Версiя для друку Обговорити в форумi

ПАМ’ЯТЬ

РОЗПОВІДЬ ОЧЕВИДЦЯ
Зі щоденника Василя Горбачука: «Кажу Ліді: «Дні проходять порожньо і беззмістовно. Ми абсолютно нічого не робимо». А вона мені: «Що з того, коли ми їх заповнимо? Однаково все в плиту викинемо…»
Ці декілька рядків написані 35 років тому і вони непогано передають атмосферу у свідомій родині Горбачуків. Постійно відчували своїм обов’язком зберегти щось для нащадків, адже були свідками українського опору в різних регіонах України та на Берестейщині. Проте, життєві обставини не дозволяли цим займатися відкрито і активно. Необхідність дотримуватись суворої конспірації поглинала багато життєвої енергії. Деякі матеріали доводилося знищувати, передовіряючи все пам’яті. А вона нездатна утримати багато; щось та й забувається…
І все ж, навіть уривки знань про рух, навіть крихти інформації становитимуть чималу цінність для сучасників. Отже, слово професору філології Василю Горбачуку, який, нагадаю, є нашим давнім читачем.
- У 1946 – 1947 роках до нас регулярно навідувалися місцеві партизани з УПА. Я тоді закінчував середню школу в Березі, але вдома бував частенько. Командиром групи був Конопленко – наш із берестейців. Декілька разів до них з інспекційною перевіркою приїздив тереновий провідник Єрмак. Ставилися до нього з підкресленою повагою, як солдати до високого воєначальника. І на нашу родину він справив сильне враження. Здавався старшим від інших, бо серед повстанців переважали молоді хлопці. Був мовчазним і… мудрим.
Конопленка я знав краще. Між нами була повна симпатія і довіра. Цей повстанський командир справив на мене (тоді ще зовсім юного) таке враження, що я потім у будь-якій критичній життєвій ситуації думав: а як би на моєму місці вчинив Конопленко?
Запам’яталась одна подія, яка проливає світло на українсько-білоруські стосунки того періоду. Було це, здається, навесні 1948 року. Зайшла до нас боївка Конопленка. Хлопці повечеряли і заночували у нас. А вранці кажуть: йдемо на північ, у глиб Білорусії. Хочемо встановити контакт з білоруським національним підпіллям, з повстанцями, які воюють в лісах, і чутки про яких доходять аж сюди. Спільні дії будуть набагато ефективнішими!
…Хлопців не було дуже довго, може, півтора місяці, а може, й два. Повернулися дуже задоволені.
- Білоруський дослідник Сергій Йорш згадував про напад повстанців на місто Новогрудок. Ішлося, якщо мені не зраджує пам’ять, саме про 1948 рік. До того ж, історик запевняв, що в бойових діях брав участь український збройний підрозділ. Чи не боївку Конопленка він мав на увазі?
- Цілком можливо. Але нам про деталі рейду не розповідали. Знаю лише, що ходили далеко на північ, може, й під Ліду.
- Ліда і Новогрудок не так уже й далеко одне від одного. Знаю з деяких джерел, що найдовше білоруські повстанці протрималися в Налібокській Пущі. Вибили їх звідти вже в середині 1950-х років. Саме вони і могли штурмувати Новогрудок. І загін Конопленка міг допомагати білорусам. У такому разі, ви були свідком важливої історичної події!
- Хлопці були дуже задоволені рейдом! Казали, що вдалося зробити дуже багато. Привезли літературу білоруською мовою, листівки. Тоді я й дізнався, що національний прапор білорусів біло-червоно-білий, а герб називається «Пагоня». Це лицар на коні з мечем. Давній історичний символ…
- Отже, стосунки між УПА і білоруською партизанкою були цілком партнерськими? І це попри те, що УПА діяла фактично на білоруській території?
- У мене склалося враження, що стосунки були добрими. Хлопці ввечері співали білоруських пісень, які вивчили. Раніше я їх пам’ятав, а тепер можу згадати лише такі рядки: «Штандарт наш бел-чырвона-белы, пакрый сабой народны рух!» Частину листівок партизани вирішили залишити у нас. Ми, перестраховуючись, сховали все у гільзі від снаряда. Краї загнули і залили отвір смолою. Цей «тайник» ми з братом заховали у лісі.
- Збереглося?
- На жаль, ні. Ми заховали гільзу під пеньком, а ту частину лісу колгосп вирішив розкорчувати і зорати. Ні я, ні брат Петро, який знав про схованку, не змогли потім знайти гільзу. Може, хтось знайшов і прочитав. Але, видно, промовчав, бо інакше енкаведисти перевернули б усе вверх дном, шукаючи. Я тоді дуже переживав втрату повстанського архіву. Як би все згодилося зараз!
- Згодилося б і українським і білоруським дослідникам. Білоруським, можливо, навіть більше. Адже архіви для них ще довго будуть закритими…
- І для дослідників боротьби УПА на Берестейщині цей архів став би в пригоді. Пригадую як партизани видавали часопис «Український перець» - друкований, не дуже великий за обсягом. Серед інших там була й така стаття: «Сталін вирівнює». Ішлося про встановлення кордону між Україною і Польщею, про передачу полякам Холмщини, Підляшшя, Лемківщини… І карикатура була: вусатий «вождь» ріже пилкою українські етнічні землі.
- І це також цікава деталь! «Український перець» міг видаватися і в іншому місці, а на Берестейщину його могли просто завозити. Знаю, що часопис із такою назвою читали і підпільники-кіровоградці, і дніпропетровці… Маю на увазі роки війни і післявоєнний час. З іншого боку, патріотичну пресу могли видавати й цілком «автономно». Стосовно Берестейського краю – ми можемо лише здогадуватися. Адже наприкінці 1940-х підпілля навіть на Галичині та Волині було ослаблене.
- І все ж національна ідея жила! Повстанці ходили в рейди, сиділи в лісових криївках зовсім недаремно. Люди знали про сам факт організованого Опору, і цього вже було достатньо. Частина молоді була готова долучитися до збройного руху. Пригадую, був у мене друг на прізвище Троцький – училися разом у школі. Якось кажу йому: «Можеш розклеїти ці листівки?» Він погодився. У самому центрі районного містечка Берези, на дошці оголошень, він одну з них і почепив. На другий день вранці я вирішив перевірити – чи виконав приятель моє доручення? Пішов і бачу: листівка висіла, але хтось її зірвав. Тільки краєчок залишився… Це ж, напевно, хтось уже відніс у МДБ. Звичайно, ми тоді дуже ризикували. Але ті, хто перебував у боївках УПА, ризикували значно більше! Нам, молодим, хотілося бути схожими на цих героїв. І якщо була можливість зробити бодай щось, то ми не відмовлялися від неї.
- Нещодавно один з наших галицьких читачів Василь Годяк надіслав мені статтю «Як нас, школярів, за синьо-жовтий прапор на 25 літ засудили». У ній ішлося про викриту у 1951 році молодіжну патріотичну організацію у складі 14 чоловік, яка діяла у містечку Лукові, що на Волині. Керував нею Віталій Мелещук, член ВЛКСМ. А у «Кримській світлиці» від 6.06.2008 р. була надрукована стаття «Оунівці з комсомольськими квитками», в якій розповідалося про молодіжну патріотичну організацію, яка діяла на Поділлі. Керував юними націоналістами Віталій Мельник, син учителя. Зрозуміло, також комсомолець. Був навіть курсант Сумського військового артилерійського училища! Отже, ідеї ОУН були привабливими для тогочасної передової молоді. Не покидьки і бандити туди йшли…
- Те ж саме можу сказати і про Берестейщину. У нашій школі діяла підпільна група, до якої входив Микола Постоялко. Хлопці поширювали націоналістичні листівки, і їх згодом викрили. Виявилося, що це були найкращі учні школи, комсомольці, відмінники! А до червоних партизанів під час війни пішли чомусь п’яниці та грабіжники. Це так розділило наше село! І свідчило про моральність кожної сторони…
Микола Постоялко був з нашого села. Він також контактував з боївкою УПА. Але це були хлопці Конопленка, а інші. Я цих людей не знав, а Постоялко не знав «моїх». У нас же тоді було дві області – Брестська й Пінська. Очевидно, структурно хлопці належали до різних областей, але їхні шляхи перетиналися. У повстанців була розгалужена мережа інформаторів та співчуваючих, які між собою не контактували. Така конспірація була виправданою.
Так ось, про арешт Постоялка якимось чином довідалася група Конопленка. І, уявіть собі, один повстанець, щоб попередити моїх батьків, біг цілу ніч, здолав чи не 20 кілометрів. Прибіг, захеканий, до батька і каже: «Негайно зв’яжіться з сином! Якщо будуть питати про нас, то хай не мовчить, а розповідає. Можна і псевдо наші називати, і зовнішній вигляд описати… Бо інакше сильно битимуть і відіб’ють усе на світі! А чого не можна розповідати – він і сам знає…».
- Невже боївкарі так вболівали за здоров’я чужих і маловідомих людей?
- Вони ж були солдатами нації і боролися за свій народ, за ту його частинку, яка опинилась у складі Білорусії. До того ж, самі були кровно зацікавлені, щоб я викрутився, зберіг архів. Говорити про те, що наша родина підгодовувала повстанців, було не так небезпечно. Хоча можна було і поплатитися… малою батьківщиною. Опинилися б у Сибіру. Але це краще, ніж нелюдські тортури та можливість зрадити організацію.
До речі, хлопці Постоялка трималися добре. Один із них, ніби знущаючись із катів, казав: «Якби дізнався про УПА раніше, то вже давно був би там!» Зрозуміло, що й били його найбільше. Останнього з цієї групи я бачив Миколу Постоялка. Він помер років сім тому. Його побратими померли раніше – далися взнаки тюрми і побої.
Бог якось відвів біду від нашої родини. Хоч ризикувати мені доводилося частенько. Інколи відвідував знайомого, який жив на станції Блудень – це п’ять кілометрів від Берези. Його батьки працювали на залізниці, їх ніколи не було вдома. Тому нам ніхто не заважав спілкуватися. Одного разу, йдучи до Карповича – це прізвище мого друга – я приклеїв листівку на телефонному стовпі. Це було недалеко від траси Брест – Мінськ; місце відкрите – все видно здаля! Тільки тепер розумію, як тоді ризикував. Могли б і «накрити», якби хтось із пильних «патріотів» мене помітив. Потім я цьому Карповичу багато розповідав про бандерівців, про український рух…
- Навіщо?
- Просто, щоб залучити його до справи. Він здався мені надійною людиною і жадібно сприймав усе, що я говорив йому. Потім з Карповичем ми хотіли залучити до української справи нашого вчителя фізкультури. Його любили всі учні, і ми хотіли, щоб ця людина була з нами! Якось Бог уберіг нас від такого кроку. Адже вчитель міг подумати, що це провокація, і з чистою совістю здав би нас «органам».
Добре, що ми не запропонували, але задум такий був. І це говорить про те, що ідеї, які відстоювали українські повстанці на Берестейщині, якось циркулювали, розходилися концентричними колами, заторкуючи все більше і більше людей. Ворог був набагато сильнішим, тому й переміг. Зате тепер я з чистою совістю можу стверджувати: український національний організм боровся, ми не були пасивними. Як колись Запорожжя у давнину чи Закарпатська Україна у 1938 році, чи то Волинь у 1942-му, так після війни ще довгі роки боролася свята для мене берестейська земля.
Сергій ЛАЩЕНКО.

Питання спорудження Меморіально-музейного комплексу на місці трагічної загибелі юнаків під Крутами порушувалося ще з перших років незалежності України. Однак лише у 2005 році з ініціативи Президента Віктора Ющенка та за підтримки «Нашої України» було розроблено та презентовано проект комплексу, авторами якого є народний художник України Анатолій Гайдамака та заслужений діяч мистецтв України Борис Дєдов.
Улітку 2006 року Глава держави відкрив першу чергу комплексу - монумент «Пам’яті Героїв Крут», а навесні 2008-го за фінансової та організаційної підтримки «НУ» розпочалося будівництво другої черги - історико-меморіального музею біля монумента. За задумом авторів проекту, незабаром на території комплексу буде розміщено вісім залізничних вагонів (включаючи платформу), з’єднаних в одну композицію. Вагони, всередині яких розмістять музейні експонати, були виготовлені в перші десятиріччя минулого століття і нині перебувають на реставрації. Експозиція буде присвячена не лише бою під Крутами, а репрезентуватиме найвизначніші події доби Української Народної Республіки.
* * *
Меморіальний комплекс Герою України, командувачу УПА, генерал-хорунжому Роману Шухевичу на березі Збруча будуватимуть за кошти меценатів. Таку інформацію оприлюднив на презентації проектів у обласному художньому музеї заступник голови Хмельницької облдержадміністрації Микола Вавринчук. Він складатиметься з меморіальної могили Шухевичу, каплички та могили двох невідомих солдатів, які загинули на цьому місці під час Великої Вітчизняної війни. «Ми робимо цей комплекс для людей, - наголосив Микола Вавринчук, - і хочемо після рішення журі провести ще й громадське обговорення обраного проекту, щоб він влаштовував усіх, хто шанує історію». Основні роботи на будівництві, за словами заступника голови ОДА, планують завершити до осені.
* * *
Понад десять вулиць і площ міста Лубни Полтавської області змінили свої назви у зв’язку з рішенням міської ради звільнити місцеву топоніміку від символів та імен комуністичної епохи. Натомість схвалені депутатами міськради нові назви віддзеркалюють різні періоди історії України, мають безпосереднє відношення до Лубен. Зокрема, центральна вулиця міста, яка носила ім’я Леніна, стала тепер вулицею Ярослава Мудрого, площа Жовтневої революції - Ярмарковою, вулиця Карла Маркса - Монастирською.
Раніше подібні корективи в топоніміку внесли в Миргороді та у районному центрі Шишаки. 
(УКРІНФОРМ).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2008 > Тема ""Білі плями" історії"