Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

(Продовження. Поч. у № 13, 15 - 24)

Вірити гітлерівцям СС не можна було, тим більше, що особовий склад полків, батальйонів, рот в боях за Берлін дуже зменшився. В ротах залишилося по 20 - 30 солдатів, а в батальйоні майора Ліподаєва нас залишилося разом з офіцерами не більше 50 осіб. Тож був відданий наказ комдива: трьом добровольцям на чолі зі ст. лейтенантом медичної служби, який добре володів німецькою мовою (прізвище, на жаль, забув), ст. сержанту Лантуху та мол. сержанту Королю під парламентерським прапором вийти швидким маршем назустріч колоні есесівських підрозділів, зупинити в місці зустрічі, запропонувати скласти зброю і тільки після цього дозволити рух колони в напрямку наших військ. Під час воєнних дій німців доводилося бачити або вбитими, або полоненими, без зброї. В даній ситуації ми, троє молодих воїнів, зустрілися віч-на-віч із досвідченими, ще сильними духом, міцними здоров’ям, вигодуваними на добрих харчах есесівцями. Якщо ви бачили в кіно здоровенних рудих гансів та фриців, із засуканими рукавами (це був травень), з вовчими оскалами на обличчях, гітлерівців, які звикли завжди перемагати, а не здаватись на милість переможців, - точнісінько такі 2 травня 1945 року стояли перед нами, а ми - перед ними. І для нас не було іншого виходу, як звернутися до них німецькою мовою, пояснити наш парламентерський обов’язок та передати побажання нашого командування: припинити кровопролиття, скласти зброю. Що іншого рішення в даній обстановці просто не існує. На все моє життя запам’яталася ця мить: до своїх полків відстань була десь 500 метрів, а перед нами (точніше, ми перед ними) стояли найвідданіші фашисти Адольфа Гітлера, готові будь-якої миті натиснути на спусковий гачок автомата і, переступивши через наші трупи, зробити спробу прориву через наші вогневі позиції.
Та ми витримали цю мить. Вони також. Почалося роззброєння: кулемети, міномети (81 мм), автомати, карабіни, пістолети, гранати, все складали окремо, а ми перевіряли. Той, хто склав зброю, ставав у стрій, а стрій самостійно прямував до розташування дивізії, без нашого супроводу. Там теж з нетерпінням чекали розв’язки, а найбільше - мирної. І все було б добре, якби серед людей не існувало такого недостойного явища, як зрада. Більше половини есесівців уже було роззброєно, їх взяли під охорону. Ми утрьох стояли на тротуарі під багатоповерховим будинком, очікували, коли всі есесівці вийдуть на дорогу, складуть зброю. Ст. лейтенант та ст. сержант Лантух стояли окремо, метрів за три від мене, а я був ближче до стіни будинку, радіючи, що небезпечне бойове завдання виконується без ексцесів, що ми уникнули кровопролиття в цей, останній для нас в Берлінській битві, день війни.
Та по-іншому вирішила група есесівців, які не хотіли здаватися в полон, не хотіли складати зброю, бо, напевне, боялися відплати. Цього ми не знали. З третього чи четвертого поверху по нас, парламентарях, раптом застрочив кулемет. Кулі впивалися в бруківку біля наших ніг, але нас не брали, бо кут, під яким кулемет стріляв, просто не дозволяв розстріляти нас. Тоді кулеметник перевів стрільбу на дорогу, розстрілюючи своїх же німецьких солдатів та офіцерів, тих, хто вже склав зброю і прямував до наших військ. Дорога була встелена трупами німців. А на нас, з поверхів, почали падати гранати, добре знайомі нам, з дерев’яними ручками, - їх навіть видно було в повітрі, як летять, несучи з собою смерть.
Одна чи дві гранати розірвалися між моїми друзями ст. лейтенантом та ст. сержантом Лантухом. Отримавши безліч осколочних поранень, мої друзі попадали, кличучи на допомогу, та й мені дісталися два осколки у голову. Болю не відчував, але почув, як гаряча кров потекла по обличчі, спині, грудях. Упав і я, майже під стіною, сили полишили мене і допомогти моїм друзям я уже не міг. Все менше й менше залишалося сил, щоб хоч звестися на ноги. Майже не чув, як знову артилерія й танки відкрили вогонь по кварталу, як пішла піхота нашого 1010-го стр. полку добивати тих, хто засів за стінами будинків, не бажаючи капітулювати. Підсвідомо відчував, як нас поклали на санітарний віз і в супроводі нашого воєнфельдшера галопом повезли в медсанбат № 599 266-ї стр. дивізії, що був розташований на Сілезькому вокзалі, який ми брали штурмом і в якому довелося лікуватися від ран. Моїх друзів-парламентерів терміново евакуювали в тиловий евакогоспіталь. Подальша їхня доля невідома, хоч і розшукував довгі роки, разом з родиною Якова Лантуха з Долинського району Кіровоградської області, в яких я гостював і які приїжджали до мене.
Наступного дня після того, як з медсанбату перевели мене в шпиталь № 2926 5-ї Ударної армії, були зроблені операції з видалення осколків з голови. Після операцій хірург віддав мені осколки і сказав, що я в сорочці народився: обидва осколки затрималися в черепі, не проникли глибше. До цього додалися позитивні емоції з приводу закінчення
8 травня 1945 року Другої світової війни. Наступив довгожданий мир, то й одужання відбувалося швидко.
День Перемоги, 9 травня 1945 року, вимушено зустрічав у шпиталі, як уже згадував, на Сілезькому вокзалі Берліна, у відділенні поранених в голову та тих, хто отримав опіки. Шпиталь, в якому лікувалися рядові та сержанти, налічував більше 800 осіб. Офіцери завжди лікувалися окремо, в спеціальних палатах, зі спеціальним харчуванням, спеціальними додпайками, ліками та іншими привілеями. Офіцери, які поверталися зі шпиталів та медсанбатів, прибувши в свою чи іншу частину, негайно зверталися в політвідділи, вимагаючи обов’язкових нагород за поранення чи контузію, а через те що кожен офіцер був членом ВКП(б), їх нагороджували в усіх випадках, незалежно від того, який «подвиг» здійснив цей офіцер.
Звичайно, солдати й сержанти такими привілеями не користувалися. Навіть здійснивши подвиги, солдати й сержанти, не комуністи і не комсомольці, до нагородження не представлялися. Про них просто забували. Тому дуже багато солдатів, які пройшли з боями усю війну, додому поверталися лише з медалями за перемогу над Німеччиною чи Японією.
Після закінчення війни офіцерів-фронтовиків, які не мали нагород за подвиги під час війни, за місцем нової служби нагороджували орденами Червоної зірки. Крім цього, за безперервну службу в Збройних силах СРСР офіцерів нагороджували: за 10 років – медаллю «За бойові заслуги», за 15 років – орденом Червоної зірки, за 20 років – орденом Бойового червоного прапора, за 25 років – орденом Леніна. Служив після війни в управлінні округу Коттбус підполковник Рудьков, який ухитрився і на фронті не бути, а мав усі перелічені нагороди за вислугу літ і ходив таким собі «героєм Союзу». Та й не він один.
Про свої воєнні трофеї промовчати не можу. В госпіталь на Сілезький вокзал Берліна мене, пораненого, привезли з польовою сумкою, в якій були трикутні листи від мами. Дівчини, яка б чекала на мене, ще не було. Були в сумці сигари та тютюн, було два годинники – кишеньковий золотий «Павел Буре» та жіночий з ланцюжком. Та ще була тепла, німецьких моряків-офіцерів, шкіряна куртка. Та коли після операції прийшов до тями і подивився в свою сумку – годинника «Павел Буре» уже не було. Сусід по койці, обгорілий танкіст, сказав, що нишпорила під подушкою медсестра. Коли поранені повідомили начальнику шпиталю про крадіжку годинника медсестрою, то її просто десь перевели подалі від наших очей, а годинника привласнили. Щодо шкіряної куртки, то й цей трофей зник. «Позичив» сусід з нашої палати, щоб піти «до дівчат», а якщо відверто, то вкрав злодюжка, бо був уже виписаний зі шпиталю. Та ніколи я не шкодував за тими трофеями, «як прийшли, так і пішли». Бо найбільша цінність людини - це саме життя, совість, порядність, віра, а все матеріальне - прах.
В кінці червня 1945 року зі шпиталю перевели мене в батальйон для тих, хто поправляється, це щось середнє між медсанбатом та будинком відпочинку, який був розташований біля озера Ванзее, на околиці Берліна. Там ми дійсно відпочивали, набиралися сил, готувалися до повернення в свій полк, а можливо, й додому.
То був цікавий час у стосунках між союзницькими військами, яким була передана західна зона окупації Берліна, хоча Берлін був взятий нашими фронтами. Кордонів між східною зоною та західною ще не було. З дозволу наших начальників ми вільно зустрічалися з військовослужбовцями американських, англійських та французьких окупаційних військ. Зокрема, зустрічався та спілкувався з капралом армії США, українцем за походженням, Антоном, рід якого з Полтавщини. Цікаво було дізнатися від нього про те, скільки він отримує доларів за свою службу, які пільги мають американські ветерани війни після демобілізації. В їхньому ужитку, до речі, немає навіть терміну «пільга». Кожному ветеранові війни держава надає негайно житло для сім’ї за бажання - у місті чи селі, автомашину, кошти для придбання меблів та всього іншого для життя, а ще безкоштовного навчання в університетах. Зовсім не те, що давали радянським ветеранам - солдатам та сержантам.
Після одужання я повернувся у свій 1010-й стрілецький полк, який дислокувався в західному районі Берліна. Особовий склад 266-ї дивізії в той час виконував особливе завдання: демонтував за репарацією німецький військовий завод зв’язку. Демонтовані верстати, устаткування, злитки олова та свинцю солдати вантажили на баржі і відправляли р. Шпрее та водним каналом до Балтійського моря. Там перевантажували на пароплави і доставляли морем у Ленінград, де будували новий завод.
Крім солдатів та сержантів, на демонтажі заводу працювали дівчата з радянського фільтраційного табору репатріантів, які були визволені з німецького рабства та загнані насильно в радянську неволю.
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"