Версiя для друку Обговорити в форумi

У неділю, 25 травня, відбулися дострокові вибори мера Києва. У Київську міську територіальну виборчу комісію надійшли дані щодо голосування з 876 виборчих дільниць із 1026, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу.
Згідно з отриманими даними, найбільшу підтримку виборців має Леонід Черновецький - 37,16 відсотка голосів.
В Олександра Турчинова 19,09% голосів, у Віталія Кличка - 17,95%, у Віктора Пилипишина - 6,75%, в Миколи Катеринчука - 4,42%, в Олександра Омельченка - 2,54%.
* * *
«Маркетологи перемогли політиків» - такий висновок зробив за попередніми підсумками позачергових виборів у Києві, ініційованих БЮТ, представник цієї політсили, засновник Інституту політики Микола Томенко.
За його словами, якщо раніше завуальований підкуп виборців шляхом фінансового або іншого стимулювання їх участі в голосуванні був виключенням, то вчорашні київські вибори показали його активне використання більшістю політсил.
Томенко мало сподівається на активність правоохоронних органів у цьому питанні, але хоч б суспільна оцінка масштабів такої «виборчої маркетології» повинна відбутися.
* * *
«Від самого початку в центр київських виборів не було поставлено благу місію. Певним політичним силам треба було привнести у столицю збурення, неспокій», - сказав Президент 28 травня у Вінніпезі українським журналістам. Натомість, зазначив В. Ющенко, виборці продемонстрували, що їх зараз «більше цікавить реальне, прикладне життя - нехай недосконале, з великими клопотами, але без демагогії».
На переконання Президента, кияни сьогодні хочуть бачити конкретну роботу, а не скандали та взаємні звинувачення. «На мій погляд, провалилися програми тих політичних сил, які прийшли на демагогії, не з ідеями, як дійсно змінити життя киян на краще, а зі скандалами і пустопорожніми обіцянками», - зауважив Віктор
Ющенко.
(УКРІНФОРМ).

Зневажена честь Києва

Соромно, звісно. Соромно, що мером моєї столиці й далі лишатиметься блазень із явними ознаками психічного нездужання, – і моє апостольське Вічне Місто, моя священна столиця, впродовж віків ким тільки не ґвалтована, буде й далі стрімко перетворюватися на брудний, безликий Гонконг, по якому мчать, перекриваючи рух, класичні Свириди Петровичі й Проні Прокопівни на джипах із урядовими номерами, здійснюючи свою давню мрію, за класиком-таки: «А я по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!»...
Тільки ж коні, то пак кияни, не винні. І не варто так уже улюлюкати в бік міфічних гречколюбних бабусь, які буцімто воліли «по 100 грн. щосвята від Черновецького» над «один раз 1000 грн. від Тимошенко» (за моїми спостереженнями, бабусі якраз голосували «за Юлю»!). А річ у тім, що киянам таки дійсно не було з кого вибирати. З цілого довжелезного полотна кандидатів (ах, трясця ж вашій помаранчево-біло-блакитно-рожево-червоно-рябоцибесенькій мамі, як же ж ви всі дістали, пігмеї, своєю щовиборчою істеричною трясучкою капшуків і амбіцій!) – таки жоден не продемонстрував, ні на макове зерня, – ні державницької культури, ні свідомості столичного мера. Ані, зрештою, просто, гідності киянина, якому це Місто – болить.
Бо з Містом же таки катастрофа – впору криком кричати й калатати в дзвони на сполох, як перед татарськими набігами. Сто років тому це ще було одне з найпрекрасніших міст у Європі. Двадцять років тому, вже понівечене й брутально ограбоване сталінським погромом із понад 300 своїх коштовних храмів і майже всіх історичних ансамблів, воно ще лишалося, завдяки унікальному, містичному, тільки з Римом і Єрусалимом порівнянному ландшафту, «містом-садом», де в радість було жити – і яким можна було захоплюватися. Нині це – розпухла сміттярка диких, сліпих, оскаженілих нуворишських грошей і нуворишських-таки смаків. Чотиримільйонне місто з одним (!) вокзалом, без багатоповерхових паркінгів (жодного!) і об’їзних доріг (вантажівки в історичному центрі – незмінний шок кожного європейця!), з людьми, загнаними під землю (!), й давно «непроїзним» потоком «пробок» і «тянучок» на поверхні, без пішохідних зон і взагалі без хідників, бо по хідниках паркуються й їздять автомобілі («повбивав би!»), з китайсько-латиноамериканською екологією (ще трохи, і сльози тектимуть з очей від забрудненого повітря, як у Боготі!), з Hayatt’ом навпроти Софії (ще раз «повбивав би!») і взагалі без жодної культури містобудування, бо «будували»-ґвалтували його всю дорогу після Мазепи різних мастей бабушкіни-варяги, котрим на Місто було начхати, і жодного трепету до князівсько-гетьманської слави «східних Афін» у цих людей нема й заводу (був би – не віддали б лаврських святинь у хамське паношення тоталітарній секті, званій Московським Патріархатом!), – ось який він нині, наш Вічний Град – наш Гонконг, наш Тайвань, наші, вибачте на слові, Познякижилбуд...
Місто без господаря. Місто, захоплене варварами. Місто, в якому жити стає все трудніше. Все незатишніше. Все неможливіше.
Але ж ви тут не живете, ви, з отого полотнища? Ви ж, самі варяги-некияни, повиносилися «за межі», в колишню «дачну зону», в надозерні палаци, поогороджувані шлагбаумами й будочками з озброєною охороною, – як же ви смієте, як вам стає нахабства, зажертій совковій нуворишні, лепетати щось про «проблеми киян», коли ви, убогі, їх собі так і уявляєте, ті «проблеми», – у вимірі то 100, то 1000 грн. на душу електорату, – а від розуміння того, що взагалі значить для честі нації столиця, та ще така, як Київ, вас відділяє дистанція, як від Печерська до Місяця?...
Бравого «сандеївця Льоні» і його команди, в принципі, можна було позбутися. Тільки не було кому цього робити, от у чім штука. ЮВТ, майстер інтриг і геній деструкції, затіявши цю справу з притаманною їй бурею й натиском, усю «конструктивну» частину найбездарнішим чином провалила – просто тому, що не змогла запропонувати киянам нічого ліпшого. Тобто, взагалі нічого, крім власних карих очей у телевізорі. Жодних ідей. Нуль цілих, нуль десятих. Замість прем’єра європейської країни орудувала, як не гірко, дама рівня трамвайно-тролейбусного депо, чиє почуття реальності, схоже, вбила непохитна віра в те, що: 1) все на світі купується й продається; 2) «действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью» (В. І. Ленін); 3) варто їй тільки зняти з ноги черевика й оголосити «Це мій черевик – голосуйте за нього!» – як збуджені юрми притьмом ринуть виконувати вказівку. Юрми, натомість, не ринули. І не дивно: порівняно з Черновецьким вірний ідальго ЮВТ Турчинов у гіпотетичній іпостасі київського мера має хіба ту перевагу, що розмовляє реченнями, де можна розрізнити підмет і присудок. Сподіватись від нього якоїсь культури державницького мислення смішно – свого часу на посаді глави СБУ він запам’ятався був виключно тим, що, замість безпеки країни, займався особистою безпекою ЮВТ, тобто збором «компромату» на її опонентів, – і це в тій самій країні, де наш великий північний сусід порядкує як у себе в хаті, і СБУ таки ой як потребувала би притомного керівництва... Так що єдиною видимою чеснотою «прем’єрського кандидата» була його особиста відданість прем’єрші – чого для Києва виявилось малувато. Ну, а про всіх інших «учасників забігу» й говорити нецікаво – навіть красень Кличко був ніякий, мов той Турчинов. Яке ж вам діло до Вічного Міста, «любі мої», що вас аж стільки налетіло сюди й насмітило вашими летючками (а сміття-то в нашій Азіопі не сортують, не переробляють!), – що вам Гекуба?...
Що мене не перестає дивувати, це безмежна «класова тупість» наших політнуворишів: повна відсутність у них будь-яких довготермінових стратегій і бодай би зачатків безкорисливо-теоретичного інтересу до країни, котру, за Шевченком, беруться «правити». При наявності в голові хоч би азів «києвознавства» можна було б усе-таки допетрати, що Київ не дається взяти «на хапка». Коли в 2004 р. це хотіли зробити «донєцкіє» методом «лежать, баяцца!» – Україна одержала Майдан. Коли в 2008 р. це схотіли зробити Тимошенко й Кличко методом «поцілуй мене з розгону», – Київ одержав Черновецького. Що, в перекладі з мови передвиборних бюлетенів на дискурс київських вулиць, означає: «А пішли ви всі!...»
«Отакоє-от», як казала одна незабутня. А Мера – справжнього, не за посадою тільки, – в Києві як не було, так і нема.
Я от думаю – може, нам Джуліані «на київський стіл» покликати? Примудрився ж чоловік якось перетворити геть «убитий», у 1990-ті, Нью-Йорк, де з підземок смерділо сечею гірше, як у радянських клозетах, а крізь Сентрал-Парк після 17.00 не наважувались іти навіть бомжі, – на місто, цілком відповідне європейським (авжеж пак!) стандартам. Може, він і Києву повернув би колишню славу? Його «градоначальницьким» чеснотам я б повірила – мала нагоду позаторік споглядати його зблизька, на Міжнародному письменницькому фестивалі «World Voices» у Нью-Йорку (уявляєте собі, до прикладу, Черновецького – та на «Молодості»? Чи – хоча б на Скрипчиній «Країні Мрій»? Так отож...). А вже кваліфікованих викладачів києвознавства я б такому «варягові», бігме, й сама не полінувалась би серед київської інтелігенції підшукати – і навіть, як казала Сова в мультфільмі, «бєзвозмєзддо, то єсть дадом». Принаймні він би їх слухав – у цьому я не сумніваюсь. Принаймні такий Джуліані моє Місто – поважав би.
Ось це й є ключове слово, в ньому весь «політтехнологічний секрет», якого не купиш за гроші, – повага. Саме її не виявив до Києва жоден із кандидатів. І тому Київ проголосував за відвертого, неприхованого блазня – за того, кого відверто й неприховано зневажає сам: от уже другий рік глузливо чмихаючи на сам звук його імені.
Це був чесний вибір, панове.
Оксана Забужко.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема "З потоку життя"