Версiя для друку Обговорити в форумi

 ТРИ загальнодержавні речі визначають соціальний статус громадянина цивілізованої держави: юридична захищеність, доступність освіти і рівень медичної допомоги.
 Найскладніше з медициною. За роки державної незалежності вона все більше дрейфує із розряду загальнодоступних і гарантованих благ суспільства у «ексклюзив для окремих соціальних груп» під заставу власного гаманця. І саме його товщина визначає якість і обсяг наданих (отриманих) медичних послуг без будь-якої сором’язливої залежності від конституційних гарантій. Спробуйте госпіталізувати в стаціонар пацієнта з хронічною патологією, якщо він пенсійного віку, а ви, його син чи дочка, не належите до «касти держслужбовців»: депутатів, прокурорів, служителів адміністрацій і виконкомів різного рівня! Тут навіть корпоративна професійна взаємодопомога безсила. А до вас не приїжджала спеціалізована кардіологічна бригада швидкої допомоги без кардіографа і елементарного набору медикаментів?! Ви не лікували онкологічно хвору близьку людину з первинною легеневою чи гастроентерологічною локалізацією пухлинного процесу ІІІ - ІV стадії? І вберегла вас від банківського кредиту під заставу власного житла загальнодержавна програма «онкологія», яка гарантує безоплатний висококваліфікований лікувальний процес у спеціалізованому відділенні?! Може, хоча б один з наявних трьох НДІ онкології при життєвих показах зможе провести кваліфіковану пересадку кісткового мозку пацієнту дошкільного віку? Ви не платите кожні 3 - 6 місяців «добровільні пожертви» у лікарняні каси за можливість пройти контрольне обстеження на КТ (комп’ютерному томографі) чи ЯМР (ядерно-магнітно-резонансному), щоб, не дай Бог, не пропустити рецидив метастазування у прооперованого онкохворого? Чи, може, вас вберегла від фінансового дефолту при діагнозі «туберкульоз» ще одна не менш всеосяжна і розрекламована загальнодержавна програма? Скажіть, ви все ще наївно будете чекати у своєму селі чи навіть селищі карету «швидкої допомоги» з райцентру, коли фельдшер поставить діагноз «гострий живіт», «колька нез’ясованої етіології» чи просто констатує факт, що у вагітної жінки «води відійшли і пологи почались»? Вас не принижує необхідність при госпіталізації в стаціонар нести (везти) з собою білизну, шприци, засоби асептики (про медикаменти не згадуємо!), складати графік відвідувань для родичів і близьких, які освоять премудрість дієтичної кухні і не дадуть вам за час тривалого стаціонарного лікування переформуватись у вішалку для одягу? Вас не обурює факт-закономірність, коли великі правдолюбці - служителі народу з депутатськими значками, незалежно від партійного кольору фракції, відриваючи щорічно не найменший шмат бюджетного пирога на оснащення не найгіршої лікарні у Феофанії, лікуватись там не поспішають (хіба що надають перевагу перед медсанчастиною Лук’янівської в’язниці), - а навіть хронічний риніт, чи пак нежить, правда, «із симптомами отруєння», не кажучи вже про хвороби колінного суглоба, воліють лікувати у клініках натовських держав, не забуваючи у перервах між медичними процедурами роздавати інтерв’ю про переваги євроазійського економічного простору з центром у північній столиці сусіда?!
 Переконаний, що без різкого збільшення зарплати лікарям про всякі медичні реформи можна тільки говорити. Більше того, виплата реального заробітку - то пряма дорога до повернення у сферу професійної діяльності нинішніх «різноробочих» ринків, комерційних фірм з дипломами медичних ВНЗ (сьогодні до 30% випускників, що вчились на комерційній основі, не доходять до робочих місць після інтернатури або й до самої інтернатури). Ще значнішу частину нинішніх вакансій у закладах охорони здоров’я посядуть істинні професіонали, які сьогодні обслуговують пацієнтів у Польщі, країнах Азії, Африки. І таке різке підвищення лікарської платні (хоча б до 1000 ум. одиниць) фінансово вигідне державі, бо реальна віддача суспільству від діяльності готових високопрофесійних спеціалістів на вакантних місцях значно перевищить капіталізацію заробітної плати.
 Тільки сконцентрувавши усі бюджетні видатки на медицину в одних хазяйських руках МОЗ, ліквідувавши усяку відомчу приналежність медичних закладів (не лише залізничників, а й силових структур - до речі, усі ці поліклініки й стаціонари могли б стати базовими клініками для медичних університетів!), можна чекати реальну віддачу від кожної витраченої гривні. Інакше які б бюджети не затверджували, вони розчиняться у кишенях поетапних кураторів.
 Реальне життя практичної охорони здоров’я вимагає різко скоротити бюрократично-управляючий апарат усіх рівних. Зараз дискутується й лобіюється створення районних управлінь охорони здоров’я як замовників та гарантів розвитку регіональної медицини. Цікаво, а яка роль тоді головних лікарів районних медичних закладів? Тільки у нас та в країнах СНД реально кожен четвертий чи п’ятий працівник системи охорони здоров’я ніяк не впливає на кінцевий результат - здоров’я пацієнта, бо, як правило, управлінський апарат, який вони уособлюють, цікавлять абсолютно інші процеси в системі медицини. Лише напряму з’єднавши фінансовий потік держбюджету і медичні заклади без посередницького управлінського апарату, штатних та позаштатних спеціалістів, можна сподіватись на мінімальні втрати коштів в дорозі після персональних корекцій проміжних інституцій на свою користь.
 На законодавчому рівні необхідно зняти наявне сьогоднішнє протистояння між практичною охороною здоров’я та навчальними медичними закладами різних рівнів акредитації. Практичні стаціонари чи поліклініки повинні стати невід’ємною структурою університетської клініки, у яких інтерни і студенти - не гості зі статусом непрошених, а бажані молоді колеги і помічники; тоді наявний всезростаючий дефіцит середнього та молодшого персоналу компенсують студенти університетів, коледжів чи навіть ліцеїв.
 Академія медичних наук повинна стати громадською організацією високих професіоналів, а усі підпорядковані їй НДІ та базові стаціонари, уникаючи дублювання, мають перепідпорядковуватися єдиній державній управлінській структурі - МОЗ, заодно відкривши двері спеціалізованих клінік все для тих же інтернів, ординаторів, магістрів.
 Вже сьогодні і назавжди держава повинна гарантувати кожному своєму громадянину по-справжньому загальнодоступну і безоплатну першу медичну та екстрену хірургічну допомогу, відпустивши у вільне плавання приватної медицини за європейським зразком косметично-пластичну хірургію, режим персонального комфорту.
 Дуже популярними стали в якості додаткового (чи альтернативного) джерела фінансування лікарняні каси, благодійні фонди, куди стікаються добровільні (і не тільки!) пожертвування багатих меценатів і простих смертних. От тільки витрачаються ці суми на розсуд головного лікаря, і реального контролю за цим далеко не прозорим процесом практично немає.
 Згідно з нинішньою превалюючою концепцією організації охорони здоров’я, ключовою фігурою первинної ланки став сімейний лікар - спеціаліст загальної практики. Дефіцит їх на сьогодні складає три четверті від заявлених місць. Факультети післядипломної освіти взялися ударними темпами ліквідувати цю невідповідність, готуючи «лікарів-поліпрофесіоналів» з вчорашніх дільничних терапевтів (як правило). А ми ж знаємо, як у медичних ВНЗ проходить відбір на спеціалізацію в інтернатурі. Як правило, саме ті випускники, чий низький рейтинг успішності (а отже, професійної підготовки) не дозволяє претендувати на акушерство-гінекологію, хірургію чи вузьку спеціалізацію (ЛОР, дерматолог, офтальмолог і т. д.) ідуть у терапію (тобто, в сімейну медицину). То якого реального результату можна чекати від «сімейного лікаря» з мінімальною теоретичною підготовкою, без належного матеріально-технічного та інформаційного забезпечення? Якщо створення матеріальної бази через виділені фінансові ресурси - питання часу, то як ліквідувати дефіцит інтелекту? Саме тому необхідно змінити відбір на спеціалізацію за фахом «лікар сімейної практики», стимулюючи фахівців матеріально та соціально.

Василь ПИКАЛЮК,
професор, доктор медичних наук.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2008 > Тема "З потоку життя"