Версiя для друку Обговорити в форумi

 Шановна редакціє «Кримської світлиці»!
 Можливо, зацікавить вас короткий виклад записаної мною півтора року тому розповіді про себе пана Колодницького. Навіть заримований початок, вірніше, друга його половина - це слова Йосифа Іларіоновича. Він торопив мене записати його життєвий шлях (я це роблю для історії міської «Просвіти»), знаючи, що милуватись цим світом йому залишилося дуже мало часу. Головне в ній - це чому людина пішла до Дивізії СС-Галичина.
 З повагою - Василь ГОДЯК.

До просвітянина ветхого днями
Квітневої темної ночі
Навідалась гостя, непрошена гостя,
Щоб закрити пригаслі вже очі.
Легенько торкнулась старечого тіла
Й рішуче сказала:
 «Збирайся, дідусю!»
- Не дуже спіши,
 почекай ще хвилину,
- Востаннє нехай помолюся.
Помолився. - Тепер я вже твій.
Спитала: «Не страшно тобі?»
- Твоє лише тіло, душа моя Богу,
То навіщо лякатись мені.
Тебе ж у житті
 не боявся ніколи,
Бо до зустрічі з Небом
 був завжди готовий.
Спокій дарує мені ця хвилина:
До Господа йду,
 як до батька дитина.

 Ці заримовані рядки вплітають у вінок пам’яті, нашої пам’яті про Йосифа Колодницького, просвітянина, Українця, просто порядну людину, яка рік тому залишила цей грішний світ.
 Село Сільце, швидше, передмістя Підгаєць на Тернопіллі. 11 серпня 1922 року в родині Іларіона і Юстини Колодницьких народився хлопчик. Назвали Йосифом. Село невелике, 200 дворів, селяни заможні. Заможна і родина Колодницьких: 40 морґів поля. П’ятеро дітей. Діти розумні. Як дасть Бог, хтось із них і вищу школу закінчить або ремісничий фах одержить, то теж не бідуватимуть. Родина, як і більшість селян, національно свідома. Дід Василь Нискоклон керує вже багато літ «Просвітою» і читальнею у сусідньому селі. Дід Федір Колодницький, мама і тато - теж просвітяни.
 Закінчив Йосиф у Підгайцях семирічну школу, а навчання у Бережанській гімназії перервала перша більшовицька окупація.
 Я любив спілкуватися із цією розумною, інтелігентною людиною, яка манерою говорити, тактовністю, охайністю нагадувала, швидше, професора, а не рядового шахтаря-пенсіонера. «Гімназія у Бережанах була польська, - розповідав пан Колодницький, - але мала українське відділення. Вивчали латинську, грецьку, німецьку, польську і за бажанням французьку мови. Шовінізм був причиною ворожнечі між гімназистами. Поразка Закарпатської Січі у боротьбі за незалежну державу, нехай навіть на маленькій частині України, викликала велику радість у поляків. Адже вони побоювались, що закарпатська «зараза» може поширитися і на Галичину. Бережанські гімназисти-поляки влаштували похорон України. Труну несли на цвинтар із антиукраїнськими піснями та гаслами».
 А ще згадував пан Йосиф, як у складі делегації їздив до Варшави вітати Ридзь-Сміглого із днем уродин та вступу на посаду керівника держави, адже Ридзь-Сміглий народився у Бережанах. Делегація везла керівникові Польщі у подарунок породистого коня-скакуна під сідлом.
 «У вересні 1939-го прихід радянської влади і українці, і поляки зустріли вороже».
 - А як зустрічали німців у 41-му, - запитую. - За двадцять місяців окупації люди добре побачили, що собою являють совіти, тому німців зустрічали із музикою, квітами, національними прапорами, сподіваючись на краще життя і самостійну Україну. Але не так сталося, як гадалося. Волю і незалежність тобі ніхто не дасть. Її потрібно самому здобути у боротьбі із будь-якими зайдами, а тому я й пішов у дивізію СС-Галичина. Надзвичайно велика радість охопила українців після того, як 30 червня у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. Однак ми швидко переконалися, що німцям незалежна Україна не потрібна і не вигідна. Німецька окупація теж почала проявляти своє справжнє обличчя. У Підгайцях було створено гетто для євреїв. За містом у ровах масово розстрілювали людей, знищили синагогу і єврейський цвинтар. Дехто із українців, зокрема родини Джулинських і Крамарчуків, переховував жидів. Зі мною у гімназії навчалася дуже вродлива дівчина Фрідман. Я ходив у гетто її відвідувати. Багато поляків і дехто із українців почали вишукувати у своїх родоводах німецьке коріння, щоб стати фольксдойчами. З приходом німців навчання у гімназії відновилося і я закінчив її у 1942 році. Працював у фінансовому відділі».
 - Пане Йосифе, Ви сказали, що пішли до дивізії СС-Галичина, щоб боротися за Україну, але...
 - Я довго думав що робити. Думав і радився. Я симпатизував націоналістам із революційного крила ОУН, які категорично виступали проти будь-якої співпраці із німцями, тим більше, були проти створення дивізії. За неї агітували мельниківці. Я прийшов до свого гімназійного вчителя із питанням: «Що робити?» «Козаче, - сказав він мені, - Україні, щоб вибороти незалежність, потрібна армія, добре вишколена і озброєна армія. Дрючком і вилами простий селянин із рідної землі ні поляка, ні москаля, ні німака не вижене. А де ми навчимося воювати, де ми навчимося володіти зброєю хоч би для партизанської війни. Я йду до дивізії, щоб стати офіцером української армії, щоб пройти курс військової підготовки. А там побачимо. Тобі я не можу нічого радити. Думай сам». Із нашого села до п’ятдесяти хлопців пішли в УПА, а я і ще 12 гімназистів записалися до Дивізії СС-Галичина. Після урочистих проводів у Львові нас направили на вишкіл до Гайделягера біля Дембіце у казарми на військовий полігон. Вишкіл тривав декілька місяців, а опісля - Замосця і Грубешів, де ми мали боротися із партизанами. Мешкали на квартирах. Поляки ставились до нас досить добре. Ніякої українсько-польської ворожнечі я не відчував. Через деякий час відправили нас до Німеччини на вищий вишкіл у м. Найгаммері. Після закінчення цих курсів одержав офіцерське звання - і під Броди. Три тижні акліматизувалися. Наші люди приносили нам харчі. А по Петрі почалося пекло. Важко описати цей армагедон. Врятувався, мабуть, завдяки маминій молитві, адже бомби сипалися градом, а свист куль не припинявся ні на мить. Я із ще чотирма дивізійниками опинився у лісі. Лісами ми дійшли до Унівського монастиря на Перемишлянщині. Монахи переодягнули нас у цивільне, і у монастирі жили ми майже місяць. Після Спаса почали добиратися додому. Не доходячи до Бережан, натрапили ми на російських солдатів, а ті погнали нас у Бучач на військкомат.
 У цивільному одязі і без зброї пішки дійшли ми під Сандомир. Там нас переодягнули і озброїли. А викрили мене уже в Австрії по витатуйованій групі крові на руці. Судили у Чехословаччині. Вирок - 10 років. Тюрма в Угорщині у м. Шаброн. У тюрмі - радянські офіцери і солдати за дезертирство і мародерство. Із шабронської тюрми до Львова. Голод, холод. У Львові на товарняк і аж на Північний Урал у Пермську, тоді Молотовську область на лісоповал. Мороз 40°С, голод, дистрофія, куряча сліпота. У таборі були священики, вчителі, лікарі. Серед засуджених росіян було мало, переважали українці, естонці, литовці. Жили дружно поки не перемішали нас із карними злочинцями. У таборі був до 1954 року. Повернувся до Підгаєць. Жив у брата, бо вся наша родина, окрім нього, була вивезена на Сибір. Одружився зі Стефанією Залуцькою. До Соснівки із дружиною і двома дочками переїхав у 1963 році. Не приписували: у Пермі видали вовчий паспорт. Але світ не без добрих людей. Усе владналося, влаштувався працювати на шахту. Шахтарем і закінчив свій трудовий стаж.
 Я щасливий і вдячний Богові, що наш народ має уже свою незалежну державу, хай ще не таку як треба, яку б хотіли, але вона наша і буде прекрасною, вірте в це».
 Весна 2007 року мела ще снігом, як соснівські просвітяни і ветерани УПА прощалися із вірним сином рідної землі.
 Василь ГОДЯК.
м. Соснівка на Львівщині.

РІВНЕНЩИНА ПАМ’ЯТАЄ
 Пам’ять українських патріотів, які брали участь у найбільшій битві УПА з військами НКВС та Червоною армією, вшанувала громадськість Рівненщини в урочищі Гурби, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу.
 За словами кандидата історичних наук Гурія Бухала, саме тут 64 роки тому тридцятип’ятитисячна дивізія при підтримці літаків і танків вела бої із меншим у десять разів загоном повстанців. Операція повинна була покласти край існуванню з’єднань УПА-Північ «Богун» та УПА-Південь «Холодний Яр». Проте, втративши багато загиблими, частини цих підрозділів вирвалися із оточення завдяки вмілим діям своєї ударної групи, що складалася, зокрема, з вихідців із Чернігівської та Сумської областей.
 Нині на місці тих подій споруджено пантеон, до якого на поклоніння традиційно збираються у третій день Великодня. Тут перепоховано останки воїнів УПА, знайдені під час наукової експедиції, до якої було залучено Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» зі Львова на чолі з кандидатом історичних наук, доцентом Львівського національного університету Ярославом Онищуком, спеціалістів Рівненського обласного краєзнавчого музею, саперів та геофізиків, археологів. Вони виявили, зокрема, й невідомі могили повстанців, а також відтворили на основі спогадів очевидців перебіг поєдинку і відобразили на картах розташування сил супротивників тощо.
Події тих далеких днів стали відомі завдяки дослідженню рівненських істориків Олега Тищенка та Ігоря Марчука, на основі чого кінематографісти із США запропонували зняти одинадцятисерійний фільм, запросивши їх стати консультантами.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"