Версiя для друку Обговорити в форумi

Можливо, друкуючи цей лист дівчинки, творчість якої була відзначена на журналістському конкурсі Малої академії наук (про це вже писалося в "КС") когось роздратує. Але він заслуговує на увагу хоча б вже тому, що відвертий. І якщо молодь прагне розібратися і з мовою, і з державною ідеологією, то дискусія, до якої ми запрошуємо наших читачів, може в цьому допомогти. Чекаємо листів!

***
"Ох, как мне уже надоел этот национализм! Быстрей бы домой", - почула я звідкись. З трибуни лунав голос Дмитра Павличка, розповідаючи про важку долю власника. Павличко говорив: "Так, я націоналіст, і я пишаюся цим. Ми всі повинні бути ними, мусимо спершу любити свій народ, а потім інших". 
Це трапилось на І Міжнародному гуманітарному симпозіумі, який проводився в Києві. У ньому брали участь кращі знавці української мови, історії та філософії. У числі інших кримчан пощастило потрапити туди і мені. Ці п'ять днів були ніби казковими. Жити в найкрасивішому місті країни, дивитись на пам'ятники, церкви, будинки, які раніше бачила тільки на екрані телевізора. Спілкування з молодою елітою держави, зустрічі з найвідомішими людьми України... Нас оселили у сім'ях учнів гуманітарного ліцею, і на короткий час ми відчули себе справжніми киянами.  Кожного дня, падаючи в ліжко напівмертвою від утоми, я засинала щасливою, бо це була приємна втома.
Словом, усе було чудово. Крім... Весь цей час спілкуючись українською мовою, чуючи її постійно, в кінці я майже фізично відчувала біль у вухах. Це можна порівняти, наприклад, з... мандаринами. Я їх дуже люблю, але гарного треба потрошку. Якщо я з'їм їх багато, почнеться гіпервітаміноз, організм попередить, що більше вітаміну С не треба. Так і в моїй ситуації. З народження розмовляючи російською, я не звикла до такої кількості державної, хотілось почути знайомі звуки рідної. Але ж я їздила туди як знавець мови! Повинна була підтримувати і поширювати ті ідеї. Що ж можна питати у дорослих, які зовсім не знають української, і досі бажають повернення СРСР?!
Розповім про власну родину. Ми жили в Росії, в місті Орську на Уралі. Саме там була фортеця, в якій відбував заслання Кобзар (може, це варто сприйняти як знак згори, як попередження, що доля зведе нас з Україною). У 1990 році переїхали в Крим, де ще раніше оселились бабуся з дідусем. На референдумі голосували за незалежність України (мабуть, проявився радянський принцип - "як усі, так і ми").
Потім почалась криза. Ми втратили всі гроші, що відкладали роками. Я уявляю, як жилось тоді моїм батькам: на роботі платили копійки, постійно погрожували звільненням, а у них росло двоє дітей. Обіцяний рай на землі після здобуття самостійності виявився утопічним, як і "загірна комуна" М. Хвильового. Я думаю, саме тоді люди забували недоліки радянської системи, коли бачили жах сьогодення. Саме звідти йде туга за старим режимом, коли мали гроші і не мали що купувати, коли всі були одноманітною масою, розповідали політичні анекдоти на кухнях і гордо крокували на парадах з портретами "вождів". Як співають "Гості з майбутнього": "...он чужой, он плохой! Ничего не говори, он - это лучшее, что было со мной".
Таких пересічних сімей, як моя, дуже багато. Як їм, вихідцям з різних куточків Союзу (за останніми даними перепису, серед нас близько 130 народів), підтримувати ідею націоналізму? Це значило б зрадити свій народ. Але й українці за походженням не в захваті від цієї концепції. Чому? Чи є це "спадщиною режиму", принципом інтернаціоналізму, який стільки років їм втовкмачували, чи віслюковою впертістю: не хочу, і все? Можливо. Але, я думаю, причина в іншому. Любити українську націю - значить любити Україну. А як звичайний громадянин може почувати вдячність до держави, яка не турбується про нього?
На уроках історії ми вчимо: спочатку з'являються економічні вимоги; коли вони не виконуються, виникають політичні. Якщо вчасно задовольнити перші, то не буде і других. Якщо підвищити рівень життя населення, якщо люди справді відчують позитивні зміни, мабуть, тоді побачимо таку картину: який-небудь батько сімейства, зумівши забезпечити необхідним родину, почухає потилицю і скаже: "А непогана у нас країна! Треба все ж таки вчити мову, без неї - нікуди".
Я порівнюю радянське і пострадянське покоління, тобто їх і нас, і бачу: вони страждають набагато більше, бо звикли до визначених стереотипів, які тепер не діють. Ми вміємо краще пристосовуватись. Ми більш самостійні та навіть іноді більш дорослі, тому що ростемо в жорстких умовах. І у нас є величезна перевага: за нами - майбутнє держави!

м. Саки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 28.02.2003 > Тема "Урок української"