Хто вони, не важко здогадатися кожному, хоч трохи об╕знаному з ╕стор╕╓ю Криму. Прямий нащадок звитяжних запорожц╕в, в╕домий кримський поет ╕ художник М. Волошин та його друз╕, котр╕ глибоко ц╕кавились ╕стор╕╓ю нашого п╕вострова, самою природою, а не якимось Хрущовим, при╓днаним до Укра╖ни, вважали себе к╕мер╕йцями. До реч╕, цю назву укра╖нською мовою сл╕д писати без подво╓ння л╕тери «м», на противагу рос╕йськ╕й, де подво╓ння приголосних ╓ характерним. Отже, к╕мер╕йц╕ (й не лише вони) були нащадками к╕мр╕в, про яких комун╕стична ╕стор╕ограф╕я ╕ не згадувала. Як ╕ тепер, наприклад, чомусь замовчують тат╕в. Про них забули нав╕ть нащадки кримських татар. Мабуть, через сво╓ нин╕шн╓ в╕роспов╕дання, що не гармон╕ю╓ з ╓вропейським звича╓м. За умов комун╕стичного режиму це було зрозум╕ло, нав╕ть законом╕рно. Як войовничий, вульгарний ате╖зм вплинув на морально-духовний стан сусп╕льства, найкраще розум╕ють психологи ╕ етнографи. Однак ╕ вони для з’ясування ╕стини у пошуках причин морального пад╕ння людей та втрати ╖хньо╖ нац╕онально╖ г╕дност╕ й особисто╖ в╕дпов╕дальност╕ за стан справ у власн╕й держав╕ змушен╕ консультуватися нав╕ть ╕з псих╕атрами. Висновок ╓диний: священн╕ книги народ╕в та ╖хн╕ м╕фи ╕ легенди – також ╕сторичн╕ документи, нехтувати якими – небезпечно. Про це св╕дчать ╕ все нов╕ перевидання в останн╕ роки книги Ю. Каниг╕на «Шлях ар╕╖в: Укра╖на в духовн╕й ╕стор╕╖ людства», попит на яку не зменшу╓ться, бо вона ма╓ духовно-╕сторичний характер. Я також ус╕м, хто ц╕кавиться минулим ╕ вбол╕ва╓ за майбутню долю Криму, раджу ознайомитися з названою книгою. Виникло у мене це побажання п╕сля бес╕д з╕ знайомими, як╕ зац╕кавилися мо╓ю статтею про тавр╕в, опубл╕кованою в «Кримськ╕й св╕тлиц╕». Для допитливих, але ще необ╕знаних ╕з перв╕сною ╕стор╕╓ю людства, зауважу, що в ╕сторичних переказах та м╕фах часто розпов╕да╓ться про «людей, що живуть у шатрах», але зовс╕м не схожих на в╕домих широкому загалов╕ циган. Та йдеться про давно минулий час. Маються на уваз╕ кочов╕ народи, що в╕д╕грали важливу роль в ╕стор╕╖ людства, - к╕мер╕йц╕, а пот╕м ск╕фи, таври, як╕ були в Криму аборигенами ╕ залишаться такими в ╕стор╕╖ назавжди, сармати ╕, нарешт╕, гуни. ╤стор╕я останн╕х, як ╕ тавр╕в, ╕стор╕ографами ран╕ше взагал╕ спотворювалася. Сучасний читач уже чимало зна╓ про ар╕╖в, яких за комун╕стичного режиму також заборонялося згадувати. А саме вони були спонуканням, що приводило в д╕ю можливост╕ стародавн╕х народ╕в. Ланцюг ар╕╖зац╕╖ вигляда╓ так: к╕мри та ╖хн╕ прям╕ нащадки: к╕мер╕йц╕ й таври, а пот╕м ск╕фи, тавроск╕фи ╕, нарешт╕, слов’яни. Це, зокрема, стосу╓ться п╕вн╕чного Причорномор’я. А взагал╕, спочатку простором в╕д Г╕мала╖в до Карпат волод╕ли к╕мер╕йц╕, пот╕м – ск╕фи. П╕зн╕ше ╖хн╕ нащадки заселили ╕ Середземномор’я. Олюднення ╢враз╕йського континенту в╕дбувалося так. Перша хвиля цього людського потоку – рух к╕мр╕в-к╕мер╕йц╕в, як╕ були нащадками старшого сина б╕бл╕йного Яфета – Гомера. У п╕вн╕чному Причорномор’╖ (точн╕ше – у середньому Подн╕пров’╖) к╕мер╕йц╕ разом ╕з кельтами заснували р╕льництво ╕ заклали початок Трип╕льсько╖ археолог╕чно╖ культури. В╕д трип╕льц╕в п╕шли троянц╕, а пот╕м – гали, як╕ заснували Крито-М╕кенську цив╕л╕зац╕ю, а п╕сля зруйнування Тро╖ – Етрур╕ю, що згодом дала римську культуру. Етн╕чно «чистих» народ╕в не було ╕, тим б╕льше, нин╕ нема. Якщо ж мати на уваз╕ найб╕льшу генетичну причетн╕сть до б╕бл╕йного Яфета, то це - к╕мри. Для поц╕новувач╕в кримсько╖ ╕стор╕╖ ц╕кава така деталь. На початку 70-х рок╕в минулого стол╕ття на Дн╕пропетровщин╕ була знайдена пектораль (нагрудна прикраса – в╕дзнака ╕з золота, котру носили св╕тськ╕ й духовн╕ вожд╕). На н╕й досить ч╕тко, кр╕м людських ф╕гур та орнаменту, зображений Крим ╕з прилеглою до нього територ╕╓ю, де знаходилося, як тепер називають, мел╕топольське святилище, яке д╕сталося ск╕фам в╕д к╕мер╕йц╕в, а т╕ одержали його в╕д дн╕прянських к╕мр╕в-трип╕льц╕в. Сучасн╕ кара╖ми (вони також, як ╕ кримчаки, старожили Криму, але не його аборигени) вважають себе нащадками хазар╕в. Сам╕ себе вони в╕дносили до яфетичних народ╕в. У генетичному план╕ - це справд╕ так. Вони також родич╕ к╕мер╕йц╕в. Зг╕дно з Б╕бл╕╓ю – це дев’ятий син Тогарми – Хунну-Хозар, тобто онук Гомера, родоначальник к╕мер╕йського суперетносу, правнук Яфета. У сх╕дному Чорномор’╖ ╕снувало юдейське за духом та в╕рою царство ашкеназ╕в, генетично близьке к╕мер╕йцям та ск╕фам. Слов’янськ╕ племена тиверц╕в, що п╕д час ╕снування Антського союзу заселяли береги Дн╕стра ╕ Бугу, теж були нащадками к╕мер╕йц╕в. ╤, взагал╕, укра╖нц╕, як ╕ ╓вре╖, не зовс╕м звичайний народ у план╕ виживання нав╕ть в умовах бездержавност╕ без «циганських» звичок, бо вони ╓ п’ятою генерац╕╓ю, яка наскр╕зно проходить через усю ╕стор╕ю ар╕йського суперетносу, котрий посл╕довно реал╕зовувався в к╕мер╕йцях, ск╕фах, сарматах, русинах, нарешт╕ – в галичанах, в╕д яких п╕шла Укра╖на п╕сля монголо-татарсько╖ навали. Сучасн╕ пол╕тичн╕ под╕╖ в Укра╖нськ╕й держав╕, здавалося б – н╕сен╕тн╕, насправд╕ – законом╕рн╕. Почалося, нарешт╕, очищення в ус╕х в╕дношеннях. Володимир ЛЕЩЕНКО, ╕сторик. м. С╕мферополь.