Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ

ОПОВІДАННЯ

Зв’язку не було вже двадцять хвилин. Двадцять хвилин телефоніст П’ятрашкін, зігнувшися в кутку бліндажа над польовим комутатором, то вимогливо, то лагідно, то дзвінким хлоп’ячим криком, то шепотом повторював в запотілу трубку найпотрібніший зараз у світі позивний – «Клен». Але «Клен» мовчав, загадково притаївшися десь на другому кінці проводу. Зате сусідній на комутаторі клапан з олівцевим написом «Волга», майже не закриваючися, судорожно тремтів: д-р-р-р-р, д-р-р-р… До самого нутра протинало П’ятрашкіна це деренчання, і він раз по раз квапливо перемикав штепсель і від прикрості так стискав у промерзлому кулаці трубку, що аж біліли суглоби на пальцях. Пригнічений власним безсиллям, телефоніст з мовчазною покірністю слухав далекий сердитий голос двадцять першого – їхнього командира полку:
 - Чорт візьми, коли ви дасте «Клена»? – хрипів у трубці його негучний суворий бас. – Де начальник зв’язку?
 Капітан Полозов того не чув, але за якоюсь одному йому відомою прикметою здогадувався, що його вимагає командир, і, присівши біля П’ятрашкіна, волосистою кістлявою рукою брав трубку. Його дуже худе, немолоде вже, дуже строге і заклопотане обличчя стислося в передчутті якоїсь суворої неминучості.
 - Єсть, товаришу двадцять перший! Наказ буде виконано – зв’язок буде, - спокійно і твердо казав капітан, і П’ятрашкін, стиснувши усе тіло від осіннього холоду і від цього незбутнього клопоту, дивився, як ще більше хмурніли капітанові запалі очі.
 Зв’язок був необхідний – тільки він міг врятувати полк від тієї страшної біди, яку несли фашистські танки, прорвавшись звідкись з флангу в полкові тили. Недалеко десь із ними змагалася транспортна рота і комендантський взвод, але П’ятрашкін, заклопотаний комутатором, не бачив і не чув того бою – він тільки відчував спиною, як здригалася від вибухів земля. Часом вона здригалася так сильно, що з дірки на середині бліндажа живим струменем сипався пісок, і в кутку, де стояла підпора, котилися камінчики і сухі грудки глини. П’ятрашкін за невеликий термін свого фронтового життя ще не втрапляв до такої халепи перед німецькими танками, і від суворих вимог командира полку, і від напруженого очікування, коли, нарешті, відновиться зв’язок і відгукнеться та батарея, на котру тепер була вся надія.
 Окрім П’ятрашкіна і начальника зв’язку, у цьому відбитому в німців бліндажі з перетертим солом’яним порохном на підлозі був ще єфрейтор Бутенко – кремезний мовчазний парубок у військовому бушлаті з повириваними ґудзиками. Він виглядав завидно спокійно в цю критичну годину і, підперши спиною стіну, все смоктав товсту, у палець, самокрутку, до якої мав, здається, єдине в житті бажання. Був тут ще і високий, чубатий красень сержант Симаков – перший радист полку, дуже шанований усіма зв’язківцями і навіть самим командиром, котрий, заходячи на вузол зв’язку, завжди вітався з сержантом за руку. Тепер Симаков був без діла, бо вранці вибухом міни пошкодило його рацію і смертельно поранило його напарника Васю Болзіна. Аж почорнівши лицем від цієї подвійної втрати і сьогоднішніх невдач, він з розпачливим страдницьким виглядом стояв у траншеї біля входу в бліндаж і стежив за узгірком, на якому десь трапився порив і куди побіг уже телефоніст Айбеков.
 - Ех, с-собака, так і гатить, так і гатить… Обклав вибухами навкруги… Ех, Айбеков, ну чом так повільно, швидше треба!..
 Капітан Полозов в той час крутив інший апарат і спокійно, ніби нічого небезпечного ніде не сталося, наказував комусь зв’язатися з «Кленом» через якусь «Зиму», що – пам’ятав П’ятрашкін, – значилася в списку позивних штабу дивізії.
 Був у цьому бліндажі й ще один чоловік – молодий, мабуть, П’ятрашкіних літ офіцер в куценькій новій шинелі, з тонкою довгою шиєю, яка смішно визирала з великого коміра гімнастерки. Він то підходив до комутатора, то мацав виводи проводів заземлення, то, вслухаючись у різноголосся близького бою, невесело позирав на мовчазного, заклопотаного капітана. П’ятрашкін не знав ні його прізвища, ні посади, він тільки бачив учора, як надвечір’ям з’явився цей молодший лейтенант на їхнім вузлі
зв’язку.
 П’ятрашкін тоді, як і тепер, обслуговував комутатор, і, очікуючи, поки Айбеков принесе вечерю, був дуже чуткий не тільки до своєї трубки, а й до кроків у траншеї. Тому він одразу обернувся до дверей, коли почув там чиїсь рухи, і в незавішаному проході помітив спершу незнайомі кирзові чоботи, потім – поли зовсім ще нової шинелі. Невдовзі, зігнувшись під низькою стелею, у бліндаж вліз молодий кирпатий військовий, підперезаний жовтавим зовсім не поношеним ременем, в сукняній пілотці, золотих погонах з одною зірочкою в просвіті і емблемою зв’язківця біля ґудзика. Певно, погано бачачи в сутінках бліндажа, офіцер спинився на порозі і запитав:
 - Начальник зв’язку тут?
 П’ятрашкін, все ще розглядаючи незнайомого, мовчки кивнув головою в бік капітана, який, примостившись на котушці червоного трофейного кабелю, креслив схему зв’язку. Офіцер, зіскочивши з порога і, цокнувши підборами, розмашисто довбнув кінчиками пальців у край пілотки:
 - Товаришу капітан, молодший… - і чомусь замовк, ніби заїкнувся, і за якусь мить вже іншим голосом, сполоханим і зраділим водночас, вигукнув:
 - Ой, Іван… ти?
 П’ятрашкін, опустивши від вуха трубку, крутнувся від свого комутатора, чекаючи, що строгий, зовсім не налаштований жартувати капітан що-небудь крикне на цього дивака-лейтенанта, який так зіпсував своє службове доповідання. Але капітан Полозов не крикнув, в його широко відкритому погляді промайнуло здивування, і, струснувши з колін папери, з розстебнутою на боці сумкою, він скочив назустріч.
 - Аркадій? Звідки? Як же це? – розгублено промовляв він, обхопивши того за плечі і вдивляючись в його радісне обличчя.
 - Та ось прибув, - збентежено промовив молодший лейтенант. – З училища ось… Скінчив уже. Приїхав у дивізію, затим сюди…
 - Дивись ти!.. От несподіванка! – все дивувався начальник зв’язку, і П’ятрашкін подумав, що цей офіцер якийсь, мабуть, знайомий капітана Полозова.
 Так воно, можливо, й було.
 Увечері стало затишно, мінометні вибухи стихли, тільки десь за пагорбком у напрямку третього батальйону тріщали «МГ» і наші «максими» та злітали в чорне небо стрімкі хвости ракет. Рухливі зеленуваті відблиски миготіли по стінах бліндажа, на бруствері траншеї, де довго сиділи цей молодий офіцер і начальник зв’язку. Вони все гомоніли і гомоніли про щось – тихо згадували далекі довоєнні часи, якесь місто, незнайомих людей, чуже, невідоме П’ятрашкіну життя. П’ятрашкін дуже хотів спати і дрімав непомітно між телефонних дзвінків і деренчанням клапанів і, дрімаючи, все слухав чи може йому снилася та розмова. Здається, офіцери так і не здрімнули до ранку, а на світанні трапилася ця біда з танками.
 - Ех, гади, накрили! Накрили нашого Айбекова! – залементував у траншеї Симаков. – Упав!.. Підводиться… Ні, все! Лежить!
 Туди, в траншею, в передчутті недоброго подалися капітан, молодший лейтенант; навіть Бутенко і той незграбно підвівся з-під стіни і поліз в двері. Утрьох вони якийсь час тупцювали у вузенькій тісній траншеї і з причаєною тривогою на спохмурнілих обличчях все вдивлялися туди, де трапилося лихо з Айбековим. П’ятрашкіну так само хотілося зирнути на той зрадливий пагорбок, але знов задзвонила «Волга», і телефоніст у трубці запитав про зв’язок.
 В ту критичну мить збуджений нетерплячий Симаков вилаявся, махнув рукою, ніби з усієї сили розбиваючи щось об землю, і коротко гукнув начальнику зв’язку:
 - Дайте я!
 Не чекаючи дозволу, він швидко зняв ремінь, тремтячими руками здер із себе тісну шинелю і, як шалений, скочив на бруствер.
 - Симаков, дивися ж! – гукнув навздогін капітан. Він, мабуть, жалів цього радиста і хоч якоюсь порадою хотів застерегти сержанта від тієї небезпеки, що на взгірку чекала на нього. 
 Знов потяглися довгі хвилини очікування. П’ятрашкін все подмухував у трубку, сподіваючись зловити хоч якісь прикмети зв’язку, але навіть модуляції не було як і раніше. За спиною, десь удалечині, гули вибухи, щось здригалося і стогнало – здавалось, якийсь підземний силач вертиться там і зло бурчить, ніяк не знаходячи собі зручного місця. Звуків і якихось невиразних рухів там побільшало, долинав уже й гуркіт моторів, якийсь далекий протяжний гул. Пісок з дірки вже сипався постійно – ніби тоненький струмочок, дзюрчав і дзюрчав у соломі.
 П’ятрашкін так і не помітив, що сталося з Симаковим, лиш мовчазне і напружене капітанове обличчя боляче пересмикнулося, і офіцер незвично зло і розпачливо вилаявся. Затим він, вже не стримуючи свого хвилювання, гучним, якимсь чужим голосом, від якого аж здригнулася в П’ятрашкіна трубка, скомандував єфрейтору:
 - Бутенко – вперед!!!
 П’ятрашкін і здивувався, і злякався – ще жодного разу не чув він такого командирового окрику і повними жаху очима дивився на капітана. Бутенко немов завмер у своїй флегматичній незрушності, тільки ще щільніше примружив завжди заспані очі. Після кількох глибоких затяжок, він загасив свій недопалок, припасливо поклав його до пілотки і, знявши з ременя автомат, ніби йдучи на якусь буденну справу, незграбно виліз із траншеї. На бліндажі протупотіли його важкі кроки; певно, зрушена ними, з кутка на вічко комутатора упала і розсипалася грудочка засохлої землі.
 В траншеї біля входу лишилися двоє. Капітан Полозов, судорожно вчепившись пальцями в бруствер, впивався поглядом у далечінь, куди біг Бутенко. Поруч, пліч о пліч, стояв такий же мовчазний молодший лейтенант – він, мабуть, хвилювався і, ледь стримуючись, кусав свої побілілі тонкі уста.
 П’ятрашкін вже не слухав телефонних дзвінків, він ніби оглух до свого комутатора, уся його увага зійшлася тепер на обличчі його командира. У повітрі тим часом все більшало гуркоту, угорі щось вищало, мінні вибухи трясли, хитали землю - там, на пагорбі, Бутенку, мабуть, було дуже нелегко. Скам’янілий капітан з випнутим наперед кістлявим підборіддям, жилавою шиєю і стрімким розльотом волохатих брів здавався чужою, інакшою, загадковою людиною. Але ось раптом здригнулись ті його брови і в очах майнула знайома тінь злості. П’ятрашкін враз здогадався, що десь там трапилася нова біда, і аж припіднявся на колінах, відчуваючи свою чергу на страшну і неминучу справу. Ніби пружина, туго стиснувся, боючись того й очікуючи, він готовий був ринутися туди, де вже зникли троє його товаришів, - потрібне було тільки перше командирове слово. Однак капітан глухо і придушено, але як і раніше невблаганно і суворо скомандував:
 - Молодший лейтенант Полозов! Дати зв’язок!
 Молодий офіцер мерзлякувато пересмикнув плечима, якось боком зиркнув на капітана, ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого. Зате в його очах спалахнула така невимовна туга, що навіть П’ятрашкіну в бліндажі чомусь стало кепсько. Однак капітан, здається, не помічав того, - суворий і впертий, він чекав від офіцера виконання наказу і навмисне не дивився на нього. І молодший лейтенант після недовгої мовчазної паузи натренованим спритним ривком скочив на бруствер. У вузькій щілині дверей майнули і зникли його нові кирзові чоботи з рядами нестоптаних шипів на гумовій підошві.
 Залишившись один у траншеї, капітан якось розм’як обличчям, втратив свою сувору затятість – неприховані розпач і біль скривили його болісні риси. Щось жалісне оволоділо ним, в незрозумілій П’ятрашкіну знемозі він все більше схилявся на бруствер, ніби спрямовуючись за тим, кого щойно послав на страшну справу.
 - Правіше, правіше бери! – гукнув він услід молодшому лейтенанту.
 П’ятрашкін не знав, як біг той молодий офіцер, але, певно не так, як треба було, бо капітан на пил розтираючи пальцями грудки землі, лише скрипів зубами і шепотів, вже не маючи надії, що його почують:
 - Аркадій, правіше! Правіше, братику!... Ех!..
 Почувши цей розпачливий шепіт, П’ятрашкін раптом усвідомив, що того молодшого лейтенанта капітан так само назвав Полозовим. Молодого телефоніста це ще більше вразило – він відчував уже що тут сталося щось драматичне, яке тяжко було зрозуміти зараз, і тільки дуже хотілося, щоб хоч не спіткало цих людей якесь нещастя. І напружившись увесь, з прикладеною до вуха трубкою, він виструнчився, як і капітан, і, боячись моргнути, дивився на скривлене болючою гримасою обличчя командира.
 А там, десь у відкритій осінній далечіні, усе ревло і гримкотіло.
З шелестом, шурхотом і виском пролітали в піднебессі снаряди, бухкала, ахкала, стогнала земля. Телефоніст з «Волги» усе вимагав зв’язку з «Кленом», але П’ятрашкін вже не відповідав йому.
 І те, чого так чекав і боявся П’ятрашкін і від чого кам’янів капітан, трапилось. Від того жахливого видовиська Полозов раптом обхопив обличчя руками, застогнав і хитнувся. П’ятрашкін, мертвіючи від жаху, кинув трубку і кинувся до командира, але той зараз же випростався і зустрів телефоніста вже владним суворим поглядом страшних, якихсь осклянілих очей.
 - Назад! – вигукнув він. – Тримати зв’язок!
 А сам, як і недавно Симаков, розстебнув ремінь, скинув сумку, шпурнув у траншею шинелю і в одній гімнастерці з орденами на грудях кинувся в гримкотливий простір поля.
 Залишившись один, П’ятрашкін раптом відчув, як його душу охопив страх. Прикутий до своїх обов’язків, він не бачив, що відбувається нагорі, не знав, де були ті танки, що наробили біди, він відчув себе слабким і покинутим. Але недавній приклад його товаришів, ще не усвідомлений і не зовсім зрозумілий вчинок капітана змушували зв’язківця переборювати страх і терпіти. Він уже не зважав на диркання «Волги», увімкнув і не виймав штепселя з «Клена» і слухав, слухав. І від напруженого бажання почути йому часом навіть здавалося невиразним поклацування контактів, здавалося, ось-ось загомонить звідти далекий голос, але минав час, і все залишалося як і раніше.
 Врешті, не змігши витримати невідомості і очікування, телефоніст поклав на солому трубку і вискочив з бліндажа. За якийсь кілометр на зораному косогорі пихкали і пихкали зовсім не страшні здалеку кущисті вибухи мін. Весь схил пагорба був подзьобаний їхніми чорними, схожими одна на одну, плямами, і серед них П’ятрашкін помітив вдалині маленького, якогось дивно повільного і мізерного капітана Полозова. Він, мабуть, знайшов кінці перебитого кабелю і, схилившись, з усієї сили стягував їх з пагорба, подалі від цього невпинного танцю смерті. Спереду, позаду і з боків офіцера все пирскали, ніби проривалися з-під землі, вибухи мін, а він, не зважаючи на це, робив свою справу. П’ятрашкін, дивлячись на нього тоді, чомусь не відчував уже страху за своє життя – його охопило бажання, невідворотне бажання, аби хоч якось обминула офіцера біда, дала зробити те, що тепер було важливіше за життя людини.
 Але, мабуть, неможливо було довго вціліти у цій хуртовині вибухів, і незабаром те, неминуче, спіткало й капітана. Уже майже біля самого підніжжя пагорба пирснув і затулив людину широкий, клубчастий кущ вибуху. П’ятрашкін похолодів увесь і кілька безкінечних секунд чекав, поки осяде пил і земля, і тоді на краю нової чорної плями показалося щось жахливе, що лишилося від начальника зв’язку.
 Тої ж миті телефоніст відчув, що настала і його черга. «Волга» в комутаторі з’єднана з «Кленом», коли відновиться лінія, вони відразу зв’яжуться, а коли ні… Коли ні, то й він тут все одно вже не буде потрібний. Надихнутий могутньою силою ще не виконаного наказу, він обперся руками на бруствер і плигнув нагору. І тоді в бліндажі наполегливо й гучно задзвонив апарат.
 Не відразу навіть втямивши, що сталося, повиснувши животом на краю траншеї, П’ятрашкін якийсь час нерухомо слухав заливистий виклик і потім кинувся до комутатора.
 - «Резеда», «Резеда», як мене чуєте?.. Де ви там пропали?... Говорить «Клен»…
 Телефоніст зрозумів, що це порятунок, і майже фізично відчув, як звалилася з його душі половина величезного горя. Щільно стиснувши тремтливі вуста, він квапливо з’єднався з «Волгою» і, трохи пересиливши себе, закричав в запітнілу біля рота трубку:
 - «Волга», «Волга»… передайте двадцять першому їхній наказ виконано… Зв’язок є! Є зв’язок! Говоріть з «Кленом»… Що? Начальник зв’язку?... Нема вже начальника зв’язку… Нема нікого… Говоріть з «Кленом»…
 1958 р.
 Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2008 > Тема ""Білі плями" історії"