Версiя для друку Обговорити в форумi

невигадана історія

Віка нетерпляче розгойдувала фотоапаратом:
- То доклацаємо плівку чи ні?
- А пройдімо ген до тієї вулички. Там я надибав одну хатку, - манив за собою Владик. - Ще шевченківська, під соломою, з віконницями. Одна така на все село. Натуральні фольклор і етнографія...
Група студенток, учасниць фольклорно-етнографічної експедиції, уже було рушила за своїм єдиним одногрупником-хлопцем, коли це Таня в подвір’ї навпроти вгледіла голову села - молодого симпатичного чолов’ягу.
- Василю... (Як там його?)... е-е... Вікторовичу! - гукнула дівчина. - Сфотографуйтеся з нами на згадку!.. - І тихенько до дівчат: - Нехай буде! Як-не-як, етнографія, ще й у супроводі місцевого начальства.
- Зараз, переодягнусь! - навіть не подумавши однікуватись, голова щез у хаті.
- Ой, дівчата! - пирснула Оленка. - Уявляєте: парадний костюм, краватка...
- Ага, оце подія для села! - додала Оксана.
Усі захихотіли. Хоч самі теж були сільськими, але рік навчання у місті вже додав їм міського гонору.
У голови, який вийшов з хати в новій тенісці й джинсах, був свій інтерес до заїжджих студентів. Йому лестило, що вони приїхали в його рідне, хоч і глухе село. Село, яке він самовіддано любив і яке, всупереч материним умовлянням, покидати не збирався.
Після врочистого фотографування на тлі солом’яної стріхи Василь Вікторович порадив пошукати краєвидів і над ставком:
- Прийдіть завтра зранку, коли сонце сходить. Краса!
- Завтра пізно. Віка з фотоапаратом уже їде, - пояснила Таня.
- То ходімо знімати захід? - всміхнувся голова.
Галаслива юрба рушила в береги. Коли зафіксувались на містку, попозували по коліна у воді біля верболозу, знялися в човні й разом з чередою, що прийшла на водопій, у голови, заохоченого дівчачим ентузіазмом, народилася нова ідея:
- А на копичці сіна? - вказав на спокусливий охайний лужок обіч городу.
Дівчата миттю подерлися на копичку. Тільки-но почали вмощуватись, як на обрії з’явилася баба Терениха.
«О Господи! Це ж її копичка!» - запізніло майнуло у Василевій голові.
Терениха все насувалася, мов хмара на сонце. Дівчата ж, нічого не підозрюючи, приміряли невимушені пози й розвішували на собі сіно.
- Я ж казав: біля копички, а не зверху! - не своїм голосом (щоб Терениха чула!) заволав невдаха-режисер, а до студентів прошипів налякано:
- Злазьте мерщій, бо ця баба - скажена!
- Бігом знімай! - заверещали ті до Віки й налаштувались тікати, а вона поспіхом клацнула затвором.
Стара ще й не дійшла до грядок, як екзотична процесія, так-сяк причесавши розкошлану копичку, на чолі з головою сховалась у вербах. Спочатку - повагом, ніби нічого не сталося, тоді - підбігцем, а далі й зовсім прудко подалась аж за місток.
- Вибачте, що так по-дурному склалося, - виправдовувався Василь Вікторович.
- Нічого, - заспокоювали дівчата. - Головне, що все обійшлося.
Якби ж то! З’ясувалося, у лозах, як на те, сиділи з вудками Теренишині онуки. Усієї події вони за рибою не примітили, зате характеристику їхньої невгамовної бабусі почули добре.
Наступного ранку все село побачило, як баба Терениха йде сваритися до тітки Галини, Василевої матері. Усі також знали, що річ не тільки в розпірханій копичці, скільки, як модно тепер говорити, у тяжкому моральному збиткові, що його завдала влада старій жінці.
- Не подивлюся, що твій син - голова! - репетувала баба, наближаючись до подвір’я з крислатим горіхом посередині. - Думав, стара, не почую, то й гобізвав бабу скаженою. Я то й не почула! Але ж гонуки!..
Після аналізу неправильних методів виховання у Василевій родині Терениха посунула розбиратися з безпосередніми винуватцями «злочину». Першою їй трапилася Дарина Іванівна, керівник експедиції.
- Молода ти ще людських дітей учити, - докоряла баба. - Бач, що в її голові - сіно витовкувати!
Студенти кинулися боронити викладачку й нагадали, що фотографуватись на копичці їм нарадив Василь Вікторович. Коли вуличні дітлахи, яким теж дісталося («Чого б ото дурно витрішки продавати?»), привели таки голову, той тільки розвів руками:
- Знаєте, що я скажу? Ви, Теренихо Семенівно, таки справді скажені! Фото вашої копички як взірець в у-ні-вер-си-те-ті почеплять, на видному місці, ще й підпишуть чия, а ви таку бучу вчинили...
Натовп завмер. Не інакше, як Терениха зараз прокляне до тринадцятого коліна сільське начальство, а воно, начальство, себто Василь Вікторович, увечері не видасть ключів од сільського клубу: прощай, дискотеко, і для студентів, і для Теренишиних онуків...
Але чи то баба гідно оцінила вагу почутого, чи то щось збило стару з пантелику, а її войовничість наче вітром здуло.
- Тьху! І чого це я, дурна, серед празника розходилася? Люди добрі, сьогодні ж Купайло! - Терениха кинула сіном собі під ноги.
- То, може б, ми від вас, бабусю, яку-небудь купальську пісню записали? - улесливо зазирнула в бабині очі Оленка.
- А ви що досі робили? - здивувався голова. - Та цю бабу з тої хвилини, як рота розкрила, мали б записувати!
- Те-те-те, підкусюй, Василю, підкусюй! Терениха, шоб ти знав, може, й скажена, але ж серце не казьонне в неї. -
І до Владика: - Ти, шустріший, неси, як його, той матафон, бо без записі не буду співати...
Незабаром студенти не лише записували, але й дружно підтягували за голосистою бабою:
Ой хлопці, хлопці,
Подушили яйця
в коробці.
Щоб вам ті яйця
пропали,
Як ви нам Купайло
поваляли!
- А ти чого сидиш, як миш під віником? - Терениха до Дарини Іванівни.
- Загордилась, чи що? Ану ше раз усі, тілько не культурничайте, тягніт! По-настоящему, по-народному:
Наше Купайло з верби, з верби, а ти, Іване... Василю, прийди, прийди!
Поцілувати моє личко...
- Під Теренишину копичку! - несподівано й голосно вставила Дарина Іванівна.
- Оце діло, оце по-нашому! - тішилась Терениха. - Ану, ше раз!..
Про скандальне фотографування вже ніхто й не згадував. Зрештою, фото все одно не вдалося: у метушні Віка забула зняти затулку з фотоапарата.

м. Умань Черкаської області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема "Душі криниця"