Версiя для друку Обговорити в форумi

Аблязіз ВЕЛІЄВ
МОЄМУ НАРОДУ

Ти в вогні не згорів,
Не загинув у вирі-пучині,
Як на тебе Той рік
Кинув стільки і лиха,
й незгод!
І, здавалося, доля твоя
Догорає, неначе лучина,
Але вистояв мужньо
Мій кримськотатарський
народ!
Травень сорок четвертого.
Радість визволення
розквітла.
Але чом вартові
Не відходять від наших
дверей?!
Чом із рідних осель,
Де було стільки щастя
і світла,
Автоматники гонять
Жінок, стариків і дітей?!
І неспішно на схід,
Ніби гусінь, повзли
ешелони,
А з вагонів – прокляття
Катам, і вождям, і вікам…
А в вагонах «телячих»
І крики, і плачі, і стогін…
Не ховали померлих –
На поталу лишали вовкам.
Дикі хащі лісів
Крижаного Уралу
І гінка далечінь
Азіатських гарячих степів…
Новим захистком тут,
Батьківщиною другою стали
Для таких непокірних
і гордих
І дочок твоїх і синів.
Як над нами знущались,
Глумились і люто ганьбили
Коменданти і їхні
прислужники
Ситі, пихаті і злі.
Слово «кримський татарин»
Навіть згадувать заборонили,
Начеб кримських татар
Не було і нема на землі!
Але вистояв ти, мій народе,
На зло всім намовам.
І легкого шляху
Не шукав у своєму житті.
Не зламали борців
Ні тюремні іржаві закови,
Ні Сибір, ні ГУЛАГи,
Ні етапи жорстокі й круті.
Скільки їх,
Тих, хто мужньо боровсь
за свободу,
Полягло у борні
За священне за право своє!
Щоб вернуть на віки
Чесне ім’я мойого народу
І сказати усім:
Ми – живі,
Ми не вмерли, ми – є!
День сьогодні сумний.
День сьогодні трагічний
і чорний.
В день травневий колись
Нас погнали назустріч
вітрам.
Ми вертаємось в Крим.
Він, як мати,
зігріє й пригорне,
Тільки ж хто відповість
За все зло, заподіяне нам?!
Будьте ж прокляті ті,
Хто прирік нас на горе і муки,
Хто засіяв між нас
Дике поле
із розбрату й чвар.
- Ми відродимось! -
Клятву урочу
Дають наші діти і внуки,
Ми розкажемо правду
про трагедію
Кримських татар!

Самадин ШУКУРДЖІ
СЛОВО ДО БАТЬКІВЩИНИ

Вітчизнонько!
Вернувся я, твій син,
Після стількох років
Страждання і розлуки,
Після вигнання і страшної
муки
Вернувся я додому,
в рідний Крим.
За мить оцю побачення
з тобою
Я поплатився волею святою.
В розлуці довелось мені
страждати,
Пробач, Вітчизно, що тебе
залишив.
В тім – не моя вина:
Мій ворог був сильніший
І я тоді його не міг здолати.
Хоч я малим і дуже
кволим був,
Але Вітчизну все ж
не позабув.
Я Крим лишив
Не зі своєї волі, -
А з волі супротивника свого:
Нас вивезли насильно
в чужий край –
Прощай, Вітчизно,
Криме мій, прощай!
Тоді ще мало в мене сил було,
Але я вірив: сили наберуся
І в отчий край,
У дім своїх батьків,
Хоча б під старість,
Але все ж вернуся!
О, як я вірив,
Як жадав цього
Впродовж життя
Пекельного свого!
І ось я тут, з тобою.
Я – вернувся,
І до плеча твойого
доторкнувся.
Я все життя ішов до тебе,
Збиваючи до крові босі ноги.
Нічого не хотів,
Нічого не бажав, -
На батьківщині жить –
Жадав одного.
І ось я тут,
З тобою, Криме мій,
Кохана земле,
приласкай, зігрій!
Ти – Матір наших
матерів, батьків, -
Чий корінь тут,
Хто родом з цих країв.
Я півстоліття
мріяв про ту мить,
Коли на землю
зможу цю ступить.
Я в рабстві був,
але рабом не став,
В полоні був,
але не полонився,
Ні перед ким в покорі
не хилився,
Ненавидів я тих,
тебе хто зневажав,
Хто не давав мені
про тебе й слова мовить,
Мій Криме, Батьківщино,
пісне й мово!
Я зневажав і зраду, і брехню,
Супроти них ішов з лицем
відкритим,
О, як жадав тебе я захистити,
Горів бажанням виступить
на прю!
Пройшовши не одну
з важких доріг –
Любов свою синівську
я зберіг
До тебе, земле отча і єдина,
До тебе, мужня, горда
Україно,
Що під своє крило взяла
орлине
Народ мій, рід мій,
Край мій узяла!
За це тобі подяка і хвала!
До тебе, Криме,
йшов я дуже довго,
Крізь злигодні, приниження
й зневагу,
Крізь дикий сморід
таборів ГУЛАГу,
Крізь катування,
матючню й погрози…
Та в серці я плекав свою
відвагу
І знав напевне: стрінемось
таки,
Бо звинувачень вляжуться
морози…
Любов моя, єдина в цілім
світі
Земля моя,
Земля моїх батьків,
Обоє настраждались ми
в розлуці
І більш страждати
Я би не хотів!
Вітчизнонько, як ти
помолоділа:
Лице водою із Дніпра умила,
Як знудьгувався за тобою я,
Як сумував як мріяв,
я про тебе,
Про степ і море,
і про синє небо…
Я йшов через пустелю і тайгу,
Через роботи каторжні
сибірські,
Я йшов до тебе через
Воркуту,
Через колимські
й магаданські приїски…
Я перейшов етапи всі круті,
На соловецьких нарах
помирав я,
Я проклинав наругу
і безправ’я…
Вернутись в Крим –
девіз мого путі.
Я йшов із ночі в день,
Я сліпнув, але все ж
Й на крок я не звернув
З священної дороги.
Жаль, в друзів багатьох
Вже підломились ноги –
Їм не судилось
в рідний край прийти,
Але живі ми – досягли мети.
І ось я вдома, тут моя сім’я,
О, вистраждана
земленько моя!
За мить оцю, за зустрічі
хвилину,
За мить цілунку пагорбів
твоїх
Я все віддав,
кохана батьківщино!
Лишивсь в одній сорочці…
та дарма…
Моє багатство – ти!
І нарікань нема.
Я так щасливий, що з
тобою знову.
Люблю тебе
синівською любов’ю!
Живі ми, Криме!
Двічі ми живі,
Коли ми разом…
Ми – навік незламні.
О, земле рідна,
Матір всіх татар,
Що народились тут
і у вигнанні.
Мій краю,
Я – народ твій незборимий,
З тобою ми на віки-вічні,
Криме!

ВДЯЧНІСТЬ

Україно, сестро моя!
Скільки доріг,
що пролягли
через ліси і поля,
Кликали і вели мене до тебе!
І ось я в Києві.
Ходжу Хрещатиком,
І таке відчуття –
Ніби нікуди і ніколи
Не від’їжджав я з Криму!
Ніби й не було
весни сорок четвертого.
Ніби й не було вагонів
Із грубезних дощок,
добутих на лісоповалі.
Ніби не було людей-колод,
що стояли наввипинки
по команді «Струнко!»
Ніби й не було гнид,
що цілували мене, як рідного.
Ніби не було
оббріхування мого народу.
Ніби не було
похоронів без похоронок.
Ніби не було виносу тіл
без носилок.
Ніби не було
шакалячого виття
над свіжими могилами.
Ніби не падали люди
на лісоповалі,
Щоб більше не підвестись
І ніколи не підкоритися
Коменданту!
Померлі наближали
Смерть вандалізму –
Знали це навіч!
Ми, живі, тільки зараз
про це дізнались!..
Ходжу Хрещатиком
І відчуваю:
Ніколи не від’їжджав я з Криму.
Ніби не мене везли вагони
у травні сорок четвертого.
Ніби не мене
з Україною розлучали,
а когось іншого.
Ніби не мене облаювали
Несамовитим
матом-перематом,
а когось іншого.
Ніби не мене
шмагали кривавим батогом,
а когось іншого…
Україно, сестро моя!
Якщо раптом ворог
захоче здійняти меча
над твоєю Свободою,
Я – є!...
Поклич мене.
Я готовий іти на плаху, але тебе
принизити – не дозволю!
1993, червень.

Переклад з кримськотатарської Данила КОНОНЕНКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2008 > Тема "Душі криниця"