Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 22.08.2008
ЗУСТР╤Ч У НЕВОЛ╤

ПЕРЕЖИТЕ...
Прошу опубл╕кувати у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» м╕й спомин про зустр╕ч у мордовському табор╕ колишнього директора Льв╕всько╖ консерватор╕╖, в╕домого композитора Василя Барв╕нського з дружиною - Натал╕╓ю Барв╕нською, донькою Катерини та ╤вана Пулю╖в (видатного вченого-ф╕зика, фактичного в╕дкривача Х-промен╕в). Посилаю також статтю «Б╕ль матер╕» - про геро╖в-во╖н╕в УПА, як╕ в╕ддали сво╓ життя за волю Укра╖ни. Може, ╕ вона зац╕кавить ваших читач╕в.
З повагою - Анна ╫ошко-К╕т.
м. Ходор╕в, 14.07.2008 р.

ЗУСТР╤Ч У НЕВОЛ╤
╤шов 1955-й р╕к... Мордов╕я, станц╕я Потьма, селище Явас, «почтовый ящик» (скринька) №385/14...
Багато нас, ж╕нок, було у тому страшному мордовському табор╕. Були ж╕нки-╕нвал╕ди за хворобами чи за в╕ком, були д╕вчата ╕ молод╕ ж╕нки, яких ╕нвал╕дами зробило сл╕дство...
Ус╕ ми жили одним життям «строгого режиму», де ударом у п╕дв╕шену б╕ля комендатури шину наглядач п╕д╕ймав нас на «пав╓рку» чи то «прав╓рку», до прац╕ або в ╖дальню... Ми були одягнен╕ в однаков╕ чорн╕ бавовнян╕ суконки, з великими, виб╕леними хлорним розчином, номерами на плечах, бушлати-куфайки з такими самими б╕лими, номерами чорн╕ панчохи та величезн╕, 42-го розм╕ру, кирзов╕ черевики.
╥ли ми вс╕ з одного казана. ╥жа п╕сна, скупа, одноман╕тна: ячм╕нна або в╕всяна каша та «щ╕» (юшка). Два рази на р╕к, ╕ на «праздники октября и мая», отримували «катл╓тку».
Там було к╕лька барак╕в, у кожному - по 300 ос╕б. У кожному бараку було к╕лька секц╕й, там проживали по 80 - 90 чолов╕к (загалом, у табор╕ було близько тисяч╕ людей). Спали ми на дерев’яних поверхових нарах, верхн╕ нари були суц╕льн╕, збит╕ дошками. Спали ми впритул, бо нас було багато, а м╕сця мало.
Листи було дозволено писати два рази на р╕к.
Молодш╕ в супровод╕ солдат╕в ╕ пс╕в ходили на працю до швейно╖ фабрики, де шили в╕йськовий ватяний одяг. ╤нш╕ обслуговували «зону», а т╕ стареньк╕, яким ╕ ходити було тяжко, сид╕ли, шептали молитви, щось розпов╕дали, чекали на смерть...
На вигляд ми вс╕ були однаков╕, але насправд╕ - дуже р╕зн╕. Були ж╕нки р╕зних нац╕ональностей: латв╕йки, литовки, естонки, н╕мкен╕, рос╕янки, кореянки, ╓врейки, а найб╕льше було нас, укра╖нок. Ус╕х нас ╓днала одна кривда - вс╕ ми були пол╕тв’язнями, як╕ думали ╕ в╕рили у Правду.
Близьким людям, у тому числ╕ сестрам, не дозволялося бути в одному табор╕. Коли часом таке траплялося, то ╖х негайно розлучали ╕ розвозили по р╕зних таборах, бо треба було начальству сильн╕ше гнобити людей - до б╕ди ╕ приниження додати ще й тугу. Гуртувалися ми за нац╕ями, хоч працювали у р╕зних бригадах.
Разом ╕з високо╕нтел╕гентними, були прост╕ с╕льськ╕ д╕вчата, як╕ в╕ддали сво╓ здоров’я ╕ молод╕сть у жертву за Правду.
У нашому бараку жила старенька пан╕ Натал╕я Барв╕нська, дружина композитора Василя Барв╕нського. Вона була маленька, згорблена, сива. Попався ╖й великий вибляклий жовтий бушлат «третього строку» (себто, той бушлат уже носили дво╓ «попередник╕в»). Про це св╕дчили два перекреслен╕ номери, над якими ледве ум╕щувався трет╕й, що зам╕няв ╖й ╕м’я в ГУЛАГ╕вському ре╓стр╕ жертв. Але ╕ тюремн╕й одеж╕ вона вм╕ла надати яко╖сь елегантност╕, нав╕ть шарму, зав’язуючи на ши╖ з╕м’ятий ясний шалик кокардою.
Страшенно безпом╕чною була ця ж╕нка з ╕нтел╕гентним обличчям, у минулому-блискуча п╕ан╕стка, як╕й колись аплодували В╕день ╕ Льв╕в. В ╖╖ очах жевр╕ло розум╕ння чогось вищого, прекрасного ╕ в той же час в╕дбивалась траг╕чна печать невол╕.
П╕сля смерт╕ Стал╕на ╕ усунення в╕д влади Бер╕╖ стало трохи легше. Можна було част╕ше писати листи до р╕дних, хоча вс╕ листи ╕ надал╕ проходили цензуру.
Ми в╕рили, що з╕ зм╕нами у влад╕ настануть зм╕ни ╕ у нас. У б╕льшост╕ засв╕тилася з╕рка над╕╖...
Нарешт╕ новина! Пан╕ Барв╕нськ╕й дозволили побачення з чолов╕ком, який також карався в мордовських таборах, на таб╕рному пункт╕ 385/11.
Ми якось дов╕далися, коли його привезуть до нашо╖ зони. К╕лька д╕вчат, як╕ в той час не були на робот╕, нарвали кв╕т╕в ╕ ми вс╕, ведучи п╕д руку шановану нами пан╕ Барв╕нську, вийшли йому назустр╕ч.
В╕дчинилися ворота. Конво╖ри ╕ чергов╕ впустили чолов╕ка. В╕н був старенький, худенький, губився у величезному чорному бушлат╕. Тяжко пересував ногами... Але його обличчя св╕тилося теплом ╕ н╕жн╕стю.
Додавши крок╕в, п╕д╕йшов до дружини, ╕ з галантн╕стю великосв╕тсько╖ людини поц╕лував ╖╖ в одну ╕ другу руку, обняв н╕жно тонкою рукою, ╕ довго гладив ╖╖ по голов╕, витирав сво╖ та ╖╖ сльози, що котилися в обох з очей...
Д╕вчата розгубилися. Наймолодша з нас - Ольга (╖╖ заарештували, коли ╖й було 16 рок╕в, ╕ засудили на 25 рок╕в) в╕д зворушення не змогла сказати приготованих сл╕в в╕тання, затремт╕ли ╖╖ губи, беззвучно ворушились уста, подала кв╕ти ╕ по-дитячому розплакалася.
Композитор тонкою рукою, довгими пальцями торкнувся Ольжино╖ руки ╕ погладив ╖╖. Його оч╕ випром╕нювали добро ╕ водночас вдивлялися в наш╕ обличчя, н╕би ловлячи звуки збол╕лих сердець.
Тут же загорланили наглядач╕, що виб╕гли з «вахти»: «Быстро разойтись по баракам!»
Ми, як чорн╕ т╕н╕, в╕дходили ╕ плакали, дивилися всл╕д стареньким. Вони йшли пов╕льно, тягнучи на ногах, немов кайдани, тяжк╕ кирзов╕ черевики. Чергова наглядачка повела ╖х до ╖дальн╕. Там стояло старе п╕ан╕но. ╤ тут, через довг╕ л╕та розлуки, вони заговорили ╕з собою зрозум╕лою ╖м мовою музики. То грав композитор сумн╕, тужлив╕ мелод╕╖, то грала його дружина, в╕дпов╕даючи звуками збол╕ло╖, змучено╖ душ╕. То були звуки над╕╖, якогось душевного збудження ╕ водночас туги. ╤ грали вони ц╕лий день, доки було дозволено побачення.
А ми ходили поп╕д в╕кнами «столово╖» ╕ ловили звуки, вслухалися в мелод╕ю, що ув╕брала драму цих двох видатних ╕ прекрасних людей.
Тод╕ я зрозум╕ла велич музики. Я була певна, що колись наш╕ нащадки почують тв╕р великого укра╖нського композитора Василя Барв╕нського, в якому буде в╕дтворено тремт╕ння сердець при його зустр╕ч╕ з дружиною в невол╕, у мордовському табор╕.
Ц╕каво, чи покладено на ноти той експромт-концерт, що прозвучав у таб╕рн╕й «столов╕й» при ╖хн╕й зустр╕ч╕? Не знаю, але в мо╓му серц╕ цей концерт залишився назавжди.
м. Ходор╕в, 1990 р.

Б╤ЛЬ МАТЕР╤
Було це навесн╕ 1947 року, 21 кв╕тня, у нед╕лю. Село спить - т╕льки Ганна П╕дг╕рна не спить, пережива╓: вона оч╕ку╓ - може ц╕╓╖ ноч╕ прийде ╖╖ син...
Легенький стук у в╕кно. Прийшов! В╕дчинила двер╕ - ув╕йшли тро╓ хлопц╕в-бандер╕вц╕в, ╖╖ син - Михайло, а з ним Богдан С╕рачинський ╕ Степан Стиран╕вський.
Рад╕сно забилося материнське серце, але хлопц╕ посп╕шають, тому скоро налива╓ ╖м у горнятка молоко, на щастя - каже - маю печен╕ пироги.
Хлопц╕ в╕дходять та син Михайло верта╓ться, об╕йма╓ маму, ц╕лу╓ ╕ шепче «Не плачте, мамо, не плачте - нав╕ть, якщо з╕ мною щось станеться!»
Стукнули двер╕, матер╕ здалося, що стеля впала ╖й на голову. Страшним передчуттям занило серце. Вона ходила по хат╕, молилася, не спала...
Тро╓ друз╕в ╕шли по земл╕ сво╖х предк╕в. Вони, в╕рн╕ сво╖й ╕де╖, не хот╕ли бути рабами, не хот╕ли терп╕ти мук у Сиб╕ру чи в тюрм╕. Вони п╕шли в УПА - боронити свою землю, св╕й народ.
Та час був безжал╕сним до них. В╕йська НКВС - облавник╕в усе б╕льше, партизан╕в усе менше. У страшних умовах кри╖вки, майже без пов╕тря ╕ води, вони пережили зиму. Надвор╕ - весна, сонце, зелена трава, рад╕сть, - т╕льки не для них. Здатися ворогам, йти на муки - н╕! - Краще смерть...
Партизани йшли в╕д Демидова до Жирова. Св╕тало, «усм╕хався» день... Та ворог чекав на них. Тро╓ друз╕в б╕гли, уже близько л╕с, а в╕н, як батько, зашум╕в, наче простягав сво╖ руки:
«Скорше, скорше, ще к╕лька крок╕в, я вас сховаю, я збережу!» Та ворожа куля була бистр╕ша - наздогнала ╖х - ╕ впали три, як молод╕ дубки...
Уранц╕ мат╕р П╕дг╕рну женуть до Ходорова: «Узнавай - это твой бандит?!».
Дивиться Ганна на ту наймил╕шу голову сина, на т╕ люб╕ чорн╕ кучер╕ в кров╕, «лице в болот╕», викривлене в╕д болю, п╕д ним калюжа кров╕, з кишен╕ вигляда╓ кусок недо╖деного пирога...
Вона хот╕ла впасти на те мертве т╕ло, та затиснула в соб╕ б╕ль ╕ думала: «Ой, сину, сину, за яку провину?.. - за те, що ти так любив Укра╖ну!»
Не можна ╖й плакати, бо в чолов╕ка ╓ донька, а в не╖ - шестеро д╕тей. Тод╕ вороги знищать ц╕лу родину.
Мати ледь вистогнала: «Це не м╕й син!».
Йшла вона через м╕сто, як кам’яна статуя... Коли минула цукровню ╕ зайшла в л╕с, на стежку, що вела до села, т╕льки тод╕ завила, як вовчиця: «Забили, забили, нема мого сина!..» ╤ п╕шов по л╕с╕ в╕дгук – «Нема, нема, нема!».
Притулила голову до дуба ╕ плакала-кричала: нав╕ть зв╕р╕, ╕ т╕ не так╕ зл╕, як т╕ нелюди-б╕льшовики!
...Через два роки вдалося матер╕ взяти жменьку земл╕ б╕ля будинку НКВС, з м╕сця, де лежало т╕ло ╖╖ сина. Ту землю в╕днесла ╕ поховала коло церкви в Молотов╕. Туди ходила молитися ╕ плакати.
Часто ходила до Ходорова, йшла коло т╕╓╖ страшно╖ кат╕вн╕ ╕ здавалося ╖й, що там багато хлопц╕в сидять ╕ чекають...
Минули роки, мати П╕дг╕рна в╕д╕йшла у в╕чн╕сть - там душ╕ матер╕ ╕ сина по╓дналися.
Уже за Самост╕йно╖ Укра╖ни районн╕ кер╕вники дозволили перепоховати жертв б╕льшовицького терору.
Ми почули голоси з-п╕д земл╕... Ми пов’язан╕ з тими, що в╕д╕йшли, невидимими нитками, йдемо шука╓мо ╖х - ╕ чу╓мо ╖хн╕ голоси: «Ми лягли у землю в таку прекрасну, весняну, пору життя! Знищили нас б╕льшовики за те, що ми хот╕ли вол╕ для Укра╖ни, для вас... Збуд╕ться! Вас ошукали, б╕льшовицька парт╕я об╕крала, вас отру╖ли, приспали - збуд╕ться! Скиньте страх, не будьте рабами, ╓днайтеся, бо в ╓дност╕ - сила народу!»
Нехай буде в╕чною пам’ять про тих святих мученик╕в-геро╖в, як╕ боролися за волю ╕ славу Укра╖ни!
м. Ходор╕в, 1991 р╕к.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6246

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков