"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема "Душі криниця"
#22 за 30.05.2008
ПОЕТ НЕЛЕГКО╥ ДОЛ╤
ПОЕЗ╤Я Михайло Чернецький багато рок╕в прожив у Криму, тут навчався, працював учителем, писав в╕рш╕, але, на жаль, мало знаний як поет у л╕тературних колах Криму, та й не лише в л╕тературних. А жаль, бо Михайло Чернецький обдарована людина, пише чудов╕ в╕рш╕. Його громадянська та й ╕нтимна л╕рика не залишать байдужими читач╕в. В╕рш╕ М. Чернецького перейнят╕ щирою любов’ю до р╕дно╖ земл╕, до матер╕-Укра╖ни, до сво╖х батька й матер╕, до кохано╖ дружини… У них – багатство р╕дно╖ мови, св╕ж╕сть, ориг╕нальн╕сть думок ╕ почутт╕в. Хто ж в╕н, Михайло Чернецький, вчитель ╕ поет, патр╕от р╕дно╖ земл╕? Його б╕ограф╕я хоч ╕ под╕бна до б╕ограф╕╖ багатьох його ровесник╕в, але й де в чому сутт╓во в╕др╕зня╓ться. Народився в╕н далеко в╕д Укра╖ни 6 кв╕тня 1956 року в передм╕ст╕ Караганди (вуг╕льн╕й столиц╕ тод╕шньо╖ Казахсько╖ РСР), куди його батьк╕в ╕ всю р╕дню було вислано на чужину, як ворог╕в народу, «буржуазних нац╕онал╕ст╕в». Батько в╕дсид╕в у норильських гулаг╕вських таборах десять рок╕в. «Тато м╕й, ╤ван Михайлович Чернецький, народився 1928 року в сел╕ Тростянець на ╤вано-Франк╕вщин╕, - написав у лист╕ до редакц╕╖ Михайло ╤ванович. - У роки Друго╖ св╕тово╖ в╕йни тат╕в старший брат Василь був во╖ном УПА, воював проти н╕мецько-фашистських окупант╕в. За це родину в╕дправили до Н╕меччини, на каторжн╕ роботи. У мо╓╖ бабус╕ Наст╕ всього було одинадцятеро (!) д╕тей. Але п╕сля в╕йни ╕ каторжних роб╕т у Н╕меччин╕ залишилося т╕льки тро╓, в т╕м числ╕ ╕ м╕й батько. Дядько Василь загинув. Радянська влада засудила тата на десять рок╕в за те, що брат був в УПА. Покарання в╕дбував в Норильському табор╕, працював на буд╕вництв╕ м╕деплавильного заводу. У 1946 роц╕ почали масово вивозити зах╕дних укра╖нц╕в до Сиб╕ру та Казахстану. Там ╕ зустр╕лися моя бабуся Настя та ╖╖ дочка Соф╕я, з сином ╕ братом ╤ваном через десять рок╕в розлуки, в 1955 роц╕ зважте на в╕к тата (1928 р. народження). Що такого м╕г нако╖ти 16-р╕чний юнак, аби фашисти ╕ комун╕сти так пон╕вечили його життя? Через «поражен╕╓ в правах» батько, як ╕ вся родина, не могли повернутись на батьк╕вщину в ╤вано-Франк╕вську область, тому до 1968 року ми вс╕ жили в Казахстан╕. Ми, д╕ти-укра╖нц╕, сповна розд╕лили долю сво╖х батьк╕в. Нас називали «бандер╕вцями» ╕ «ворогами». Звичайно, до цього доклали руку доросл╕. ╤ все ж д╕ти знаходили сп╕льну мову. У селищ╕ жило чимало укра╖нц╕в – вони працювали, святкували, сп╕вали ностальг╕чних п╕сень ╕ берегли сво╖ традиц╕╖. В кожн╕й укра╖нськ╕й хат╕, там, на чужин╕, вис╕ли рушники над портретами Т. Г. Шевченка та ╤. Я. Франка – цих поет╕в не забороняли. У 1968 роц╕ батьки пере╖хали до Криму, де потр╕бн╕ були робоч╕ руки, давали переселенськ╕ дом╕вки ╕ батько ╕з словами: «Хоч не в Укра╖н╕, то бодай поруч» забрав нас до с. Октябрського Первомайського району, де вс╕ вих╕дц╕ ╕з Зах╕дно╖ Укра╖ни поселились на вулиц╕ ╤вана Франка (так попросили с╕льську раду). Там ╕ нин╕ живуть мо╖ мама, брат ╕ сестра. Зак╕нчивши Первомайську СШ № 1, я в 1973 роц╕, - пише Михайло Чернецький, - вступив до С╕мферопольського держун╕верситету на ф╕лолог╕чний факультет. Хот╕в стати вчителем укра╖нсько╖ мови та л╕тератури, хоч р╕дну мову я чув лише в батьк╕вськ╕й осел╕ та в дом╕вках сво╖х родич╕в. Вже тод╕ я зрозум╕в, що любов до батьк╕вщини переда╓ться на генетичному р╕вн╕. Батьк╕вщина, це не завжди м╕сце, де ти народився, але м╕сце, зв╕дки бере початок тв╕й родов╕д. Ось чому я не в╕дчуваю ностальг╕╖ за Казахстаном, а живу, як ╕ жив, любов’ю до земл╕ сво╖х предк╕в, до Укра╖ни. В 1977 роц╕ одружився. Наступного, 1978 року, зак╕нчив ун╕верситет. Разом з дружиною двадцять рок╕в працювали в сел╕ Золоте Поле К╕ровського району АР Крим. Маю дочку ╕ сина. Через складн╕ матер╕альн╕ умови змушен╕ були в «бартерн╕ роки» оплати нашо╖ вчительсько╖ прац╕ ви╖хати до м╕ста Н╕кополя, де з 1997 року працю╓мо на осв╕тянськ╕й нив╕ – г╕мназ╕я № 15 (я) ╕ л╕цей № 26 (дружина)». За цей час Михайло Чернецький випустив дв╕ зб╕рочки сво╖х поез╕й «Якщо ти любиш» (2005 р.) ╕ «Очима вразливого серця» (2007 р.). На жаль книжечки в╕рш╕в М. Чернецького виходили уже за межами Криму, в Дн╕пропетровську, тому кримськ╕ шанувальники поез╕╖, зрозум╕ло ж, не могли бачити ╕ насолоджуватись густим письмом свого земляка. А в╕рш╕ М. Чернецького тепл╕, щир╕, хвилююч╕. У цьому може переконатися кожен, хто не байдужий до р╕дного поетичного слова. Пропону╓мо до уваги наших читач╕в в╕рш╕ ╕з зб╕рок вчителя й поета Михайла Чернецького «Очима вразливого серця» та «Якщо ти любиш». Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
МИХАЙЛО ЧЕРНЕЦЬКИЙ: «ЩО НЕ РОБЛЮ, ТО ВСЕ ДЛЯ УКРА╥НИ…» * * * Як боляче за тебе, Укра╖но! Невже наст╕льки безталанна ти? Яка ╕ в ч╕м, скажи, твоя провина, Що ти не йдеш, а сунеш до мети? Синами зраджена, облудою ╖х скута, Пряму╓ш навмання, куди не зна, Без права на над╕ю ╕ спокуту, Н╕ терну, н╕ провалля не мина – Брехлив╕ голоси тоб╕ «осанну» Сп╕вали ╕з лукав╕стю всяк час, Майбутнього не видно з-за обману, Й минувшину приховано в╕д нас. Хто виведе тебе на путь-дорогу? Поводирем хто стане при тоб╕? Який ще борг ти не сплатила Богу? ╤ чи хоч щось залишила соб╕? * * * Сп╕вали л╕рники на городських майданах Про славу й честь, ╕ волю степову, Про козак╕в, закутих у кайдани, ╤ тих, що кров’ю зросили траву. Сходились люди, зб╕льшувалось коло, Гор╕лим оч╕ полум’ям звитяг - Н╕хто не чувся нем╕чним ╕ кволим, П╕д прапором свободи став би всяк. В стар╕ часи жорстокост╕ й омани, Навал чужинц╕в, пол╕тичних пут Об’╓днували люд м╕ськ╕ майдани, Щоб в╕дчував себе народом люд. …Борц╕ не вс╕ без страху ╕ догани, Та не хитнусь я в певност╕ н╕де – Народ, що здатний вийти на майдани, Уже у безв╕сть зв╕дти не п╕де. * * * Я не кричав про в╕рн╕сть Укра╖н╕, ╥й небагато витрудив рядк╕в, ╤ не тому, що вир╕с на чужин╕, - Батьки учили д╕яти без сл╕в. Вони в тортурах мучились, конали, Та мовчки йшли за край св╕й до в’язниць, Хоч ╖м кол╕на силою згинали, Тягнулись оч╕ вперто до з╕рниць... ... Я не потерпав так ╕ третини, Не розум╕в злом зрощених рок╕в, Коли за те, що родом з Укра╖ни, В степи казахськ╕ кинули батьк╕в. Там ковил╕. ╤ я, мала дитина, Моливсь на зах╕д сонця в пломен╕, За ним десь нас чекала Укра╖на, Про яку лише сп╕вано мен╕. В ╕м’я живих ╕ мертвих ╕з родини, Чию вв╕брав я в╕ру вогневу, Що не роблю, то все для Укра╖ни, Не за подяку - просто так живу. * * * Виселенцям з Укра╖ни присвячую Я зр╕с серед п╕сень ╕ молитов В чужих степах, де жодного озерця, Але незнаним шумувала кров, Якою в грудях захлиналось серце. Мене несла уява ст╕льки л╕т У край, що п╕дсв╕домо став вже суттю, Адже у ньому брав початок р╕д, Якого я продовжую майбуття. Степи казахськ╕ мовби на в╕ки, Здавалося, людськ╕ сховали дол╕, Та укра╖нцями лишилися батьки, А я зростав, Вкра╖но, з ╖х любов╕.
ЛЕСЯ УКРА╥НКА Слова ╖╖ - душ╕ величн╕ вчинки, Ковток води у спеку ╕з струмка, Читаю твори Лес╕ Укра╖нки У захват╕ в╕д кожного рядка. Пишаюсь, плачу, набираюсь сили, Знев╕ри позбавляюсь назавжди, Роки всевладн╕ пилом не укрили Поета Богом даного сл╕ди, Лукаш ╕ Мавка, ╕ доба Ру╖ни, Над╕й крилатих н╕жн╕ стор╕нки, А кожна мить життя - для Укра╖ни, Як для в╕нка д╕вочого кв╕тки. …Остання перегорнута стор╕нка, Зворушливо вслухаюсь вкотре я В пестливе - Леся, горде - Укра╖нка. Л╕тературне начебто ╕м’я.
ЯГОДИ ГОРОБИНИ В╕тер чи птахи з╕рвали з брост╕ Ягоди червон╕ горобини, ╤ немов у ката на помост╕ Жевр╕ли в сн╕гу от╕ краплини. Таке з╕ставлення збагнути я не можу Щось ╓ траг╕чне в то╖ горобини, В сво╖й скорбот╕ зречен╕й так схожа Вона на постать р╕дно╖ Вкра╖ни, Не осягнувши образ╕в цих зб╕гу, Я пригадав чуж╕, де жив, кра╖ни – Б╕л╕шого там не бувало сн╕гу, Там не було тако╖ горобини.
╤ДУ ДО КОБЗАРЯ Данилов╕ Кононенку присвячую Роздуми б╕ля погруддя Т. Шевченка в Н╕копол╕
╤ду до Кобзаря... Вже вкотре йду на зв╕т В╕д ╕мен╕ нащадк╕в спов╕даюсь, Як ми шану╓м нин╕ запов╕т, Як особисто я ним переймаюсь. Перед погруддям бронзовим стою, Потр╕бних сл╕в у задум╕ шукаю, Н╕чого не сховаю, не втаю Бо Укра╖на все, що в св╕т╕ маю, Нарешт╕ в╕льна, кайдан╕в нема ╤ржав╕ють в╕д кров╕, - не забут╕. Зламалася задушлива тюрма В╕д власно╖ диявольсько╖ лют╕ ╤ синьо-жовто кв╕тнуть прапори На м╕сц╕ нещодавньо╖ ру╖ни, Бо не змовкав з Чернечо╖ гори Пророчий голос сина Укра╖ни. ╤ в╕рила в добро душа моя, Бажала щастя р╕дному народу, Який - таки здобув соб╕ свободу, А разом з ним ╕шов до не╖ я! * * * В╕чн╕, як вода Дн╕пра - р╕ки, Як Чумацький Шлях над головами Наш╕ укра╖нськ╕ рушники, Вишит╕ дбайливими руками. Два кольори на б╕л╕м полотн╕, Веселощ╕в ╕ туги по╓днання, Червоно-чорн╕ дол╕, ноч╕ й дн╕, Г╕рк╕ утрати-бол╕ ╕ кохання. Два кольори - дороги ╕ стежки, Осяян╕ тремтливими з╕рками – Промовист╕ вкра╖нськ╕ рушники У щедрост╕ сво╖й над образами. Нехай мандрують в далину в╕ки, Не знаючи в пут╕ сво╖м спочину, Поки шанують люди рушники, Я за свою спок╕йний Укра╖ну. * * * Коли думками лину у минуле, Перед очима хата край села, В╕три п╕д в╕кна сн╕гу нагорнули – За ними повно смутку ╕ тепла. Мене життя випробувало всюди – Цей св╕т збер╕г ╕ще немало зла, ╤ так втомили випроби та люди, Що захот╕лось тиш╕ ╕ тепла. Давно не бачив я дитинства хати М╕ж нами час ╕ простору ╕мла. Але вс╕м серцем хочу побувати Я там, де повно смутку ╕ тепла. * * * Коли бурхлива стогне хуртовина, ╤ вже не видно неба ╕ земл╕, Я чую, як для мене п╕сня лине – В мо╖м краю сп╕вають солов’╖. Там зелен лист буя╓ у цю пору, Там сн╕г не тане, бо його нема, А найтепл╕ше бразол╕йне море Н╕коли льодом не ску╓ зима. Ведм╕дь-гора там вигр╕ва╓ спину, Дарують людям затишок га╖. Де б я не був, а чую: без упину В мо╖м краю сп╕вають солов’╖. * * * В мен╕ щось зруйнувалось назавжди - П╕дстав для цього б╕льш, н╕ж вистача╓, Н╕зв╕дки наче йду у н╕куди, А удаю, що долю здоганяю. Горьований за кожного ╕ вс╕х, Що серце тисне, те ╕ пам’ятаю, В минулому м╕й безтурботний см╕х, У сьогоденн╕ я його не маю, Життя навчило знати, що по ч╕м, Та серед моря ╕стин ╕ така ╓: Це смуток може бути без причин, А рад╕сть просто так не виника╓. * * * Сн╕ги впадуть, коли мене не стане, Скипить мигдаль рожево навесн╕, Пухнаста хмара виникне й розтане, Сп╕ватимуть дощ╕ сво╖ п╕сн╕... Все повториться до стр╕мко╖ мит╕, До калинових скупчених жарин, ╤ будуть оч╕, сумом оповит╕, ╤ буде роздум втомлених долин. Суз╕р’я по мен╕ не спалять ноч╕, Торкнеться сонце золота стерн╕... Все повториться, а душа тр╕поче, Що вороття не буде лиш мен╕. * * * Ось ще одна моя мина╓ ос╕нь, Вологе листя прийняла трава, Туман блука╓ сивий серед сосен, Краплини-роси з голок обрива. Вони спадають чист╕ ╕ тремтлив╕, Стиска╓ груди лаг╕дна печаль, Моя сльоза у кришталев╕й злив╕ Пом╕тною не буде - ╕ не жаль, ╤ не шкодую, що в ос╕нн╕й туз╕ ╤ду кудись з собою сам на сам Десь за туманом ╓ на виднокруз╕ Жаданий спок╕й серцю ╕ сльозам. * * * Кожний лист окремо, то ╓ казка, Чудод╕йний витв╕р божих рук, В н╕м ос╕ння променева ласка ╤ печаль розгойданих розлук. Золотий сво╖м глибоким зм╕стом - В лист╕ ф╕лософ╕я буття - Поки вся земля ще не барвиста, Помилуйтесь ним до забуття. Бо хтось зранку ц╕ листочки згорне, Не в╕дчувши нав╕ть каяття, Що зм╕нив прекрасне на потворне, Адже листя в куп╕ - вже см╕ття. * * * Коли пройдуть рясн╕ ос╕нн╕ зливи, ╤ хуртовини св╕й вгамують шал, Я ув╕йду у березень щасливий, Що не утратив до життя запал, Що не схитнувся в скрутах слабкодухо, Не розм╕няв себе на коп╕йки, Бо голос зл╕ва я у грудях слухав, А вже до нього долучав м╕зки - Серед цв╕т╕ння ╕ пташиних терц╕й Х╕ба згада╓ш про сво╖ роки? Адже дивлюсь на св╕т очима серця Дов╕рливо, як з висоти з╕рки. * * * Лиш потиск рук ╕ погляд крадькома Дару╓ доля ╕нод╕ примхлива – Н╕чого б╕льше не було й нема, А я люблю ╕ чуюся щасливим Попри тривоги, бол╕ ╕ жал╕ Через п╕тьму загублено╖ в╕ри... Я наче птаха об одн╕м крил╕ – Тр╕поче на земл╕, а рветься в вир╕й. * * * Люблю тебе не за щаслив╕ ноч╕, Коли обом не треба зайвих сл╕в Не за тво╖ морепод╕бн╕ оч╕, В яких я горде серце утопив. Люблю тебе не за долон╕ н╕жн╕, Що не дають забутись ув╕ сн╕, Не за вуста, що наче стигл╕ вишн╕, Так╕ ж солодк╕, як ╕ запашн╕. Ти м╕й дарунок неба й покарання - Це по╓днання я не розд╕лю, Таке вже дав Господь мен╕ кохання: Люблю. За що - не знаю, а люблю! * * * Ти непрогнозована й м╕нлива – Дол╕ б╕льше личить буть так╕й – Ти то житт╓дайн╕ша за зливу, То безжальна, наче сухов╕й. На щоках тво╖х солон╕ роси – Хто вгада╓: з щастя чи з б╕ди? Погляд тв╕й в╕дштовху╓ ╕ просить, ╤ «прощай» у ньому ╕ «зажди». Ти натхненна в легковажн╕м слов╕, Ти н╕ з ким - водночас з ус╕ма, Неспроможна жити без любов╕, ╤ не здатна на любов сама... Ти непрогнозована й м╕нлива – ╤ хоч б╕ль забутись не да╓, Все ж таки буваю я щасливим – На ту мить, як в╕н переста╓. * * * Люблю слова, лел╕ю ╖х, мов кв╕ти, Схиляюсь перед ними в н╕мот╕. Не зупинитись, не перепочити В л╕та мо╖, далеко не прост╕. Зокола св╕т недосконало збитий, Неначе все зробив хтось навпаки, ╤ т╕льки слово заклика любити, До людських душ наводячи м╕стки. Люблю слова, лел╕ю ╖х, мов кв╕ти, Зростаю з ними, в╕чне п╕знаю, ╤ хочеться на цьому св╕т╕ жити, Поки хоч щось по-справжньому люблю. * * * Добро ╕ зло... Знев╕ра й спод╕вання – У ╖х протистоянн╕ вир╕с св╕т, Ненависть п╕зна╓м через кохання, Через б╕ду усм╕хнений прив╕т. Два береги. Два маяки для люду – Сьогодн╕, завтра, як в╕ки назад, ╤ десь ц╕лу╓ знов Христа ╤уда, ╤ на св╕й храм чека╓ Герострат. * * * Нехай не так було все пром╕ж нас: Хтось ображав, а хтось л╕чив образи, ╤ ╓ усьому край, ╕ ╓ св╕й час, Та я об т╕м не пожал╕в н╕разу. Ск╕льки п╕сень зросло в мо╖й душ╕! Як╕ чуття зд╕ймалися у небо! – Це були кращ╕ в св╕т╕ м╕раж╕, Так╕ пуст╕ й незначим╕ для тебе. * * * В╕д слова необачного, в╕д жесту, В╕д погляду байдужого завчас Кохання йде у смерть на знак протесту Через щоденну холодн╕сть образ. Знев╕рене, покинуте, забуте ╤стл╕╓ десь далеко в самот╕, ╤ вс╕ молитви наш╕ для спокути За це убивство будуть вже пуст╕. * * * Дружин╕ О. П. Чернецьк╕й
Я прикип╕в до тебе, вр╕с кор╕нням В твою любов, як дерево у твердь. Я - пл╕д твого надлюдського терп╕ння, Ти моя сила, без яко╖ – смерть. Що ти пройшла, то зна мо╓ сумл╕ння, Хреста важкого дав тоб╕ Господь: Дружиною поета буть - гор╕ння, Що разом з духом спопеля╓ плоть. Ти задля мене йшла через тернину, В соб╕ гасила полум’я образ... ╤ я молю в ╕м’я Отця ╕ Сина - В останн╕й раз прости, в останн╕й раз! (З книги «Очима вразливого серця»). * * * З книги «ЯКЩО ТИ ЛЮБИШ» * * * Я люблю тебе! Чу╓ш?! - Люблю! ╤ даремн╕ тво╖ намагання Стримать зливу, яку я проллю, Бо вона - божев╕льне кохання, Безупинне, безмежне, в хмелю, Стих╕йне - неначе повстання. Н╕хто не вряту╓, коли я люблю, Бо це ворожбитське наслання. * * * Бувають зустр╕ч╕ коротк╕, наче мить, Коли серця стискаються в╕д болю, ╤ в╕д сльози туманиться блакить Очей, як╕ твою складають долю, А ти долонь коханих не з╕гр╕в, Не захистив, не дав ╖м порятунку, - Ще залишився час для поц╕лунку, Але нема н╕ крих╕тки для сл╕в. * * * Останн╕й шлю любов╕ я прив╕т, Кладу слова на аркуш╕ потерт╕ – Важк╕, немовби з написом гран╕т, Що з датами народження ╕ смерт╕. ╤ усам╕тнившись уже на схил╕ л╕т, Згадаю я очей тво╖х озерця... Хтось зм╕г тоб╕ б подарувати св╕т, А я н╕чого, окр╕м свого серця. * * * Я так люблю дивитись в тво╖ оч╕, Коли вони см╕ються ╕з-п╕д в╕й: В ╖х глибин╕ та╖ться щось пророче, Значне й велике, як неспок╕й м╕й. В них загадков╕сть м╕сячного сяйва ╤ та╓мнича неосяжн╕сть мр╕й, Хоч спод╕вання на рятунок зайве, - Я сам себе позбавив вс╕х над╕й. Очей тво╖х незм╕ряна безодня Мене вбира╓ владно, без жалю... Я згоден вмерти - т╕льки не сьогодн╕, Бо нин╕ вперше я скажу: «Люблю»!
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2008 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5966
|