Версiя для друку Обговорити в форумi

Мабуть, наші читачі пам’ятають, яка довга боротьба точилася колись навколо відкриття музею Івана Гончара. Точніше, сам музей фактично існував і без дозволу влади. Але він займав майже всю корисну площу помешкання київського ентузіаста… Існувала об’єктивна потреба розширення музею, перенесення його в більш престижне місце. Народ тоді переміг. Музеєм тепер завідує Петро Іванович Гончар, син великого подвижника. Він люб’язно погодився дати інтерв’ю для «Кримської світлиці».

 - Оскільки цей музей я відвідав напівлегально ще 20 років тому, то маю уявлення – яким він був тоді. Пам’ять зберігає враження про цю світлу подію… Але хотілося б знати точку зору продовжувача батькової справи. Чи не змогли б ви зробити своєрідний ретроспективний аналіз? Що було, що стало… Історія створення музею Гончара, витоки, мотиви… Ну і, звичайно, декілька слів про позитивний внесок музею.
 - Тоді панувала радянська ідеологія, яка була космополітичною за своєю суттю. Мистецтво повинно було прославляти комуністичну партію. Така була система… А Іван Гончар свідомо протиставив себе офіційній ідеології, вважаючи, що світогляд людини повинен базуватися на… родстві. Мовляв, усі ми єдина родина, народ, нація.
 Створивши музей, він доводив, що культура, яку витворив наш народ, свідчить про те, що ми єдині, становимо певну спільноту. Тому будувати нове суспільство треба саме на тих засадах, які витворив народ впродовж століть.
 - Під час останнього відвідування музею 1987 року у мене було відчуття, що для того, аби зібрати всі експонати, три життя буде мало – стільки всього зібрано…
 - Я зараз намагаюся робити ту ж справу, що й батько робив. І жив поряд з ним, бачив кожен його крок… Але при цьому завжди дивувався – як багато він встигає зробити! Іван Гончар був і скульптором, і живописцем, і етнографом, і колекціонером. Дослідження і збирання – це таки дещо різні речі. Суміжні, так би мовити. Часу відбирають багато. Тому у нього була розписана кожна хвилина!
 - На це захоплення його, певно, вплинули батьки?
 - Щось і від батьків передалося. Хоча вони були простими селянами, але шанобливо ставилися до традицій, до рідного. А коли молодий Іван Гончар приїхав до Києва, то познайомився з родиною Коросташів. А Коросташ був дослідником, збирачем фольклору. Мабуть, саме це знайомство і стало вирішальним. Не могло не вплинути і саме мистецтво. Адже він був скульптором! А ще на реалізацію ідеї
музею не могла не вплинути та обставина, що Іван Гончар був… комуністом. Щиро вірив у комуністичну ідею, яка (він так вважав) базувалася на християнських цінностях. Як скульптор і художник, він збирав красиві речі, які дарували йому натхнення. Тобто жив серед краси. А потім вирішив її «концентрувати».
 - Членство в КПРС було своєрідним захистом? Адже така підвищена увага до етнічного не віталася.
А він був справжнім «етнічним фундаменталістом»!
 - Він, як член партії, був головою культурної секції, тому на деякий час мав певне «алібі». Це, дійсно, допомагало. Але не тільки це. Музей поступово ставав відомим у світі. Коли приїздили іноземці, влада, щоб показати їм Україну, везла їх до домашнього музею Івана Гончара. Але в самій Україні музей не пропагувався. І, тим не менш, людей, які ним цікавилися, було достатньо.
І КДБ було дуже зручно відслідковувати небайдужих до національної ідеї людей. Це була третя причина. Але скоро «органи» зрозуміли, що ідеологічна складова музею переважає увесь «оперативний» позитив.
І вони заборонили відвідувати музей.
 - Коли це сталося?
 - На початку сімдесятих.
 - А ми ж у 1987 році якось «проскочили»!
 - У перебудовчі роки вже відбулося певне потепління, послаблення ідеологічного контролю. А до того на цих київських схилах сиділи, стояли представники «компетентних органів», які погрожували звільненням з роботи або виключенням з університету чи інституту (якщо йшлося про студентів), отакими були 70-ті роки.. І навіть у 60-ті роки, під час відлиги, людей відслідковували. Потім дехто з кадебістів зізнавався, що слідкував. Був такий Борис Ковгар, який за своє зізнання поплатився свободою: і в тюрмі побував, і в «психушці». І тільки за те, що мав мужність привселюдно заявити, що за такою людиною нема чого слідкувати, бо він є людиною Правди.
 - Звичайне колекціонування предметів старовини - і раптом стільки проблем, стільки пристрастей довкола! А ви чули про нашого Олексія Нирка? Збирав бандури, досліджував творчість бандуристів…
 - Олексій Нирко? З Криму? Так, він бував у нас, навіть ночував неодноразово. Вони з Іваном Макаровичем були друзями, однодумцями. Може, й впливали одне на одного… Так чи інакше, Іван Гончар бачив, що народне мистецтво не можна використовувати для пропаганди ідеології. А часом же робили таке: рушнички чи посуд із зображенням Леніна… Скульптор збагнув, що за народною культурою стоїть набагато більше! І з того часу він вирішив якось впливати на людей, «просвітлювати» їх. Зібрав когорту молодих «опозиціонерів»
(а нам подобалося тоді опозиційна діяльність) і давав завдання, аби ми приводили до музею людей. Часом нам вдавалося за день привести 5 – 6 чоловік, а то й більше. Іван Макарович говорив з цими людьми, проводив з ними екскурсії і переконував, що рушник, як ідеологічна зброя, на даному етапі сильніший від атомної бомби!
 - І це впливало на людей?
 - Так, світогляд мінявся докорінно!
 - Іван Гончар був просвітителем, який фактично наново формував людську свідомість. Думаю, що його діяльність якоюсь мірою вплинула на хід історії України. Адже люди, які у нього побували, потім формували свої осередки…
 - Фактично так і було. Ми теж не мовчали про музей – відразу ділилися своїми враженнями з друзями. Потім утворилася невелика група україномовних туристів, альпіністів, які підкорювали кавказькі вершини, придивлялися до життя і побуту кавказців, до їхнього патріотизму. Вивчали Кавказ, набиралися здоров’я, досвіду, але вже не забували про українські глечики і рушники, про вишиванки і бандури, і навіть про кубанську частину експозиції цього унікального київського музею.
 - І навколо таких людей поширювалася думка про незалежність, адже так?
 - Безумовно. Свого часу Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Дмитро Павличко також бували у Івана Гончара. Ось нещодавно до нас заходив Павличко і розповідав, як його викликали до КДБ після того, як він побував у музеї. Я, до речі, знайшов фото, де молодий Павличко сфотографований у козацькому одязі…
 - А вас батько змалку виховував у патріотичному дусі?
 - Напевно ж, виховував, але для мене це було непомітно. Ніби так і треба…
 - Чув, що грецьке товариство проводило тут, у музеї, якийсь свій вечір...
 - Воно і зараз організовує тут свою виставку; американське посольство тісно з нами контактує, організовує зустрічі. Навіть ООН святкувала тут свій «день народження». Дружина посла ООН якось сказала, що вона в Києві вже три роки, але справжню Україну побачила лише в нашому музеї! Одним словом, ми стали популярними. І це закономірно. Усі предмети, речі, які Іван Гончар відбирав десятиліттями, вони ж були квінтесенцією нашої сутності. Тому такий потужний вплив на людей.
 - А з Кримом ви підтримуєте якісь контакти? Люди до вас їдуть?
 - Є кримчани, які відвідують музей. Та й ми робили виставку в Ялті, коли був фестиваль «Лесина осінь»…
 - А вишивальницю Віру Роїк ви знаєте?
 - Так! Ми листувалися з нею. До речі, вона була добре знайома з Іваном Макаровичем. На той час таких людей було мало, тому вони, як правило, щось чули одне про одного і намагалися познайомитись.
 - Це правда, що ідея фестивалю «Країна мрій» народилася тут, у музеї Івана Гончара?
 - Так, я був одним із співорганізаторів «Країни мрій».
 - Тоді зможете передати Олегові Скрипці статтю, надруковану про нього в «Кримській світлиці»?
 - Передам, неодмінно передам! Цього року також будемо проводити. Час летить швидко, не встигнемо оглянутися, як буде «Купальська хода»… Так що готуємось! І завжди раді розширити коло наших прихильників за рахунок небайдужих людей, особливо молоді.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
Київ – Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2008 > Тема "Душі криниця"