Версiя для друку Обговорити в форумi

Мабуть, годі знайти заяложенішого, затертішого заголовка, ніж цей. І водночас - актуальнішого. Це запитання знову й знову ставлять собі окремі громадяни, угруповання, ціле суспільство. Приходять у світ нові люди, бачать довкола себе невлаштованість, несправедливість і мимоволі воно зринає.
Сьогодні чимало суспільних груп, партій дискутують про подальший вибір шляху розвитку, переглядають, обмислюють перейдені й проходжувані шляхи (в основному два), й шукають «третій шлях». Деякі вертаються до оновленого, або й старого «червоного проекту»: колективна праця, планове господарство, закрити всі дороги на Захід, відкинути моральні імперативи й навіть заборонити вивчати іноземні мови. Ці ідеї нині набувають особливого поширення в Росії, у чий бік зиркає чимало й наших співвітчизників, надто з вищих ешелонів. Знайшли вони свій відгомін і в новій державницькій політиці Росії, знову ж таки зі «своїм особливим шляхом», «особливою російською душею», нехтуванням людської особистості, її щастя в ім’я великої цілі – Великої Росії. Там ніяк не можуть заспокоїтись з відпаданням колишніх республік, мріють про повернення до «спільної кошари» неслухів, нагнітають погрозами, залякують. Навіть на сторінках толерантної, поміркованої «Литературной газеты». Пишуть, що в Україні забороняють російську мову, пригнічують, пригноблюють «руських», що «русское» є корінним населенням України, а «украинцы - кто они такие, откуда они взялись», «мы были здесь вечно». І тоді вже й Велике князівство Руське за Івана Виговського стає ще одним переконливим доказом «русскости»! Забувають навіть, що саме ці «русские» відчайдушно воювали проти московитів і побили їх під Конотопом.
Але це вже їхні - імперські, шовіністичні - проблеми. Автори цих статей небезпечно сікаються до російського уряду, вимагаючи «захисту» «руських», намагаючись скерувати його проти України та уряду, посварити з євреями, яких українці буцімто розстрілювали у Бабиному Яру, і вже на таке виходить, що й заклик «бей жидов - спасай Россию» - український і, мабуть, лінію осілості для євреїв до революції встановлювали саме ми - українці.
На адресу українців вишукуються найбрутальніші епітети, щоправда, тут іноді додають свого глека на гнилу капусту й «свої». Згадується мені стаття Турчинова «Аутодафе» у «Вечірніх вістях» за 2003 р., де автор шельмує і паплюжить українців як тільки може. Так, різкі інвективи на рахунок своїх земляків кидав і Шевченко, але це бувало у хвилини розпуки, крайнього розпачу, від невгасимої любові до свого народу, намагання розбудити його, а Турчинов - потішався, зверхньо гигикаючи навіть над найбільшою трагедією українців, геноцидом 1933 року, кпинячи, що вони «подыхали по-скотски тупо», безмовно, що є неправдою. Та й чи автор не знає, в які умови був поставлений мій народ? А чи не так покірно йшов на страту ближчий йому народ у Бабин Яр і в інші місця?!
Отож більшість люду цивілізованих країн ставлять питання «що робити» інакше: як урятувати світ від війн, а народи - від голоду, який ще панує у багатьох країнах, як урятувати світ від екологічної катастрофи, епідемій тощо. Проте особливо гостро, пекуче, нестерпно постає питання «що робити» все ж таки для нас, українців. Адже й досі не визначено, що ми будуємо, скрізь панує хаос, а прірва між багатими і бідними росте щодалі глибше: та найгірше - Україна так і не стала Україною, а її корінні жителі й досі не наважуються ставати справжніми українцями.
Насамперед, потрібно відверто, чесно уяснити наші провали. У нас немає реалії Української держави і викристалізованої реальної української ідеї. Бо немає єдино злитої української нації, єдиного українського народу. Щоб його сформувати, треба зусилля інтелігенції, політиків, еліти і всіх разом. Копітка, поступальна, невпинна робота, - адже це на всі подальші віки! Потрібно, щоб народ прокинувся, пройнявся ідеєю будівництва своєї міцної Української держави, щоб він консолідувався. Для цього слід об’єднати працю багатьох інституцій. Зокрема, вкрай потрібна загальноукраїнська, дешева, популярна газета, щоб думки й ідеї, висловлені на її сторінках, доходили до всіх українців, щоб там спростовувалися столітні міфи про старшого брата, колиску народів, нашу неспроможність до керівництва, щоб там, нарешті, коротко, доступно було висвітлено основні етапи нашої історії, зокрема героїчні, про які народ і досі не знає. Наприклад, про ту ж Конотопську битву майже ніхто не чув, не читав, а якщо й читав, то в хитро перебріханому вигляді, як ось у «Совершенно секретно» № 007/230. Тобто, треба рішуче переламати інформаційну агресію.
Колись про створення такої газети на сторінках «Літературної України» проникливо писав Павло Скочок, але відгомону та публікація не отримала жодного. А що відомо про Нечая, Богуна, Івана Сірка, Семена Палія, Наливайка, численних борців української революції і УПА, яку безсоромними, брехливими способами чорнить російськомовна преса? Урешті, треба, щоб перестала вести свою руїнницьку провокативну роботу «п’ята колона», та й щоб наші зверхники перестали шельмувати один одного, бодай дотримувалися якоїсь лояльності. Як же інакше подолаємо корупцію, підкуп і хабарництво?! Пересадити половину голів держадміністрацій, прокурорів та суддів? Нереально. Це можна зробити, тільки позбавивши їх живильного середовища, в якому вони розкошують. Але найголовніше - подолати розкол між елітою і народом, корумпованими чиновниками і трудівниками.
Гроші й адміністративний ресурс і далі панують безроздільно. За цей ресурс Янукович трохи не вискочив у Президенти. Ну, як же було не судити його і всіх отих кивалових за злочин проти народу? Як було не підтримати ту високу помаранчеву народну хвилю, яка давала змогу значною мірою навести лад у країні?! Регіональні зверхники вже збиралися втікати... То нехай би втікали, тоді вони й на виборах мали б мізерію. А так... Те, що ми отримали з незалежністю, геть далеке від того, про що мріяли. Як в економічному плані, так і в політичному. А особливо – у національному. Нашу нафту розпродав СРСР, а тепер Росія диктує свої ціни (за енергетику ще може виникнути нова світова війна), господарство впало, село просто догибає, а воно було і є основою нашої нації (йому, як повітря, потрібні кошти, щоб до землі повернулися господарі), екологія підточена, як і віра, ну, отримали трохи більший розголос про себе у світі (часто негативний), змогу говорити правду... Але ж її ніхто не боїться, на неї ніхто не зважає. Та й поширювати її ніяк - наша преса, наша книга зведені ні на що.
То що ж виходить? Повна безвихідь? Ні. Маємо притлумлені запаси енергії нації, духовні сили. Сьогодні ми зрозуміли унікальність своєї нації серед інших. Українці дуже адаптовані, про це свідчить їхнє буття в діаспорах по багатьох країнах, а також те, за яких умов, за яких тисків ми все-таки вижили, втрималися бодай на цьому рубежі. За всіх лих і навіть поразок за нас говорить наша історія, яку несемо в собі, козацька звитяга Степу і Запорозької Січі, подвиги УПА. Запорукою є й ще не втрачене до кінця трудолюбство українського народу. Маємо свою державу, суверенну, здатну на самостійне існування. Маємо ще незатерті традиції народної моралі, до яких потрібно вертатися. То що ж нам, урешті, робити, щоб піднятися на повен зріст? Ось із цим я й звертаюся до кращих, а вони ще є, українських умів.
У нас ніхто ніколи не займався по-справжньому розглядом соціальної структури населення, історичних форм правління і самоуправління, державницьких проектів, свободи, як особистої громадської відповідальності. Елітна думка нині спрямована лиш на те, як захопити, як привласнити, як примусити коритися.
Ті уми мають проаналізувати, з чого, як і куди розвивалася українська політика й економіка за роки незалежності, куди ми прийшли, що треба робити, щоб стати на праведний шлях. Отож, сядьте за стіл молоді, енергійні, роз’їжджені по європах, замість того, щоб шкилювати з усього віджилого й із самих себе. І ви, вчені, дипломовані мужі, і ви, підприємці, хто має чесне серце і світлий розум, - підкажіть народові, поведіть його. До цього закликають нас із кожної сторінки «Літературної України» зболені рядки Д. Павличка,    Б. Олійника, інших поетів-патріотів, М. Іллєнка, С. Плачинди й багатьох-багатьох читачів.
Насамперед нам зрозуміло те, що потрібно все докорінно міняти. Усю верховну владу, всі три гілки. Справа не в тому, що всі вони такі нікудишні, а в тому, що їм ніхто в країні вже не вірить. Урешті, потрібно, щоб Верховна Рада стала патріотичною, українською.
Яким чином зробити цю заміну? У суспільстві лунають голоси, що «пора братися за вила». Й до цього може дійти. Але розумні люди кажуть, що це не вихід, що всі революції йдуть в один кінець - туди, з чого починалися. І це справедливо. Хоча можна зрозуміти знедолений люд, в якого не вистачає більше терпцю. Але краще випередити гнівний народ, повести його бодай шляхом нового Майдану. Я вірю в новий Майдан. І в достойного його вождя... І явиться новий Хмельницький (але далекоглядніший), новий Дорошенко (удачливіший), Іван Сірко (мудріший), Іван Мазепа (молодший). Являться нові наші герої, здатні повести за собою країну.
Шлях еволюційний вже був заманячив перед нами на Помаранчевому майдані, яким захоплювався увесь світ. І мав колись силу Рух, який може бути прообразом нового зрушення. Отже, розумні уми повинні міркувати про якусь тимчасову інституцію, яка б привела народ до визначення (щось схоже на Установчі збори в Росії, які не відбулися) і знайти нових людей - з чистою душею і чистими помислами, ніким не заангажованих, окрім України, яка мусить стати їхнім Сонцем, їхньою Правдою, їхнім Законом. Тут потрібно думати й думати людям мудрішим, з якого боку підійти. У світі були й народні трибуни, які пильнували закон, і комітети порятунку, і тимчасові уряди...
Чи це буде новий, глибоко продуманий український національний Майдан, чи взагалі щось зовсім нове. Але мусить щось бути. Так далі жити не можна.
Я розумію, що все, що оце написав, вельми наївно. Але в мені горить віра, я хочу, щоб вона спалахнула й у молодих, високих серцях, - нехай би подумали, поміркували. Є ж у нас і Конгрес української інтелігенції, є розумна студентська молодь. З чогось потрібно починати. Може, хтось таки знає. З чого конкретно? Колись древні греки казали: якщо вибори в руках народу, то і влада в руках народу. Вибори мусять бути в руках народу. Через Майдан, через Рух, через народний форум.
То хто ж, урешті, вдарить у вічовий дзвін?!
...Триповерхова вілла під червоним дахом. Широкі веранди на горішніх поверхах. Зелений, рівно стрижений газон, лілейники, альпійські гірки, химерно підстрижені кущі, бегонії, троянди рідкісних сортів, глорії, беніки, - струмок з мармурового басейну, дорога фабрична гойдалка, крісла, шашлична-бунгало в кінці саду. По саду бігають за шотландським сетером діти, заливаються сміхом. На веранді сидять за вечірнім чаєм з млинцями з червоною рибою, всілякими пундиками, шампанським (за десять тисяч доларів пляшка) господарі, дивляться вдалечінь на зарічний Дніпровський простір, на голубе небо, синю стрічку лісу. В одному місці та стрічка зубчата, там - село.
Крайня від річки хата - через річку навпроти вілли. Вона стара, похилена, причілок підпертий вербовою колодою, солом’яний дах подекуди позападав, дві нижні шибки покутнього вікна вибиті, за-ткнуті якимсь шматтям, з колись великого городу лишився клаптик, з грядками цибулі, огірків, картоплі. Картопля саме цвіте, в неї опадає цвітом стара кривобока яблуня. І ще дві яблуні та три замшілі сливи лишилися від старого саду. На напівтрухлому ґанку сидить ще не стара, але геть змарніла жінка у латаній кофтині, а біля неї хлопчик чотирьох років, який смокче житнього сухаря.
Господаря немає, він десь на заробітках у Сибіру. Свою землю, свій город не обробляє. Жінка печально дивиться на червоні дахи через річку. Про що вона думає? Про те, що чекає в майбутньому на її синка? Чи про те, як подолати відстань між обома берегами Дніпра? І то Україна, й то Україна...
То як її подолати?
«Літературна Україна»,
серпень 2008 року.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема "Ми єсть народ?"