"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
#28 за 11.07.2008
ПРОМЕТЕЙ ЗАПОЛЯР’Я
ПАМ’ЯТЬ
«Кримська св╕тлиця» вже не раз публ╕кувала спогади ГУЛАГ╕вських в’язн╕в про пережите ╕ вистраждане ними в далеких Сиб╕рах, про бажання бачити р╕дну Укра╖ну в╕льною ╕ незалежною. Таб╕рне безправне життя в’язн╕в, знущання над ними стал╕нсько-бер╕╖вських прислужник╕в-енкаведист╕в. Тяжка виснажлива робота на копальнях та л╕соповалах, жодного зв’язку з р╕дними, якщо вони ще лишилися на вол╕, хвороби, кал╕цтва, смерть – про все це не можна читати без здригання душ╕, без болю в серц╕. Про те, як важко жили ╕ боролися з ╕снуючим режимом укра╖нц╕-каторжани, розпов╕да╓ колишн╕й гулаг╕вський в’язень Володимир Караташ з К╕ровоградщини. Читаймо, сп╕впереживаймо ╕ т╕шмо себе думкою, аби це страх╕ття н╕коли не повернулося до нас, в Укра╖ну. Не рв╕мось знову в ╕мперське ярмо, бо лише в сво╖й хат╕, як писав наш пророк Т. Г. Шевченко, «╕ правда, ╕ воля». Отож, ц╕нуймо ╖х – ╕ правду, ╕ волю!
Шахта «Перша Кап╕талка». Воркута. Тундра. Зона в╕чно╖ мерзлоти. Н╕ч тягнеться багато довгих холодних м╕сяц╕в. Небо в спалахах п╕вн╕чного сяйва. Неймов╕рно холодно. Заполярн╕ скажен╕ в╕три пронизують наскр╕зь. У рег╕он╕ Воркути ш╕стдесят дев’ять концтабор╕в ГУЛАГу, в яких десятки тисяч голодних, об╕рваних, знедолених в’язн╕в сво╓ю каторжною працею добувають вуг╕лля з-п╕д в╕чно╖ мерзлоти, будують соб╕ бараки для житла, казарми для сво╖х наглядач╕в, конво╖р╕в-охоронц╕в, Працюють у шахтах, на буд╕вництв╕ зал╕зничних дор╕г, теплоелектростанц╕й. Будують п╕д ц╕вками автомат╕в усе, що потр╕бно для заполярного «соц╕ал╕стичного» м╕ста. У 1948 роц╕ комуно-б╕льшовицький режим ╕мпер╕╖ утворив жорсток╕ спецтабори для пол╕тичних в’язн╕в. У р╕зних рег╕онах СРСР вони мали сво╖ назви: на Воркут╕ - «Речлаг», у Казахстан╕ – «Степлаг», в ╤ркутськ╕й област╕ - «Озерлаг», на Колим╕ - «Берлаг», у Норильську - «Горлаг», в ╤нт╕ - «М╕нлаг», у Мордов╕╖ - «Дубравлаг». Листування було майже заборонене. Оф╕ц╕йно дозволялося писати лише два листи на р╕к ╕ т╕льки р╕дним. На рукав, кол╕но, шапку, спину ч╕пляли велик╕ л╕тери номер╕в для кожного в’язня. На в╕кна ус╕х барак╕в нав╕шували ╜рати, а на двер╕ - штиби ╕ замки. В’язн╕в безперервно тероризували обшуками, рахуванням ╕ переселенням з барака в барак. Таб╕рне начальство, наглядач╕ та конво╖ри ставились грубо, кожне слово п╕дкр╕плювалось матюком. Приниження, удари прикладами вважалися нормою повед╕нки з пол╕тв’язнями. Було багато випадк╕в, коли п’ян╕ конво╖ри стр╕ляли з автомат╕в прямо в колону в’язн╕в. Начальником «Речлага» був генерал Дерев’янко. Кат у генеральських погонах. Важко сказати, ск╕льки тисяч в’язн╕в було у кожному ╕з 69 таб╕рних пункт╕в. Але на 7-й шахт╕, яку обслуговував 2-й таб╕рний пункт, нал╕чувалося 5000 людей. Це, певно, було нормою для роботи в шахт╕ у дв╕ зм╕ни ╕ для р╕зних роб╕т на поверхн╕. Укра╖нц╕ у кожному концтабор╕ становили приблизно 80%. Усередин╕ табору була ще ╕ тюрма, яка називалася БУР (барак усиленного режима). У карцери БУРу потрапляли в’язн╕ за найменшу провину чи непокору. А то ╕ просто - не сподобався чийсь вираз обличчя начальству чи наглядачев╕ - записав номер жертви ╕ забирають до карцеру. Там роздягають до б╕лизни ╕ запихають на к╕лька д╕б до кам’яного м╕шка. Було багато випадк╕в, коли розлючен╕ наглядач╕ кованими чоб╕тьми в╕дбивали в’язнев╕ внутр╕шн╕ органи, ╕ людина помирала через к╕лька дн╕в, вийшовши з карцеру. Харч╕ на Воркут╕ були так╕: кожний день годували в╕всяним хл╕бом, в╕всяною баландою ╕ в╕всяною кашею. Усе це було з великими колючими остюками. Н╕яких грошей за важку рабську працю не платили. А якщо в когось при обшуку знайдуть карбованця - карцер на к╕лька д╕б. Були випадки, що найб╕льш в╕дчайдушн╕ в’язн╕ робили спроби втеч╕. Найчаст╕ше ╖х наздоганяли ╕ убивали на м╕сц╕. До табору, зв╕дки виривалися вт╕кач╕, привозили ╖хн╕ трупи, клали перед вор╕тьми концтабору з написом «Это будет с каждым, кто попытается бежать». По два тижн╕ замерзл╕ жертви лежали перед брамою для страху вс╕х живих. Ш╕сть розстр╕ляних в╕дважних в’язн╕в пролежали перед вахтою табору шахти «Першо╖ Кап╕талки» 14 дн╕в. Видовище було жахливе. Виходили колони каторжан на роботу чи поверталися з шахти до сво╖х барак╕в, дивилися на т╕ла побратим╕в ╕ в кожного стискалося в╕д болю серце, холола в жилах кров. За благословенням «вождя св╕тового пролетар╕ату» були утворен╕ тюрми ╕ концтабори ГУЛАГу. Лен╕ним були розроблен╕ вс╕ пол╕тичн╕ статт╕ Карного кодексу СРСР. Система породила ╕ виховала жорстоких кат╕в НКВС ╕ поставила ╖х на сторож╕ м╕льйон╕в сво╖х жертв, загнаних до тюрем ╕ табор╕в. Але вся ця могутня московсько-б╕льшовицька машина гноблення так ╕ не змогла зробити пок╕рними рабами ус╕х, кого загребла у сво╖ кривав╕ пазур╕. У багатьох знедолених п╕д с╕рими зек╕вськими бушлатами жевр╕ла ╕скра Прометея. Не вс╕ скорилися. Серед в’язн╕в «Перша Кап╕талка» був лицар з Укра╖ни, безстрашний борець за волю свого народу, за Незалежну Соборну Укра╖нську Державу, журнал╕ст ╕ поет ╤ван Григорович Паламарчук. Одесит. Це була дуже мудра ╕ хоробра людина. Поневолен╕ тягнулися до нього як до св╕тла. В╕н був уважний до всякого. Ум╕в вислухати, порадити, п╕дтримати знев╕реного добрим, теплим словом, под╕литися останньою крихтою хл╕ба. ╤ван Григорович ум╕в довести ╕ншим, що ╕мпер╕я не в╕чна, вона мусить розвалитися. В╕н дивився далеко вперед ╕ переконував кожного, що не ма╓мо права мовчки коритись, а треба робити все, що можна в наших умовах для того, щоби прискорити розпад тюрми народ╕в. Його кредо: «Воля народам! Воля людин╕!» ╤ван Григорович гуртував навколо себе все живе ╕ непок╕рне. В╕н був укра╖нським нац╕онал╕стом, в╕рним сином свого народу. Укра╖ну любив понад усе. Але високо ц╕нив ╕ поважав ╕нш╕ нац╕╖ ╕ народи, де б вони не проживали. Ус╕м сво╖м життям - розумним мисленням, повед╕нкою, почуттям особисто╖ г╕дност╕ в╕н високо п╕дн╕мав авторитет свого народу, Укра╖ни. За це його любили ╕ поважали в’язн╕ ╕нших нац╕ональностей. Одним з його найкращих друз╕в був син латв╕йського народу - Артур Звейн╕кс - людина з велико╖ л╕тери. Юрист ╕ письменник, великий гуман╕ст ╕ патр╕от сво╓╖ Латв╕╖. Мав надзвичайну силу вол╕. Працював над явищем телепат╕╖. У далек╕й ╕ люб╕й Латв╕╖, у р╕дн╕й Риз╕ залишив малу донечку ╕ в╕рну дружину. Вони були для нього дорогим скарбом. Листування з р╕дними було надзвичайно обмежене, а посилки ╕нод╕ не доходили. Не раз розпов╕дав про це, що коли йому дуже була потр╕бна якась р╕ч, то дружина завдяки телепат╕╖ пересилала йому необх╕дне. В╕рив, що вона сприйма╓ його телесигнали бездоганно, а йому посилала сво╖ бажання. Кореспонденц╕я думки у них була добре розвинена. Серед найближчих друз╕в Паламарчука був ╕ одесит Костянтин ╤ванович Л╕совий. Художник, футбол╕ст. В Одес╕ на вулиц╕ Перекопсько╖ Перемоги залишалися його старенька мати ╕ найменший брат Ян. Старший був ╕нженер, жив також в Одес╕. Костя дуже любив матусю ╕ брат╕в. Був закоханий у свою сонячну Одесу. Хлопець м╕цно╖ статури, з почуттям гумору. ╤ цей одесит твердо в╕рив у те, що незважаючи на всю могутн╕сть московсько╖ ╕мпер╕╖, компарт╕ю ╕ КДБ, на весь могутн╕й тотал╕тарний режим - вона розпадеться ╕ на ╖╖ ру╖нах виростуть в╕льн╕ незалежн╕ держави. Наша Укра╖на серед них буде найб╕льш пишною ╕ могутньою. Одним ╕з в╕рних побратим╕в Паламарчука був вояк УПА - розумний, чесний ╕ безстрашний, в╕дданий наш╕й визвольн╕й справ╕, осв╕чений укра╖нський нац╕онал╕ст - Ярослав Мартинець, родом з╕ Льв╕вщини чи самого Львова. У далек╕й р╕дн╕й Укра╖н╕ залишилася його одинока старенька матуся. Славко був хлопцем атлетично╖ будови. Стрункий ╕ гордий, з худорлявим смуглявим обличчям ╕ карими пронизливими очима. Мовчазний. Приблизно 1923 року народження. Мав вищу осв╕ту геолога (нев╕домо, чи зак╕нчену). Можна було здогадуватися, що, перебуваючи в ОУН-УПА, Ярослав Мартинець об╕ймав значну посаду пров╕дника або командира. Серед пол╕тв’язн╕в «Речлага» Славко мав великий авторитет, боровся за чистоту укра╖нсько╖ мови, п╕дтримував повстанський дух укра╖нц╕в. А як в╕н ненавид╕в ус╕х гнобител╕в ╕ кат╕в свого народу! До гурту Паламарчука ╕ Мартинця належав активний д╕яч опору ус╕м загарбникам Укра╖ни ╤ван Кримусь, родом з Волин╕. Цей завзятий волиняк робив усе, що в його силах, щоб розхитати ╕ розвалити ненависну загарбницьку московську ╕мпер╕ю ╕ здобути волю ╕ незалежн╕сть сво╖й матер╕-Укра╖н╕ та ╕ншим поневоленим народам. ╤ван Кримусь достойно перен╕с ус╕ тортури ╕ живе десь в Укра╖н╕, напевне вдома, на Волин╕. Спод╕ва╓мось, що в╕дгукнеться ╕ доповнить наш спогад про себе, Паламарчука, Мартинця, сво╖х краян-волиняк╕в Дмитра Назарука, Федора (на жаль, пр╕звище забулося) та ╕нших геро╖в Заполяр’я з «Першо╖ Кап╕талки». У жахливих умовах концтаб╕рного життя холодно╖ П╕вноч╕, на земл╕ в╕чно╖ мерзлоти ╕ багатом╕сячно╖ ноч╕ п╕д всюдисущими очима «особого отдела» стукач╕в, ╤ван Григорович Паламарчук з╕ сво╖ми друзями утворив бойову антирадянську орган╕зац╕ю. П╕д стометровим шаром в╕чно╖ мерзлоти, в глибоких покинутих штреках шахти хлопц╕ писали лист╕вки, в яких розкривали злочини радянсько╖ системи, викривали брехню б╕льшовицько╖ пропаганди, загарбницьку пол╕тику московських комун╕ст╕в та ╖хнього вождя, ката ╕ тирана ус╕х народ╕в - кривавого Стал╕на. У сво╖х лист╕вках-зверненнях до вс╕х чесних громадян Союзу наводили факти злочин╕в: штучний голодомор 1932 – 1933 рок╕в, величезн╕ жертви з вини Стал╕на ╕ його найближчих прислужник╕в в роки в╕йни, знищення царсько╖ с╕м’╖, старо╖ ╕нтел╕генц╕╖, в╕йськових спец╕ал╕ст╕в, нищення с╕льських трудар╕в, розкуркулення, запроторення селян до ненависних колгосп╕в, процеси 30-х рок╕в, л╕кв╕дац╕ю письменник╕в, учених, д╕яч╕в культури та науки, розстр╕л 400 укра╖нських сл╕пц╕в-кобзар╕в, яких з╕брали в 1934 роц╕ з ус╕╓╖ Укра╖ни буц╕мто на з’╖зд у Харк╕в. Описували каторжне життя м╕льйон╕в пол╕тв’язн╕в, знущання над ними по тюрмах ╕ концтаборах, виселення з р╕дних м╕сць ц╕лих народ╕в ╕ вс╕ ╕нш╕ злочини. Ц╕ лист╕вки-прокламац╕╖ завжди починалися словами, що Стал╕н ╓ ворогом ус╕х народ╕в Союзу за номером 1. Зак╕нчувалися лист╕вки двома словами: «Смерть Стал╕ну!». Кр╕м цього, Костя Л╕совий намалював картину «Трупи п╕д брамою концтабору». Добре змалював ус╕х убитих вт╕кач╕в з написом «Это будет с каждым, кто попытается бежать». Цю картину вир╕зав на лист╕ яко╖сь гуми чи л╕нолеуму, щоб робити в╕дтиски на листах паперу. Лист╕вки ╕ картини розстр╕ляних розсилалися по вс╕й ╕мпер╕╖, по р╕зних адресах ус╕х республ╕к. П╕д кер╕вництвом ╕ за найактивн╕шо╖ участ╕ ╤вана Григоровича Паламарчука все було орган╕зовано так: хлопц╕ вир╕зували на гум╕ не т╕льки малюнки, але ╕ тексти лист╕вок. Усе це вкладали в конверти ╕з заздалег╕дь написаними одн╕╓ю рукою адресами. Ц╕ листи пакували в консервн╕ банки. Пот╕м цей посуд акуратно запаювали оловом. Всередину вкладали тягарц╕, щоб вага банки була под╕бною до справжньо╖ з тушонкою; у багатьох в’язн╕в на вол╕ в р╕зних м╕стах ╕ селах ╕мпер╕╖ були добр╕ ╕ над╕йн╕ друз╕. Банки вкладали у фанерн╕ пачки ╕ посилали певним адресатам. Т╕, отримавши посилку, розкривали ╖╖, розр╕зали банки «тушонки» ╕ д╕ставали зв╕дти листи, заадресован╕ з невол╕. Листи опускали в поштов╕ скриньки р╕зних населених пункт╕в. Посилки в╕дправляли так: в район╕ вуг╕льного басейну Воркути жило багато н╕мц╕в Поволжя ╕ колон╕ст╕в з Укра╖ни. Вони були спецпоселенцями на ш╕сть рок╕в. Але вважались «в╕льними» на противагу в’язням, яких пильно охороняли в концтаборах. Для видобування вуг╕лля в шахтах завжди застосову╓ться вибух╕вка типу «амон╕т». Шахтарям-в’язням категорично було заборонено мати доступ до тако╖ вибух╕вки. П╕дривниками були т╕льки «вольняжки». ╤ван Григорович добре попрацював з двома н╕мцями-п╕дривниками. Заг╕тував ╖х на св╕й б╕к. «В╕льних» при виход╕ з територ╕╖ шахти не обшукували. Так оцих два н╕мц╕ виносили запаян╕ в банки лист╕вки, адресували ╖х туди, куди вказував ╤ван Григорович ╕ в╕дправляли поштою. Кр╕м цього, багато запакованих лист╕вок закопували у вагони з вуг╕ллям, яке розвозили по Союзу. Така робота продовжувалась близько трьох рок╕в. КДБ з н╕г збивалося. Дехто з адресат╕в в╕дносив листи до КДБ. Так╕ листи надходили адресатам з Прибалтики, з Укра╖ни, з Москви, Сиб╕ру, Середньо╖ Аз╕╖, Татарстану та багатьох ╕нших м╕сць. Часто з газет хлопц╕ брали адреси передовик╕в виробництва, Геро╖в Соцпрац╕, вчител╕в шк╕л. Будь-кому, чию адресу роздобули. Листи потрапляли «органам» з╕ штампами р╕зних поштових в╕дд╕лень Союзу. Ось ╕ розбери, де д╕╓ така орган╕зац╕я. Але одного разу хлопц╕ прорахувалися. В одному з к╕нотеатр╕в Воркути (для «в╕льного» люду), коли погасло св╕тло ╕ почався ф╕льм, хтось жбурнув у зал з балкона пачку лист╕вок в╕домого нам зм╕сту. КДБ зрозум╕ло, що автори лист╕вок десь тут, на Воркут╕. ╤ почалося... З ус╕х сил запрацювала могутня ╕ безпощадна машина кадеб╕стсько╖ контррозв╕дки в пошуку непок╕рно╖ ╕ в╕дважно╖ групи патр╕от╕в, як здавалося, наглухо зачинених у невелик╕й зон╕ суворого заполярного концтабору. По вс╕х таборах п╕шла чутка, що будуть зв╕льняти в’язн╕в. Треба лише, щоб кожен з них коротко, на одному листку, сво╓ю рукою написав автоб╕ограф╕ю. Суворо за списком з╕брали б╕ограф╕╖ в’язн╕в. Через два-три м╕сяц╕ знову змусили кожного здати сво╖ б╕ограф╕╖. Справа в т╕м, що розкидан╕ в к╕нотеатр╕ лист╕вки були не т╕льки в╕дштампован╕ з гуми, але ╕ писан╕ рукою, гарним почерком. Але коли перший раз писали б╕ограф╕╖, то той, що мав стосунок до лист╕вок, попросив одного з╕ сво╖х друз╕в написати за нього. Мовляв, у мене розбит╕ пальц╕ на руц╕ ╕ сам не можу писати. Той глянув на забинтовану руку ╕ виконав прохання друга. В’язн╕в часто тасували в таборах, переселяючи з барака в барак чи з одного концтабору в ╕нший. Щоб не засиджувалися на одному м╕сц╕, не здружувалися ╕ не задумали б чого проти влади. Так ╕ тут. Випадково в’язня, який написав за друга з «хворою» рукою б╕ограф╕ю, взяли кудись на етап. А тут через к╕лька м╕сяц╕в знову треба писати. Нашому герою довелося вдруге перев’язувати руку ╕ просити вже ╕ншого до писанини. Пройшов деякий час. Викликають хлопця до спецв╕дд╕лу ╕ наказують тут же написати автоб╕ограф╕ю. Що вд╕╓ш. Написав. Показують дв╕ його попередн╕х. Випитують, чому б╕ограф╕я одна, а написана трьома почерками. Кр╕м цього, лист╕вка також писана його рукою. Арешт, жорстоке сл╕дство. ╤ потягнулося… ╤ почали висмикувати одного за другим. У справ╕ ╤вана Григоровича було арештовано всього 12 чолов╕к. Уже п╕д час сл╕дства одному з арештованих розчавило м╕ж вагонними буферами голову. Загинув. Може, це був 13-й або 12-й з них. Не пам’ятаю. Б╕льше року тягнулося сл╕дство. До арештованих укра╖нських патр╕от╕в застосовувалися найжорсток╕ш╕ методи ╕ прийоми ведення сл╕дства. Хлопц╕ трималися добре. Н╕хто з них не спан╕кував ╕ не зрадив, не благав у кат╕в ласки ╕ пощади. Кожний спок╕йно чекав сво╓╖ смерт╕. Судив групу «Першо╖ Кап╕талки» В╕йськовий трибунал Б╕ломорського В╕йськового округу восени 1952 року. Вирок був такий: ╤вана Паламарчука, Ярослава Мартинця, Артура Звейн╕кса ╕ Костю Л╕сового - ус╕х чотирьох засудили до розстр╕лу. ╥х таки розстр╕ляли 16.12.1952 року у м╕ст╕ Вологда. ╤вану Кримус╕, Дмитров╕ Назаруку, Федоров╕ (з Волин╕), н╕мцев╕ Ц╕мерману, н╕мцев╕ Борису (пр╕звища не пам’ятаю) ╕ ще трьом хлопцям дали по 25 рок╕в. Усе вище описане автору в╕домо з того, що 2,5 м╕сяця сид╕в в одн╕й камер╕ з Костею Л╕совим, а пот╕м з Ц╕мерманом. З Паламарчуком говорили близько двох годин через ст╕ну. А Микола Головай розпов╕в, що п╕д час сл╕дства сид╕в в одн╕й камер╕ з Ярославом Мартинцем. П╕сля суду з ╤ваном Кримусем, Дмитром Назаруком та Федором перебував у штрафному концтабор╕ Джезказгана. Чув, що дружина ╤вана Григоровича припинила з ним в╕дносини (певне примусили), а сина в╕ддала до дитбудинку. Повернувшись уже з Колими в Укра╖ну, я таки розшукав брат╕в Кост╕ Л╕сового, бо матер╕ вже не було, померла. Розпов╕в ╖м усе, що знав про долю ╖хнього Костянтина. Це було в 1958 роц╕. Буваючи в Одес╕, ╕нод╕ заходжу до Яна Л╕сового. Поговоримо, пожуримося. ╥м пов╕домляли, що Костю розстр╕ляли 16.12.1952 року. А В╕ктора, сина ╤вана Григоровича Паламарчука (щось я не впевнений, чи д╕йсно його ╕м’я було В╕ктор) розшукав лише вл╕тку 1962 року. Розпов╕в йому про батька. Син вчився в ун╕верситет╕, на факультет╕ ╕ноземних мов, англ╕йське в╕дд╕лення. Правда, не знаю, чи в╕н зак╕нчив, бо при наш╕й зустр╕ч╕ В╕ктор (?) був лише на першому курс╕. Вважаю, що син живе в Одес╕. Дуже хот╕лося б з ним зустр╕тися. Ще хот╕в би мати в╕стку в╕д друз╕в групи Паламарчука. Може, щось уточнити. В╕дгукн╕ться, побратими! * * * А зараз пропоную доб╕рку в╕рш╕в ╤вана Паламарчука, яку над╕слав до альманаху «Б╕ль», випуск 3-й, Льв╕в, «Мемор╕ал», 1993 р. В. Косовський. Володимир Косовський народився 1923 р. на Ки╖вщин╕, член ОУН з 1941 року, активний пропагандист державницьких ╕дей. У 1944 - 1956 рр. - пол╕тв’язень ГУЛАГу. П╕сля повернення з табор╕в живе у Веприку на Ки╖вщин╕, де працю╓ у створеному музе╖ (сам створив його) ╕м. Кирила Стеценка. Про автора цих в╕рш╕в написав так: «Року народження ╤вана Григоровича не пам’ятаю. (Наск╕льки пам’ятаю, ╤ван Паламарчук був 1918 року народження - Володимир Караташ). Одесит. Каторжанин. Як поет був на особливому обл╕ку в табор╕ суворого режиму «Речлаг» при шахт╕ 1 «Кап╕тальна» (Воркута). При обшуку зимою 1951 року у нього були знайден╕ в╕рш╕, за що оперуповноважений ╤ль╖чов посадив його у карцер. У зону не повернувся. За чутками, що ходили по табору, в карцер╕ поета закатували. Вже п╕сля цього в╕рш╕, написан╕ на цигарковому папер╕, прин╕с мен╕ один ╕з його таб╕рних друз╕в, забравши на шахт╕ ╕з схованки. За н╕ч я ╖х вивчив напам’ять». Володимир КАРАТАШ. смт. Побузьке Голован╕вського району К╕ровоградсько╖ област╕.
╤ван ПАЛАМАРЧУК
ОБ╤РВЕТЬСЯ ТОНКА ПАВУТИНА...
За бараками в тундр╕ смерка╓ Пада з неба пуржиста мука. Тихий веч╕р з-п╕д даху сота╓ Золотистую путь павучка. Об╕рветься тонка павутина – Зникнуть зор╕ з небес голубих. Чи згада╓ш мене, Укра╖но, У т╕ дн╕, що бажав я тоб╕? У т╕ дн╕, коли будуть вс╕ вдома На честь вол╕ справляти бенкет. Чи згада╓ш колись, нев╕домо, Як сп╕вав нев╕домий поет? Ой, чому я згадав про це, Нене. Ой, чого так пече в голов╕. Простягнув чорний веч╕р до мене Син╕ руки в червон╕й кров╕. Боляче обрива╓ться рима, Н╕ч земна застеля╓ красу... Смерть сл╕дку╓ за мною очима, П╕дн╕маючи гостру косу. Ой, як хочеться, Боже м╕й, жити! Ой, як хочеться бачити знов, Як цв╕те, як хвилю╓ться жито, Як шумить верхов╕ття д╕бров! Ой, як хочеться бачить весною Неосяжних степ╕в синю даль, Але смерть вже сто╖ть над╕ мною, П╕д╕ймаючи чорну вуаль. У в╕кно л╕зе чорна могила. Чути рег╕т кр╕зь плач ╕ виття. Ой, вернись, ой, вернись, моя сило, Щоб боротись за рад╕сть життя! Воркута 1951 р.
МАЙОР-ЕМДЕБ╤СТ
Ой, нащо ще й таке мен╕ горе, Я ╕ так маю чорну б╕ду: Вчора д╕вчину бачив з майором, Мов бер╕зку в цв╕ту молоду. ╤ така вона н╕жна ╕ мила, А задуман╕ оч╕ в ╕мл╕, ╤ не брови, а ласт╕вки крила Розгорнула на б╕л╕м чол╕. Кучеряв╕ ╖╖ густ╕ коси, Мов на сонц╕ каштан восени, А в очах в золот╕й журб╕ ос╕нь Вигляда╓ з блакит╕ весни. ╤ уста, наче маки, червон╕, Ледь розкв╕тл╕ дитяч╕ уста, А в майора руд╕ сив╕ скрон╕; Йому рок╕в вже б╕льше п╕вста. У майора ряб╕ жовт╕ щоки, Зам╕сть носа - сови хижий дзьоб. Але в нього погони широк╕ ╤ багато блискучих оздоб. Чи ж вона хлам багатий той любить? Н╕, не любить! Бо хлам - не любов. У майора гнил╕ крив╕ зуби ╤ в зелених очах хижа кров. На словах т╕льки ви ╕ хорош╕ – Творц╕ втоми, страждань ╕ п╕тьми, Ви купу╓те рад╕сть за грош╕, ╤ торгу╓те п╕дло людьми. Кричите, що у вас т╕льки воля. А погляньте на себе згори: Скр╕зь страждання, скр╕зь сльози й неволя. Скр╕зь в колючих дротах табори. Якби все це, то т╕льки б п╕вгоря, Я сказав, чого б б╕льше знайшов. Та боюсь, що в гидкого майора На зелених очах людська кров. Зустр╕чатися з ним я не хочу, Бо в╕н душить за горло слова, Бо в╕н правд╕ стр╕ля╓ у оч╕, Але правда ╕ в ранах жива! Воркута 1951 р.
ПАДАЮТЬ СН╤ЖИНКИ
В╕длет╕ло л╕то, в╕дшум╕ли трави, Сивину на скронях вишили л╕та. Наче поц╕лунки стомлен╕, ласкав╕, Падають сн╕жинки на мо╖ уста. Падають сн╕жинки, падають б╕ляв╕, Наче дивн╕ мр╕╖, наче дивн╕ сни. ╤ журба до серця тулить руки мляв╕, ╤ на мить вийма╓ спогад з давнини. Вулицями сяють електричн╕ плеса, Мерехтять сн╕жинок золот╕ ро╖... Де ти, моя юн╕сть, зоряна Одеса? Де т╕ тепл╕ оч╕, що були мо╖? Зникло непом╕тно щастя у туман╕. Мерехтять сн╕жинки, мов акац╕й цв╕т. А навколо хмари журяться багрян╕, А навколо хмари, а навколо др╕т. Падають сн╕жинки... Каторга проклята... По сн╕гу колона змучених бреде. Блима╓ очима смерть ╕з автомата. А життя сп╕вати проситься з грудей.
ОСТАНН╢ СЛОВО
Не жахнуся, Укра╖но люба, Якщо десь за мурами тюрми Вирвуть оч╕, виб’ють мен╕ зуби ╤ на смерть затопчуть чоб╕тьми. Скорше, я жахнуся на т╕м св╕т╕, ╤ на Бога кинусь, якщо В╕н Зробить так, що згублять тебе д╕ти ╤ загине тв╕й останн╕й син.
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6124
|