Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#22 за 30.05.2008
ПОЕТ НЕЛЕГКО╥ ДОЛ╤

ПОЕЗ╤Я
Михайло Чернецький багато рок╕в прожив у Криму, тут навчався, працював учителем, писав в╕рш╕, але, на жаль, мало знаний як поет у л╕тературних колах Криму, та й не лише в л╕тературних. А жаль, бо Михайло Чернецький обдарована людина, пише чудов╕ в╕рш╕. Його громадянська та й ╕нтимна л╕рика не залишать байдужими читач╕в. В╕рш╕ М. Чернецького перейнят╕ щирою любов’ю до р╕дно╖ земл╕, до матер╕-Укра╖ни, до сво╖х батька й матер╕, до кохано╖ дружини… У них – багатство р╕дно╖ мови, св╕ж╕сть, ориг╕нальн╕сть думок ╕ почутт╕в. Хто ж в╕н, Михайло Чернецький, вчитель ╕ поет, патр╕от р╕дно╖ земл╕? Його б╕ограф╕я хоч ╕ под╕бна до б╕ограф╕╖ багатьох його ровесник╕в, але й де в чому сутт╓во в╕др╕зня╓ться.
Народився в╕н далеко в╕д Укра╖ни 6 кв╕тня 1956 року в передм╕ст╕ Караганди (вуг╕льн╕й столиц╕ тод╕шньо╖ Казахсько╖ РСР), куди його батьк╕в ╕ всю р╕дню було вислано на чужину, як ворог╕в народу, «буржуазних нац╕онал╕ст╕в». Батько в╕дсид╕в у норильських гулаг╕вських таборах десять рок╕в. «Тато м╕й, ╤ван Михайлович Чернецький, народився 1928 року в сел╕ Тростянець на ╤вано-Франк╕вщин╕, - написав у лист╕ до редакц╕╖ Михайло ╤ванович. - У роки Друго╖ св╕тово╖ в╕йни тат╕в старший брат Василь був во╖ном УПА, воював проти н╕мецько-фашистських окупант╕в. За це родину в╕дправили до Н╕меччини, на каторжн╕ роботи. У мо╓╖ бабус╕ Наст╕ всього було одинадцятеро (!) д╕тей. Але п╕сля в╕йни ╕ каторжних роб╕т у Н╕меччин╕ залишилося т╕льки тро╓, в т╕м числ╕ ╕ м╕й батько. Дядько Василь загинув. Радянська влада засудила тата на десять рок╕в за те, що брат був в УПА. Покарання в╕дбував в Норильському табор╕, працював на буд╕вництв╕ м╕деплавильного заводу. У 1946 роц╕ почали масово вивозити зах╕дних укра╖нц╕в до Сиб╕ру та Казахстану. Там ╕ зустр╕лися моя бабуся Настя та ╖╖ дочка Соф╕я, з сином ╕ братом ╤ваном через десять рок╕в розлуки, в 1955 роц╕ зважте на в╕к тата (1928 р. народження). Що такого м╕г нако╖ти 16-р╕чний юнак, аби фашисти ╕ комун╕сти так пон╕вечили його життя? Через «поражен╕╓ в правах» батько, як ╕ вся родина, не могли повернутись на батьк╕вщину в ╤вано-Франк╕вську область, тому до 1968 року ми вс╕ жили в Казахстан╕.
Ми, д╕ти-укра╖нц╕, сповна розд╕лили долю сво╖х батьк╕в. Нас називали «бандер╕вцями» ╕ «ворогами». Звичайно, до цього доклали руку доросл╕.
╤ все ж д╕ти знаходили сп╕льну мову. У селищ╕ жило чимало укра╖нц╕в – вони працювали, святкували, сп╕вали ностальг╕чних п╕сень ╕ берегли сво╖ традиц╕╖. В кожн╕й укра╖нськ╕й хат╕, там, на чужин╕, вис╕ли рушники над портретами Т. Г. Шевченка та ╤. Я. Франка – цих поет╕в не забороняли.
У 1968 роц╕ батьки пере╖хали до Криму, де потр╕бн╕ були робоч╕ руки, давали переселенськ╕ дом╕вки ╕ батько ╕з словами: «Хоч не в Укра╖н╕, то бодай поруч» забрав нас до с. Октябрського Первомайського району, де вс╕ вих╕дц╕ ╕з Зах╕дно╖ Укра╖ни поселились на вулиц╕ ╤вана Франка (так попросили с╕льську раду). Там ╕ нин╕ живуть мо╖ мама, брат ╕ сестра. Зак╕нчивши Первомайську СШ № 1, я в 1973 роц╕, - пише Михайло Чернецький, - вступив до С╕мферопольського держун╕верситету на ф╕лолог╕чний факультет. Хот╕в стати вчителем укра╖нсько╖ мови та л╕тератури, хоч р╕дну мову я чув лише в батьк╕вськ╕й осел╕ та в дом╕вках сво╖х родич╕в. Вже тод╕ я зрозум╕в, що любов до батьк╕вщини переда╓ться на генетичному р╕вн╕. Батьк╕вщина, це не завжди м╕сце, де ти народився, але м╕сце, зв╕дки бере початок тв╕й родов╕д. Ось чому я не в╕дчуваю ностальг╕╖ за Казахстаном, а живу, як ╕ жив, любов’ю до земл╕ сво╖х предк╕в, до Укра╖ни. В 1977 роц╕ одружився. Наступного, 1978 року, зак╕нчив ун╕верситет. Разом з дружиною двадцять рок╕в працювали в сел╕ Золоте Поле К╕ровського району АР Крим. Маю дочку ╕ сина.
Через складн╕ матер╕альн╕ умови змушен╕ були в «бартерн╕ роки» оплати нашо╖ вчительсько╖ прац╕ ви╖хати до м╕ста Н╕кополя, де з 1997 року працю╓мо на осв╕тянськ╕й нив╕ – г╕мназ╕я № 15 (я) ╕ л╕цей № 26 (дружина)». За цей час Михайло Чернецький випустив дв╕ зб╕рочки сво╖х поез╕й «Якщо ти любиш» (2005 р.) ╕ «Очима вразливого серця» (2007 р.). На жаль книжечки в╕рш╕в М. Чернецького виходили уже за межами Криму, в Дн╕пропетровську, тому кримськ╕ шанувальники поез╕╖, зрозум╕ло ж, не могли бачити ╕ насолоджуватись густим письмом свого земляка.
А в╕рш╕ М. Чернецького тепл╕, щир╕, хвилююч╕. У цьому може переконатися кожен, хто не байдужий до р╕дного поетичного слова. Пропону╓мо до уваги наших читач╕в в╕рш╕ ╕з зб╕рок вчителя й поета Михайла Чернецького «Очима вразливого серця» та «Якщо ти любиш».
Данило КОНОНЕНКО,
редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».

МИХАЙЛО ЧЕРНЕЦЬКИЙ:
«ЩО НЕ РОБЛЮ, ТО ВСЕ ДЛЯ УКРА╥НИ…»
* * *
Як боляче за тебе, Укра╖но!
Невже наст╕льки безталанна ти?
Яка ╕ в ч╕м, скажи, твоя провина,
Що ти не йдеш, а сунеш до мети?
Синами зраджена,
облудою ╖х скута,
Пряму╓ш навмання, куди не зна,
Без права на над╕ю ╕ спокуту,
Н╕ терну, н╕ провалля не мина –
Брехлив╕ голоси тоб╕ «осанну»
Сп╕вали ╕з лукав╕стю всяк час,
Майбутнього не видно з-за обману,
Й минувшину приховано в╕д нас.
Хто виведе тебе на путь-дорогу?
Поводирем хто стане при тоб╕?
Який ще борг ти не сплатила Богу?
╤ чи хоч щось залишила соб╕?
* * *
Сп╕вали л╕рники на городських майданах
Про славу й честь, ╕ волю степову,
Про козак╕в, закутих у кайдани,
╤ тих, що кров’ю зросили траву.
Сходились люди, зб╕льшувалось коло,
Гор╕лим оч╕ полум’ям звитяг -
Н╕хто не чувся нем╕чним ╕ кволим,
П╕д прапором свободи став би всяк.
В стар╕ часи жорстокост╕ й омани,
Навал чужинц╕в, пол╕тичних пут
Об’╓днували люд м╕ськ╕ майдани,
Щоб в╕дчував себе народом люд.
…Борц╕ не вс╕ без страху ╕ догани,
Та не хитнусь я в певност╕ н╕де –
Народ, що здатний вийти на майдани,
Уже у безв╕сть зв╕дти не п╕де.
* * *
Я не кричав про в╕рн╕сть Укра╖н╕,
╥й небагато витрудив рядк╕в,
╤ не тому, що вир╕с на чужин╕, -
Батьки учили д╕яти без сл╕в.
Вони в тортурах мучились, конали,
Та мовчки йшли за край св╕й до в’язниць,
Хоч ╖м кол╕на силою згинали,
Тягнулись оч╕ вперто до з╕рниць...
... Я не потерпав так ╕ третини,
Не розум╕в злом зрощених рок╕в,
Коли за те, що родом з Укра╖ни,
В степи казахськ╕ кинули батьк╕в.
Там ковил╕. ╤ я, мала дитина,
Моливсь на зах╕д сонця в пломен╕,
За ним десь нас чекала Укра╖на,
Про яку лише сп╕вано мен╕.
В ╕м’я живих ╕ мертвих ╕з родини,
Чию вв╕брав я в╕ру вогневу,
Що не роблю, то все для Укра╖ни,
Не за подяку - просто так живу.
* * *
Виселенцям з Укра╖ни присвячую
Я зр╕с серед п╕сень ╕ молитов
В чужих степах, де жодного озерця,
Але незнаним шумувала кров,
Якою в грудях захлиналось серце.
Мене несла уява ст╕льки л╕т
У край, що п╕дсв╕домо став вже суттю,
Адже у ньому брав початок р╕д,
Якого я продовжую майбуття.
Степи казахськ╕ мовби на в╕ки,
Здавалося, людськ╕ сховали дол╕,
Та укра╖нцями лишилися батьки,
А я зростав, Вкра╖но, з ╖х любов╕.

ЛЕСЯ УКРА╥НКА
Слова ╖╖ - душ╕ величн╕ вчинки,
Ковток води у спеку ╕з струмка,
Читаю твори Лес╕ Укра╖нки
У захват╕ в╕д кожного рядка.
Пишаюсь, плачу, набираюсь сили,
Знев╕ри позбавляюсь назавжди,
Роки всевладн╕ пилом не укрили
Поета Богом даного сл╕ди,
Лукаш ╕ Мавка, ╕ доба Ру╖ни,
Над╕й крилатих н╕жн╕ стор╕нки,
А кожна мить життя - для Укра╖ни,
Як для в╕нка д╕вочого кв╕тки.
…Остання перегорнута стор╕нка,
Зворушливо вслухаюсь вкотре я
В пестливе - Леся, горде - Укра╖нка.
Л╕тературне начебто ╕м’я.

ЯГОДИ ГОРОБИНИ
В╕тер чи птахи з╕рвали з брост╕
Ягоди червон╕ горобини,
╤ немов у ката на помост╕
Жевр╕ли в сн╕гу от╕ краплини.
Таке з╕ставлення збагнути я не можу
Щось ╓ траг╕чне в то╖ горобини,
В сво╖й скорбот╕ зречен╕й так схожа
Вона на постать р╕дно╖ Вкра╖ни,
Не осягнувши образ╕в цих зб╕гу,
Я пригадав чуж╕, де жив, кра╖ни –
Б╕л╕шого там не бувало сн╕гу,
Там не було тако╖ горобини.

╤ДУ ДО КОБЗАРЯ
Данилов╕ Кононенку присвячую
Роздуми б╕ля погруддя Т. Шевченка в Н╕копол╕

╤ду до Кобзаря... Вже вкотре йду на зв╕т
В╕д ╕мен╕ нащадк╕в спов╕даюсь,
Як ми шану╓м нин╕ запов╕т,
Як особисто я ним переймаюсь.
Перед погруддям бронзовим стою,
Потр╕бних сл╕в у задум╕ шукаю,
Н╕чого не сховаю, не втаю
Бо Укра╖на все, що в св╕т╕ маю,
Нарешт╕ в╕льна, кайдан╕в нема
╤ржав╕ють в╕д кров╕, - не забут╕.
Зламалася задушлива тюрма
В╕д власно╖ диявольсько╖ лют╕
╤ синьо-жовто кв╕тнуть прапори
На м╕сц╕ нещодавньо╖ ру╖ни,
Бо не змовкав з Чернечо╖ гори
Пророчий голос сина Укра╖ни.
╤ в╕рила в добро душа моя,
Бажала щастя р╕дному народу,
Який - таки здобув соб╕ свободу,
А разом з ним ╕шов до не╖ я!
* * *
В╕чн╕, як вода Дн╕пра - р╕ки,
Як Чумацький Шлях над головами
Наш╕ укра╖нськ╕ рушники,
Вишит╕ дбайливими руками.
Два кольори на б╕л╕м полотн╕,
Веселощ╕в ╕ туги по╓днання,
Червоно-чорн╕ дол╕, ноч╕ й дн╕,
Г╕рк╕ утрати-бол╕ ╕ кохання.
Два кольори - дороги ╕ стежки,
Осяян╕ тремтливими з╕рками –
Промовист╕ вкра╖нськ╕ рушники
У щедрост╕ сво╖й над образами.
Нехай мандрують в далину в╕ки,
Не знаючи в пут╕ сво╖м спочину,
Поки шанують люди рушники,
Я за свою спок╕йний Укра╖ну.
* * *
Коли думками лину у минуле,
Перед очима хата край села,
В╕три п╕д в╕кна сн╕гу нагорнули –
За ними повно смутку ╕ тепла.
Мене життя випробувало всюди –
Цей св╕т збер╕г ╕ще немало зла,
╤ так втомили випроби та люди,
Що захот╕лось тиш╕ ╕ тепла.
Давно не бачив я дитинства хати
М╕ж нами час ╕ простору ╕мла.
Але вс╕м серцем хочу побувати
Я там, де повно смутку ╕ тепла.
* * *
Коли бурхлива стогне хуртовина,
╤ вже не видно неба ╕ земл╕,
Я чую, як для мене п╕сня лине –
В мо╖м краю сп╕вають солов’╖.
Там зелен лист буя╓ у цю пору,
Там сн╕г не тане, бо його нема,
А найтепл╕ше бразол╕йне море
Н╕коли льодом не ску╓ зима.
Ведм╕дь-гора там вигр╕ва╓ спину,
Дарують людям затишок га╖.
Де б я не був, а чую: без упину
В мо╖м краю сп╕вають солов’╖.
* * *
В мен╕ щось зруйнувалось назавжди -
П╕дстав для цього б╕льш, н╕ж вистача╓,
Н╕зв╕дки наче йду у н╕куди,
А удаю, що долю здоганяю.
Горьований за кожного ╕ вс╕х,
Що серце тисне, те ╕ пам’ятаю,
В минулому м╕й безтурботний см╕х,
У сьогоденн╕ я його не маю,
Життя навчило знати, що по ч╕м,
Та серед моря ╕стин ╕ така ╓:
Це смуток може бути без причин,
А рад╕сть просто так не виника╓.
* * *
Сн╕ги впадуть, коли мене не стане,
Скипить мигдаль рожево навесн╕,
Пухнаста хмара виникне й розтане,
Сп╕ватимуть дощ╕ сво╖ п╕сн╕...
Все повториться до стр╕мко╖ мит╕,
До калинових скупчених жарин,
╤ будуть оч╕, сумом оповит╕,
╤ буде роздум втомлених долин.
Суз╕р’я по мен╕ не спалять ноч╕,
Торкнеться сонце золота стерн╕...
Все повториться, а душа тр╕поче,
Що вороття не буде лиш мен╕.
* * *
Ось ще одна моя мина╓ ос╕нь,
Вологе листя прийняла трава,
Туман блука╓ сивий серед сосен,
Краплини-роси з голок обрива.
Вони спадають чист╕ ╕ тремтлив╕,
Стиска╓ груди лаг╕дна печаль,
Моя сльоза у кришталев╕й злив╕
Пом╕тною не буде - ╕ не жаль,
╤ не шкодую, що в ос╕нн╕й туз╕
╤ду кудись з собою сам на сам
Десь за туманом ╓ на виднокруз╕
Жаданий спок╕й серцю ╕ сльозам.
* * *
Кожний лист окремо, то ╓ казка,
Чудод╕йний витв╕р божих рук,
В н╕м ос╕ння променева ласка
╤ печаль розгойданих розлук.
Золотий сво╖м глибоким зм╕стом -
В лист╕ ф╕лософ╕я буття -
Поки вся земля ще не барвиста,
Помилуйтесь ним до забуття.
Бо хтось зранку ц╕ листочки згорне,
Не в╕дчувши нав╕ть каяття,
Що зм╕нив прекрасне на потворне,
Адже листя в куп╕ - вже см╕ття.
* * *
Коли пройдуть рясн╕ ос╕нн╕ зливи,
╤ хуртовини св╕й вгамують шал,
Я ув╕йду у березень щасливий,
Що не утратив до життя запал,
Що не схитнувся в скрутах слабкодухо,
Не розм╕няв себе на коп╕йки,
Бо голос зл╕ва я у грудях слухав,
А вже до нього долучав м╕зки -
Серед цв╕т╕ння ╕ пташиних терц╕й
Х╕ба згада╓ш про сво╖ роки?
Адже дивлюсь на св╕т очима серця
Дов╕рливо, як з висоти з╕рки.
* * *
Лиш потиск рук ╕ погляд крадькома
Дару╓ доля ╕нод╕ примхлива –
Н╕чого б╕льше не було й нема,
А я люблю ╕ чуюся щасливим
Попри тривоги, бол╕ ╕ жал╕
Через п╕тьму загублено╖ в╕ри...
Я наче птаха об одн╕м крил╕ –
Тр╕поче на земл╕, а рветься в вир╕й.
* * *
Люблю тебе не за щаслив╕ ноч╕,
Коли обом не треба зайвих сл╕в
Не за тво╖ морепод╕бн╕ оч╕,
В яких я горде серце утопив.
Люблю тебе не за долон╕ н╕жн╕,
Що не дають забутись ув╕ сн╕,
Не за вуста, що наче стигл╕ вишн╕,
Так╕ ж солодк╕, як ╕ запашн╕.
Ти м╕й дарунок неба й покарання -
Це по╓днання я не розд╕лю,
Таке вже дав Господь мен╕ кохання:
Люблю. За що - не знаю, а люблю!
* * *
Ти непрогнозована й м╕нлива –
Дол╕ б╕льше личить буть так╕й –
Ти то житт╓дайн╕ша за зливу,
То безжальна, наче сухов╕й.
На щоках тво╖х солон╕ роси –
Хто вгада╓: з щастя чи з б╕ди?
Погляд тв╕й в╕дштовху╓ ╕ просить,
╤ «прощай» у ньому ╕ «зажди».
Ти натхненна в легковажн╕м слов╕,
Ти н╕ з ким - водночас з ус╕ма,
Неспроможна жити без любов╕,
╤ не здатна на любов сама...
Ти непрогнозована й м╕нлива –
╤ хоч б╕ль забутись не да╓,
Все ж таки буваю я щасливим –
На ту мить, як в╕н переста╓.
* * *
Люблю слова, лел╕ю ╖х, мов кв╕ти,
Схиляюсь перед ними в н╕мот╕.
Не зупинитись, не перепочити
В л╕та мо╖, далеко не прост╕.
Зокола св╕т недосконало збитий,
Неначе все зробив хтось навпаки,
╤ т╕льки слово заклика любити,
До людських душ наводячи м╕стки.
Люблю слова, лел╕ю ╖х, мов кв╕ти,
Зростаю з ними, в╕чне п╕знаю,
╤ хочеться на цьому св╕т╕ жити,
Поки хоч щось по-справжньому люблю.
* * *
Добро ╕ зло... Знев╕ра й спод╕вання –
У ╖х протистоянн╕ вир╕с св╕т,
Ненависть п╕зна╓м через кохання,
Через б╕ду усм╕хнений прив╕т.
Два береги. Два маяки для люду –
Сьогодн╕, завтра, як в╕ки назад,
╤ десь ц╕лу╓ знов Христа ╤уда,
╤ на св╕й храм чека╓ Герострат.
* * *
Нехай не так було все пром╕ж нас:
Хтось ображав, а хтось л╕чив образи,
╤ ╓ усьому край, ╕ ╓ св╕й час,
Та я об т╕м не пожал╕в н╕разу.
Ск╕льки п╕сень зросло в мо╖й душ╕!
Як╕ чуття зд╕ймалися у небо! –
Це були кращ╕ в св╕т╕ м╕раж╕,
Так╕ пуст╕ й незначим╕ для тебе.
* * *
В╕д слова необачного, в╕д жесту,
В╕д погляду байдужого завчас
Кохання йде у смерть на знак
протесту
Через щоденну холодн╕сть образ.
Знев╕рене, покинуте, забуте
╤стл╕╓ десь далеко в самот╕,
╤ вс╕ молитви наш╕ для спокути
За це убивство будуть вже пуст╕.
* * *
Дружин╕ О. П. Чернецьк╕й

Я прикип╕в до тебе, вр╕с кор╕нням
В твою любов, як дерево у твердь.
Я - пл╕д твого надлюдського терп╕ння,
Ти моя сила, без яко╖ – смерть.
Що ти пройшла, то зна мо╓ сумл╕ння,
Хреста важкого дав тоб╕ Господь:
Дружиною поета буть - гор╕ння,
Що разом з духом спопеля╓ плоть.
Ти задля мене йшла через тернину,
В соб╕ гасила полум’я образ...
╤ я молю в ╕м’я Отця ╕ Сина -
В останн╕й раз прости,
в останн╕й раз!
(З книги «Очима вразливого серця»).
* * *
З книги «ЯКЩО ТИ ЛЮБИШ»
* * *
Я люблю тебе! Чу╓ш?! - Люблю!
╤ даремн╕ тво╖ намагання
Стримать зливу, яку я проллю,
Бо вона - божев╕льне кохання,
Безупинне, безмежне, в хмелю,
Стих╕йне - неначе повстання.
Н╕хто не вряту╓, коли я люблю,
Бо це ворожбитське наслання.
* * *
Бувають зустр╕ч╕ коротк╕, наче мить,
Коли серця стискаються в╕д болю,
╤ в╕д сльози туманиться блакить
Очей, як╕ твою складають долю,
А ти долонь коханих не з╕гр╕в,
Не захистив, не дав ╖м порятунку, -
Ще залишився час для поц╕лунку,
Але нема н╕ крих╕тки для сл╕в.
* * *
Останн╕й шлю любов╕ я прив╕т,
Кладу слова на аркуш╕ потерт╕ –
Важк╕, немовби з написом гран╕т,
Що з датами народження ╕ смерт╕.
╤ усам╕тнившись уже на схил╕ л╕т,
Згадаю я очей тво╖х озерця...
Хтось зм╕г тоб╕ б подарувати св╕т,
А я н╕чого, окр╕м свого серця.
* * *
Я так люблю дивитись в тво╖ оч╕,
Коли вони см╕ються ╕з-п╕д в╕й:
В ╖х глибин╕ та╖ться щось пророче,
Значне й велике, як неспок╕й м╕й.
В них загадков╕сть м╕сячного сяйва
╤ та╓мнича неосяжн╕сть мр╕й,
Хоч спод╕вання на рятунок зайве, -
Я сам себе позбавив вс╕х над╕й.
Очей тво╖х незм╕ряна безодня
Мене вбира╓ владно, без жалю...
Я згоден вмерти - т╕льки не сьогодн╕,
Бо нин╕ вперше я скажу: «Люблю»!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5966

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков