Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРОШУ СЛОВА!

Банальна істина - успіх практичної медицини, процвітання системи охорони здоров’я держави тримається на успішному функціонуванні трьох китів: професійної освіти, профільної науки у науково-дослідних інститутах та наукових лабораторіях університетів і практичної діяльності лікувально-профілактичних спеціалізованих закладів (ФАПів, амбулаторій, лікарень і диспансерів різного рівня).
Усе починається з освіти, з суми знань і вмінь, які здобуває вчорашній абітурієнт, сьогоднішній студент у творчому тандемі зі сформованим асистентом, зрілим доцентом, із ведучим науковий пошук аспірантом чи маститим професором, зрідка академіком. Про неї і поговоримо.
Чотири роки тому наше МОЗ вирішило бути святішим за Папу Римського, продемонструвавши вміння крокувати в ногу з вимогами часу, і одним розчерком пера тодішнього міністра-регіонала наказом № 52 від 31.01.2005 р. всі медичні факультети ВНЗ III - IV рівня акредитації перейшли на кредитно-модульну систему навчання, поринувши в море Болонське (чи процес?) європейського освітнього простору, заодно ліквідувавши педіатричні та санітарно-гігієнічні факультети, які були зримою перевагою нашої вітчизняної адресної системи медичної освіти. Правда, у наступного міністра вистачило розуму і сили волі факультети відновити.
Зауважимо, що в жодному класичному чи галузевому університеті України такого масового запливу (чи забігу?) не відбулось. Там вирішили спочатку здійснити педагогічний експеримент на окремих факультетах чи за окремими спеціальностями. Але 90% освітнього простору держави залишилось традиційним - сесійно-семестровим, характерним для радянської освіти, чиї дипломи не визнавалися далі меж соціалістичного табору, а професіонали-лікарі у переважній більшості могли реалізуватися за кордоном хіба що «помічниками лікаря» (навіть з дипломом кандидата наук). Тому й до сьогодні вся нормативно-правова база української освіти зорієнтована на оту «вчорашню за змістом», але максимально поширену і сьогодні систему здобуття професійних знань. І так буде ще років три – п’ять (до завершення першого циклу експерименту).
На зламі тисячоліть протягом двох років я мав можливість безпосередньо ознайомитися з системою освіти у класичних і медичних університетах Франції (Сорбонна, Сент-Етьєн), Чехії (Прага), Словаччини (Братислава), Польщі (Краків, Люблін), Італії (Болонья). Через своїх колег - професорів Тернопільського та Луганського медичних університетів, що пройшли стажування у США (Нью-Йорк, Кароліна, Філадельфія, Чикаго), Австрії (Відень) - доповнив реальну картину організації світового освітнього професійного простору в класичних та медичних університетах.
Відштовхнувшись від власних реалій завідувача кафедри медичного університету (ми вже третій рік намагаємося реалізувати механізми Болоньї) і осмислюючи реалії закордоння, хочу озвучити деякі свої роздуми.
Загальновідомо, що знання не даються, а беруться через власну інтелектуальну працю. Саме на реалізацію цього принципу і зорієнтована європейська (та світова) система медичної освіти. Для зручності студента вся навчальна програма розділена на професійні модулі, а обсяг предметних годин - на кредити. При цьому визначений мінімальний обсяг обов’язкових предметів з кожного модуля і перелік предметів - за вибором. Для реалізації освітньої програми для студента формується індивідуальний план навчання - дороговказ, за яким він і рухається. І цей план аж ніяк не підпорядкований сесіям чи семестрам. Термін навчання у медичному університеті сягає для 2/3 студентів 8 - 10 років (при тому, що для 1/3 - він дорівнює 5 - 6 рокам). І це при тому, що прохідна планка для абітурієнтів медичних університетів у вигляді суми балів на загальнодержавному тестуванні після закінчення коледжів, ліцеїв - одна з найвищих серед усіх професійно-освітніх закладів. У світі вже давно забули про випускні чи вступні екзамени, а ми готові розіп’яти Міністра освіти разом з Президентом тільки за те, що, ліквідувавши «вступну посівну кампанію», позбавили багатьох ректорів реального сенсу займати посаду, імітуючи труди праведні на благо Вітчизни. Бо для переважної більшості з них Вітчизна - то власна кишеня; чим глибша і об’ємніша вона - тим рідніша перша. І ніякі європейські закони про максимальний (восьмирічний) термін перебування на керівних посадах чи віковий ценз тут не слугують зразком. Бо що не купляється за гроші, те купляється за великі гроші і виливається у депутатські поправки до законів, за які голосують з дивною партійною одностайністю.
Медична освіта стала різко здавати свої позиції з того року, коли дозволили набирати на медичні факультети студентів для навчання на розрахунковій основі за кошти фізичних і юридичних осіб. Таку форму навчання можна залишити для стоматологів, фармацевтів, іноземних студентів (гігантський фінансовий масив), але тільки не для вітчизняних лікарів-лікувальників. Закони МОЗ наголошують на тому, що державне фінансування ВНЗ визначається кількістю студентів, а отже 98 чи 99% студентів першого курсу обов’язково повинні стати студентами курсу наступного!? У згаданих мною закордонних університетах цей відсоток сягає не більше 30. Але ж за чинними положеннями нашої вищої школи студент, що не виконав курсову програму, відраховується з числа спудеїв за поданням деканату. А для чого? Чи не простіше такому студенту запропонувати продовжити навчання за індивідуальним планом, але з повним фінансовим відшкодуванням витрат? До речі, в європейських університетах основним документом чи підставою для відрахування є особиста заява студента і аж ніяк не доповідна інспектора деканату.
У Франції на першому курсі можна перебувати два роки, у Німеччині (Лейпциг) - до трьох років, у Тель-Авіві чи Парижі після двох років навчання на одному курсі можна піти у регулярну армію і після служби отримати державну фінансову субсидію на подальше навчання і гарантію державного працевлаштування після закінчення. Сьогодні, в умовах наявного демографічного провалу серед абітурієнтного масиву, настав реальний момент для реалізації ідеї повного державного стипендіального забезпечення студентів-медиків на першому курсі з подальшим диференціюванням державної фінансової підтримки у прямій залежності від реальних академічних успіхів. Цьому сприяє шкала ранжування (АВСD) студентів, що лежить в основі кредитно-модульної системи рейтингового оцінювання успіхів. Загальновизнаний факт, що при кредитно-модульній системі навчання з рейтинговим оцінюванням кількість стипендіатів різко зменшилась. Ще раз повторюю: усі ті, хто внаслідок недостатньої шкільної підготовки чи власного небажання «напрягтись» не в силах освоїти обов’язкову річну освітню програму, за можливість вчитись індивідуально повинні платити. І чим довше навчаєшся, тим більше платиш.
Це загальноєвропейське правило. До речі, академічні відпустки в університетах Європи та США далеко не рідкість. Ними користується кожен третій - четвертий студент, і їхньою причиною є не тільки стан здоров’я (як виголошують наші законодавчі акти про освіту), а найчастіше необхідність заробити гроші для оплати подальшого навчання. І ще одне правило: усі ті студенти, хто отримує державну субсидію, після закінчення освіти повертає її державі, не забуваючи п’ять-сім років відпрацювати у державних медичних закладах. І там ніхто не питає вашої згоди на місце працевлаштування (місто чи містечко, профільна клініка чи сімейна амбулаторія), а стартова позиція - помічник лікаря чи штатний резидент.
Ще раз повертаюсь до набору. Цього року його вперше будуть здійснювати за результатами державного тестування. Встановлено мінімальну планку для випускників, хто збирається подавати документи у ВНЗ. Але вона повинна бути диференційована за групами ВНЗ і значно вищою за мінімальну для абітурієнтів медичних університетів. Тоді й зникне виплекана за останні роки ілюзія, що лікарем може стати кожен, чиї батьки здатні платити щорічно 2000 у. о. за рік навчання у касу університету чи одномоментно певну суму за державне місце у приватну кишеню. Повинно прийти розуміння, що для успішного проходження освітньої медичної дороги важливо мати не тільки початковий загальноосвітній фундамент «вище середнього» (без цього ніяк!), але й непересічні професійно-людські риси характеру - готовність до самопожертви, співчуття, доброту. За роки навчання завтрашній лікар повинен засвоїти не тільки нинішній «зміїний» символ мудрості лікаря, а й прийняти в серце факел самопожертви, про який ідеться в древньогрецькому гаслі: «Світячи іншим, - згораю сам!» Тоді прийде розуміння, що, незалежно від заплаченої суми за навчання (а вона вимірюється реальними успіхами), оплачена тільки можливість пройти дорогу до професійного становлення, а не черга довжиною у шість років за дипломом. І тоді навряд чи стоматолог з червоним дипломом, але без реальних навичок, замість інтернатури вибере «дохідне» місце начальника паркової стоянки автомобілів біля центрального ринку (реальний випадок з випускником 2006 року, якого я вчив анатомії).
Кредитно-модульна система навчання розрахована на професійно орієнтованих і вмотивованих людей із середньою спеціальною або неповною вищою загальною освітою, які хочуть вчитися медицини і знають, як це робити. У нашому варіанті - це випускники шкіл, ліцеїв або ж медичних коледжів (незначний відсоток). Згідно з результатами анкетування, майже 90% першокурсників вибрали медичну спеціальність, орієнтуючись на престижність (за їхніми уявленнями про її сутність), сімейні традиції, поради родичів і знайомих. Менше 5% мають реальне уявлення про істинну сутність медичного буття через трудові навички санітара, фельдшера чи медсестри. Саме тому є актуальним створення чи збереження наявних (там де вони є) навчальних комплексів, де діє принцип: базовий ліцей – медичний коледж - університет - медична університетська клініка. Це дасть змогу, починаючи зі старших класів, майбутнім першокурсникам медичних університетів цілеспрямовано і свідомо робити реальні кроки до здобуття майбутньої професії, усвідомити чи хоча б задуматись над прописною істиною, що білий колір медичного халата є символом не тільки фізичної чистоти, а й чистоти душі та помислів.
Загальновідомо, що істина не завжди лежить на кінці язика того, хто мовить слово. Часто-густо вона у вусі того, хто слухає і чує, того, хто здатний критично аналізувати і оцінювати. Але ж хтось повинен сказати і донести цю емпірично первинну думку!
І таким джерелом у ВНЗ є викладач. Статус викладача вищої школи, як у нас, так і за кордоном, є далеко не найпрестижнішим, якщо зіставити зарплати практичного лікаря і професора-аудитора, це порівняння не на користь останнього. Саме тому левову частку викладацького контингенту в університетах не тільки Азії, а й Європи, Америки складають вихідці з Індії, Китаю, постсоціалістичної Європи. Але для професора-практика престижно бути професором визнаного університету - це викликає довіру пацієнтів і додає важливі бали у конкуренції за грошовитого пацієнта. Та й гонорари напряму залежать не тільки від професійної майстерності, а й від кількості вчених титулів на візитці практикуючого лікаря. Тому добру половину, а то й три чверті викладацького складу у закордонних медичних університетах складають сумісники-клініцисти, які читають курси за принципом вузької спеціалізації (кардіолог, пульмонолог, гематолог і т. д.). І це стосується не тільки клінічних дисциплін, а й теоретичних (патологія, морфологія, фізіологія). Як результат - співвідношення викладач - студент при цьому складає 1:3 на молодших курсах, 1:1 на старших курсах та в резидентурі. А тому наповнюваність груп на семінарах та практикумах сягає чотирьох-шести осіб. Основу навчального процесу складає індивідуальна робота – аудиторна (у присутності викладача) і позааудиторна - самостійна (у читальних чи секційних залах, інтернет-кафе і т. ін.). Кредитно-модульна система передбачає новий статус викладача-консультанта, який не покликаний з трибуни, як з амвона, проголошувати прописні істини, а, перебуваючи поряд, у партнерських відносинах, бути готовим відповідати на всі професійні (і не тільки!) запитання своїх вихованців. Є ще й інша складова у викладацькій роботі - контрольно-оцінювальна. Але максимальну роль тут відіграє тестово-комп’ютерна система контролю.
А що у нас? У групах 14 - 15 студентів. Часто-густо єдиними інструментами спілкування для донесення інформації і контролю знань-умінь є слово, ручка і папір. У кращому випадку на кафедрі є комп’ютерний клас з 8 - 10 машин першого-другого поколінь.
Держава дуже хоче, щоб ми були в Європі, в єдиній спільноті, єдиному освітньому просторі. Та тільки чомусь забула, що будь-яке бажання залишається мрією, якщо воно не підтверджене реальними діями. У даному випадку фінансовими. Кредитно-модульна система викладання потребує абсолютно іншого рівня матеріально-технічного забезпечення. У першу чергу - фінансового. При наповненні групи в 15 чи 25 осіб говорити про індивідуальну роботу з кожним студентом не доводиться. Без комп’ютеризованого індивідуального робочого місця студента з виходом у світову інформаційну систему Інтернет провести контроль початкового і кінцевого рівня знань на кожній парі, організувати індивідуальну роботу на сучасному рівні просто нереально.
У наших ВНЗ давно знівельоване поняття професійного рівня викладача. Необхідно різко підняти статус професора, завідувача кафедри, диференціювати заробітну плату в залежності від його професійного рівня (науковий ступінь, публікації, педагогічний стаж), корінним чином змінивши суть і форму атестації науково-педагогічних кадрів. Я ще застав ті часи, коли зарплатні асистента, доцента і професора значно відрізнялися між собою, початкова ставка викладача значно перевищувала середню зарплату в промисловому комплексі. А високоінтелектуальна праця професора оцінювалась аж ніяк не нижче від праці сталевара чи менеджера банку. І без цього говорити про якість новації не варто.
Василь ПИКАЛЮК,
професор Кримського медуніверситету.

«Охорона здоров’я залишилася напівзруйнованою радянською спорудою...»
Учасники «круглого столу» «Криза в системі охорони здоров’я України: шляхи подолання», організованого Інститутом сталого розвитку України ім. В. І. Вернадського та Регіональним представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта за сприяння Національної ради з питань охорони здоров’я при Президентові України, запропонували провести загальнонаціональну дискусію щодо проекту реформування медичної галузі. Окрім того, вони прийняли заяву, в якій закликали керівництво країни, політиків і громадськість проголосити питання реформування системи охорони здоров’я одним з національних пріоритетів, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу.
У «круглому столі» взяли участь представники Міністерства охорони здоров’я, народні депутати України, члени Національної ради з питань охорони здоров’я при Президентові України, провідні експерти у сфері охорони здоров’я, представники обласних державних адміністрацій та українських і міжнародних громадських організацій.
Як зазначив, відкриваючи засідання «круглого столу», президент Інституту сталого розвитку України Юрій Щербак, проблема охорони здоров’я визначає сьогодні саме існування нації, її життєспроможність та європейську перспективу. За його словами, керівництво України за 17 років її незалежності не спромоглося реформувати цю важливу сферу. «Охорона здоров’я залишилася напівзруйнованою радянською спорудою, вона є заповідником минулого на території, на якій розвивається дикий капіталізм, розвиваються ринкові відносини, з’явилася нова ментальність у людей», - сказав Ю. Щербак. Він додав, що, на відміну від більшості європейських країн, де питання охорони здоров’я належать до найвищих політичних пріоритетів партій, що борються за владу, в Україні ці проблеми перебувають на узбіччі політичного життя.
Ю. Щербак зазначив, що значне збільшення фінансування не дало відчутного ефекту ні для пацієнтів, ні для медичних працівників, лише у половині випадків медичні послуги надаються безкоштовно, тобто за рахунок державних коштів, у решті випадків пацієнт за них розплачується сам. А нереформована система охорони здоров’я, за словами Ю. Щербака, перетворилася на «чорну діру, яка поглинає величезні кошти, не даючи жодного позитивного ефекту, бо сама система неефективна»
Водночас він підкреслив, що, висуваючи вимоги до держави, яка повинна виявити лідерство у проведенні необхідних реформ, слід заявити суспільству, що справа збереження здоров’я перебуває в руках самих громадян, як це відбувається в західних країнах. «Між державою і громадянином має бути укладений спеціальний соціальний контракт і взяті взаємні зобов’язання щодо збереження здоров’я», - вважає Ю. Щербак.
Директор Регіонального представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні Штефан Хробот зазначив, що довкола питань реформування галузі охорони здоров’я треба вести чесну дискусію і відкрито говорити, що коли надання медичних послуг регулюватиметься лише ринковими механізмами, то частина населення буде їх позбавлена внаслідок низької платоспроможності. Тому, на його думку, для вирішення цього питання потрібна «ініціатива з боку держави і щоб від людей надходили імпульси»...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема "З потоку життя"