Сьогодн╕ знову не спиться, ╕ напруга т╕льки зроста╓. Тому що напередодн╕ Дня Незалежност╕ був у мене день спогад╕в ╕ зустр╕чей. Бо я знаю правду ╕ маю поки що можлив╕сть задокументувати ╖╖, а якщо не я, то хто ж? Я починаю сво╖ спомини, як завжди, з колишнього директора с╕мферопольсько╖ школи № 21 Лариси Михайл╕вни Барзут. Тод╕ вона була ╓диною, хто насм╕лився в╕дкрити в Криму двомовну школу-л╕цей. ╤ коли в перш╕ дн╕ 1993 року я прийшла до «Кримсько╖ св╕тлиц╕», Лариса Михайл╕вна вже була знаною укра╖нською актив╕сткою. Чи не на ус╕х заходах вона сид╕ла в презид╕╖, а якщо ╕ н╕, то допомагала готувати промови. Коли «Св╕тлиц╕» потр╕бен був коментар патр╕отки-осв╕тянки, я, не замислюючись, посп╕шала в 21-шу школу, ╕ там завжди знаходила те, що шукала. П╕вроку провела Лариса Михайл╕вна у Львов╕ та Ки╓в╕ – «пробивала» укра╖нську г╕мназ╕ю, готувала документи, пот╕м п╕вроку тяжко хвор╕ла на бронх╕т... Та чи пам’ята╓ хтось про це тепер? А Лариса Барзут, як ╕ ран╕ше, у сво╖й 21-й школ╕ – невичерпний генератор ╕дей. Але якось п╕д ос╕нь, коли школа вже була в╕дремонтована, як ╕грашка, на що директор примудрялася збирати з батьк╕в всього по 2 грн., тут з’явився депутат райради. В╕н починав не здалеку: запитав, ск╕льки Ларис╕ Михайл╕вн╕ рок╕в, ╕ заявив, що на ╖╖ м╕сце ╓ кандидатура – подруга його дружини, яка засид╕лась в учительках. Незадовго до цього Лариса Михайл╕вна поховала ╓диного сина, що загинув траг╕чно, пот╕м – матусю. Вона була виснаженою, не мала п╕дтримки, до того ж розум╕ла, що формально депутат ма╓ рац╕ю, хоча й не була «глибокою» пенс╕онеркою ╕ нав╕ть н╕коли не в╕дчувала свого в╕ку. Ця школа була для не╖ вс╕м, що лишилося у св╕т╕, ╕ коли ╖╖ поквапливо провели на пенс╕ю, Лариса Барзут ще довго не усв╕домлювала, що ж таке сталося. Мен╕ ц╕каво, хто з наших чиновник╕в в╕д осв╕ти чи «укра╖нських» функц╕онер╕в, що пускали ╖╖ поперед «паровоза», завдяки ╖╖ розуму, тактовност╕ ╕ патр╕отизму, прив╕тав ╖╖ з Днем Незалежност╕? Чи ви вже не зна╓те тако╖, а може, н╕коли й не знали? На ранок зателефонувала директор Кримсько╖ республ╕кансько╖ дитячо╖ б╕бл╕отеки ╕м. В. Орлова Св╕тлана Дмитр╕вна Н╓л╓пова. 22 серпня «Кримська св╕тлиця» прив╕тала ╖╖ з юв╕ле╓м. Текст, запропонований б╕бл╕отекою, довелося скорочувати, хоча це було надто важко – усе важливе, усе сутт╓ве. Знаю Св╕тлану Дмитр╕вну б╕льше 10 рок╕в, знаю як полум’яного борця за дитяч╕ ╕нтереси. Р╕к-два тому вона активно з’являлася на телеекранах: в╕дремонтуйте д╕тям б╕бл╕отечне прим╕щення (яке цього року «в╕дсвяткувало», до реч╕, сво╓ стор╕ччя)! Усуньте авар╕йну ситуац╕ю! Прибер╕ть незаконн╕ рейдерськ╕ прибудови, несум╕сн╕ з моральним вихованням дитини! Як зараз, пам’ятаю, сп╕лкувалася з м╕н╕стром культури ╕ туризму АРК А. Литвиненком (це вже п╕сля звернення до нього ки╖вського кер╕вника ╕ рекомендац╕й зв╕дти). М╕н╕стр попросив один тиждень, аби пот╕м детально в╕дзв╕тувати про сво╖ подальш╕ плани щодо ремонту б╕бл╕отеки. Через тиждень в╕н уже працював зовс╕м на ╕нш╕й престижн╕й робот╕, а з його наступником за п╕вроку поговорити так ╕ не вдалося. Хоча, був пер╕од, турбувала м╕н╕стра майже щоденно. То чому ж мен╕ зателефонувала Св╕тлана Дмитр╕вна тепер? Коли вона одержала газету з побажаннями «щастя ╕ нових перемог», то вже до КРДБ не мала жодного в╕дношення. Наступного дня п╕сля 55-р╕ччя вона подала заяву про зв╕льнення, яку було оперативно п╕дписано. - Я сказала сво╖м д╕вчатам, що вже не можу. Адже ╓ наказ санеп╕демстанц╕╖ про закриття б╕бл╕отеки з 1 вересня. У мене почало бол╕ти серце… - То х╕ба вперше? ╤ що, ви тепер будете сид╕ти вдома ╕ варити кашу? – не витримала я. Бо хот╕ла, щоб Св╕тлана Дмитр╕вна в╕дкрила у соб╕ друге, трет╓, десяте дихання. Я кричала усл╕д потягу, який вже в╕ддалявся в╕д платформи. - Краще я р╕затиму салати… - Не буде на що… Остання фраза стосувалася вже не ╖╖, а мо╓╖ ранково╖ зустр╕ч╕. Чомусь бува╓ так, що спостер╕га╓ш не раз одне ╕ те ж явище, ╕ лише пот╕м раптом сльози перекреслюють оцю картину вдаваного благополуччя ╕ вдавано╖ справедливост╕. Про цього чолов╕ка, уся с╕м’я якого належала до УПА, ми писали неодноразово. У С╕мферопол╕, зда╓ться, ╕ншо╖ тако╖ родини тод╕ не було. Пам’ятаю брат╕в на початку Незалежност╕ – вони тод╕ ╕ д╕йсно в╕рили, що вибороли ту саму державу, шлях до яко╖ рясно политий кров’ю ╖хн╕х побратим╕в, на свята вони вдягали вишиванки, а на обличчях сяяли горд╕сть ╕ рад╕сть, як╕ важко було приховати. Минув час, з брат╕в залишився лише один, а ще ран╕ше поховав в╕н свою дружину, теж товаришку по боротьб╕. Уже не перший р╕к цей чолов╕к, якому вже далеко за в╕с╕мдесят, ходить з клунками в╕д см╕тника до см╕тника, хоча вс╕ вони далеко, бо сам живе в приватному сектор╕. Подовгу ретельно перерива╓ глибок╕ контейнери. Ми з ним робимо вигляд, що не вп╕зна╓мо одне одного. Йому – соромно, а мен╕ – г╕рко, бо, можливо, ╕ саму незабаром оч╕ку╓ така доля. Та ось напередодн╕ Дня Незалежност╕ ми зустр╕лися впритул. - Ти зна╓ш, у мене зовс╕м мала пенс╕я, нема╓ ╕ 700 грн. Це попри с╕мдесят рок╕в трудового стажу, з якого – 10 рок╕в каторги. Я багато раз╕в звертався в Пенс╕йний фонд – кажуть, ст╕льки нараховано, - заговорив в╕н першим. – А мен╕ ж треба собачку погодувати та й к╕лька курочок. ╤ п╕шов м╕й сп╕врозмовник, незламний борець за в╕льну Укра╖ну, тримаючи через плече коромислом два лантухи, а ще один – у руц╕. А я прим╕ряла все це до себе – не потягну. Колись ми подовгу розмовляли з ц╕╓ю людиною, спор╕днен╕ святом 24 серпня. А ось тепер, зазирнувши в його пригасл╕, н╕бито попелом посипан╕ оч╕, ╕ прив╕тати не насм╕лилася. А увечер╕ журнал╕сти «╤нтера» перераховували страви, як╕ куштувала наша державна знать з приводу великого свята. ╤ подумалося: чи под╕ляться з геро╓м УПА його курочки та собачка? Ось тоб╕ й безсоння… Тамара СОЛОВЕЙ.