Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС

Безсумнівним успіхом мого короткочасного перебування в Мінську було знайомство з Вірою Міцкевич – внучкою великого сина землі білоруської – Якуба Коласа. Це завдяки зв’язкам перекладача Валерія Стрілка! Було б навіть дивно, якби автор чудового перекладу коласівської «Нової землі» на українську не знав родичів поета. Коласа спокійно можна порівнювати з нашим Тарасом, а його «Нову землю»- з українським «Кобзарем».
Тому й кажу, що везіння! Зустріч наша відбувалася в парку Челюскінців. Тому трішки згадали радянські часи… виявилося, що й перекладача «Нової землі» назвали Валерієм тільки тому, що народився він через чотири дні після смерті Валерія Чкалова.
Але, як кажуть: «кесарю – кесареве…». Про СРСР говорили трішки, зате весь інший час – про Білорусь і Україну, про наші незахищені мови і про долі наших народів. На знак поваги до внучки Якуба Коласа і я, і чернігівець Валерій Стрілко розмовляли лише білоруською. Для Віри Міцкевич ми були такими собі «білоруськими кубанцями». Адже північночернігівські говірки настільки ж близькі до білоруської мови, як і берестейські (або кубанські) до української. А моє і Валерія Васильовича коріння – якраз звідти, із нашої Сіверщини.
Розпочинаючи бесіду, я зауважив:
- Коли ми поверталися в Мінськ з Березінського заповідника, мої друзі поставили касету з білоруськими піснями. І я зловив себе на думці, що саме ця мова є найдоречнішою в цей час і в цьому місці… Російська, українська, сербська, болгарська дисонували б з навколишнім середовищем…
Віра Міцкевич:
- Це не дивина. Так і повинно бути! Там, де багато століть живе певний етнос, саме цього етносу мова найкраще «накладається» на територію. Те ж саме буде і в Україні. Яка мова найприродніша над Дніпровими кручами або в Карпатах? Ясна річ – українська!
Цю думку свого часу пропагувала дружина Міколи Гринчика – Любов Олексіївна. Їй уже близько 85 років, і вона досі активно переконує, що люди, які живуть у певній місцевості – і корінні, і приїжджі – повинні розмовляти мовою цієї місцевості і пісні співати місцеві, тутешні. Інакше буде дисгармонія, внутрішній «розкол»…
Мова пов’язана з кліматичними особливостями регіону – це неминуче! Темп, колорит мови, музичні відтінки – усе це випливає з клімату, природи, харчування… Хоча корені можуть бути спільні з іншими етносами.
- Те ж і про танці можна сказати. Український «гопак» - данина простору, він міг зародитися лише серед степів. А які танці у кримських татар? Краса, граціозність, але й певна зібраність, зосередженість, «економне» використання сцени. А танці кавказьких народів? Один київський професор цілком серйозно доводив: «Чому лезгини танцюють навшпиньках? Бо землі в горах мало… Трішки не розрахував і… полетів у прірву». Може, це й перебільшення, місце для танцю і там би знайшлося, але… Любов Олексіївна права. Характер народу не в останню чергу формується природою.
- У Мінську зараз спостерігається цікаве явище: серед інтелігенції популярнішою стає «слов’янська жіноча гімнастика». Там багато різних цікавих вправ. Скажімо, людина тримає руки ззаду на поясниці так, ніби гріється біля печі… Усього близько тридцяти вправ, але… жінки перевтілюються! І фігура змінюється на краще, і обличчя. Інструктори дуже досвідчені і ерудовані. Комплекс вправ підбирається індивідуально. Враховуються ім’я, прізвище, навіть дата народження. Вчать і вишивати. Усе це невипадково – це своєрідний комплекс, який повертає до народних традицій, до свого, рідного…
- Може, це і до нас скоро докотиться? Адже сенс у цьому є! Я радий, пані Віро, що внучка Якуба Коласа тримається рідного берега і не має наміру піддаватися «глобалізаційним» процесам. А як ваші діти?
- Моїй дочці Валентині вже 25-й рік. Їй трішки поталанило, бо коли вона формувалася, це були відносно «щасливі» роки для білоруської мови і культури, взагалі для формування білоруськості. Тринадцять років вона прожила у нашому домі, коли ще був живий мій батько. Це наклало певний відбиток. Адже вона могла чути казки про Домовика, Лісовика, Водяника… Ці білоруські казки формували її свідомість.
До школи вона пішла у 1990 році, а тоді якраз було національне піднесення. Відкривалися білоруські класи і школи. Вчилася Валя і в гуманітарному ліцеї, який нині ліквідовано. Відкрили його вже у… Вільнюсі, учні там живуть у гуртожитках, а вчителі працюють «вахтовим» методом. Але в Білорусі ситуація різко погіршилася. Добре, що донька сформувалась у відносно благополучні часи.
- Тепер часи гірші щодо мови?
- Так, безумовно. Шкіл практично немає, а класи відкривають лише тоді, коли набирається певна кількість учнів. Це вже непросто зробити. Існує негативний стереотип стосовно «БНФівця», тобто активіста Білоруського Народного Фронту. Цей негативний стереотип створено штучно державними ЗМІ, але на людей воно впливає…
- Розумію. Це як «рухівець» у Криму. У нас особливість лише та, що українофобські комплекси створює недержавна і незалежна (нібито) преса. Хоча здається часом, що від Росії вона добре залежна…
- Найгірше, що це впливає на великі маси людей. На білоруську мову тепер більше уваги звертають у транспорті. Часом і міліціонери можуть причепитися і «віддубасити», якщо людина надто гостро відстоює свою національну гідність.
- А раніше в Білорусі було по-іншому?
- Було простіше, поки єдиною державною мовою була білоруська. Коли статус другої державної набула російська, стало значно гірше… Хоча теоретично і документація, і освіта, і преса, і телебачення повинні бути двомовними, у реальності ж – відразу запанувала російська, в усіх сферах!
- Хай би до вашої думки прислухалися деякі «толерантні» українці… Бо в нас не лише росіяни вимагають надання російській статусу державної. Є й автохтони, які запевняють: щоб об’єднати націю, ліквідувати шкідливий поділ на «Схід» і «Захід», треба і російській надати рівні права. Тоді, мовляв, усі помиряться. До того ж, галичани прокинуться від «сплячки» і почнуть принаймні боротися з суржиком у себе в Галичині. Ну ще, може, на Волині… А про Донбас і Крим забудуть. А росіяни просто юридично отримають те, що відстояли де-факто. Адже мовний поділ в Україні реально існує: 50% населення спілкується українською, а 50% - російською. За деякими даними, українською навіть менше: 40 – 45%...
- На мою думку, державною мовою в Україні повинна бути тільки українська! Адже є Україна, і в ній одна титульна нація – українці. Тому ця мова повинна бути головною. Російську й так знатимуть, адже це світова мова і мова найближчого сусіда. Хоча українська зараз у дещо кращому стані, ніж білоруська, але і вам не можна розслаблятися. Врахуйте наш негативний досвід. Переконуйте українців триматися за свою рідну мову. Державною повинна бути лише вона!
- Наших читачів дуже агітувати не треба, вони й так ваші однодумці… Але на Сході і Півдні України багато російськомовних видань, на сторінках яких вашу думку навряд чи оприлюднили б.
- І все ж, треба постійно вести роз’яснювальну роботу серед людей. Ось якби українською спілкувалося 60 – 70% людей, тоді можна було б і поговорити про офіційну двомовність. А поки – рано. Нехай населення зосередиться на вивченні української. Це ж неважко! Наприклад, мій рідний брат вивчив японську. Хіба це погано? Але ж білоруську не забув.
- Скажіть, а «відступників» у вашій родині немає? Тобто людей, за яких вашому дідові було б соромно?
- На щастя, ні. Усі шанують білоруську. Хоча й не буду стверджувати, що ніколи не користуються російською. Адже є середовища, де білоруської можуть не зрозуміти. Мені, можливо, трішки легше – я працюю в Національній бібліотеці. Вважаю, що де-де, а тут її всі повинні розуміти. І українці, і поляки її розуміють. Ну, якби довелося спілкуватися з китайцями, то, очевидно, стала б у пригоді російська. А зі слов’янами я спілкуюся лише білоруською! До речі, моя мама з Росії, із Санкт-Петербурга. Там вона жила до 25 років. Батько не вимагав, щоб вона спілкувалася лише білоруською. І подруги у неї були російськомовні. Але ж вони не були проти білоруської! Утвердилася своєрідна двомовність. Якби в кожній родині було так, воно б і нічого…
- Знаєте, дійсно, цікаво слухати вашу розповідь і усвідомлювати, що спілкуєшся з внучкою «білоруського Кобзаря». Роль Янки Купали я не применшую, це, мабуть, рівновеликі фігури. Але ж і Якуб Колас – величина! Радий, що нарешті перекладена на українську його «Нова земля». Чув багато схвальних слів про якість перекладу. А ваша думка яка?
- Це один із найкращих перекладів. Свого часу «Нову землю» дуже тяжко і довго перекладали на російську. Розпочав Городецький ще у 1933 році. Потім працювала група з п’яти російських перекладачів. І все ж, Колас багато в чому залишався незадоволений. На багато білоруських слів не могли знайти російських відповідників. Особливо якщо це стосувалося етнографії, побуту…
А ось переклад на польську вже був кращим! Це оцінили літературознавці. Хоча зайняв він майже 10 років… А українець Валерій Стрілко зробив переклад за два роки. Мало того, що швидко, то ще й дуже якісно. Мабуть, оцей український переклад і є найкращим.
- Нам приємно це чути.
- Переклад «Нової землі» на українську – це великий успіх. Значно зросла читацька аудиторія – на цілих 50 мільйонів! Ми дуже вдячні Україні за великий тираж, адже все це робилося за державний кошт. Знаємо, що розходиться книга добре, отже, українці відчувають потребу в білоруській класиці. Добрим словом хочу згадати посла України в Білорусі – він доклав чимало зусиль.
- Це наш колишній міністр культури. Мені приємно, що тут, на білоруській землі, я чув стільки теплих слів про пана Ліхового… І взагалі, тут ніби з перших хвилин опиняєшся у атмосфері братерства й дружби. Ця атмосфера робить Мінськ ще чарівнішим. А як вам наша столиця, пані Віро? Ви були в Києві?
- Так, була нещодавно. А перед тим не була цілих 25 років! Звичайно, Київ дуже змінився. Висотних будівель більше, ніж у Мінську. Дуже багато транспорту на вулицях. Причому, дуже багато саме дорогих іномарок! Інколи навіть важко ходити вулицями – настільки заважають машини… У нас не дозволили б ні їздити по пішохідній зоні, ні паркуватися. Але мінчанам легше – і вулиці ширші, і взагалі вільніше. Архітектуру порівнювати не буду, у кожному місті свої переваги, але яка річка у вас! Дніпро робить Київ набагато чарівнішим! А у нас маленька Свіслоч, «закута» в бетон. Та ще й не дуже чиста тепер…
У Києві, безумовно, дуже багато зелені, парків. А це додає йому краси.
- Стосовно зелені. Мінськ для себе я відкрив понад чверть століття тому. І тоді Київ, дійсно, здавався набагато зеленішим! Тепер же ця різниця стирається. Старі дерева в Києві зникають, на їхньому місці або ж з’являються кіоски, або ж (у кращому випадку!) висаджують молоденькі деревця… А в Мінську навпаки – оті саджанці початку 80-х перетворилися на великі гарні дерева. Сподіваюся, нові часи не зіпсують наші столиці. Вони й надалі повинні бути окрасою наших держав, гордістю наших народів. І щоб радували нас не лише буйною зеленню і чистотою, але й… мовою. Тут у нас із білорусами, гадаю, повний консенсус: відродяться мови, то й столиці стануть привабливішими і самобутнішими.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Мінськ – Львів.

На фото: Віра Міцкевич і Сергій Лащенко.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2008 > Тема "З потоку життя"