"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2008 > Тема "Душі криниця"
#20 за 16.05.2008
ЗЕЛЕН╤ ПАГОРБИ БАЙБУГИ
ВАЛЕР╤Й ТАРАСОВ
Л╤ТЕРАТУРА
ОПОВ╤ДАННЯ
БАЙБУГА – велике село п╕д Феодос╕╓ю. Споконв╕ку тут жили кримськ╕ татари. П╕сля завоювання Криму рос╕йською ╕мпер╕╓ю наприк╕нц╕ в╕с╕мнадцятого стол╕ття у Байбуз╕ стояв посто╓м кавалер╕йський ескадрон для остраху татар. Та оск╕льки переважну б╕льш╕сть ескадронц╕в складали укра╖нц╕ - люди миролюбн╕ й щиросердн╕, - то досить швидко вони заприятелювали з м╕сцевими мешканцями, а чимало кавалерист╕в ╕ взагал╕ лишилися в Байбуз╕, переженилися тут з татарками, понароджували д╕тей - гарненьких, синьооких смаглюк╕в ╕ смаглявок. Не дивиною серед татар стали пр╕звища Во╓нний, Трубач, як╕ пот╕м разом з Османовими, Асановими, Сел╕мовими та ╕ншими традиц╕йними пр╕звищами, також стали вважати суто кримськотатарськими. К╕льк╕сть укра╖нц╕в у Байбуз╕ пом╕тно зб╕льшилася на початку 30-х рок╕в двадцятого стол╕ття, коли люди т╕кали з Укра╖ни в╕д голодомору у хл╕бн╕ кра╖. Ото саме тод╕ серед мешканц╕в цього кримського села з’явилася ╕ велика с╕м’я Пилипенк╕в, як╕й вдалося вирватися у Крим з голодних н╕копольських степ╕в. Але Пилипенки були вже наст╕льки виснажен╕ голодом, що ╕ Крим ╖м не допом╕г. Один за одним п╕шли з цього св╕ту батько, мати, молодший син ╕ дочка. Лишився з д╕тей Пилипенк╕в т╕льки старшенький - Василь. Либонь тому, що з дитинства важко працював ╕ ф╕зично загартувався у сво╖х трудах. Жив бобилем у збудован╕й Пилипенками колибн╕й хат╕. Здружився з молодим подружжям кримських татар - Шевкетом ╕ Д╕лярою Меджитовими, що мешкали по сус╕дству. Завдяки ╖м досить швидко й досить непогано вивчив кримськотатарську мову, а його друз╕ охоче запам’ятовували укра╖нськ╕ слова. Отож було не дивиною, коли при зустр╕чах з Меджитовими, Василь в╕тався кримськотатарською: - Салям ал╓йкум, урметл╕! (Доброго дня, шановн╕!) А у в╕дпов╕дь чув укра╖нське: - Добридень, друже! Навколо Байбуги - з трьох бок╕в - досить таки висок╕ пагорби. Якщо вони у травн╕ ще продовжували зелен╕ти густою травою, якщо до то╖ пори ще не вигор╕ли п╕д палючим кримським сонцем, татари казали: гарна прикмета, л╕то буде ласкавим, а ос╕нь врожайною. Травень сорок четвертого вилив на байбузьк╕ пагорби ст╕льки зелен╕, що мешканц╕ села не могли нарадуватися, як вони в╕рили, хорошому майбуттю. А й справд╕, н╕мц╕в з Криму вже вигнали, виноградники буяли м╕цними кущами виноградно╖ лози, в╕вцям було досить паш╕ й води. Та настала н╕ч 18 травня 1944 року... Полосуючи густу темряву десятками автомоб╕льних фар, у село в’╖хали вантаж╕вки. В одних сид╕ли солдати з автоматами в руках, ╕нш╕ вантаж╕вки були чомусь порожн╕. Аж ось по ходу автомоб╕льно╖ колони солдати почали вистрибувати з кузов╕в машин, по дво╓-тро╓ заб╕гали у дв╕р хати, де жили кримськ╕ татари, вривалися до помешкання, й п╕дсв╕чуючи соб╕ л╕хтариками, голосно кричали: - Зажигайт╓ св╓т, бистр╓нько соб╕райт╓сь! На сбори - двадцать м╕нут! Б╓р╕те только само╓ н╓обход╕мо╓ ╕ вс╓ б╓з ╕сключ╓н╕я ╕д╕т╓ в центр с╓ла! Там вас ждут маш╕ни! Спросоння люди не розум╕ли, чого в╕д них вимагають, метушилися по осел╕, д╕ти голосно плакали. Тод╕ солдати кричали ще голосн╕ше: - ╢сл╕ н╓ соб╓рьот╓сь за двадцать м╕нут, вигон╕м б╓з в╓щ╓й! Поторапл╕вайт╓сь, морди татарск╕╓! Пр-р-р╓дат╓л╕ погани╓! Якщо хтось барився з╕ збиранням, солдати могли того ╕ прикладом автомата огр╕ти, не зважаючи чолов╕к це чи ж╕нка. Ув╕рвалися тро╓ ╕ до хати Меджитових. Зд╕йняли галас (мабуть, солдат╕в спец╕ально вчили так поводитися, аби одразу приголомшити татар, позбавити ╖х нав╕ть думки про спротив). Шевкет швиденько збирав реч╕ до м╕шка, а Д╕ляра тремтячими руками одягла спочатку дев’ятим╕сячну донечку Ясм╕н, пот╕м поклала д╕вчинку на л╕жко й узялася вдягати чотирир╕чного Мурата. Одягаючи сина, щось швидко-швидко шепот╕ла йому у саме вушко. Хлопчик хоч ╕ був наляканий криками солдат╕в, проте на мамин╕ слова розум╕юче кивав головою, а пот╕м так само тихо прошепот╕в у в╕дпов╕дь: - Мамо, я так ╕ зроблю. Тро╓ автоматник╕в почекали, поки Меджитови вийшли у дв╕р, й рушили з хати усл╕д за ними. А вийшовши з хати, к╕лька секунд здивовано роззиралися навс╕б╕ч, а пот╕м гн╕вно заверещали: - Гд╓ ваш пацан?! Куда он д╓лся?! ╢сл╕ не скаж╓т╓, куда спрятал╕ сво╓го щ╓нка, расстр╓ля╓м на м╓ст╓! Та Меджитови мовчали. Шевкет ╕ справд╕ не знав, куди под╕вся Мурат, бо Д╕ляра н╕як не могла йому розказати, що нашепот╕ла синов╕, - хот╕ла, якщо все удасться, зробити так, як вона надумала, - уже пот╕м розпов╕сти чолов╕ков╕. Д╕ляра ж мовчала, незважаючи на погрози солдат╕в, бо твердо вир╕шила: нехай краще ╖╖ розстр╕ляють отут у двор╕, але куди раптово зник Мурат, вона н╕ за що не скаже. А сталося ось що. Одягнувши Ясм╕н й узявшись одягати Мурата, Д╕ляра, шепочучи у саме вухо, порадила синов╕: - Як вийдемо з хати, зразу шмигни у виноградник й чимдуж б╕жи до дядька Василя. Скажи, я прошу його допомогти тоб╕. Нехай схова╓ тебе десь у себе, а дал╕ видно буде. Зрозум╕в, Мурате? - Так, - кивнув чотирир╕чний хлопчина. ╤ т╕льки-но Меджитови рушили з хати у дв╕р, Мурат, якого мати поставила першим, непом╕тно шурхнув у виноградник ╕ стр╕мко поб╕г м╕жряддями до хати Василя Пилипенка. Меджитови й Пилипенки мали сп╕льний виноградник. Разом доглядали за лозою, врожай д╕лили пор╕вну. Рядки лози росли своб╕дно в╕д хати до хати, не розд╕лен╕ парканом. Отож Мурат швидко д╕стався Пилипенково╖ хати, постукав кулачком у двер╕, й коли хазя╖н ╖х в╕дчинив, хлопчина гарячково заговорив: - Дядьку Василю, мама просила, щоб ви мен╕ допомогли... Сховайте мене... Мама просила... Помож╕ть мен╕, дядьку Василю... Ви поможете? - Звичайно, Мурате, поможу, - в╕дпов╕в Василь, хоча з плутаних Муратових сл╕в н╕чого толком так ╕ не зрозум╕в. Лиш одне зрозум╕в Василь: ко╖ться щось страшне. Тому коли побачив, що до його хати прямують виноградником дво╓ солдат╕в, швидко сховав Мурата п╕д купою старо╖ одеж╕, яку кинув на л╕жко. Пот╕м з╕смикнув з цвяха свого п╕джака з бойовим орденом, накинув соб╕ на плеч╕, ╕нту╖тивно в╕дчувши - орден йому допоможе. Справд╕, коли автоматники ув╕йшли до Василево╖ хати, вони безцеремонно, як ╕ в помешканнях татар, почали кричати, але побачивши на грудях молодого чолов╕ка орден, стушувалися ╕ вже тихше запитали: - К т╓б╓ случайно татарчонок только что не заб╓гал? - Н╕хто не заб╕гав, - твердо одказав Василь. - Фронтов╕к? - кивнув на орден один з автоматник╕в. - За что получ╕л? - На ф╕нськ╕й дали... - О, да ти г╓рой. На ф╕нской мало орд╓нов давал╕. Я там тоже во╓вал. Коротка ╕ невдала в╕йна Радянського Союзу з Ф╕нлянд╕╓ю в╕дзначалася з одного боку великими втратами червоноарм╕йц╕в, а з ╕ншого - скуп╕стю радянського командування на нагороди. Василь Пилипенко, призваний до арм╕╖ дев’ятнадцятир╕чним юнаком у с╕чн╕ 1939 року, вже через к╕лька м╕сяц╕в опинився на ф╕нському фронт╕. Служив танк╕стом, був ум╕лим вод╕╓м-механ╕ком танка. Допомагало йому у в╕йськовому ремесл╕ те, що до арм╕╖ Василь працював трактористом у колгосп╕ в Байбуз╕. Адже трактор ╕ танк - то близьк╕ техн╕чн╕ родич╕. Ордена ж Василев╕ Пилипенку дали не за танк╕стську майстерн╕сть, а за те, що п╕д час великого бою в оточенн╕ молодий танк╕ст, машину якого п╕дбили, не т╕льки сам вибрався з╕ смертельного к╕льця до сво╖х, але й на власних плечах вин╕с пораненого командира танкового полку. Вин╕с, незважаючи на те, що сам був тяжко поранений: його права нога була ущент розтрощена осколком снаряда. Ногу Василев╕ х╕рурги врятувати не змогли, ампутували вище кол╕на. Пилипенка нагородили бойовим орденом ╕ з арм╕╖ списали. Василь повернувся до Байбуги, шкутильгаючи на протез╕ й з орденом на грудях, про що загомон╕ло одразу все село. До Василя Пилипенка орденоносц╕в у Байбуз╕ не було. Одноногому недавньому солдатов╕ дорога на трактор була закрита. Але маючи золот╕ руки, Василь дуже швидко навчився ремонтувати годинники. В╕н став таким майстерним годинникарем, що до нього зверталися за допомогою власники годинник╕в не т╕льки з Байбуги, й ╕з сус╕дн╕х с╕л. Бувало, що й феодос╕йц╕ приходили до Василя ╕з з╕псованими годинниками. Т╕╓ю роботою ╕ заробляв соб╕ на хл╕б. П╕джака з орденом одягав нечасто. А коли одягав ╕ виходив на вулицю, ус╕ байбужани - татари ╕ слов’яни - шанобливо розкланювалися з молодим орденоносцем. Отож автоматник мав рац╕ю, кажучи що на ф╕нськ╕й в╕йн╕ мало орден╕в давали. Ще раз зиркнувши на Василеву нагороду, автоматник сказав напарников╕: - Пошл╕ отсюда. Етот сб╓жавший щ╓нок всьо равно ч╓р╓з пару дн╓й сдохн╓т от голода. ╢му н╕кто н╓ поможет. Побоятся ╕з-за етого паршивого татарчонка оказаться в тюрм╓... Василь ще довго виглядав у в╕кно. Й лише коли навкруг стихло, коли людський плач ╕ гурк╕т працюючих автомоб╕льних двигун╕в усе дал╕ в╕длинав уб╕к Феодос╕╖, в╕н добув з-п╕д купи одягу схованого там хлопчину, маленьке т╕льце якого тремт╕ло в╕д страху й нервово╖ напруги. - Заспокойся, Мурате, - притиснув до сво╖х широких грудей дитину Василь. - Ось я все узнаю, що оце вноч╕ сталося, та й подума╓мо, що робити дал╕. Заспокойся... Що вноч╕ сталося, Василь знав уже вдосв╕та. Лиш т╕льки почало працювати кримське обласне рад╕о (а у Василя вис╕ла на ст╕н╕ чорна тар╕лка рад╕огучномовця), як диктор у перш╕й же зв╕стц╕ пов╕домив, що вноч╕ 18 травня 1944 року за р╕шенням уряду Радянського Союзу з Криму були депортован╕ ус╕ кримськ╕ татари, оск╕льки ╖хн╕й народ виявився п╕д час в╕йни з н╕мцями народом-зрадником. Депортованих вивезли з п╕вострова зал╕зничними ешелонами. Диктор застер╕г: якщо комусь ╕з татар вдалося уникнути депортац╕╖ ╕ хтось ╕з громадян спробу╓ ╖м допомогти, то ╕ зб╕глий татарин, ╕ той, хто йому допомага╓, обо╓ будуть притягнен╕ до суворо╖ в╕дпов╕дальност╕. Почувши це, Василь мало не задихнувся в╕д гн╕ву. Яка брехня! Кримськотатарський народ - зрадник...Та брехня усе це! Народ не може бути зрадником. Василь дуже добре знав кримських татар, ╕ знав, що п╕д час окупац╕╖ Криму н╕мцями, вони поводилася, як ╕ належить поводитися людям, котр╕ не визнають окупант╕в. Кримськ╕ татари воювали на фронт╕, у партизанських загонах, допомагали п╕дп╕льникам. ╤ раптом - народ-зрадник. Якби це було правдою, гн╕вно думав Василь, то татари донесли б н╕мцям, що в╕н - орденоносець. Адже вс╕ у Байбуз╕ знали про його нагороду. Та не знайшлося у сел╕ жодного татарина, котрий би поб╕г до н╕мц╕в з доносом. Жодного! ...Пройшло к╕лька дн╕в п╕сля депортац╕╖. Василь усе б╕льше переконувався: йому з Муратом треба якомога швидше вибиратися з Байбуги. Вт╕м, не т╕льки з села, а й нав╕ть з Феодос╕╖ та й Криму. Бо з малим татарчам спок╕йного життя йому тут не буде. Нав╕ть поноч╕ Василь не випускав Мурата з хати. Лиш в╕дчинить двер╕, аби хлопчина подихав св╕жим пов╕трям, ╕ знову у зап╕чок, де облаштував для малого пост╕ль. Уже остаточно вир╕шивши, що вони з Муратом обов’язково залишать Крим, Василь якось посадив хлопчину навпроти себе ╕ сказав: - Мурате, днями ми з тобою назавжди п╕демо з Байбуги. Щоби п╕д час нашо╖ подорож╕ н╕хто не зап╕дозрив, що ти кримський татарин, я скр╕зь говоритиму, що ти м╕й син, що ти укра╖нець ╕ що звати тебе Мирон. - Це ╕м’я Василь вибрав не випадково, так звали його молодшого брата, що помер з голоду. - Запам’ятай, Мурате: ти укра╖нець, ти м╕й син, а я тв╕й тато, й ╕м’я тво╓ - Мирон. Зрозум╕в? Хлопчик виявився на диво метикуватим. В╕н серйозно в╕дпов╕в: - Так, тату, я все добре зрозум╕в. Я укра╖нець ╕ звати мене Мирон... Мурат ╕ Мирон - дуже схож╕, то й не забуду це ╕м’я, - посм╕хнувся маленький татарин. - От ╕ гаразд, синку, - зрад╕в Василь. Одн╕╓╖ ноч╕ Василь Пилипенко, згорнувши до торбинки годинники, як╕ колись принесли йому на ремонт байбужани (згорнув, бо вже не було у сел╕ ╖хн╕х власник╕в - ус╕х вивезли у далек╕ сиб╕рськ╕ й казахстанськ╕ кра╖), - поклав цю торбинку до речового м╕шка. Годинники мав нам╕р в╕дремонтувати, й уже в╕дремонтован╕ потроху продавати чи м╕няти на харч╕, ╕ за це попервах жити, поки не знайде яко╖сь роботи. Туди ж, до м╕шка поклав сухар╕, в╕дварену картоплю в мундирах, цибулю, ╕ з Байбуги зник. Привезен╕ до Байбуги на м╕сце депортованих татар люди з Рос╕╖, Василя не знали. Тому й не звернули уваги на те, що на вулицях села б╕льше не диба╓ молодий чолов╕к на протез╕, ╕ т╕ байбужани, що лишилися п╕сля виселення татар, вир╕шили: либонь Василя Пилипенка забрало штормове море. Люди знали, що Василь, незважаючи на сво╓ кал╕цтво, любив поплавати у мор╕. Правда, нечасто це було, але в╕н знаходив час, аби вибратися у Феодос╕ю ╕ поплескатися у смарагдов╕й вод╕. Байбужани гомон╕ли пом╕ж собою, що хтось ╕з них недавно бачив Василя на берез╕ розбурханого моря. Гомон╕ли, що протистояти штормов╕й в╕дб╕йн╕й хвил╕ коли вона тягне тебе в╕д берега дуже важко ╕ з двома ногами, а з одн╕╓ю - ╕ погот╕в. Отож найв╕рог╕дн╕ше, одноногого Пилипенка забрало штормове море. Так вир╕шили байбужани, один з яких недавно бачив його на берез╕ моря. Василя справд╕ могли бачити на мор╕. Але в╕н, шкутильгаючи узбережжям, найменше ц╕кавився штормовим морем. В╕н приглядався до товарняк╕в, що в╕дходили ╕з зал╕знично╖ станц╕╖ Феодос╕я, розташовано╖ в к╕лькох десятках метр╕в в╕д моря. А приглядався тому, що розум╕в: одним-одн╕с╕ньким пасажирським по╖здом, котрий ходив за меж╕ Криму, йому з Муратом з Феодос╕╖ не вибратися. М╕л╕ц╕онери, яких до б╕са було на зал╕зничних станц╕ях, одразу заприм╕тять чорнявого хлопчика, ╕ загребуть ╖х обох. Принаймн╕, до вияснення питання: що це за такий смаглюк ви╖здить з п╕вострова? Тому один-╓диний вих╕д - товарняки. Ними треба ви╖жджати з Феодос╕╖ подал╕ в╕д Криму. Що врешт╕-решт ╕ вдалося зробити. Непом╕тно прошмигнувши до товарняка, який мав вивозити з Феодос╕╖ на котрийсь з металург╕йних завод╕в розбиту н╕мецьку бронетехн╕ку, Василь з Муратом сховалися у п╕дбитому танку (як колишн╕й танк╕ст Пилипенко знав, де найкраще сховатися, аби н╕хто ╖х не пом╕тив), ╕ цим ешелоном до╖хали аж до Запор╕жжя. А вже зв╕дти почимчикували п╕шки у б╕к Н╕кополя, у р╕дн╕ Василев╕ з дитинства н╕копольськ╕ степи. Пилипенко мав точний конечний пункт ╖хньо╖ подорож╕ - село Новопавл╕вка п╕д Н╕кополем. Там мешкала батькова сестра Харитина, у яко╖ в дитяч╕ роки Василь к╕лька раз╕в гостював. Був упевнений, що т╕тка прийме його з Муратом у сво╖й хат╕. Принаймн╕ хоч на якийсь час. Обрав Новопавл╕вку Василь ще й тому, що хот╕в ╕ там, як це було ╕ в Байбуз╕, зайнятися ремонтом годинник╕в, ╕ якщо у самому сел╕ його кл╕╓нт╕в буде мало, то ось, поруч, м╕сто Н╕кополь, зв╕дки власники з╕псованих годинник╕в звернуться до нього за допомогою. Василь знав, що в╕н хороший годинникар, й люди швидко оц╕нять його роботу, тому на хл╕б заробить. Коли Пилипенко з Муратом нарешт╕ д╕сталися Новопавл╕вки й п╕д╕йшли до Харитинино╖ хати, - побачили у двор╕ глибоку вирву й майже повн╕стю розвалену буд╕влю. Лиш один куток хати уц╕л╕в. Сус╕дка, що над╕йшла, уздр╕вши молодого чолов╕ка з хлопчиком ╕ д╕знавшись, що це Харитинин плем╕нник, розказала: у березн╕ тут точилися велик╕ бо╖ за визволення Н╕кополя. Щодня обстр╕ли й бомбардування. Новопавл╕вц╕ увесь цей час ховалися у погребах, аби врятуватися в╕д снаряд╕в ╕ бомб. Та все ж траплялося, що й погреби не рятували. Бували випадки, коли начинене вибух╕вкою зал╕зо вц╕лювало туди, де ховалися люди. Саме таке сталося з Харитиною. Снаряд попав точн╕с╕нько в погр╕б, де, кр╕м Харитини, загинули ╖╖ чолов╕к та дочка. Вибуховою хвилею розтрощило майже всю хату, за винятком одного уц╕л╕лого закутка. У тому закутку ╕ стали жити Василь з Муратом. За л╕то Пилипенко п╕дремонтував ще одну к╕мнатину, склав грубку, вирван╕ вибухами дерева розпиляв на дрова, щоб у холоди об╕гр╕тися ╕ можна було жити. Хоч ╕ важко, але можна. Удалося Пилипенков╕ зробити ще одну справу, яко╖ в╕н дуже боявся. На Мурата не було н╕яких документ╕в. А «узаконити» хлопчину треба було обов’язково. Й знову допом╕г Васил╕в орден. Точн╕ше - його орденська книжка. Пилипенко прийшов з нею до Новопавл╕всько╖ с╕льради, де начальствував недавн╕й фронтовик - однорукий чолов╕к середнього в╕ку. Побачивши одноногого в╕дв╕дувача з орденом на п╕джац╕, голова с╕льради прив╕тно усм╕хнувся, запропонував Василев╕ с╕сти й спитав: - Що привело до мене, друже? Бачив, як ти гарно хазяйну╓ш у хат╕ Харитини. Молодець... Так що привело? - Та ось яка б╕да, - намагаючись бути спок╕йним, - почав Пилипенко. - Я сам виховую сина. Дружина померла при пологах. Ми тод╕ мешкали у Криму, в сел╕ п╕д Феодос╕╓ю. П╕д час окупац╕╖ Криму н╕мцями згор╕ла наша хата, й разом з нею згор╕ла синова метрика. А без документа - сам╕ зна╓те як... У мене ось хоч один документ збер╕гся, - подав голов╕ с╕льради орденську книжку. - Я ╖╖ при н╕мцях разом з орденом поклав у сло╖к ╕ зарив на город╕, а у сина нема╓ ан╕ пап╕рчика. - Допоможу тво╖й б╕д╕. Як сина звати? - Мирон Васильович Пилипенко. - Народився коли? - У сороковому роц╕, першого с╕чня. - Василь знав точну дату народження Мурата. Голова с╕льради виписав дов╕дку, вдарив печатку, передав аркуш паперу Василев╕: - Поки ось такий документ буде на твого сина. А коли в╕йна зак╕нчиться, коли ми вс╕ заживемо щасливим мирним життям, обм╕ня╓ш мого документа на метрику. - А ваша дов╕дка - над╕йний документ? - обережно, аби не образити голову с╕льради, запитав Пилипенко. - Над╕йн╕шого у нин╕шн╕й час не бува╓! Повернувшись додому, Василь пригорнув до себе Мурата й тихо сказав: - В╕днин╕ ти Мирон Васильович Пилипенко. А Мурат Меджитов - це т╕льки м╕ж нами, та й то вимовлятимемо уголос дуже й дуже р╕дко, лиш коли ми удвох. Запам’ятав, Мироне? - Добре запам’ятав, тату , - в╕дпов╕в хлопчина. З плином часу життя Пилипенк╕в потроху налагоджувалося. Василь швидко завоював в окруз╕ авторитет дуже квал╕ф╕кованого годинникаря. Н╕копольський побуткомб╕нат запропонував йому оформитися на роботу до них. Василь погодився. У сел╕ Новопавл╕вка в╕дкрили спец╕ально для Пилипенка, як ╕нвал╕да в╕йни, невеличку майстерню. Василь там ремонтував уже не т╕льки годинники, а й побутову техн╕ку. В комб╕нат╕ його ц╕нували, нагороджували грамотами, ставили у приклад ╕ншим. Батькову профес╕ю успадкував ╕ син Мирон зак╕нчив школу, в╕дслужив у арм╕╖. Оп╕сля удвох з батьком працював у його майстерн╕. Обом пропонували роботу безпосередньо у м╕ст╕, на що Пилипенки в╕дпов╕дали: - А ми й так працю╓мо у м╕ст╕, адже Новопавл╕вку адм╕н╕стративно включили у меж╕ Н╕кополя. Новопавл╕вц╕ нер╕дко бачили, як високий широкоплечий сивий чолов╕к на протез╕ ╕ м╕цно╖ статури, чолов╕к молодший непосп╕хом прямували у степ за селом, й жартували пом╕ж собою: - Пилипенки знову п╕шли ховрашками любуватися... А йшли вони не на ховрашк╕в дивитися. Василь якось сказав синов╕: - Мурате! - наголосив на цьому ╕мен╕ й повторив: - Мурате, ти розмовля╓ш кримськотатарською уже г╕рше в╕д мене. Так не годиться. Ход╕мо! - Куди, тату? - Ход╕мо. У степ. Василь вив╕в сина у степ за Новопавл╕вкою ╕ засп╕вав одну з кримськотатарських п╕сень, яку чув в╕д Шевкета й Д╕ляри Меджитових - батьк╕в Мурата, - ╕ яку добре запам’ятав. Пот╕м цю п╕сню вивчив ╕ син. Пилипенко взагал╕ добре сп╕вав. До в╕йни його часто запрошували на вес╕лля слов’янськ╕ й кримськотатарськ╕, й тод╕ уся Байбуга зачаровано вслухалася у дзв╕нколунний Васил╕в голос. В╕н знав багато п╕сень не т╕льки укра╖нських, а й кримськотатарських. Ото й сп╕вав ╖х синов╕ у степу за Новопавл╕вкою. Обом сподобалися так╕ уроки кримськотатарсько╖ мови, ╕ вони стали частенько виходити у степ, аби не т╕льки поговорити мовою кримського народу, а й п╕сн╕ його посп╕вати, та щоб цього, не дай Боже, н╕хто не почув. Бо почують - б╕да буде. Адже кримськ╕ татари продовжували перебувати в немилост╕ у Радянському Союз╕. Дуже ризикували й т╕, хто хоч чимось старався ╖м допомогти. Та ось розвалилася комун╕стична ╕мпер╕я. Постала Незалежна Укра╖на. Кримськ╕ татари почали повертатися на свою ╕сторичну батьк╕вщину. Одного травневого дня Василь сказав Муратов╕: - Сину, завтра ╖демо до Феодос╕╖. - До Феодос╕╖?! - здивувався Мурат. - А то чому? - Дивився оце телев╕зора й там передали, що у Феодос╕╖ в╕дкрили пам’ятник жертвам депортац╕╖ 1944 року. Б╕ля цього пам’ятника, сказали по телев╕зору, в╕дбудеться 18 травня м╕тинг-рекв╕╓м... Сину, я дуже хочу бути на цьому м╕тингу. Ми на нього встигнемо, якщо ви╖демо до Феодос╕╖ завтра. - Гаразд, тату, по╖демо. Я теж хочу там бути. Купили Пилипенки квитки на по╖зд, ╕ 17 травня, надвеч╕р, вже були у Феодос╕╖. Влаштувалися в готел╕, неподал╕к вокзалу, п╕сля чого вийшли до м╕ста, з якого та╓мно ви╖хали понад п╕встол╕ття тому. Звичайно, Василь Феодос╕╖ не узнавав, вона геть чисто зм╕нилася. Це й не дивно, адже ст╕льки часу минуло. Лиш зал╕знична станц╕я, як ╕ ран╕ше, виблискувала рейками у к╕лькох десятках метр╕в в╕д моря. Отут н╕чого не зм╕нилося. Нав╕ть Мурат згадав, як вони удвох п╕дбиралися до товарняка з розбитою н╕мецькою бронетехн╕кою, аби швидше вибратися з Криму, подал╕ в╕д земл╕, з яко╖ виселили ц╕лий народ. Наступного дня Пилипенки встали рано-рано. Умилися, поголилися, посн╕дали привезеною з собою стравою прямо у готельному номер╕, й подалися до пам’ятника жертвам депортац╕╖. Пам’ятник стояв неподал╕к ╖хнього готелю, отож вже за якихось десять хвилин вони були серед сотень людей, як╕ чекали початку м╕тингу-рекв╕╓му. Почався м╕тинг молитвою муфт╕я Феодос╕╖ - старшого мусульманського священика рег╕ону - за упок╕й душ тих, хто загинув у ешелонах п╕д час депортац╕╖, а також тих, хто пот╕м помер на засланн╕. П╕сля молитви почалися виступи людей. Слово надавалося кожному, хто хот╕в щось сказати про депортац╕ю 1944 року та ╖╖ траг╕чн╕ насл╕дки. Попросив слова й Василь. Молода татарка, що вела м╕тинг, оголосила: - Зараз виступить представник укра╖нсько╖ громади пан Пилипенко. Прошу до м╕крофона. Василь в╕дкашлявся й почав: - Урметл╕ кримтатар м╕ллет╕! Кийметл╕ достлар! (Шановний кримськотатарський народе! Дорог╕ друз╕!) Ц╕ його слова викликали шквал аплодисмент╕в кримських татар. Укра╖нець звернувся ╖хньою р╕дною мовою! А дал╕ Василь говорив уже укра╖нською: - Мен╕ вже майже в╕с╕мдесят. Я багато пережив ╕ багато бачив. Я був св╕дком трагед╕╖ укра╖нського народу в роки голодомору на початку тридцятих рок╕в. Я був св╕дком трагед╕╖ кримськотатарського народу 18 травня сорок четвертого року. Я тод╕ жив у сел╕ Байбуга. Ц╕ трагед╕╖ м╕цно по╓днали наш╕ народи, як╕ нин╕ разом розбудовують молоду Укра╖нську державу. Я в╕рю, ми побуду╓мо сильну й заможну Укра╖ну, яка буде турботливою мат╕р’ю для ус╕х нас. Тож нехай щастить ус╕м нам! ╤ знову шквал аплодисмент╕в. Пилипенко в╕дступився в╕д м╕крофона уб╕к, де стояв Мурат. Той був щасливий, що учасники м╕тингу так гаряче сприйняли виступ його батька. - Тату, ти говорив, як досв╕дчений пол╕тик... Н╕, як поет! - Сину, я й сам не знаю, зв╕дки у мене взялися так╕ слова. До Пилипенк╕в п╕д╕йшла худенька сива ж╕нка, придивилася до Василя й схвильовано запитала: - Пане Пилипенку, вам щось говорить ╕м’я Д╕ляра Меджитова? Василь довго-довго мовчав, вдивляючись у виснажене життям та все ще вродливе обличчя ж╕нки. Пот╕м прошепот╕в: - Боже м╕й ! Д╕ляра!.. Це ти, Д╕ляро?! - Це я, Василю, я... - ж╕нка рвучко обернулася до чолов╕ка, що стояв поруч з Василем. Пилипенко узяв п╕д руку чолов╕ка й сказав: - Д╕ляро, це м╕й син Мирон ╕ тв╕й син Мурат. Д╕ляра без зайвих пояснень усе зрозум╕ла. Кивнула сивою головою: - Хай так ╕ буде. Я не заперечую, - ╕ припала до синових грудей, шепочучи: - Мурате... Синочку м╕й... Я усе життя молила Аллаха, щоби В╕н дав мен╕ можлив╕сть ще хоч раз побачити тебе. ╤ Аллах це щастя мен╕ дав... Синочку... А Мурат схвильовано мовчав й лиш м╕цн╕ше пригортав мат╕р до грудей, не стидаючись сл╕з, що котилися з його очей. Не в╕дриваючись в╕д синових грудей, Д╕ляра запитала: - Ви де живете, у Феодос╕╖? - Н╕, - в╕дпов╕в син, - ми з татом при╖хали з Н╕кополя спец╕ально на м╕тинг жалоби. - А де зупинилися? - У готел╕ «Астор╕я», тут неподал╕к, - сказав уже Василь. - Це не годиться, - р╕шуче мовила Д╕ляра. - Забирайте сво╖ реч╕ з готелю ╕ по╖хали до мене у Байбугу. Я там уже три роки, як купила маленьку хатку. Вона хоч ╕ стара, але мене влаштову╓. А у наш╕й хат╕, з яко╖ нас виселили у сорок четвертому, живуть прислан╕ тод╕ люди з Курсько╖ област╕. Не буду ж я ╖х виганяти... - Мамо, а чому ви одна? - обережно поц╕кавився Мурат. - Де м╕й батько? У мене ж, пам’ятаю, ╕ сестричка була... - Синочку, твоя сестричка Ясм╕н ╕ батько - обо╓ невдовз╕ п╕сля депортац╕╖ померли на засланн╕. Одна я лишилася. Тепер от тебе знайшла, слава Аллаху. Тепер я щаслива, - помовчала, енерг╕йно мовила: - Ход╕мо у ваш готель, заберемо реч╕, й до мене у Байбугу. ....П╕сля полудня були вже у Байбуз╕. Д╕ляра мовби знала, що у не╖ сьогодн╕ будуть гост╕, тому ще напередодн╕, звечора наготувала страв. Об╕дали у альтанц╕, густо обплетен╕й виноградною лозою. Обходилися без вина. У день жалоби, за звичаями кримських татар, вживати алкоголь - великий гр╕х. Об╕дали, бес╕дували, вдивлялися у соковито-зелен╕ пагорби, що оточували Байбугу. Милуючись ц╕╓ю красою, Д╕ляра сказала: - З усього видно, л╕то, дякувати Аллаху, буде ласкавим, а ос╕нь щедрою. - Так, - погодився Василь, - л╕то, слава Богу, справд╕ буде лаг╕дним, а ос╕нь врожайною. Продовжували об╕дати, говорили про життя-буття. Раптом Д╕ляра рвучко п╕двелася з╕ ст╕льця, обома руками сперлася на заставлений стравами ст╕л, р╕шуче мовила: - А зна╓те що, пере╖зд╕ть з╕ свого Н╕кополя до Байбуги. Мо╓╖ хати на нас трьох вистачить Заскочений такою незвичайною пропозиц╕╓ю, Василь Пилипенко довго мовчав, пот╕м тихо одказав: - Д╕ляро, ми з Мироном, - митт╓во поправився: - Ми з Муратом подума╓мо. - Так, мамо, ми з татом подума╓мо, - сказав Мурат. З тону, яким це було мовлено, Д╕ляра зрозум╕ла: син вже прийняв р╕шення. Та й Василь, власне, не заперечував. Отож, подумала Д╕ляра, пере╖дуть вони до Байбуги. Коли це станеться, то вже справа ╕нша. Але пере╖дуть обов’язково. А поки що об╕дали не посп╕хом, бес╕ду вели неголосно, приязно перезиралися, щасливо усм╕халися й милувалися яскраво-зеленими пагорбами Байбуги. м. Феодос╕я.
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5903
|