Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ

 Яких тільки не попридумувало людство музеїв задля власної розваги. Серед них є і музеї жахів, наприклад, замок Ельміна у Гані (Африка), Музей спочилих душ у Римі (Італія), Музей патологоанатомії у Відні (Австрія). Але є один музей, який можна і треба було б назвати Музеєм людських болю та страждань.
Це – Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в’язнів.

 Увійдіть у храм великих мук
 Увійдіть у храм цей потихеньку,
 Замкніть побожністю уста:
 Тут били вашу рідну неньку!
 Ідіть же тихо, помаленьку,
 Як потаємці до Христа.

 Тернопіль, вулиця Коперника, 1. За фасадом цього ошатного будинку, який у часи більшовицького тоталітаризму наводив жах не на одне покоління українців, приховані трагічні сторінки людських доль, нескореність борців визвольних змагань, злочини озвірілих енкаведистів. У сирих холодних казематах, вправно обладнаних під темні сіробетонні карцери, сатрапи намагались зламати дух тих, хто боровся за волю України. Нині тут найбільший в Україні історико-меморіальний музей політичних в’язнів. Його відкрито і освячено 14 жовтня 1996 року на Покрову Пресвятої Богородиці. Засновниками музею стали обласний краєзнавчий музей, Інститут національного відродження України та обласна організація Спілки політв’язнів і репресованих України.
Розповідь про нього просто необхідно починати з живого експоната – одного з його засновників, старшого наукового співробітника Ігоря Олещука. Він практично кожного дня проводить екскурсії по цьому музею. Його, колишнього підпільника ОУН-УПА, багатолітнього в’язня сталінських тюрем і концтаборів, постійно охоплюють бентежні двоїсті почуття. Адже саме тут, у цьому холодному підземеллі, перетвореному енкаведистськими посіпаками в криваві катівні, й допитували юного зв’язкового ОУН-УПА Ігоря Олещука понад півстоліття тому. Не скорився під тортурами мужній юнак і без страху прийняв вирок НКВДівського трибуналу – 25 років виправно-трудових таборів. Після цього були Воркута і тяжка праця на будівництвах та у вугільних штольнях. Після смерті Сталіна ще три роки, до 1956 року, він поневірявся сибірськими таборами аж поки нова влада не амністувала його. Повернувшись на Батьківщину, пан Ігор закінчив енергетичний факультет Львівського політехнічного інституту і працював у «Тернопільобленерго» до 1995 року.
 Після розвалу СРСР Ігор Олещук активно включився у громадську діяльність з національного відродження і розбудови Української держави. Він бере активну участь у створенні Народного руху України. Його обирають членом ради обласної спілки політв’язнів і репресованих, товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, проводу Конгресу української інтелігенції. Та головне, що ось уже впродовж кількох років він плідно працює в створеному за його ж активною участю історико-меморіальному музеї політичних в’язнів і репресованих. Його ентузіазму й винахідливості міг би по-доброму позаздрити будь-який сущий в цьому світі музейний працівник.
 Так Ігор Олещук доклав і докладає багато зусиль до всього, що нині знаходиться в цьому суворому храмі мужності й непокори. Він виготовив десятки фотостендів, які яскраво відображають життя, боротьбу учасників національно-визвольних змагань, перебування їх у тюрмах і концтаборах ГУЛАГу.
 У 28 колишніх камерах слідчого ізолятора КДБ розміщено матеріали фонду та експозицію, що передають історію національно-визвольної боротьби на теренах Тернопільщини, розвінчують репресивні дії енкаведистів проти місцевої інтелігенції, патріотів. Працівники музею намагались зберегти тогочасний вигляд підземних склепінь, що відлунюють чорним лихоліттям, тиснуть невимовним тягарем на душу відвідувача. Болі і страждання пережитого постають із уцілілих фотографій, спогадів колишніх політв’язнів, їх особистих речей. Енкаведисти перед проголошенням незалежності нашої держави старалися приховати свої злочинні дії. Однак пам’ять людська сильніша над усе. Особливо тих, хто пройшов через катівню цього ізолятора.
 Кожен експонат цього своєрідного музею - то свідчення нашої непохитності, нашого історичного поступу і слугує яскравим штрихом до широкої панорами визвольної боротьби проти багатовікових чужоземних поневолювачів за свободу і державу. Музейні матеріали розповідають, як національний стяг із рук січових стрільців перейняли нові покоління українських націоналістів, яких надихали герої Крутів, Базару і Холодного Яру.
 На стенді широко подано матеріали і фотографії уродженця Тернопільщини, діяча ОУН Ярослава Стецька, який, здійснюючи програму ОУН, 30 червня 1941 року у Львові проголосив Акт відновлення української державності, був головою нового уряду і за відмову анулювати згаданий акт потрапив у фашистський концтабір.
 Експонується також знімок ще одного тернопільчанина, патріарха Йосипа Сліпого, багаторічного мученика більшовицьких концтаборів, який до кінця життя боровся за визнання Української греко-католицької церкви. Його дорогою пішло багато владик УГКЦ.
 Сталінська репресивна машина нещадно нищила український народ. Про комуністичні звірства, скоєні в різних місцях Західної України цього часу, передусім в тюрмах Львова, Івано-Франківська (Дем’янів Лаз), Чорткова, Бережан, Кременця, розповідають подані на стендах матеріали, що розкривають ставлення червоних «визволителів» до місцевого населення у переддень Другої світової війни. Їхніми жертвами були високоосвічені, віддані своєму народу люди.
 Влада, нехтуючи будь-якими нормами законності, вдавалася до найжорстокіших методів. Вона не тільки воювала з повстанцями. Із Західної України вивезла у Сибір майже 66 тисяч сімей. Крім того, створювалися спеціальні групи НКВД, які під виглядом бандерівців організовували масові вбивства невинних людей, зокрема на Тернопільщині. У музеї подано текст листа Дмитра Круп’яка зі Східної України до одного із голів сільради Заліщицького району. Колишній кат нині просить прощення за скоєні смертні злочини.
 До речі, за станом на 20 червня 1945 року в західних областях України діяло 156 таких спецгруп, що під виглядом повстанців катували і знищували невинне українське населення, очорнювали авторитет УПА, дискредитували національно-визвольний рух в Україні. Про діяльність однієї з тих спецгруп на Тернопільщині розповідають музейні документи. У них міститься інформація про створення органами НКВД у березні 1945 року спецгрупи «Бистрого», котра провела у Козівському, Бережанському і Підгаєцькому районах ряд операцій, в ході яких було ліквідовано боївки УПА, криївки, склади, вбито десятки повстанців і місцевих жителів.
 Стенди музею, розміщені в одній із камер, присвячені героїчній історії Української Повстанської Армії - від перших днів її формування, розкриття стратегії і тактики боротьби з німецькими та московськими поневолювачами.
 Біля джерел створення цього організованого спротиву стояв талановитий військовий керівник, перший головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський - «Клим Савур», який народився 1911 року в Збаражі, навчався у Львівському університеті, рано пов’язав своє життя із національно-визвольним рухом у Галичині, був ув’язнений польськими і більшовицькими окупантами, втік у 1941 році з Бердичівської тюрми. Як крайовий провідник з січня 1942 року займався формуванням самооборони на Волині та Поліссі, розробляв тактику збройної боротьби з німецькими фашистами. Під його керівництвом загони УПА здійснили ряд успішних операцій проти окупантів. Д. Клячківський командував Українською Повстанською Армією до призначення у листопаді 1943 року головнокомандувачем Романа Шухевича.
 Працівниками музею зібрано великий матеріал про Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН(б), який проходив 21-25 серпня 1943 року на Бережанщині. Він визначив радикальні зміни в тактиці, виробив програму націоналістичного руху на шляху побудови самостійної Української держави, тісної співпраці з іншими поневоленими народами. На цьому зборі було обрано курс на демократизацію життя, відхід від тоталітаризму і вождизму.
 Вперше було обрано бюро проводу, головою якого став присутній на зборі Роман Шухевич. Він і очолив Українську Повстанську Армію аж до героїчної смерті 5 березня 1950 року.
 Чільне місце в експозиції відведено першому Великому Збору Української Головної Визвольної Ради (літо 1944 року), який визначив її завдання, щоб «об’єднати й координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу». У музеї подається текст Присяги вояка Української Повстанської Армії, затверджений на цьому великому зборі УГВР, інші документи збору.
 Музей знайомить відвідувачів із національно-визвольним рухом на Закерзонні, де формування УПА захищали на етнічних землях українське населення, особливо під час сумнозвісної операції «Вісла».
 Яскраву сторінку в епопею визвольної боротьби на Тернопільщині вписали жінки, які поруч із мужчинами ділили злигодні і важкі випробування, були санітарками і провідницями, зв’язковими і політвиховниками, ставали у стрій на місце загиблих бійців, взявши до рук зброю. У музеї розміщені експонати про Катерину Зарицьку, Галину Дидик, Марію Потикевич-Заболотну та інших підпільниць, які обрали шлях самопожертви в ім’я України. Представлено й особисті речі, виготовлені власними руками каторжанок. Тут і вервечка із глевкого хліба, альбом з малюнками, жіночі костюми, нехитре взуття, оригінали табірних листів, поштівок - не перерахувати всього того, що оточувало жінок у найжахливіших концтаборах далекого Сибіру. А ще була молитва і українська пісня, що слугували для них оберегами життя.
 Згодом шістдесятники та наступні покоління прокладали дорогу до звільнення українського народу з-під більшовицького ярма, продовжили новий етап боротьби за Українську державу. Цій темі присвячена широка експозиція музею, яка розміщена у двох камерах. Стіна між ними обривається уламками, щоб не тільки був зручний перехід для відвідувачів, але й мав він символічне навантаження. Твердиню імперії зла розхитували нові лави борців.
 В експозиції представлено численні фотографії із усіх теренів України, різноманітні за характером матеріали. Вони розкривають спротив інтелектуалів проти пануючої задушливої атмосфери, їхнє відстоювання справжніх українських культурних цінностей, національної свободи і людської гідності. Чільне місце в експозиції відведено видатному діячеві руху опору проти русифікації та національної дискримінації в Україні В’ячеславові Чорноволу, який протягом 60 - 80-х років минулого століття неодноразово зазнавав жорстоких репресій комуністичної системи. Не скорившись їй, він гострим публіцистичним словом виступав за свободу людини.
 Працівниками музею зібрано матеріали про учасників руху опору в Україні цього періоду - уродженців Тернопільщини, які зазнали репресій більшовицького тоталітаризму, зокрема про відому художницю Стефанію Шабатуру і філолога Мирославу Зваричевську зі Львова, студента Київського медичного інституту Ярослава Геврича та ін.
 Виступи проти дискримінаційної політики щодо української культури і національного питання пройшли і в Тернополі. 1965 року були заарештовані за це завідувач відділу обласного краєзнавчого музею Ігор Герета, учні Тернопільського музичного училища Микола Литвин і Мефодій Чубатий. Їх утримували у Тернопільському слідчому ізоляторі КДБ. 25 лютого 1966 року І. Герету умовно засудили на п’ять років, він був безробітним, потім його поновили на посаді старшого наукового працівника музею. У Тернополі І. Герета проводив велику культурологічну роботу, ставши одним із засновників у 60 - 80-ті роки минулого століття мистецького клубу «Золотий вересень», згодом - Інституту національного відродження України, досліджував пам’ятку археології та мистецтва могильник Черняхівської культури у селі Чернелів Руський Тернопільського району. Він був автором створення меморіальних музеїв Соломії Крушельницької у Білій, Леся Курбаса в Старому Скалаті, ряду книг про митців Тернопільщини. Із проголошенням суверенітету України І. Герета активно включився в громадсько-політичне життя, став ініціатором створення музею політв’язнів у Тернополі. В’язень ізолятора КДБ Микола Литвин нині відомий громадський діяч, композитор, кобзар, письменник. В експозиції представлено його бюст, кобзу, вишиту сорочку і касети з піснями кобзаря. Не оминули ізолятора КДБ у Тернополі молодий інженер Левко Горохівський у 1969 році та вчитель музики із Борщева Микола Горбаль за власні вірші, в яких виступали проти русифікації в Україні, за що поплатилися таборами суворого режиму. Згодом вони включилися у політичне життя країни, обирались народними депутатами України.
 На допитах в обласному КДБ 1969 року перебував і нині відомий український поет, завідувач історико-меморіального музею політичних в’язнів Ярослав Павуляк. На 1 травня тоді він із односельцями встановив у рідному селі Настасові Тернопільського району погруддя Тараса Шевченка, за що і переслідувався репресивними органами.
 Понад вісім місяців перебували в ізоляторі КДБ юнаки із с. Росохач Чортківського району, які вночі з 21 на 22 січня 1973 року в 55-ту річницю проголошення Української Народної Республіки, в Чорткові - центрі визвольної боротьби ОУН-УПА - встановили синьо-жовті прапори, розклеїли листівки. За цей вчинок більшість з них були засуджені на різні строки тюрми і заслання, відбували покарання далеко від України. На стенді музею представлені синьо-жовтий прапор, документи, що розповідають про громадянську мужність юнаків із Росохача, їхні фотографії, копії Указів Президента України про нагородження їх орденом «За мужність», а С. Сапеляка «За заслуги» перших ступенів. Крім того, експонуються поетичні твори
С. Сапеляка, відзначені Національною премією України імені Т. Шевченка.
 В одному з підземних казематів освячено каплицю, в якій проводять відправи і поминають загиблих у комуністичній неволі.
 Оглянувши експозицію музею, ми немов здійснили екскурсію у героїчне минуле українського народу, близько познайомилися із непересічними людьми, які у нерівному двобої із озвірілими ворогами відроджували соборну Україну, утверджували великі ідеали людяності і справедливості.
 Підготував
Олексій НОСАНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"