Версiя для друку Обговорити в форумi

НА СКРИЖАЛЯХ ІСТОРІЇ

 ЧИ НЕ ПРАВДА, ці слова звучать як сумний підсумок нашої багатовікової історії? А між тим вони ознаменовують лише її пролог, лише початок її трагічних століть. Вони, оті слова, зболено злинули з уст літописця ще вісім століть тому. Так, десять років тому Україна мала добру нагоду справити собі гучні вісімсотлітні іменини - від часу першої писемної згадки її імені в «Повісті временних літ» під 1187 роком. Могла, але не справила. Чи до того було тоді в большевицько-московській імперії, щоб святкувати такий ювілей, коли все підпорядковувалось тому, щоб і імені України позбутися назавжди?
 Так було в недалекому минулому. Але хто ж заважав цього року, уже у вільній і незалежній Україні пом’янути добрим словом хоча б 810-ліття з часу першої згадки нашого національного імені? Адже, судячи з настирливо-базарного викрикування з телеекрана, «настає золота ера українського телебачення». Тільки ж дивне те «настання», коли на екрані панують італійці, французи, англійці, росіяни («захоплюючі серіали»), а в компанії високоінтелектуального, якщо вірити догідливим куприкам Миколи Вересня, виступають то бомжі, то повії, а от часу для такого важливого для нації моменту її історії у нього нема. Як не знайшлось його для ювілею знаменитого вченого Федора Вовка - кавалера ордена Почесного Легіону французької Республіки. Як не знаходиться часу для української історії, культури, мистецтва і врешті-решт мови. Що ж, нічого дивного, раз, як сказали пан Президент, українська національна ідея не спрацювала. Отож воістину ще раз «Україна много постона».
 ...Не всі читають літописи, і не всі чули про ці слова чи знають їх. Але кожен з нас ще з шкільної лавки знає оті місця із «Слова о полку Ігоревім», де «востона бо, братіє, Київ тугою, а Чернігов напастьми» або «О стонати Руськой землі, пом’янувше первую годину і первих князєй!» І це гірке передбачення творця поеми було віщим: уже через два роки після подій, описаних у «Слові», літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира у 1187 році: «І плакалася по нім вся переяславці. Тогда Україна много постона». А помер Володимир від ран, завданих йому в січі під Переяславом з половцями, що ринули «аки пардуже гніздо» на Русь, розгромивши «в полі незнаємім» честолюбного Ігоря Святославовича. «Туга і тоска сину Глібову», - скрушно зітхає піснетворець над тими княжими ранами.
 Ось в такому невеселому контексті («уже бо, братіє, невесела година настала») пом’янув літописець уперше на письмі святе і славне імення - Україна.
 Він то пом’янув, а от ми не спромоглись, ні десять літ тому, ні тепер. А пом’янути треба. Тому, що це не лише пам’ять, не лише свято (а це могло бути національне свято!), але ще й тому, що це світле свято розвіяло б в наших українських головах багато туману, якого напустили на нас різні недруги.
 Спробуймо хоч нині навздогін за отим минаючим 810-літтям сказати кілька істин, на які наводить той ювілей.

1. УКРАЇНА, А НЕ ОКРАЇНА
 Які лише лисиці не брехали на наші черлені щити, перекручуючи наше національне наймення: окраїна та й годі!
І до того вже зашельмували нас, що навіть і деякі українці примирливо стали визнавати, що вони «окраїнці». Ось характерний приклад з передмови до комплекту репродукцій картин «Козак Мамай»: «Их появление связано с историей украинского казачества - своеобразной организации воинов-земледельцев, с XVI столетия занимавших окраинные (отсюда и название Украина) степные земли Речи Посполитой и России».
 Не хочеться називати автора цих рядків - з поваги до значного вкладу його в нашу культуру. Але як же рука піднялася написати таке? Та ж у 1187 році не було ще як таких ні Речі Посполитої, ні Росії, то звідки ж у них взялась ота «окраїна»? Тим більше, що в польській мові взагалі такого слова на означення цього поняття нема, а є інше: kresy (креси). Та й взагалі для Польщі ми тоді були Руссю. Отож якби «Україна» і походила від слова, що означає крайня, порубіжна земля, то це була окраїна власна, окраїна Руської землі, окраїна щодо стольного Києва і тільки. Добре, коли б нарешті різні шовіністичні моськи з донбаських та кримських газет, що знай дзявкають на українського слона, хоч у «Руський літопис» заглянули і дали спокій з тою «окраїною». А ще краще, якби це зробили різні задурманені ними «окраїнці», щоб врешті-решт стати українцями.

2. «НА УКРАЇНІ» ЧИ «В УКРАЇНІ»?
 Той 800-літній ювілей, якби його відзначили всенародно, зняв би ще одне непорозуміння, яким шовіністичні лисиці бентежать душі недозрілих «окраїнців».
 Йдеться ось про що. З перших років незалежності замість вживаного раніше «на Україні» почалось вживатися словосполучення «в Україні». По-перше, з мотивів уніфікації – «в Польщі», «в Румунії», «в Росії». По-друге, держава, то не лише територія, але й складна багатоструктурна система з внутрішньою самоорганізацією. Це своєрідний дім, своєрідно замкнена на собі, на своєму внутрішньому житті цілість, щодо якої решта світу - це зовнішній фактор. І тому тут цілком логічно підійшло оте «в Україні», якому так закономірно поступилось попереднє сполучення.
 Але що там якісь закономірності для тих, хто засліплений злобою. Бо ж саме так - любов відкриває, байдужість недобачає, а злоба засліплює. Отже, засліплені злобою відразу у відповідь на те «в Україні» зняли ґвалт, мовляв, дивіться, «нєзалежнікі» «стидліво» відмовляються від одвічного «на Украйне», бо воно, мовляв, зразу виявляє звідки то все взялося - «на окраине». І ось отаке писалось в газетах, і така проблема порушувалась навіть на російській «Свободі». І звичайно ж - іронія, сарказм, глум. А досить би їм погортати «Кобзаря», то й прочитали б чорним по білому:
 В Україну ідіть, діти,
 В нашу Україну.
 Але й вираз «на Україні» нам не уймає честі, бо свідчить знову ж таки не про що інше, як про таку давнину того словосполучення, коли ще жодна руська земля не була окраїною ні Речі Посполитої, ні Росії, бо й самих їх ще не було. Та давнина сягає ще княжих часів, коли в давньоруській мові й сформувалось таке поєднання прийменників з іменниками на означення місця, території - на подолі, на горі, на березі, на Волині, на Дніпрі. Врешті-решт - «на Русі». То що, панове голохвастови, Русь теж має щось від «окраїни». Чи, може, ви не чули такого: «Кому на Русі жить харашо?» Як не пам’ятаєте цього, бо давніше, то, може, ще тямите із школи симоновське:

 Как встарь повелось
 на великой Руси.

 Проте наші предки не були догматиками. І коли треба було, вони відступали від звичного і вживали вираз «в Русі». Про це свідчать тексти договорів Олега й Ігоря з Цареградом, бо це були політичні документи, і Русь тут виступала як окрема цілість щодо Візантії. І тому тут звучить: «повернуть насильно в Русь», «прибувають з якої-небудь країни в Русь» і т. д. Так і з отим «в Україну», покликаним до вжитку новим політичним буттям нашої батьківщини.

3. ЯК РУСЬ УКРАЇНОЮ СТАЛА?
 Нарешті, відзначення того ювілею з часу першої згадки імені України, безумовно, спонукало б нас знайти відповідь, чому Русь (Руська земля - літописний синонім) через кілька століть назвалася Україною. Мусимо визнати, що цього ясно й зрозуміло не з’ясовано донині. Як тільки заходить мова про Україну, починаються міркування про трипільців, антів, аріїв, укрів і т. д. - міркування небезкорисні, але такі, що таки не дають відповіді на просте запитання: чому Русь стала Україною? Спробуймо, виходячи з попереднього, відповісти собі й на це.
 Отже, в 1187 році Україна - це частина Русі, Переяславське князівство і його південно-східні володіння. Тмуторакань, до речі, була ще дальшою «окраїною» Русі, але вона чомусь не називалась Україною. Так от, таке співвідношення залишалось і пізніше, коли Русь як політична система (держава) перестала існувати. І для Литви, і для Польщі, і для Золотої орди, і для Угорщини то була далі Русь, в якій були такі собі частини, як Волинь, Поділля, Галичина, Буковина і - Україна. Досить промовисті в цьому плані наші давні пісні: «Їхав козак з України та й заїхав до дівчини». До якої? Польської? Угорської? Німецької? Та ні, таки до своєї, рідної, але десь на Волині чи на Поділлі, чи на Сіверщині. Або інша пісня, з рухом в зворотному напрямі: «Козаче-соколю, візьми мене з собою на Вкраїну далеку», - благає дівчина. Чи ж не дивно, і правда, співають українці в своїх піснях про Україну як про щось віддалене, нетутешнє?
 А річ у тому, повторюємо, що в козацькі часи Україна досить тривалий час залишається лише частиною Русі, одним з її країв, одною з її земель. Але краєм, якому волею історії довелось, порівнюючи з іншими, набути особливого значення в житті нації. Там, в Україні, в пониззі Дніпра, витворилось феноменальне явище: у народу, який на той час не мав власної держави, сформувалось власне військо, збройна сила – вирішальний, як на ті часи, фактор в політичному бутті народу. Зрозуміло, що з розростанням козацтва і його могутності ставав все більше і більше відомим і край їхнього перебування, кажучи по-військовому, край їхньої дислокації - Україна. Це ймення разом з дедалі більшим інтегруванням козацтва в суспільно-політичні процеси своєї вітчизни чимраз далі поширюється, охоплюючи нові й нові території, так що на карті француза Боплана з середини XVII століття, тобто з доби Хмельниччини, назвою Україна вже покрита більшість сучасної етнічної української території. Але ще до того Касіян Сакович, оспівуючи Запорозьке Військо, писав про Україну уже як про велику цілість, не лише як про край козаків:

 Україна тим войском
 вцалє зоставає,
 А где запорозцов ніт —
 татарин впадає.

 Завершився цей процес уже на наших очах: всередині держави ми ще говоримо про погодження конституції Криму з Конституцією України, але в міжнародному контексті є лише Україна.
 Такий механізм виникнення чи зміни національної самоназви через надання всій етнічній (державній) території назви її частини, що чимось виділяється порівняно з іншими частинами, - такий механізм в історії досить поширений. Взяти хоча б назву Русь.
 Розгорнімо «Руський літопис» (а тепер в перекладі незабутнього Л. Махновця він теж мав би стати для нас настільною книгою) - розгорнімо, і ми на його сторінках тут і там побачимо як новгородські, суздальські, галицькі чи волинські князі змовляються» щоб «іти на Русь». Бо Русь - це, перш за все, Київщина, великокняже володіння, навколо якого відбувалось збирання інших земель в державне утворення, на котре поширювалась назва Русь.
 За таким самим принципом виникла і назва Франція - від королівського домену Іль-де-Франс, що об’єднав в державу різні сусідні території. Якби це призначення виконали Гасконія, Нормандія чи Прованс, то сьогодні, напевно, на місці Франції була б країна з відповідною назвою.
 Росію сусідні народи теж називали за цим принципом: Москва, Московія, Московщина. Так, Іван Вишенський, перераховуючи всі православні народи, пише: «...Москва і наша Русь» (до речі, доказ, що Москва то таки не Русь). А П’єр Шевальє в «Історії війни козаків проти Польщі» скрізь пише «Московія». Наприклад, розповідаючи про Військо Запорозьке, він каже, що воно назвалось так од порогів Борисфена (Дніпра) «на відміну від козаків з Московії і з-над Дону, або Танаїса». Між іншим, саме ця «приписка» назви держави до назви столиці спонукала Петра І до декретування нової назви для держави - Росія. Не міг же Петербург бути столицею Москви (Московії).
 Ще один приклад, дуже близький нам, українцям, - це Голландія. До сімнадцятого століття ніхто в Європі не знав ні такої країни, ні такої держави, ні такої нації. Були Нідерланди, що належали до іспанської корони. В XVII столітті вони повстали проти іспанського гніту. Врешті-решт Північні Нідерланди (сім провінцій) таки добились незалежності й утворили свою державу в самих Нідерландах і сусіди її називали Голландією - за назвою однієї з семи провінцій, яка очолила ту боротьбу, стала її лідером, так що її назва поширилась на всю охоплену повстанням територію Північних Нідерландів. Приклад, повторюю, цей надзвичайно нам близький, бо голландці, як і ми, дістали свою назву і самоназву в результаті однакового суспільно-історичного процесу - в результаті національно-визвольної війни.
 Отже, в становленні національних назв і самоназв немає нічого містично-незбагненного. Це цілким об’єктивний історичний механізм, що піддається аналізу і має свої закономірності. Основна закономірність - це збіг обставин, за яких частина території етносу передає свою назву цілому - всій території. Як правило, це відбувається природно-стихійно, еволюційним чином у міру консолідації нації на її якомога повніших етнічних землях. Як винятки, зміна самоназви відбувається волюнтаристським способом (так Петро І наказав іменувати Московію Росією, Персія забажала назватися Іраном, Цейлон став Шрі-Ланкою, Східний Пакистан - Бангладеш, Заїр - Конго і
т. д.). Ми можемо гордитися, що наше третє національне наймення виросло органічно, без штучного силування, як нова парость на дереві Русі. Русь же, в свою чергу, теж була уже не першою нашою самоназвою - до Русі Київська земля називалась Поляни: «Поляни, іже нині зовомая русь» - записав преподобний Нестор: «Поляни, що нині звуться Русь».
 Отже, Україна - це третя наша самоназва в історії. Судячи з природи тріади - це вже наше єдине і завершальне імення. Будьмо його гідними.
* * *
 ... Десять років тому ніхто в Україні не згадав про славний вісімсотлітній ювілей її імені. Ніхто? Це не зовсім так! Скульптор Любомир Терлецький, людина феноменальної ерудиції (написав для себе тритомний трактат про етногенез українців), серед своїх глибокопродуманих рельєфів, присвячених нашій історії, один посвятив тій вікопомній даті: «1187. Украина много постона».
 «Знайшовсь-таки один козак»!
 Василь ГЛИНЧАК,
 мистецтвознавець, заслужений журналіст України.
 (Газета «За вільну Україну», 27 грудня 1997 р.).

Автор цієї публікації, відомий кінорежисер-документаліст зі Львова Василь Глинчак (на фото він стоїть крайній ліворуч) нещодавно побував у нас в Сімферополі на зйомках кінофільму про знамениту кримську Героїню-вишивальницю Віру Сергіївну Роїк. Пан Василь завітав до нашої «Світлиці» і залишив кілька своїх газетних публікацій, одну з котрих, зважаючи на її непроминаючу актуальність, ми й запропонували нашим читачам...
«Страждання за правду були не марні...»
Три зали Харківського літературного музею знадобилися, щоб розмістити до тисячі експонатів виставки «Історія українського руху опору», що відкрилася тут, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу.
Як пояснює директор музею Ірина Шуміліна, ці експонати являють собою документальні свідчення минулого, а саме дисидентського руху 60-80-х років. Серед експонатів - фотографії, в тому числі із сімейних альбомів, архівні матеріали, чимало з яких мають гриф «Секретно», особисті речі колишніх засуджених за антирадянську діяльність художників, музикантів, літераторів...
Експонати зібрані активістами національно-демократичних громадських організацій в трьох областях України: Київській, Харківській і Львівській. Екскурсоводом на виставці став український письменник Євген Сверстюк, який спеціально прибув сюди з Києва У 1962 році він був засуджений на дванадцять років позбавлення волі за видану у Франції його книгу про тоталітарний режим в СРСР. Ці дванадцять років, говорить Є. Сверстюк, я провів як персонаж знаменитої повісті Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича», також страждав, міг загинути в будь-яку хвилину. Хочу вірити, що наші страждання за правду були не марні, сказав Євген Сверстюк.
«Україна. Становлення нації»
Прем’єрний показ документального фільму «Україна. Становлення нації», який складається з 4 серій майже годинної тривалості, відбувся у львівському Палаці мистецтв. Її автор - відомий польський кінорежисер Єжи Гоффман, в чиєму доробку - «Пан Володийовський» (1968 р.), «Потоп» (1974 р.), «Прокажена» (1976 р.), «Знахар» (1981 р.), «Вогнем і мечем» (1999 р.).
За допомогою унікальних архівних документів, які зберігаються не лише в Україні, а й у Польщі, Росії, Франції, Німеччині, США та Канаді, режисер подає своє бачення історії молодої держави. Перша частина «Від Русі до України» розповідає про період від найдавніших часів до XVIII століття. Друга - «Україна чи Малоросія?» - охоплює етап до 1918 року, коли розпочались національно-визвольні змагання. Наступна - «Навіки разом» - висвітлює події Другої світової війни та об’єднання українських земель. Остання частина «Незалежність» присвячена другій половині ХХ століття і нинішньому ХХІ.
Незабаром документальну стрічку матимуть змогу проглянути мешканці й інших обласних центрів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"