Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ`Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

 (Продовження. Поч. у № 13, 15 - 20).
 Згодом, підлікувавшись, ходив і я зі своїм «сусідом» по настилу. Бачили технологію колективної молотьби, коли збираються всі жителі хутора на «толоку». Нас гарно зустріли, пригостили вечерею та домашнім пивом. Вечеряли ми разом з усіма господарями. Після шпитальної каші нас пригостили картопляним пюре з м’ясом, соленими огірками, пиріжками з м’ясом та грибами. Я випив дві чи три склянки пива і трохи сп’янів, а мій «сусід» вихилив склянок 10 чи 15, розвеселивши і здивувавши господарів своєю жадобою. А через те, що він сп’янів та ще й був на милицях, то мені довелося тягти його по снігу до шпиталю, а це десь два кілометри. Та і я ще був не здоровий. До шпиталю повернулися, як уже було темно, а там на пошуки нас була задіяна рота охорони, думали, що нас вбили латиші. Доки дотягнув свого «друга», з мене вийшов не тільки той незначний хміль, а й останні мої сили, але покинути його я не міг, не мав права. Побачивши нас живими, завідуюча відділенням, майор медичної служби, висловила мені добрячу догану за самовільне залишення шпиталю: «За такий проступок треба було (це до мене) строго покарати, але за те, що приволік по снігу, та ще й на собі, безпам’ятного солдата, я тобі вибачаю: іди спати. Ніколи не думала, що ти, Королю, без дозволу підеш до латишів. А з ним я розберуся завтра». Та коли назавтра викликала мого «друга», - він грубо, дивлячись їй в очі, сказав, що ніде не був, а спав на настилі. Та і йому було пробачено, бо це був проступок пораненого солдата, хворого тілом і головою, - солдата війни. Солдат цей був родом з Далекого Сходу, в минулому матрос, за якісь гріхи людські переведений в піхоту, на фронт.
 В 20-х числах листопада 1944 року наш шпиталь відвідали командир полку Молчанов та начальник штабу Хомяков, принесли нам, солдатам 1323-го стрілецького полку, по два пакуночки тютюну, банці тушкованого м’яса від «дяді Сема», а ще хліба та подякували за мужність при виконанні бойового завдання - розвідки боєм під Вайньодами. Бо хоч втрати полку були надзвичайно великими, але Вайньоди взяли. Хомяков знав мене як полкового розвідника, тому повідомив, що на мене разом з іншими розвідниками зроблено подання до нагородження орденом Червоної Зірки і що після повернення в полк нагорода буде вручена. Та, як говорять українські приказки: «Не вір словам, а вір ділам» та ще «Казав пан - кожух дам, та й слово його тепле», ордена я не отримав, бо наш шпиталь у грудні 1944 року завантажили у вагони-телятники під знаком «червоного хреста» і передислокували з Першого Прибалтійського на Перший Білоруський, на цей раз до
Г. Жукова (який забрав фронт у К. Рокоссовського), на плацдарм р. Вісла для участі в подальшому зимовому наступі, форсуванні Вісли, Варти та штурму столиці Польщі – Варшави, визволенні всієї території Польщі, виходу на р. Одер. Кінцева мета – Берлін.
 В дорозі ми доліковували свої рани. Я вже виходив зі своїм казанком до вагона-кухні, отримував їжу для себе, та ще мені замполіт шпиталю старший лейтенант, зі своєю ППЖ – ст. медсестрою, доручали принести їхні «офіцерські» пайки...
 Розвантажили наш шпиталь в районі р. Вісли. Солдати облаштовували для нас палатки, шпиталь відновлював свою діяльність, готувалися до великої праці, до приймання нового контингенту поранених, до великих битв за життя солдата - повернення його у стрій. Нас готували до повернення в свої полки. Замполіт зі своєю ППЖ запропонували мені залишитися при шпиталі денщиком. Погодитися на цю пропозицію я, звичайно, не міг. Мені хотілося повернутися в свій 1323-й стрілецький полк, до своїх друзів-однополчан, розвідників-односельчан Михайла Нелюба та Володимира Хмари. І я відмовився. Замполіт наводив такі докази, «що на фронті важче буде, можуть убити, а скоро закінчиться війна», бо це був уже початок 1945-го. До Перемоги я можу перебути в шпиталі.
І це на мене не подіяло. Тоді замполіт пригрозив мені, що я ще пожалкую, за те що відмовився. І справді, перше, що зробили цей молодик-офіцер в чині старшого лейтенанта зі своєю ППЖ: одного ранку, коли заміряли температуру, вони поставили мені – 36,6 градусів, що означає - «солдат придатний для відправки на фронт». А вже пізніше я довідався, що в довідці про поранення навмисно наплутали записи: замість «молодший сержант» записали «рядовий», замість «полковий розвідник» – «стрілець». В діагнозі замість «наскрізне кульове поранення та контузія грудної клітки», записали «наскрізне кульове поранення лівої сторони поясниці та ще наскрізне кульове поранення грудної клітки зліва». Для мене це викривлення значення не мало. А те, що виписали з шпиталю не зовсім здоровим, здивувало. На поясниці біля хребта ще кровоточила рана від виходу кулі, навіть не знята марлева пов’язка, душив постійний кашель, боліло в грудях і таке інше.
 Цьому старшому лейтенанту-замполіту побути б на фронті, покомандувати, як всі інші, ротою, батареєю, навчати та водити в бій, в атаку на ворога солдатів. А він, скоріш за все, синок якогось генерала-комісара, який заховав його в тилу, щоб жив як «у Бога за пазухою», а після війни красувався високими нагородами за «мужність в боях». Та біс із ним. Він не один такий – їх тьма, війну просиділи десь на Другому Ташкентському фронті, в Москві, в різних управліннях НКВС і т. ін.
 Разом з іншими червоноармійцями 415-ї стрілецької дивізії нас із шпиталю направили в 215-й запасний стр. полк 61-ї армії, а вже з запасного мали розподілити у свої полки. Та в районі фронту нас затримали солдати загороджувального загону прикордонних військ НКВС. Забрали наші документи і допровадили до іншого, найближчого запасного полку № 237 П’ятої ударної армії (М. Берзаріна) теж Першого Білоруського фронту. Так ми вже й не змогли потрапити в свої полки, тож отримати свою нагороду я теж не міг. Вже після закінчення війни на мій запит в Держархів Міноборони СРСР мені відповіли «що згідно з архівними документами, нагорода Королю В. М. вручена в 1323-му стрілецькому полку» - тоді як я від свого полку був дуже далеко. «Приїхали», - так казали в нашому розвідвзводі. Та лихо з нею, тією нагородою, головне, що залишився живий. Не в одного мене вкрали нагороду ті, хто «воював у політвідділах та тилових частинах».
 Увечері, на початку січня 1945 року, ми прибули в 237-й запасний полк, переночували, а вже о шостій годині ранку за нами прибули «покупці» з 266-ї стрілецької дивізії. Через дві години ми були вже в окопах передової лінії фронту. Мене зарахували в роту 82-мм мінометів командиром обслуги. На таку посаду я навчався на курсах в полковій школі. Нова фронтова сім’я – це був перший стрілецький батальйон 1010-го стрілецького полку, командиром мінометної роти був капітан Ліподаєв. В розвідники я не просився, бо відчував себе ще не готовим, бо ще не загоїлася рана.
 Наступного дня я вирушив до полкової санчастини, щоб поміняли пов’язку на рані. Начальник санчастини не міг повірити, що могли недолікованого солдата відправити з шпиталю на фронт з відкритою раною, важким кашлем, іншими болячками. Я розповів свою історію взаємин із замполітом шпиталю, пред’явив довідку з переплутаним діагнозом в довідці про поранення. Мені зробили нову перев’язку, довелося доліковуватися на своїй вогневій позиції, командуючи мінометною обслугою. Солдат на війні мусить, згідно з даною присягою, терпляче зносити всі тяготи війни заради захисту Батьківщини, віддавати всі свої сили, а якщо знадобиться - навіть життя. Нести не тільки ратні обов’язки: ходити в атаку на ворога, в небезпечну розвідку, а й бути рабсилою: копати окопи собі, вогневу позицію для установки міномета, укриття для мін, ходи сполучення. Та ще землянку в три шари колод для командирів різних рангів, починаючи від ротного, батальйонного, полкового та не на одного, а на двох з ППЖ, яких мали командири. Був такий випадок вже на Кюстрінському плацдармі. Нам, мінометникам, було наказано командуванням: викопати на нейтральній території 20 одиночних окопів в повний зріст для 20 дівчат – військових снайперів, що прибули на ділянку нашої дивізії з далекого тилу після відповідного навчання такій потрібній військовій професії на війні для знищення противника. Солдати й сержанти нашої роти, в тому числі і я, вночі переповзли на середину нейтральної смуги, за 150 – 200 метрів від німецьких вогневих позицій, у важких, небезпечних для життя кожного умовах, вирили окопи, замаскували бруствери сухою травою та гіллям, перечекали в окопах до наступної ночі, а потім повернулися на свої вогневі позиції, бо вдень через обстріл німців на нейтральній смузі голови не можна показати, місцевість відкрита, пристріляна. Та й денний відхід демаскував би вогневі позиції снайперів. В полк принесли одного вбитого та двох поранених солдатів. Були готові наступної ночі провести снайперок у вириті для них окопи, щоб вони відстрілювали «гансів» та «фріців».
 Та молоденьких снайперок... уже не було. Не було кого супроводжувати. Їх розподілили майори, полковники, підполковники з полків та штабів дивізії, всіх їх прилаштували поближче до кухні, штабів, складів, до окремих, з трьома шарами колод, теплих землянок, де їм була визначена безпечна, чисто дівоча «ратна» служба. «Без Гриця вода освятиться», так і без двадцяти снайперок ми прийшли до Перемоги.
 Та повернуся до початку січня 1945-го на Магнушевський плацдарм, звідкіля 14 січня ми, бійці 1010-го стрілецького полку у складі Першого Білоруського фронту, перейшли в наступ, форсували Варту, а вже 17 січня штурмом оволоділи Варшавою. В цих боях безпосередньо штурмували Варшаву і війська Другої Польської армії. Весь шлях від Варшави до р. Одер пройшли з важкими боями. 24 січня 1010-й полк вийшов в район Стишельно, де наш стрілецький батальйон Ліподаєва розгромив угруповання гітлерівців, які проривалися, відступаючи на Захід.
 Вранці, 31 січня, передові війська по льоду форсували р. Одер, відвоювали шматок уже німецької землі розміром три кілометри в глибину та чотири кілометри в ширину. Зайняли жорстку оборону, і з цього дня цей клапоть німецької землі, що за 70 км від Берліна, перетворився для нас у вогненну землю. Цілодобово вели запеклі бої з переважаючими силами гітлерівців, оборонялися виключно стрілецькою зброєю. На плацдармі ще не було жодного танка, самохідних артустановок, не було артилерії, крім 82-мм мінометів та 45-мм протитанкових гармат. Не підтримувала нас своя авіація. Зате противник кидав проти нас всі наявні сили: з повітря скидали на нас бомби, танки й самоходки прасували наш передній край, загортали разом з нами окопи, ходи сполучення. В бій проти нас кидали навіть жіночі німецькі батальйони. В кожної на рукавах мундирів були пов’язки з написом: «за чоловіка», «за брата», «за батька», «за сина», «за фюрера», «за Берлін», це були «психічні» атаки. Один такий батальйон на ділянці нашої 266-ї стрілецької дивізії пропустили через свою оборону в тил, оточили, обеззброїли і уже беззбройних піхотинці стріляли, кололи, ґвалтували на виду у нас, молодих бійців. Скажу про свою мінометну роту: жодного випадку мародерства, ґвалтування, інших аморальних дій з боку солдатів, сержантів та офіцерів, якою командував Ліподаєв, не було. Чудові, порядні люди були мої друзі, командири обслуг – Сивашов, Орел, Арсен Арутунян, Гусєв, медсестра Шура. Мінометники були гарними спеціалістами вогню, знавцями своєї справи, навчався майстерності і я. Нам було соромно за цю вседозволеність під час війни.
 У цих боях від вибухової хвилі я зазнав легкої контузії, але від падіння на міномет пошкодив спину. Лікувався на вогневій позиції, бо на той бік Одера дороги для нас не було. Вже 12 лютого 1945-го, без підтримки артилерії та авіації, наш 1010-й та 1008-й стрілецькі полки раптово перейшли в контрнаступ, увірвалися в окопи противника, змусивши гітлерівців відступити.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"