Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите...

Кілька вересневих днів мій товариш – президент історичного клубу «Холодний Яр», письменник Роман Коваль відпочивав у Сімеїзі. Я його відвідав і розпитав коротко про його нову книгу.

– Романе Миколайовичу, Ви автор численних книг про визвольну боротьбу українського народу в 20-х роках. Як так сталось, що у Вашому доробку з’явилась книга для дітей?
– Загалом плани на цей рік були зовсім інші. Але так сталося, що напередодні 2008 року мені надійшов електронний лист від читача «Незборимої нації». Це був Антон Коломієць. Він через газету передплатив мої книжки. Прочитав частину з них і вони йому сподобались. І це у нього виникла думка, щоб я написав книжку про отамана Зеленого для дітей.
Його бізнес пов’язаний з Обухівщиною, він має офіс в Українці, це сусіднє містечко біля Трипілля, де народився Зелений. Свого сина він виховує у традиціях українського радикального націоналізму. І він написав, що не має відповідної дитячої літератури, на якій хотів би виховувати свого сина.
Для мене це, звичайно, було несподіванкою, але, оскільки він пообіцяв профінансувати вихід цієї книги, це відіграло вирішальну роль.
Я почав писати у грудні 2007 року – пишу так, як вмію, як звик, і бачу, що виходить книжка для дорослих.
У цій ситуації я зателефонував п. Антону, щоб порадитись. Він вислухав мене, подумав і каже – завершуйте як є, я і цю видам. І, таким чином, написання дитячої книги було відтерміновано.
Я завершив книгу про отамана Зеленого і вже в березні 2008 р. була її презентація в Будинку вчителя у Києві. Як виявилось, це остання моя презентація там, мабуть, книжка комусь не сподобалась, бо вона прямо висвітлює українсько-єврейські та українсько-російські стосунки – без традиційного пошуку евфемізмів. Так, як було, так я і писав.
Людей прийшло багато, усі місця в залі були зайняті і стояло ще чоловік 100-150, а за межами залу - близько сотні бажаючих потрапити на цю презентацію. Власне, це мені й інкримінувала згодом директор закладу Лариса Мельник, яка сказала, що на мої заходи приходять занадто багато людей і виникає пожежонебезпечна ситуація. Було скасовано мої три вечори у цьому році – вже заплановані і затверджені.
Очевидно, що директор просто виконала замовлення сильних світу цього, яким не подобається те, що книги такої історичної і патріотичної тематики мають успіх у читача.

– Яка, на Ваш погляд, доля цієї нової книжки для дітей?
– Скандально-успішна, мені здається. Для дітей будь-якого віку письменники пишуть у стилі «сю-сю», лагідними словами, евфемізмами, камуфлюють правду, згладжують гострі кути. Тут цього нема. Ця книга для учнів старших класів. Звичайно, не кожен вчитель наважиться рекомендувати її для прочитання. Подивіться лише на одні заголовки: «З москалями не по дорозі», «Ні москальні!», або підзаголовок до розділу «Бандитська влада» – «Цинізм москалів, як і їхня жорстокість, ніколи не мала меж». Як казав мій знайомий пацієнт, єврей: «Ну скажитє, гдє нєправда?» (Роман Коваль має перший фах лікаря. – М. В.). І все ж, коли діти довідаються про існування такої книги пригодницького стилю, в якій описуються бої, зради, катування і жорстокості – а інформація нині розповсюджується швидко – мені здається, що у них книга викличе інтерес. Вона надрукована на гарному папері, має привабливий вигляд, прекрасно ілюстрована майже кожна сторінка.
Зауважте, звичайно діти тягнуться до трилерів англомовного світу чи російських серіалів. Вони змушені без вибору захоплюватись бандитськими серіалами. Нікуди правди діти – їх жорстокість приваблює, але ми їм нічого не можемо запропонувати у своїй інтерпретації, свої погляди, свою правду.

– То Ви протиставляєте сюжети, які мали місце в історії, тим, що створені бурхливою фантазією в іноземних фільмах?
– Звичайно. Але у моїх планах не було протиставляти. Так вийшло, що вона стала антитезою тій продукції, що падає на голови наших дітей. Я просто хочу, щоби діти зацікавились правдивою історією нашої Батьківщини. Три тисячі – непоганий тираж, хоча і невеликий. Але, якщо книжка «Таємниця отамана Зеленого» буде розкуплена, звичайно, ми її перевидамо.

– Ви не пробували запропонувати уривки з книги якимось журналам для старшокласників?
– Я зараз концентруюсь на написанні книг. Я відкидаю все інше і пишу, пишу – поки пишеться. Кожен рік у мене виходить до п’яти книг. Вдячний, до речі, Вам за їх популяризацію в інтернеті. Але, коли хтось ще запропонує послуги у поширенні інформації та реалізації книг – не відмовлюсь.

– Успіхів Вам!
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.

ЗЕЛЕНИЙ У КИЄВІ
Розділ із книги

У столиці здобувачів завжди чекає слава, саме там місце «народному князеві».
І Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Він мріяв не тільки здобути його, а й добряче «почистити». У столиці завжди по вінця добра — на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, не бідуватимуть.
На Київ виступило чотири полки зеленівців. Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити.
12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а вночі на 13 грудня — Біличі та Святошин. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським відділам, що укріпились на заводі Гретера і Криваненка (згодом завод «Більшовик»). Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести давні порахунки з «руськими буржуями».
14 грудня 1918 р. військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши інші українські частини. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під прапорами та з великим портретом Тараса Шевченка попереду. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали визвольних пісень.
Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундукліївській, Хрещатику — скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли «трохи пограбить руських і жидів». Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях, хотіли просто відібрати своє, і то якщо отаман дозволить.
«Українське село вливалося в Золотоверхий Київ — свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, — згадував полковник Всеволод Петрів. — Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною. То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави, бачив Дніпровську дивізію, дисципліновану, як Січові стрільці. Я бачив червоні стрічки під кокардами із тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: «Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця». У тих лавах, на вістрях їхніх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: «Віднині ми будемо господарями у своїй хаті».
Молодцювато і бадьоро виглядало селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики «Слава!». Та раптом з вікон Міської думи, де шаліли від безсильної злоби москалі, почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло.
Головний отаман українського війська Симон Петлюра до Києва вступив аж на п’ятий день — 19 грудня. На Софійській площі він приймав парад.
Вояки виглядали добре. Але серед частин, що лунко карбували крок перед пам’ятником Богданові Хмельницькому, не було Дніпровської дивізії Зеленого. Чому?! Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійна вона. Не запросив Головний отаман Зеленого і стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?
Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, посіяла в їхніх душах розчарування. Зелений і його козаки були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, «обсадити» столицю, та ще й випер на околицю, у Святошин. Не сподобалося їм, що комендантом міста Петлюра поставив немісцеву людину, вихідця з Галичини Євгена Коновальця, та ще й надав йому ледь чи не диктаторські повноваження.
Одним із небагатьох зеленівців, що спостерігав за парадом, був Василько — його направив Степан Тукаленко, мовляв, іди, потім розкажеш, як там було.
Військо на хлопця справило добре враження — лави стрункі, лиця бадьорі. «Але ж наші не гірші», — думав з гіркотою він.
Коли парад закінчився, Василько разом з іншими пішов до Богдана Хмельницького — вже як до старого знайомого. Шукав очима дошку. Висить ще? Ні, добрі люди вже збили. «Молодці... але ж... я не виконав обіцянки, — подумав він. — Це ж я мусив... Зроблю щось інше!»
Нагода трапилася за кілька хвилин. Біля дзвіниці Софійського собору двоє цивілів лускали насіння. Спльовуючи лушпиння на землю, вони стиха перемовлялись.
— Ну, нічєво, пусть нємноґо поіґраются в паради, на ето ані мастакі. Всьо равно наши скоро прідут... Будєт єщьо Петлюра, паджав хвост, удірать несолоно хлєбавши.
— Нєт, ми нє пазволім, чтоб он удрал, — прошипів інший. — Он будєт нам на патєху камарінскаво мужика каждоє утро перед Думой танцевать!
Василько хоч і був ображений на Петлюру, але промовчати не міг. Москалі як не як глузують над Головним отаманом українського війська. Розшукавши чималенькі шматки криги, став за спини заброд і різко гукнув:
— Ей, ви, кацапи!
Ті від несподіванки аж присіли. Коли ж злякано обернулись, Василько одному зацідив крижиною у вухо, другому збив шапку.
— Сміття московське! — крикнув він, щоби й інші чули. — Зараз тут будуть козаки! — І, не поспішаючи, пішов на Велику Володимирську.
Москалі, хоч і старші, але Василька не переслідували — все ж таки того дня в Києві була українська влада!

В редакції «Кримської світлиці» є документальний фільм (у mpg-форматі) львівського тележурналіста Василя Глинчака «І повіє огонь новий...» про героїв-холодноярців, знятий з участю президента історичного клубу «Холодний Яр», письменника Романа Коваля. Готові переписати його нашим читачам для ознайомлення. (Просимо компенсувати лише вартість DVD-диска та поштових витрат).

Двадцятеро старшокласників з різних куточків країни стали переможцями заключного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівських пошукових робіт «Слідами історії» на тему: «Голодомор в Україні. 1932-1933 рр.», що відбувся у Київському будинку вчителя.
За словами організатора заходу Петра Кендзьора, який представляє Всеукраїнську асоціацію викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба», один із напрямів пошукової діяльності конкурсантів полягає у залученні учнівської молоді до роботи над історичними фактами. «Починаючи з 1997 року, наша асоціація проводила різні конкурси серед молоді, щороку відкриваючи нові «білі плями» в українській історії. Минулого року ми розпочали дослідження теми Голодомору 1932-1933 років, оскільки саме ця тема є однією з найбільш суспільно значущих тем у житті українського народу», - зазначив Петро Кендзьор.
На адресу організаторів конкурсу, за його словами, надійшло близько 500 учнівських робіт, над якими працювали понад 2,5 тисячі учасників. Було багато колективних робіт, тому журі було непросто обрати кращих дослідників і пошуковців, зазначив організатор конкурсу. Усі вони будуть нагороджені Почесними дипломами та цінними подарунками, серед яких переважатимуть книги на історичну тематику, наголосив Петро Кендзьор.

В Римі відбулася конференція, присвячена 75-ій річниці Голодомору. На заході, організованому Посольством України в Італії, була широко представлена італійська сторона.
Учасники конференції, зокрема, прослухали доповідь професора університету Умберто І міста Неаполя, автора відомої книги про Голодомор «Листи з Харкова» Андреа Граціозі. За ті двадцять років, що минули з виходу його книги, зазначив А. Граціозі, у світі дуже виросло усвідомлення Голодомору як страшного морального злочину проти українського народу.
Про корені трагедії та радянської бюрократичної машини розповів у своєму виступі італійський політолог та журналіст Массімілано ді Паскуале. Маловідомі історичні подробиці, які сприяють розумінню штучної природи Голодомору, навела у своїй доповіді професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Олена Пономарева. Наприклад, вчена розповіла про масове знищення у сталінські роки українських кобзарів, причиною якого була неможливість їх цензурувати.
 Міська влада Рима з повагою поставилася до проведення заходу, надавши велику та престижну залу Юлія Цезаря. Телеграми з нагоди конференції надіслали депутати італійського парламенту, представники італійської делегації Ради Європи та інші посадові особи.
(УКРІНФОРМ).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема ""Білі плями" історії"