"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2008 > Тема ""Будьмо!""
#21 за 23.05.2008
ОМР╤ЯНИЙ ТЕАТР
Кажуть, що сучасна молодь деграду╓. Мовби, ╓дине, що п╕дл╕тки роблять – це п’ють пиво, сидячи десь на вулиц╕, палять цигарки та н╕ про що не думають. Кажуть, що сучасна молодь не ма╓ амб╕ц╕й, не розвива╓ться, не мр╕╓, бо нема про що мр╕яти. Кажуть, що мр╕яти - взагал╕ довол╕ безглузде заняття, яке в╕дбира╓ час в╕д таких потр╕бних навчання та прац╕. Чи згодн╕ ви з цим? На перший погляд – мабуть, так, але озирн╕ться, ╕ ви побачите ╕ншу картину. Таку, наприклад, яку мен╕ «намалювала» молода д╕вчина Мар╕я Обоскалова (на фото угор╕), студентка третього курсу факультету менеджменту Кримського ╕нституту Ки╖вського нац╕онального економ╕чного ун╕верситету ╕м. Т. Г. Шевченка, надзвичайно творча людина та мр╕йниця. Ще з дитинства вона захот╕ла стати актрисою, грати у театр╕. Саме про це вона мен╕ й розпов╕ла щиро, в╕д самого серця. - 2005 року я почала навчатися у театр╕-студ╕╖, яка знаходиться у район╕ Московського к╕льця у С╕мферопол╕. Вона так й називалася – «Театр-студ╕я на Моск╕льц╕». Наймолодшому з нас було рок╕в 11, а найстаршому – б╕льше 20. А сама студ╕я працю╓ з 1992 року. - А коли ти взагал╕ вперше подумала, що хочеш стати актрисою? Зв╕дки взялося таке бажання? - Я з дитинства мр╕яла про це. В╕дв╕дуючи театр, я бачила, як актори грають на сцен╕, ╕ мен╕ не здавалося, що вони грають. Я бачила ╖хн╕ емоц╕╖, бачила, що вони в╕дчувають, та це не було саме грою. Це було дуже по-справжньому. А вдома я часто сид╕ла перед телев╕зором та повторювала монологи актор╕в якихось сер╕ал╕в, ф╕льм╕в. Повторювала усе, слово в слово, нав╕ть ╕нтонац╕╖, д╕╖, жести, вирази обличчя. - Що ти в╕дчувала, вже у пор╕вняно дорослому в╕ц╕, коли перший раз потрапила до театру-студ╕╖? - То були надзвичайн╕ емоц╕╖. Я була щасливою людиною… Н╕, не так. Я була найщаслив╕шою людиною в усьому св╕т╕. Найпрекрасн╕ший час то був для мене, ╕ я цього н╕коли не забуду. Я в╕дкрилася завдяки цьому, на мене люди по-╕ншому почали дивитися. Я почала в╕дчувати людей краще, розкрила сво╓ «я», тому що легше себе показати таким, який ти ╓ насправд╕. Театр взагал╕ вчить правди. Граючи на сцен╕, ти не брешеш, ти повн╕стю в╕дчува╓ш себе та глядач╕в, ╕ просто не можеш брехати. - Як до цього нового хоб╕ поставились тво╖ друз╕, р╕дн╕? - Вони спочатку не в╕рили. На той момент мене н╕хто не п╕дтримував, т╕льки одна людина. Нав╕ть зараз ус╕ дуже скептично ставляться, тому що вважають, що театр - це не профес╕я, це несерйозно. Але, звичайно, бачать, що я б╕льш в╕дверта стала, натуральна, не лякаюся бути серед людей, показати себе. - Як ти вважа╓ш, де краще грати – у театр╕ чи у к╕но? - Мен╕ для серця потр╕бен театр. У к╕но багато дубл╕в, можна десятки раз╕в перезн╕мати один еп╕зод, це вже ненатурально. А в театр╕ на одному подиху ти вийшов на сцену, з╕грав свою роль, ти повн╕стю розкрива╓шся ╕ не ма╓ш права сказати щось не те, не так з╕грати. Ти не ма╓ш права помилитися, бо вс╕ дивляться на тебе. - Як ви репетирували? Чи важко було? - Було дуже легко та при╓мно, бо це були заняття для душ╕, тому репетиц╕╖ проходили швидко, легко. Вчили нас акторсько╖ майстерност╕, щоб ми в╕дчували один одного на сцен╕, в╕дчували себе у колектив╕. Було дв╕ групи – основна та для зам╕ни, якщо захвор╕╓ хтось чи щось трапиться. Отже, вчили рол╕ ус╕: сво╖, не сво╖ – не мало значення, бо треба було знати усю виставу. - Яку виставу ти запам’ятала на все життя? - Це була вистава, присвячена 60-р╕ччю Перемоги, ми готували ╖╖ до 9 травня. У вистав╕ нав╕ть були танц╕. Вчила нас педагог з Кримського укра╖нського театру, як треба танцювати вальс, саме такий, який танцювали у радянськ╕ часи, щоб усе правдиво виглядало. - Розкажи мен╕, будь ласка, про ╕дею вистави. - Ми показували життя звичайних людей у во╓нний час. Основою для всього цього були щоденники, як╕ потрапили до нас, спогади д╕тей в╕йни, як╕ вижили. За тими спогадами ми й грали. Вистава в╕дбулась у дом╕ для л╕тн╕х людей, яки пройшли Велику В╕тчизняну в╕йну. Це надзвичайне в╕дчуття, коли у зал╕ сидять люди, як╕ пережили все те, що ти зараз гра╓ш. Я пам’ятаю, коли читала св╕й монолог, в╕н був десь хвилин на п’ятнадцять, у другому ряду, якраз напроти мене, сид╕в д╕дусь. ╤ коли я читала, в╕н заплакав. Дуже важко – не заплакати у в╕дпов╕дь, тому що емоц╕йна напруга була колосальна. ╤ ось я впала, як було за сценар╕╓м, уся тремт╕ла, але так ╕ не заплакала - нас навчили не плакати на сцен╕, коли не можна, тримати себе у руках. А пот╕м ми ще сп╕вали «Солнечный круг», ╕ теж трималися. ╤ т╕льки коли вистава зак╕нчилася, зайшли за лаштунки та почали плакати. - Коли вистава зак╕нчилася, ви розмовляли з глядачами, ветеранами? - Так, вони ус╕ залишилися, щоб подякувати. Видно було, наск╕льки люди вражен╕. Ветерани розпов╕ли, що саме так все й було - як ми грали, усе дуже реально вийшло. Ця вистава була дуже психолог╕чною, вона як струм╕нь чисто╖ енерг╕╖ кр╕зь усе проходила. ╤ т╕ виписки ╕з щоденника, за якими ми вчили та грали, дуже допомогли. Кожен виходив та розпов╕дав, що в╕дчува╓ш на в╕йн╕. - Який момент тоб╕ запам’ятався з тво╓╖ першо╖ вистави? - То був вальс кв╕т╕в. Д╕вчина мр╕яла потрапити на вальс кв╕т╕в, бо колись у дитинств╕ ╖й розпов╕дали, що кв╕ти вноч╕ танцюють, що вони жив╕. ╤ ось це була ╖╖ мр╕я. У той час, коли вс╕ помирають, у звичайно╖ д╕вчини, незважаючи н╕ на що, така мр╕я, дуже тепла й св╕тла. Ось це був насправд╕ психолог╕чний момент, бо ми пот╕м цей вальс виконували, н╕би ми кв╕ти. - Як ти вважа╓ш, у нас в Криму, наприклад, чогось можна досягти, якщо ти – актор? - Треба дуже багато сил ╕ часу, щоб досягти високого р╕вня, визнання. Зараз ╕снують династ╕╖ актор╕в, можливо, ╖м легше, бо коли ц╕╓ю справою займа╓ться уся родина, тебе вже знають. А якщо ти сам почина╓ш, треба докласти неабияких зусиль. А щодо грошей, то у нас актори не так вже й багато отримують. В принцип╕, як ╕ вс╕. - Як ти хочеш дал╕ розвиватися у цьому напрямку? У тебе ╓ як╕сь плани? - Мр╕ю вступити до Ки╖вського нац╕онального ун╕верситету театру, к╕но ╕ телебачення ╕мен╕ ╤. К. Карпенка-Карого у Ки╓в╕, але поки що вчуся на менеджера. Треба зак╕нчити навчання, а пот╕м життя покаже. - А як розвива╓ться ваша студ╕я зараз? - Там д╕ти сам╕ ремонт робили, шпалери кле╖ли, щось ╕з дому приносили. Костюми сам╕ роблять. Дуже прикро, що такий заклад н╕кого не ц╕кавить. Я вважаю, що театр-студ╕я повинна знаходитись у центр╕ м╕ста, у нормальному прим╕щенн╕, а не у п╕двал╕ звичайного будинку. Але поки що все не так. Маленьк╕ д╕ти сам╕ все роблять. Але ╖м наст╕льки потр╕бна ця студ╕я, ╖х не турбують грош╕, яких нема╓, прим╕щення, ╖м хочеться там навчатись чогось нового, ╕ тому вони терплять. Я вважаю, що найголовн╕ше – душевна р╕вновага, займатися улюбленою справою. Як кажуть, роби те, що любиш та люби те, що робиш. ╤ неважливо, чи отрима╓ш ти славу, грош╕, чи н╕. Важливо досягти того, чого сам бажа╓ш. Хоча б спробувати зробити маленький крок назустр╕ч сво╖й мр╕╖. Мр╕яти - це надзвичайно при╓мно, особливо, коли ти вироста╓ш та йдеш до сво╓╖ мети, н╕би це – найголовн╕ше у тво╓му житт╕. А ще надзвичайно при╓мно, коли тво╖ мр╕╖ об’╓днують навколо тебе ц╕кавих, талановитих, перспективних людей ╕ разом ви гори можете зрушити заради мети. Отже, омр╕йте сво╓ життя, бо, як кажуть, мр╕яти не погано – погано не мр╕яти…. Катерина НЕЧА╢ВА, cтудентка 3-го курсу Тавр╕йського гуман╕тарно-еколог╕чного ╕нституту.
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2008 > Тема ""Будьмо!""
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5937
|