╕ноцтво в╕дточувало зброю не лише словесну. У в╕дпов╕дальний момент вони боронили с╕мейне вогнище ╕ свою г╕дн╕сть з╕ збро╓ю в руках. «Ж╕нки, що живуть в укр╕пленнях, не мають уявлення про менестрел╕в ╕ трубадур╕в, а старий л╕рник сп╕ва╓ ╖м п╕сн╕ не про кохання».
Наприклад, Ганна Борзобагата-Красенська, яка управляла казною Луцько╖ ╓парх╕╖, п╕д час нападу на ╖╖ ма╓ток князя Андр╕я Курбського, рос╕йського «зб╕га» - вт╕кача ╕ особистого ворога царя ╤вана Грозного, в╕дбила атаки к╕лькасотенного загону шляхти ╕ з мечем у руках роз╕гнала в╕йсько польського короля Стефана Батор╕я.
А Соф╕я Ружинська, волинська княгиня, на чол╕ в╕йськового загону, що нараховував 6000 чолов╕к п╕хоти ╕ к╕нноти, приступом здобула замок княз╕в Корецьких у м╕ст╕ Черемош╕.
В Укра╖н╕ козацька жона часто ходила в походи з чолов╕ком, командувала «за╖здами» (тобто неспод╕ваними атаками ворога), вм╕ла стр╕ляти, с╕дала на коня, верхи долала велик╕ в╕дстан╕.
Як писав французький мандр╕вник й ╕сторик П’╓р Шеваль╓, м╕стечко Трил╕си з косами в руках боронили разом ╕з козаками ╕ ж╕нки.
Отже, повагою користувалася р╕шуча ж╕нка, яка могла постояти за себе. Якщо ж вона нездатна була захистити свою г╕дн╕сть, чолов╕к нав╕ть м╕г з╕рвати з тако╖ нер╕шучо╖ «головну стр╕чку», що в Укра╖н╕-Рус╕ було страшенною образою. Але на це р╕дко хто зважувався, адже, зг╕дно з козацькими звичаями, за зганьблення ж╕нки засуджували на смерть.
...Так╕ р╕зн╕ ж╕нки. ╤ водночас ╓дин╕ у прагненн╕ вол╕ й св╕тла В╕тчизн╕, добра родин╕, сво╓му народу. Натури сильн╕ й мужн╕, вони за траг╕чних обставин без вагань покладали сво╓ обдарування, сили ╕ саме життя заради слави Укра╖ни.
Бо законом ╖хнього життя, за словами Бориса Гр╕нченка, було гасло:
«Клейнод душ╕ мо╖й -
добро мого народу,
Мо╓╖ нац╕╖
з занепаду повстання».
Наталя ТОЦЬКА.
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2008 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5871
|
МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
