Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

 Ім’я Лілії Павлівни ШИТОВОЇ – журналістки і письменниці з Черкас – у мене завжди асоціюється з ім’ям іншого мого славетного земляка, поета, нашого, за висловом Олеся Гончара, «витязя української поезії» Василя Симоненка.
 Адже, це саме вона, Лілія Шитова, якій було доручено сформувати творчий колектив молодіжної газети «Молодь Черкащини», яка повинна була почати виходити у світ десь на початку 60-х років уже минулого, двадцятого століття, умовила перейти працювати молодого журналіста з обласної партійної газети «Черкаська правда» до новоствореної «молодіжки». Ось як вона сама розповідає про це творче «сватання» Василя Симоненка у своїй книзі «Я воскрес, щоб із вами жити», присвяченій дослідженню філософії життя і творчості Василя Симоненка.
 Отже, згадує Лілія Павлівна Шитова: «Із Василем Андрійовичем Симоненком ми познайомилися в непростий для мене в особистому плані час. У 1959 році було ухвалено рішення про створення в Черкасах обласної молодіжної газети, в якій я мала обійняти посаду відповідального секретаря, а тим часом займатися підготовчою роботою – добирати людей, «заготовляти» матеріали. Однак вихід газети відкладався й відкладався. Мене тимчасово направили в обласну газету «Черкаська правда» власним кореспондентом (власкором). Не припинялася й підготовка до випуску молодіжної газети.
 Василь (Симоненко. – Д. К.) працював у відділі культури редакції, часто виступав у газеті з рецензіями на нові кінофільми і театральні постановки, писав про проблеми у мистецтві й культурному житті області. Така людина в «молодіжці» була конче потрібна і я почала обережно вести з ним розмову на цю тему.
 Говорити було нелегко, оскільки і ставки, і гонорар в молодіжній газеті мали бути нижчими, а він навіть квартири ще не мав. А вже був одружений, мав сина Олеся, забрав до Черкас і свою матір Ганну Федорівну. Про все це ми говорили досить відверто. І все ж Василь сказав: «Ви так зі мною говорите, що відмовлятися якось незручно. Я подумаю». Він подумав і… написав заяву. Було це в серпні 1959 року, а газета почала виходити в лютому 1960-го».
 Розповідаючи про те, як творився «колектив» майбутньої редакції молодіжної газети, які труднощі і незручності на перших порах довелося усім пережити, Лілія Павлівна, як один з керівників газети, точніше – її відповідальний секретар, заступник редактора (редактором був Григорій Володимирович Суховершко. – Д. К.) дуже в душі переживала, що зірвала Василя із «обжитого» місця, там би, в обласній газеті, йому було б матеріально краще... Але ж чи краще було б морально, духовно? Певно ж, ні. Адже тут працювали молоді журналісти, його ровесники, в переважній більшості однодумці, яким належало писати не «сухі» матеріали, а жваві, запальні, аби схвилювати серця молоді, котра прагла свіжих, не зашорених ідеологічно розповідей про своїх ровесників, душі яким дещо «розморозила» політична хрущовська відлига…
 Я й сам пам’ятаю, як дізнавшись про те, що в нашій, недавно створеній Черкаській області (1954 р.), буде виходити молодіжна газета, чекав її з’яви, як сонця в похмуру погоду, плекав на неї і свої ще зовсім юні журналістські надії та сподівання. І, врешті, газета вийшла. Кожен її номер був для мене сонячним днем! Скільки цікавого, свіжого, оригінального було в ній! І про життя молоді такої ще молодої тоді області, і нариси, й розповіді на морально-етичні теми, але найбільше мене захоплювали літературні сторінки, де друкувалися вірші (найбільше ж, звичайно, було їх!), зрідка оповідання, короткі образки, ліричні замальовки… Інколи з’являлися й мої перші поетичні вправи, а також репортажі про трудівників – моїх земляків з Кам’янського району, невеличкі замальовки про комбайнерів, трактористів, доярок – усе, що тоді було дуже актуальним і потрібним для газети. І мені радісно було, що ті мої перші вірші, перші спроби літературних матеріалів готувалися у відділі, який очолював Василь Симоненко, а затим усі матеріали стікалися на стіл до відповідального секретаря Лілії Шитової, яка разом з редколегією й вирішувала їхню подальшу долю – ставити їх на сторінки молодіжної газети чи ні, заслуговують вони на увагу прискіпливого читача чи ні…
 В тому, що Лілія Шитова прекрасний журналіст, я переконався ще тоді, на початку шістдесятих років, коли в своїй сільській бібліотеці у газеті «Комсомольская правда» прочитав її хвилюючий нарис «Меланка» - про молоду дівчину зі Шполянського району нашої Черкаської області, яка, сама ще підліток, виховувала шестеро молодших братів і сестер. Меланчина мама померла під час пологів, а батько залишив сім’ю – пішов слідом за мачухою. Мачуха ж не захотіла обтяжувати себе чужими дітьми, не взяла їх до себе. Коли Меланці запропонували віддати меншеньких братиків і сестричок до дитячого притулку, дівчинка категорично відмовилася, вона залишила школу і почала виховувати їх сама.
 Пам’ятаю, як нас, сільську молодь, до глибини душі вразив цей нарис журналістки з Черкас Лілії Шитової. Ми, група тодішніх комсомольців, влаштувавши одного вечора голосне читання статті в невеличкому приміщенні бібліотеки, висловлювали своє обурення такою поведінкою батька і новоспеченої матері-мачухи малих дітей, міркували, як нам допомогти Меланці, аби їй не важко було з її шістьома малюками. Одначе нічого втішного придумати не могли, бо грошей не мали, та й ніхто в ті часи благодійних рахунків не відкривав. Добре, що нарис було опубліковано у всесоюзній популярній газеті, і місцева влада під тиском московської преси взялася сама вирішувати це нелегке завдання.
 Людські долі і журналістські шляхи-дороги Лілії Шитової тісно переплелися в її житті. На газетній роботі вона з 1948 року – працювала відповідальним секретарем, заступником редактора, редактором районних газет на Рівненщині і Черкащині. Після роботи в «Молоді Черкащини» з 1975 до 1988 року була редактором обласної газети «Черкаська правда», одночасно очолюючи правління Черкаської обласної організації Спілки журналістів України… Вона – заслужений працівник культури України, нагороджена Почесною грамотою Спілки журналістів України та дипломом «Золоте перо», лауреат кількох журналістських премій. Але вершиною її журналістської майстерності є кілька книг, нарисів оповідань, новел, присвячених долі людей, з якими зводила її власна журналістська доля. У журналістських записниках, окрім фактів для термінових матеріалів, залишалось багато цікавих історій, чесних і гірких жіночих сповідей і признань. Усе це й знаходило відображення, як зізнається в передмові до однієї зі своїх книг Лілія Шитова, у новелах, оповіданнях, етюдах, що писалися паралельно з газетними матеріалами, але вже героїні цих творів мали інші імена, прізвища, залишаючись самими собою.
 Її книги «Жіночі долі», «Нас на планеті двоє», «Лице самітності», «Люди мого болю» та інші – це й справді хвилюючі, зворушливі твори короткого жанру, присвячені пережитому самою авторкою, це те, що вона увібрала до свого чулого серця – болі, радощі, страждання людей, з якими її зводила доля. Ці книги, я певен, не залишать байдужими жодного, хто в своєму житті стикався з чимось подібним до того, з чим доводилось стикатися персонажам оповідань та новел письменниці-журналістки і самій авторці.
 Цього року виповнюється 60-ліття початку журналістської праці Лілії Шитової, яку вона продовжує й нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку. У творчої людини немає вихідних: вона завжди працює. Ось-ось має побачити світ нова книга письменниці-журналістки, на яку чекають шанувальники її таланту. А ще у травні в Лілії Павлівни день народження. Дата солідна, але ще не кругла, не ювілейна. І все ж ми її щиро вітаємо з днем народження і з 60-річчям журналістської праці. Для журналістики, для нашої духовності ця жінка зробила і продовжує робити дуже багато. Дай, Боже, їй здоров’я і сил здійснити все задумане! Хай легко пишеться Вам, люба Ліліє Павлівно! Ваші книги, і, особливо, ота, «Я воскрес, щоб із вами жити» про Василя Симоненка, з яким Ви разом працювали і були щирими друзями, нам, читачам, ой, як потрібні! У них стільки розумного, доброго, вічного, стільки пережитого, що можна тільки щиро позаздрити і порадіти Вашому таланту уміти спілкуватися з людьми, викликати їх на щиру, відверту розмову! Залишайтеся ж такою доброю, щирою і талановитою! З роси та води Вам!
 А нашим читачам пропонуємо короткі новели Лілії Шитової.
 Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури «Кримської світлиці».

Лілія ШИТОВА
НОВЕЛИ З КНИГИ «ЛЮДИ МОГО БОЛЮ»

КУРЯВА
 Огрядний, високий, з памороззю на скронях, він мовчки стояв біля вікна і без дозволу курив. Дядько Семен... Спогади мого дитинства тісно пов’язані з ним, тоді ще молодим, веселим лейтенантом, батьковим товаришем, який щоліта наїздив до нас у село.
 Приїзд дядька Семена для мене завжди був святом. Куток, де зберігалися іграшки, поповнювався величезною кількістю нових «експонатів», на стіл подавалися улюблені дядькові коржі з тертим маком, з’являлася макітра пампушок із часником і, найголовніше, мене ніхто не примушував рано лягати спати.
 Я вмощувалася дядькові на коліна і з задоволенням слухала, як вони з батьком пригадують своє товаришування. Я майже напам’ять знала історію про те, як дядько Семен врятував мого батька під час воєнного лихоліття і як батько допомагав дядькові Семенові (той був за нього молодший) учитися.
 - Розкажи, як це відбувалося, - глухо мовив дядько Семен. - Це важко, але розкажи...
 Я дивилася на нього і не знала, що говорити. Мені тоді було всього сім років. І все ж події того страшного дня закарбувалися, певно, навічно у моєму серці. Я, стиснувши на колінах руки, розповідала. Розповідала так, ніби не було попереду довгих і важких років, з кожним із яких приходили не тільки нові турботи, а й розуміння того, що сталося.
 ...Того ранку я прокинулася від незвичної тиші, що панувала в кімнаті, і передчуття чогось недоброго. Схопившись із ліжка, побігла в батькову кімнату і застигла на порозі. Я ніяк не могла зрозуміти, що трапилось, але кімната мала якийсь незвичайний вигляд. На долівці валялися купи паперів, шухляди і шафи були розчинені, на стільці біля ліжка лежав батьків годинник, а на бильці одиноко висіла краватка.
 Батька в кімнаті не було. Куди він міг піти так рано? Образа захлюпнула серце - на стіні, де висіла мисливська рушниця, було порожньо. «Пішов на полювання. Мене не збудив». Хотілося заплакати, але нова думка витіснила сльози. Він не міг піти на полювання - сьогодні в десятому класі екзамен.
 І тут крізь відчинене вікно долинув Нінин голос (вона приходила до нас бавити Сашка, коли мами не було вдома):
 - Я спала, як вони постукали. Питають хазяїна. А він уже виходить з кімнати. Блідий, але наче спокійний. Вони пішли до його кімнати, поговорили з ним, а потім перерили всю хату: щось шукали. Він навіть не дивився, що вони там робили. Крізь розчинені двері я бачила, як він стояв у дитячій спальні. Потім ті зайшли в кімнату і сказали, що час іти. І він пішов попереду них. Піджак забув, у самій сорочці так і пішов. А ніколи ж не забував... Тільки й сказав тихо: «Прощай, Ніно».
 Нінин голос затремтів і вона заплакала. Сусідські жінки стояли мовчки, мов на похоронах, коли я прожогом кинулась повз них і побігла в село. За мною поспішала Ніна з малим Сашком на руках, а потім рушили й жінки.
 У центрі села стояла купка людей. Якась жінка голосила, б’ючись об лати біля магазину; хтось схлипував; а чийсь голос (здається, тітчин Людин) зойкнув: «Ой братику, ой голубчику!» Розгублений молоденький міліціонер благав людей розійтися, але вони його й не збиралися слухати. Він ще рік тому був батьковим учнем. Коли я протиснулася наперед, мовчки пропустив мене. В цей час із сільрадівського подвір’я виїхала машина. Всі німо повернулися в той бік, і я зрозуміла: він там. Мені здалося, що через заґратоване віконце «чорного ворона» виднілося батькове обличчя, а потім майнув білий рукав його сорочки.
 Машина круто розвернулася і помчала у бік райцентру. Натовп гойднувся слідом за нею і застиг на місці. Хтось ухопив мене за руку, але я вирвалася і побігла за машиною. Спочатку її було видно, і мені здавалося, що у віконці біліла батькова сорочка. Курява, що вставала за машиною, лізла мені в рот і очі. Я не знала, для чого й куди біжу, й бігла, поки не впала на дорогу. Я не розуміла, куди й для чого повезли мого батька, але здогадувалася: сталося щось дуже-дуже лихе.
 Чиїсь лагідні руки підняли мене з пилюки, мовчки витерли обличчя і погладили по голові. Я звела очі й побачила старенького сільського лікаря, батькового приятеля. Він узяв мене за руку і повів додому. Ми мовчки йшли селом. Ішли повз десятикласників, що стояли під школою й не знали, що робити - їм нікому було складати екзамен.
 Ішли повз довготелесого сухорлявого сусіда - через кілька років він пішов служити в поліцію, а тоді стояв осторонь гурту і злорадно посміхався. Ішли повз натовп, який провів нас одними на всіх очима, сповненими жаху і болю. Йшли шляхом, над яким ще стояла курява, піднята чорною машиною...
 ...Я закінчила. Я нічого не могла додати, крім того, що батько звідти не повернувся, і лише кілька років тому прийшли документи про його повну реабілітацію. Посмертну. На нього тоді хтось звів наклеп. Але дядько Семен знав це й сам. Він, як і годину тому, стояв біля вікна, курив одну за одною цигарки. Його скроні проти світла, що лилося з вікна, здавалися зовсім білими.
 Мені до болю хотілося, як колись, у дитинстві, сховати своє обличчя на його грудях. Але гірка думка - де був усі ці роки дядько Семен? Чому після того, як забрали тата, жодного разу не приїхав до нас у село? Не написав листа? - заважала мені.
 Важко повернувшись, дядько Семен прямо глянув мені в очі:
 - Я теж був там...
 І тихо додав: 
 - Коли твій батько помирав, він просив мене одне: «Якщо залишишся живим, Семене, скажи моїм дітям правду. Скажи, що ми любили свою землю і були їй вірними синами...»

ФІЛАТОВА СКРИПКА
 Він ішов селом, яке ще недавно називалося Веселим Кутом. Зорив хижо, де б щось поцупити, нишпорив по закутках.
 Але цупити було нічого. Голими стріхами тулилися до похилених тинів хати, світили ребрами обдерті клуні. Худобу забрали фашисти, а солому зі стріх попалили самі господарі, зігріваючи на немазаних лежанках голодних дітей. Все було пограбовано, все знищено.
 Та ось у нічній тиші заплакала, аж затужила скрипка. На мить зупинився, а потім засніженими городами побрів прямо на її голос. Смикнув двері - і став, мов укопаний, на порозі. На лаві сидів старий сивий чоловік зі скрипкою в руках. Не піднімаючи голови він продовжував водити смичком по струнах. «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива...» - виспівувала скрипка.
 Зайда рвонув із рук старого скрипку. Струни зойкнули і стихли. Незрячими очима дивився на нього сліпий.
 Поліцай, стиснувши в руках інструмент, загорланив:
 - Шевченка граєш?!
 Сліпий мовчав. Коли б у нього вирвали з рук останній шмат хліба, зірвали з плечей останню одежину, він би не промовив жодного слова. Але скрипку... Ту, з якою пов’язані найкращі спогади про молодість і про дні, коли ворог ударом шаблі ще не лишив його зору... Видушив із себе хрипле, безнадійне:
 - Не руш. Усе візьми, а скрипки не руш.
 І потім благально:
 - Нащо вона тобі? Ти ж і грать не вмієш!
 - То й що? - зареготів. - На барахло проміняю.
 Старий намацав під лавою сокиру, пішов на той бридкий голос. З кімнати вискочила дружина, кинулася навперейми:
 - Не треба, не треба, Філаточку!..
 Селом повзла тривога.
 - Чули? Сліпий Філат із сокирою кинувся на поліцая.
 - Довели, видать, старого. Адже навіть тварини зроду не зобидив...
 Він стояв біля шибениці спокійно, певно, розуміючи, де він і чого його сюди привели. І коли двоє поліцаїв уже накидали на його худу жилаву шию зашморг, запитав:
 - Маріє, сонце вже зійшло?

ВІДДЯКА
 - Тутки живе тітка Ольга, - водій перемикає швидкість і вказує на хату над шляхом. - Така біда у неї... Залишилась без ніг...
 Мені здалося, що зупинилося серце. Тітка Ольга без ніг? Добра, сумноока тітка Ольга, до якої ми полюбляли забігати в гості, а вона завжди пригощала нас смачними коржиками...
 Чи то коржики, чи цікавість вабили нас у тітчину хату, тепер уже й не знаю. Дорослих вона чужалась, а з нами, дітьми, гомоніла. Про тітку Ольгу в селі казали, ніби фашисти поглумилися з неї. Ми дивилися на тітку з острахом, а вона лиш сумно посміхалася.
 А потім повернувся з війни тітчин чоловік. Прийшов, сів на низенький пліт, а до хати не йде. Ми потай стежили за ним із садка. Бо ж бачили, як сусіда Корч щось довго тлумачив дядькові Петрові, стрівшись із ним на шляху. А потім єхидно посміюючись і потираючи руки, підтюпцем побіг у село. І що йому треба, тому Корчеві? На всіх він завше злий, навіть на нас, дітей.
 Довго так сидів дядько Петро на плоті, а хата ніби порожня. Тітка поралася біля печі, не бачила. Вбігли в хату діти, кажуть: «На подвір’ї чоловік якийсь сидить». Вона метнулася з хати та й упала біля дядькових ніг.
 Ми стояли неподалік, готові бігти чи кликати на поміч. Але дядько Петро підняв тітку з землі і повів, як малу дитину, до хати. Ми хутко розбіглися по домівках. Розказуємо матерям, а вони зітхають: простив, значить, її горенько...
 А в Корча тієї ж ночі хтось шибку розбив каменюкою. То хлопчаки помстилися йому за злий язик...
 - А де ж дядько Петро? - питаю.
 - То ви їх знаєте? - дивується водій.
 - Дядько помер через рік після війни. Певно, рани далися взнаки. А з тіткою Ольгою це сталося, коли рятувала Корчевих дітей. Вони у вогнище кидали гранати. Дітей порятувала, а сама...
 Водій надовго вмовк.
 - Добре у тітки Ольги серце. Недавнечко песика знайшла на шляху. Під авто потрапив. Виходила. Тепер він за сторожа біля хати...
Машина занурюється в темряву, ніч нависає над шосейкою, ховаючи за пагорбами село. Моє рідне село, в якому живуть тітка Ольга і Корч. Той самий... І та сама тітка Ольга, котра врятувала життя його дітей.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2008 > Тема "Душі криниця"