Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Оповідання

У селі друзів пізнають по пожежі, а недругів - по празниках. І ті й ті прибігають першими.
Вони дружили одмалку. Були ровесниками. Пасли гусей біля болота, одвертаючи од городів, щоб не йшли в просо і ячмінь, плавали дірявим човном на великі болота по качині та куликові яйця, гнули зимою на річці молодий лід, об’їжджали на бригаді молодих лошаків, і скрізь Женько був першим. Коренастий, забіякуватий, з мичкою рудого чуба, міцний - упреться ногами в землю - ніхто не зрушить. І коли одного разу молодий лід під ними провалився, Женько виборсався сам і витягнув Мишка. От тільки у шахи Мишко обігрував і вчився краще. Тонкошиїй, головатий - очі поставлені широко, сором’язливий (йому повсякчас здається, що все робить не так), Мишко у всьому був у Женька у підданстві. Пасуть корови на пастівнику, Женько лежить на горбочку в траві, плете з ситнягу канчука, одвертати корів од жита посилає Мишка. І одганяти од Пишної забіякувату Красолю, Пишна - тільна, Женько це тямить, він - справжній маленький хазяйчик, а корова у нас у селі не менш священна тварина, ніж в Індії.
Закінчили семирічку, Женько пішов причіплювачем у тракторну бригаду. Мишко - помічником обліковця. Непосидючий Женько не зміг довго всидіти на причіплених до трактора плугах, його покотило перекотиполем по всіх сільських професіях: спробував вагу ковальського молота, пускав снопи у барабан молотарки, вимахував вилами зі зрубаними навкіс зубами, на лобогрійці, знову вернувся в тракторну бригаду, скінчив короткі курси трактористів при МТС, сів на Фордзона, й навіть став бригадиром тракторної бригади, поступив у партію, але на бригадирстві не втримався, й завмлином теж, довелося йти з косою в рільничу бригаду. Мишко ж зо два роки попрацював обліковцем і, зрештою, влаштувався продавцем у крамницю сільпо. Робота чиста й саме по ньому, з його слабкими грудьми.
З Женьком дружили й далі, парубкували разом, щоправда, трохи була не пробігла поміж ними кішка, вона таки й пробігла. Тою кішкою була Нінка Чепурна, її так і прозивали - Кішка, кому хочеш видряпає очі, замашна, проворна, ротата, співуча. Спочатку вона підійшла під Мишкові мислі, він почав проводити її від сільбуду, але, як то часто буває, з захоплених Мишкових розповідей про Нінку, Женько теж закохався в неї і відбив її у Мишка. Лежали вони у хліві на сіні, на вишках, унизу на сідалі кукурікав півень, ніяк не міг вмоститися на ніч, жувала жуйку корова, а Мишко розповідав Женькові, яка Нінка сором’язлива, яка розумна, як гарно лепехою і любистком пахнуть у неї коси.
- А груди... тугі? - запитував Женько.
- А я... а то... Конєшно.
- Ти й за пазуху ні разу не заліз?.. Лопух. Ось я... Вона справді дівка замашна.
 Женько одружився з Нінкою, Мишко навіть був у Женька за боярина, перед цим виплакавшись за клунею під грушею. А потім одружився з приїжджою аптекаршою Алісою. На іменини, на хрестини гостювали одні в одних, хтозна, що там лежало на серці в Мишка, але ревність жодного разу не вихлюпнула з його серця, награвав на мандоліні «Сербіяночку», чукикав на чоботі Женькового Богданка, у крамниці наливав з відра Женькові майже повну склянку горілки, а собі тіль-тіль, і сам вносив плату за випите. Горілка - у великому оцинкованому відрі, налита через шланг з бочки, селяни її брали у свій посуд на винос, пили з гранчаків, сполоснутих у іншому відрі з водою, закусювали твердими-претвердими, хоч розбивай їх сокирою, пряниками. У тому відділені у лівому кутку крамниці ще був морс, теж у відрі, цукерки - позлипані в кім’яхи подушечки, зрідка бочкове пиво і хліб, якщо його завозили. А далі - інший крам, і в самому кінці з правого боку - хустки та картузи, плисові керсетки, жіночі кофточки та чоловічі піджаки.
...Дерев’яні, оббиті жерстю двері, проскрипіли простуджено, і до крамниці вступив Женько. У голубій, з білим ковніром модній косоворотці, синіх штанях на випуск на чоботи. Обвітрений, з підпаленими сонцем бровами, безжурний, веселий.
- Ти хоча б двері змастив, мекечуть, неначе Липейкова коза в городі.
- Та все якось забуваю...
- Ну, не мастиш двері, помасти мені горло.
Михайло ополоником з відра наповнив горілкою більше як на половину гранчака. Клацнув по прилавку пряником. У крамниці більше не було нікого, весна, всі люди на городах, саме садять висадки. Женько випив одним махом, розгриз пряника, ходив по крамниці, розглядаючи товари.
- Нічого нового?..
- Ось шлеї завезли.
- Я й так у ній ходжу.
- І ще піджаки, шевйотові й коверкотові. Добрі.
- О, це... й справді гарні. Ану подай мені отого, прикину... Якраз на мене. У мене й штани такі є, сині. Я візьму.
- Дев’яносто два карбованці.
- Беру в кредит, оддам через місяць.
Михайло скривився, йому вельми не хотілося віддавати в кредит дорогого піджака, але тут вже мала силу Женькова влада над ним.
- Не забудь, принеси гроші...
- Наче ти не нагадаєш. Давай зап’ємо, налий ще по сто. Вони запили могорич. Женько вийшов з крамниці в шевйотовому піджаку наопашки. В неділю він прийшов у ньому до сільбуду, в наступну неділю у ньому ж бив у бубна на весіллі у Мишкового молодшого брата.
...Мишко натиснув на мідну клямку дверей. У хаті було жарко, хоч причілкове вікно розчинене в сад, на дивані, зробленому з товстої вербової лави, сиділа Нінка і збивала у великій сулії масло. Нудна й забарна то робота, й Нінка була сердита, а може, сердилася з якогось іншого приводу. Литкасті ноги поклала на ослінець - вони перші впали Михайлові в очі, - сулію тримала і теліпала в пелені, біляве кучеряве волосся вибилося з-під косинки, на кирпатому носі - краплі поту. Дебела, замашна молодиця, не те що Мишкова Аліса - тонконога, оката оса, ще й з вдачею осиною. Діти гралися в саду, у вікно влітали їхні голоси, Женько сидів за столом, натягував бубна. Нінка одразу й відзначила це.
- Люди он сіно косять, паї ж уже виділили, а йому все гульки в голові.
- Хтозна, кому більше, - одгризався Женько. - Он як засвітила очима, Мишка вгледівши.
Михайло почервонів, знітився, може, через це сказав суворо:
- Женько, оддай гроші за піджак. У мене позавтра ревізія.
- Де я тобі їх візьму, - крізь зуби, у яких тримав нитку, мовив Женько.
- У середу продав на базарі гуси.
- Так цій же заразі, - очима на Нінку, - купив пальто.
- Женько, мене це не обходить. У мене ревізія, мене посадять.
Женько чомусь смачно засміявся.
- І так, і так посадять.
- Чо’ це? Тоді я заберу піджак.
- Так я тобі його й віддам.
- Там уже на полі пляма. Олійна, - Нінка.
- Якось уже... не можу я інакше. - Михайло ступив до пристінка за ліжком, де на вбитому в обклеєну газетами стіну цвяхові висів шевйотовий піджак. Женько дивився злими гарячими очима.
- Ну-ну!
- Я інакше не можу, - тихо, немов виправдовуючись, сказав Михайло й зняв з цвяха піджака. Не затримуючись, опустивши плечі і голову, вийшов з хати. У спину вдарило голосне Женькове: «Так не пойдьоть. Пожалкуєш».
...Та погроза справдилася через два тижні. Михайло щойно одімкнув крамницю, як до неї зайшов участковий міліціонер Пархітько, якому часто Михайло наливав з відра у гранчак. Той і зараз поглянув на відро, й аж облизався, але до прилавка не підійшов.
- Збирайся, Михайле, підемо в район, - зняв з голови форменого картуза й брудною хусточкою витер околиш.
- Чого це? - здивувався Михайло.
- Не знаю, - збрехав участковий. - Щось там треба уточнити.
Уточняли вже в НКВД. Викликали на очну ставку Женька та інших свідків. Михайло, бувало, читав уголос у крамниці газету - обласну і «Правду», на той час там багато писали про ворогів народу, й Михайло нібито коментував те не в той бік. Михайло зізнався, що якось був подивувавшись обмовився: «Й де їх стільки тих ворогів береться». Женько ж сказав інакше, інші свідки плуталися, а в кінцевому рахунку Михайло одержав вісім років. Вони розтяглися у вічність. Шевйотовий піджак Женько купив уже в іншого продавця.
Стежкою-протоптом понад розгрузлою, розгаслою дорогою йшло вервечкою троє: один посередині і двоє з гвинтівками за плечима попереду та позаду. Ті двоє - поліцаї - вели в район Женька, звідкілясь там стало відомо, що він комуніст. По дуже сніжній зимі сорок першого - сорок другого всі долинки в полі були заповнені водою й скидалися на озеречка, ребристі хвильки ходили по поверхні й по душі. Бо ж вели односельця й, либонь, не на добро, але проти тих поставали інші хвильки - віддав на муки свого товариша й взагалі був капосним чоловіком. В оправдання собі кидали йому під ноги колючки, а він одбивався й нападав - таку мав вдачу. Сіли на перепочинок у напівзруйнованій, довоєнній придорожній альтанці під осокором.
- Бугая нарошне випустив, і він потовк Василенка, - молодший поліцай.
- Сам одірвався. Коли я підійшов, він уже на вулиці стояв і пісок на себе гріб.
- Із щупом у тридцять другому по дворах бігав, - подав голос старший.
- У тридцять другому? Та який я тоді був...
- Отож, комсомольчик, а вже щупа носив.
- Я ж не носив, - додав молодший. Він кривився, йому не хотілося теліпатися до міста, й важкою була оця місія, як і саме перебування в поліції - пішов туди, рятуючись од вербовки в Німеччину.
- Бо тебе не взяли.
- Брешеш.
- Сам брешеш.
- Може, то й не за твоїм доносом Михайла загребли?
- Його загребли... Крав у сільпо... Хитруном був.
- Ну, ти... Може, він уже на тім світі, - старший поліцай зігнувся, у нього болів шлунок - розігралася виразка, вона була задавнена, хоч і лікував її медом. Був вдачі крутої, сардонічний з вигляду, очі круглі, маленькі, загнані вглиб, верхня губа нависла над нижньою.
Женько оглядався, крутилася в голові думка про втечу («Хіба стрілятимуть?»), але куди втечеш розгаслими полями. Он там колись стояла молотарка, і він різав серпом перевесла й кидав снопи в барабан, а он там під скиртою з Мартою... Її чоловік був у війську... То його перше жаске, коротке солодке спіткання з жінкою, по тому вона ще кілька разів приходила до скирти... Аж туманець поплив у очах од того спомину. Щось помітив старший поліцай.
- Не зиркай по боках. Куля бігає швидше.
Женько глипнув озвірено. Він знав, куди його ведуть, вже трьох інших комуністів забрали, жоден не вернувся. Він зважував - Дзявкун старий, забарний, Липейко - молодий, ламкий, хирлявий; зірвати з плеча гвинтівку і - прикладом обох.
- Хлопці, одпустили б ви мене, - притрушував словесною порохнею їхню пильність, - земляки ж. На одному полі росли. Жінка в мене, діти...
І - рвучко підвівся. Одначе старший поліцай був на чатах, тримав у кишені шинелі рукою револьвера. Він вистрілив крізь полу, й на синьому шевйоті на грудях задиміла невелика цяточка.
...Женька тут же під осокором і закопали. А на осокорі хтось вирізав ножем великого білого хреста, й всі, хто йшов чи їхав у місто, оглядалися на нього, й кожен снував свої думки про добро, про зло, про долю, а коли їхала на базар до міста Нінка, нахилялася низько й затуляла рукавом очі. І думала, що колись хтось з її дітей запитає, що то за хрест.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема "Душі криниця"