Червень червлений червоними маками, напевне, ще й тому, що червонила його червона кр╕вця во╓нного лихол╕ття 1941 р. Скажете: в╕йна! Та так! Але в╕йна ╕шла соб╕ поки що м╕ж зал╕зними яструбами, десь м╕сцями лет╕ли н╕мецьк╕ бомби на в╕йськов╕ об’╓кти, гарчали б╕снуват╕ марш╕ «бл╕цкригу» - пливла фашистська пов╕нь на нас. А попереду не╖ вела св╕й кривавий танок «червона м╕тла». Уже п╕втора року (1939 – 1941) стал╕нськ╕ «визволител╕» винишпорювали (насамперед за польськими списками) нац╕онально св╕домих укра╖нц╕в ╕ напихали ними сво╖ соц╕ал╕стичн╕ тюрми. Не встигли «перш╕ сов╕ти» (радянськ╕ окупанти 1939 р.) вивезти арештованих у сво╖ сиб╕ри, бо друз╕ по соц╕ал╕стичному табору й п╕дписанти договору Р╕ббентропа-Молотова вже марширують на Москву… А б╕льшовицьк╕ злочинц╕ ховають к╕нц╕ у воду: вже на трет╕й день в╕йни з в’язниць Перемишля женуть понад три тисяч╕ ув’язненого цв╕ту укра╖нства на Сал╕ну (Самб╕рщина Льв╕всько╖ област╕). Кажуть, в╕д фронту ховають… ╤ справд╕ поховали. Але автоматними чергами, прикладами – та й у старезн╕, як ця земля, що в╕ками видавала з цих копалень людям с╕ль, - старезн╕ (пам’ятно княж╕), занедбан╕, тому гр╕зн╕ шахти. До цього смертного походу долучали енкаведисти в’язн╕в сумл╕ння м╕сцево╖ тюряги – ╕ все в шахти, в шахти… Ми – група ветеран╕в з╕ сво╖ми д╕тьми й онуками, члени Льв╕вського обласного в╕дд╕лення Всеукра╖нського об’╓днання ветеран╕в (ЛОВ ВОВ) – ╖демо цим шляхом в╕д тепер╕шнього кордону з Польщею (смт. Нижанкович╕) до самого села Сал╕ни. Зв╕дти ╕демо п╕втора к╕лометра п╕шки до м╕сця скорботи – двох стометрових шахт, одна з яких ув╕нчана хрестом ╕ гербом Укра╖ни, в ╕нш╕й – горить лежма хрест св╕чами й кв╕тами на глибин╕ п╕втора – два метри. - Ця дорога тепер позначена хрестами, бо була справд╕ хресною: гнали приречених в’язн╕в, хапали просто випадкових перехожих чи нав╕ть тих, що ут╕кали в╕д фронту; ╕нших, що ходили при сов╕тах у начальниках, викликали «на нараду» - ╕ вс╕ вони опинились у шахтах, - каже голова ЛОВ ВОВ Ярослав Г╕рник, орган╕затор нашо╖ по╖здки на поминальну панахиду за душ╕ уб╕╓нних 29.06.2008 р. (щор╕чно остання нед╕ля червня). – П╕д отим хрестом 68 ос╕б з двох сус╕дн╕х с╕л, п╕д оцим – три хлопц╕, що ╖м задротовано руки, - продовжу╓ п╕н Г╕рник. - Цим ш╕стдесятьом в╕сьмом я сам з друзями насипав могилу ╕ ставив хрест вже за Укра╖ни, бо це мо╖ сус╕ди… Я ╖х бачив на власн╕ оч╕… Зв╕сно, могили символ╕чн╕. Хлопц╕в поховали родич╕ на цвинтарях, але вони тут лежали розстр╕лян╕, тут вони сво╓ю кров’ю зросили р╕дну землю… Пливуть житейськ╕ карби на чол╕ ветерана. Ми мовчимо у скорбот╕. А молод╕ вчительки – пан╕ Оксана й ╤рина з╕ СЗШ № 75 ╕м. Лес╕ Укра╖нки – клятвено мовлять соб╕: - Восени сюди при╖демо з╕ школярами. - А був ╕ такий випадок, - стрепенувшись од задуми, мовить п. Ярослав, - два с╕льрад╕вськ╕ голови квапились «на нараду», а якийсь енкаведист на глух╕й дороз╕ каже: «Не йд╕ть, бо буде б╕да. Вертайте назад… Не каж╕ть н╕кому, що вас попередили, бо б╕да така буде мен╕…» Врятувались голови. Розпов╕ли про все вже в╕льн╕й Укра╖н╕. Були й серед енкаведист╕в люди, змушен╕ до екзекуц╕╖… - Та це ж у Галичин╕ був той самий геноцид, що й у нас, на п╕дсов╓тськ╕й Укра╖н╕, спочатку голодомором, пот╕м арештами у 30-х роках, - втору╓ в ун╕сон скорбот╕ наш г╕сть ╕з Уман╕ п. Михайло. На червлений червоними маками сьогор╕чний червень об╕ч неголовних дор╕г Прикарпаття. Плодюч╕ ниви наплодили гречкоп╕нних бур’ян╕в. Не тремтить у пшеницях ╕ житах пурпур мак╕в, не манять небеса волошки. Вистр╕ляли хл╕бодар╕в окупанти, заглушили колгоспн╕ кр╕паки. Земля тужить за працьовитими руками. За вами, уб╕╓нн╕… Причастя вашим духом нам необх╕дне! Анастас╕я ГУМНИЦЬКА. м. Льв╕в.
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
