Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

НОВЕЛА

- Купуйте тигрову лілію! Купуйте тигрову лілію! Всього дві гривні, а краси - на все літо... Лілія! Багаторічна тигрова лілія... - Жінка вигукувала на весь пристанційний базарчик, видно, треба було спішити додому, а в неї залишалася непроданою тільки ця квітка...
Я вирішила виручити її. Помаленьку беру це смугасте диво, віддаю дві гривні, дякую і обережненько несу його на дачу. Воно, дебеле і раде, що його нарешті купили, а значить, скоро посадять, з міцним коренем, добряче обліпленим чорнющою землею, цвіте собі в моїй сумці в поліетиленовому кульку, виглядаючи на світ божий кількома веселими суцвіттями.
А сонце пражить над нами вже справді по-літньому. Придивляюся до цвіту і думаю, що ж він мені нагадує? Оксамитна, пухнаста, золотисто-червоно-коричнево-жовта квітка з усім спектром відтінків і переходів одного кольору в інший цвіте у моїй руці як саме сонце, і лише придивившись пильніше, бачиш якісь аж хворобливі кремові смужки, що контрастують з цією розкішшю. А цілий вінчик витончених тичинок в середині, у серці квітки, і на кожній - манюсінький пухнастий капелюшок з пилком, видовжений у формі перекинутого догори денцем човничка... Господи! Діла твої незбагненні і неосяжні...
...Одного разу на прийом до мене прийшла незвичайної вроди жінка і назвалася Лілією. Така висока, ставна, білотіла блондинка з ясними очима.
А коли в першій же неспішній розмові вона повідомила, що народилася у рік тигра, як і її чоловік, я відразу збагнула, що до мене на прийом з’явилася сама тигрова Лілія, теж творіння Боже, тільки тепер у людській подобі! Пухнаста, розкішна, самовпевнена. Така не буде чипіти десь у ярку обабіч дороги, милуючи зір перехожих, їй подавай хороше місце в саду, та по центру грядки, де найбільше сонця, та щоб води вдосталь, і роси, і леготу чарівного... А її легка хворобливість, ота ледь-ледь помітна блідість на обличчі та ще ніжна підсиненість шкіри під очима - то лише невеличка данина життєвим негараздам.
Згодом, краще познайомившись зі мною і, вочевидь, переконавшись, що я зроблю все можливе, щоб їй допомогти, вона сказала, як відрубала:
- Чоловік зраджує! - І тут я побачила, як плаче тигрова Лілія. Господи! Що б я тільки не віддала, аби ніколи більше не бачити таких сліз. Це, знаєте, як ножем по серцю! Уявіть собі: сидить жінка молода, ясночола, з гордою поставою, і змиває слізьми свою божественну вроду через якогось... якогось... якогось... (Жаль, що в мене така житейська установка: ніколи брутально не лаятись, бо усілякого лайна словесного і так достатньо довкола)... Як його тільки й назвати? Через якогось... пенька.
- Лілечко, а якої допомоги ви від мене, власне, чекаєте?
І тут вона заголосила:
- Приворожіть, відворожіть, зніміть із нього це наслання, цю порчу, - вона задихнулася, - робіть, що хочете, я віддам все, що маю, тільки робіть щось! Я виконаю все, що накажете, у нас двоє дітей - дочка й син, а я... а я... Бачите, що зі мною... Вона почала тремтіти як в лихоманці...
- Лілю, почекайте, ви, здається, звернулися не за адресою. Я - звичайна цілителька, знахарка можна сказати. У мене сертифікат Асоціації народної медицини, у мене - ліцензія на трудову діяльність Міністерства охорони здоров’я! Зрештою, у мене вища журналістська освіта, а ви про ворожбу, наслання. Ну яка з мене чаклунка? Бог з вами. Я дуже люблю трави, рослини, знаюся на них. А також знаю силу людського слова і допомагаю добрим людям кому травою, кому словом. Та ще молюся за своїх пацієнтів і обов’язково за тих, які ніколи до мене не прийдуть (так мене навчила одна знаменита знахарка).
- Але ж кажуть, що ви допомогли жінці, в якої зник чоловік - по фотографії! - Лілія аж кинулася в мій бік, аж голову витягла. Їй так хотілося, щоб я могла все!
- Так що, люди брешуть?
- Та ні, не брешуть... Розумієте, Лілю, ви ж інженер, також маєте вищу освіту і знаєте, що «світ пізнаваний, проте не пізнаний», так от: сто років тому я зрозуміла, що володію деякими елементами яснобачення, а зрозумівши, почала в собі це розвивати. Повідомивши про це людей, я дуже хутко збагнула, що моє вміння їм ні до чого - сміх та й годі. Щоправда, я чула, що десь за кордоном наука нібито всі ці чудеса вже пояснює. Але тільки не в нас! Тут треба ще сто років, щоб щось до людей дійшло. Я вирішила не хвилюватися, не хизуватися, краще почекаю сто років... Проте, коли трапляється нагода, охоче демонструю ті крихти, що мені відкрилися. А люди - і прагнуть чогось «надприродного», і бояться, і не знають - вірити чи ні... Тепер щодо фотографії - вона багато чого може розповісти тому, хто вміє бачити. От я цим і скористалася...
- Тоді скажіть мені, будь ласка, потрібні слова, навчіть мене, бо інколи здається, що я божеволію. Що мені робити?
- Ой, Лілю, - починаю я дуже щиро, - мені чомусь важко уявити чоловіка, який може зраджувати саме вас. Можливо, вам це тільки здається?
Вона заговорила так швидко, ковтаючи слова чи їх закінчення, що я збагнула лише таке:
 - Та ви б побачили мого чоловіка, красень із красенів! Таких більше немає на світі... Високий, могутній, ставний, а врода... Коли ми йдемо по вулиці, на нього всі жінки оглядаються, а до того ж він - у великому бізнесі, і кругом йому удача. Спортом займається, фігура чудова, він тільки гляне на жінку, і вона вже розкисає... Ви розумієте мене?
- Не зовсім. Можливо, він тільки у ваших очах такий?
- Ой ні, якби ж то! Та що я вам розказую, краще приведу сюди і познайомлю. Скажу, що щось там у вас лікую. Наприклад, серце. Так-так, щось поколює останнім часом, - вона притулила руку до грудей.
А вже наступного дня її красень, новітній Казанова і Ален Делон в одній особі, стояв на моєму порозі:
- Я Мечислав Вікторович. Дружина дзвонила вам, от я і прийшов. Сказала, що якісь трави дасте для неї, від серця.
- Сідайте, Мечиславе Вікторовичу, - припрошую, - а сама, затамувавши подих, пильніше, ніж хотілося б, «пробігаю» поглядом по його обличчю. Грубуваті риси, глибоко посаджені безбарвні оченята, затовста, як на тридцять п’ять років, постава. «Господи, - думаю собі, - а де ж це наш красень?» І ледь встигаю так подумати, як Мечислав нахиляється до мене:
- Мені незручно, але хочу і для себе у вас щось із ліків попросити.
- А в чому, власне, проблема?
- А мені ж сказали, що ви зразу бачите, з чим людина прийшла, і самі їй кажете.
- Буває, кажу...
- Та, знаєте, - хихикає він, - ожиріння. Чим більше хвилююся, тим швидше набираю вагу.
- А з чим пов’язані ваші хвилювання, якщо не секрет?
- Я-то скажу, але дивіться, не скажіть Лільці, бо вб’є, - він сміється, змовницьки підморгує.
Тоді я беру дещо офіційний тон:
- Молодий чоловіче, якщо я порушу конфіденційність спілкування з будь-яким пацієнтом, відбереться моє вміння. А цього я боюся найбільше... Адже мені з ним набагато легше йти по життю.
Тоді Славко, він же Мечислав, він же Мечик, як побожно називала його благовірна, озираючись по боках, немов злодій, схвильовано прошепотів найбільшу свою таємницю:
- Я, здається, закохався!..
- Так це ж чудово! - усміхаюся я. Кохання - не хвороба, а навпаки - ліки від усіх хвороб!
- Отакої! Від нього люди, буває, сохнуть, в’януть, чахнуть, а я навпаки - росту як на дріжджах... в ширину. Якийсь жах! Ще у вівторок важив дев’яносто один, а в суботу вже дев’яносто три, от і скажіть мені - можливе таке чи ні?
- Значить, можливе, раз це відбувається з вами. Але річ у тім, добродію, - продовжую, - що медицина в мене нетрадиційна, і для того, щоб реально допомогти вам, а не лише спробувати, мушу побачити «предмет» вашого захоплення.
Він розгубився:
- Ну... якщо так... якщо це необхідно, то я покажу її. Вона у нашій конторі, тобто в офісі, як тепер модно казати, касиркою працює. Я згоден! - уже рішучіше додав, - бо якщо це кохання розгориться далі, то я в двері не проходитиму. А вона... така тонюсінька, та юна, та гарнесенька, що дуже вже ми контрастуємо з нею. І я не знаю навіть, з якого боку підступитися...
Мечислав, треба сказати, теж пообіцяв мені солідну винагороду за мої скромні послуги, тільки дуже просив не зволікати, тому вже наступного дня рано-вранці, залишивши на асистентку кількох своїх пацієнтів, я вирушила майже через усе місто до його офісу. «Так я розбагатію з вами чого доброго, - усміхаюся сама до себе. - Не так гроші мені ваші потрібні, гроші я зароблю, як те, щоб слово моє і вміння до вас доходило... Щоб ви нікого не тероризували і не марудилися самі...»
...В офісі чимало всілякого люду, гамірно. Завважую розкішний інтер’єр, видать, справи тут ідуть непогано. Молоді клерки жваво бесідують з клієнтами. Я з трудом протискуюсь до каси, що в кутку, і відповідно до нашого з Мечиславом усного сценарію, прошу бланк для оформлення покупки. Миловидне дівча, не зважаючи на зайнятість, буквально боковим зором завважує мене, і охоче протягує потрібну картку.
І другого, і третього дня шофер Мечислава при всьому параді на якомусь нетутешньому диво-автомобілі доставляє мене до його офісу. Цих моїх візитів якраз вистачає, щоб взяти ситуацію, як кажуть, в руки.
Увесь можливий і неможливий досвід віків і мудрість їхня, і вся історія і філософія людських стосунків, і проникливість теперішньої науки, що зветься психологія, - все сконцентровано в простих і звичайних словах, єдино-правильних, які я мушу сказати Мечиславу. А ще моє скромне вміння вчасно віднайти потрібні слова у людському лексиконі і сказати їх пацієнтові.
І я починаю здалеку - відразу ж наступної зустрічі з Мечиславом - з його дитинства. Він дуже дивується, що мене цікавлять такі дрібниці з його найніжнішого віку: які страви йому подобалися, чи часто його карали за непослух, з ким дружив і т. д.
А потім тихенько розповідаю йому про його майбутнє.
- Учили, - питаю, - геометрію?
- Вчив, - відповідає здивовано.
- Отож, якщо у трикутнику відомі два кути, то третій вирахувати - одне задоволення. Формула є така. Отак і в людському житті. Один кут - минуле, другий - сучасне, а третій - майбутнє. Звичайно ж, з невеличкою корекцією.
Так от, це добре, що ви можете закохатися - то багатство душі вашої заявляє про себе. На людей ви дивитеся захопленими очима, і це в них відгукується. Проте Галинки (так звали юну касирку) у вашому майбутньому немає. Так, вона закохана, але в іншого, не в вас. А вам вона просто підігрує, бо ви її начальник.
Потім я помаленьку переводжу розмову на інше і з захопленням розповідаю йому, як позавчора не могла справитися з проблемою однієї дуже вже літньої пацієнтки. Майже дев’яностолітня бабуся просила дати їй тести на омолодження, бо, бачите, стільки прожила на білому світі, а нічого хорошого ще не бачила... Може бути така спрага до життя? Вочевидь, має місце...
Мечислав дістає із маленької валізки пачку звичайної кам’яної солі, яку я замовила принести, і подає мені. Я розриваю пакет і довго «чаклую» над білими кристаликами - заряджаю.
- Прийматимете по крупиночці від ожиріння і самі не помітите, як ваша проблема залишить вас...
Він подякував і похнюплено поплентався до виходу.
...Десь місяців зо два від цих несамовитих «тигрів» не було ні слуху, ні духу. І от якось сиджу в своєму офісі, «ворожу» над травами, і раптом - різкий дзвінок у двері.
Виглядаю - Лілька. Власною персоною. Влетіла засапана, видно, поспішала. Щось хоче сказати і не може, хвилюється. Стала посеред кімнати, вклонилася мені, водить очима, а в них сльози.
А мені й не треба її слів. Я і так бачу: то сльози подяки. Кожен на моєму місці без слів би зрозумів, що у неї все гаразд! Варто було лише глянути на це неземне створіння: пан-оксамитове плаття грає на ній всіма відтінками золотистого кольору! А високі підбори якихось золотих босоніжок! Ретельно завите біляве волосся збоку прикрашає акуратненька, тонкої роботи заколочка. Приглядаюся пильніше - квітка тигрової лілії! Прямо якийсь дивний збіг... чи дивне злиття з природою... Такою і запам’яталася мені ця красуня - дуже молодою, золотистою, гордою...
...Через багато років, коли ми після далеких мандрів повернулися на стару квартиру, дізнаюся раптом від сусідки, що Лілія тяжко хвора - крайнє нервове виснаження. Трапилося з нею таке після того, як Мечик утік до іншої, значно молодшої від нього... Довго лікувалася. Потім старенька мати забрала свою горопаху в село і там доглядає за нею... Дітки Лілині - Таня і Толик - давно вже виросли, живуть тут неподалік під опікою родичів та свого невгамовного татуся.
Отакої! Чому ж не знайшлося нікого, хто б цій добрій, тонкій, розсудливій душі відкрив очі на товстошкурого зрадника Мечика? Чому ніхто її не переконав, що з такою артистичною зовнішністю та кришталевою душею, та з її розумом вона зустріне справжню свою судьбу, яку досі чомусь не зустріла?
- Побачили б ви, яка вона стала страшна, - просторікує сусідка, - дивиться в одну точку, нікого не впізнає, якась прострація...
...А на дачі моїй, куди ми рідко наїжджаємо останнім часом, дивним чином розрослася тигрова лілія, заполонила нашу ділянку і вже розпросторилася на сусідську. Дивлюся я на неї і щоразу згадую мою Лілію, колишню пацієнтку, котрій вчасно ніхто не допоміг справитися з житейською проблемою...
Тільки вранішня роса крупними діамантами скочується на грішну землю із веселих, життєрадісних квіток...
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2008 > Тема "Душі криниця"