Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#37 за 12.09.2008
«РУСЬКИЙ МАТРОС ПЕТРО К╤ШКА З МАЛОРОС╤ЙСЬКОГО СЕЛА ОМЕТИНЦ╤»

Постат╕

З дитинства в мо╖й пам’ят╕ закарбувалася ця фраза, яку вичитав, не знаю де саме, бо Ометинц╕ - мо╓ р╕дне село на В╕нниччин╕, ╕ чому воно «малорос╕йсько╓», дитин╕ треба було довго (правда, безрезультатно) розтлумачувати. Не м╕г я збагнути, чого це К╕шка, який народився, вир╕с ╕ з ометинсько╖ кр╕паччини був в╕дправлений матросом Чорноморського флоту, раптом став рос╕янином. Я н╕кого про це не розпитував, воно просто «варилося» в мен╕, зринаючи раз по раз, коли йому хот╕лося, ╕ було якоюсь особливою ╕постассю на тему матроса К╕шки, тему незбагненну, неосяжну або й неземну, бо н╕защо не могло укластися в мою нещасну голову, як цей великий герой, про якого пишуть в ус╕х читанках, про якого зна╓ ст╕льки народу, до якого при╖здили цариця ╕ царськ╕ сини, м╕г народитись у нашому вбогому закутку, де - болото, бездор╕жжя, б╕дн╕ люди? Х╕ба геро╖ походять з таких с╕л? Що в╕н робив на наших вулицях? Чим в╕н був тут зайнятий? Де, зрештою, його могила? Вона мала б бути десь у центр╕ села чи бодай у центр╕ кладовища, а ╖╖ не було взагал╕...
Казали люди, що все зна╓ найстар╕ший чолов╕к села Гаврило ╤ванович Грищенко, який прожив 105 рок╕в. А на ту пору, коли у мен╕ проявився ╕нтерес до геро╖чного матроса, йому було, певне, рок╕в 97 - 98. Д╕д ще бондарював, возив сво╖ д╕жечки й боденьки за 10 к╕лометр╕в на базар у Жорнища, але вже поганенько бачив. Стар╕сть, либонь, вимагала спокою та спочинку, а позаяк д╕д не звик до безд╕яльност╕, то випл╕в соб╕ з к╕нсько╖ волос╕н╕ вудки ╕ ходив н╕чого не робити до ставу - може, хоч якийсь карасик клюне? Одначе риба не йшла. Та ╕ як могла йти, якщо поплавц╕ на д╕дових вудках були з великих шматк╕в вербово╖ кори. Як долон╕, талапали вони по вод╕, розгонили рибу, не стояли торчма, а лежали, бо треба було, мабуть, грам╕в дв╕ст╕ олова на грузила, аби ╖х п╕дняти. Може, часом, ╕ клювало, але Гаврило ╤ванович того не бачив ╕ не п╕дс╕кав.
На ╜рунт╕ рибальства ми й з╕йшлися. Я поч╕пляв на вудку довг╕ поплавц╕ з п╕р’я ╕ пристосував до них яскраво-червон╕ вершечки з гуми, почепив нормальн╕ грузила ╕ гачки. Гаврило ╤ванович нарешт╕ вп╕ймав дек╕лька карасик╕в ╕ роздобр╕вся:
- Я, таже мордьон, - був у його мов╕ цей розвеселий викрутас, - багато риби на╖вся в молодост╕. М╕й тато служив у жандар╕ях, ╖здив до Петербурга ╕ м╕шками зв╕дти привозив сушену рибу.
- А жандар╕й у т╕ роки що у сел╕ робив?
- У нього було не одне село. За порядком дивився. Щоб н╕хто на царя кривого слова не сказав чи бунту не вчинив.
- А матроса К╕шку ви бачили живого?
- На що там було дивитись, таже мордьон? Мале, жовтооке, вертляве. Та ще й з гонором - при татов╕ обов’язково в╕дгортав п╕джака, щоб було видно Георг╕╖, а перед Георг╕ями треба було ставати «во фрунт» ╕ в╕ддавати честь. Так вел╕в царський указ.
- Татов╕ це не подобалось?
- Таже мо-о-рдьо-он! В╕н панов╕ Холоневському «добрий день» через раз говорив, а перед таким с╕ряком, як цей К╕шка, доводилося брати п╕д козирок. Н╕ кола, н╕ двора – двер╕ хати в╕дчинялись на вулицю, злидота злидотою, а честь в╕ддай, ╕ жандар╕й для прикладу ╕ншим мусив це робити першим!..
Гай-гай! Марксистсько-лен╕нська д╕алектика про класову ненависть виростала не на порожньому м╕сц╕. Ут╕м, м╕сце могло бути порожн╕м, не вартим ви╖деного яйця, але д╕алектика давалася взнаки, з не╖ ╕ дос╕ сипалась ╕ржа - д╕д не хот╕в сказати мен╕, де на цвинтар╕ могила Петра К╕шки. Не хот╕в ╕ год╕! Лаявся ╕ сердився, коли я приставав занадто, але не казав.
Правда, у 1955 роц╕, коли севастопольськ╕ моряки при╖хали з великим концертом ╕ привезли до Ометинц╕в погруддя легендарного матроса, д╕да Гаврила виставили на трибуну: в╕н говорив, що К╕шка - це «╕рой, який завоював Севастополь». Я тод╕ у село не добрався, а хтось ╕нший про могилу принаг╕дно, п╕д свято, мабуть, не розпитував, а якщо й розпитував, то д╕д казав, що н╕чого не зна╓. Ометинц╕, на свою ганьбу, дос╕ не в╕дають, де схоронений найзнаменит╕ший ╖хн╕й громадянин. Помер в╕н 1 лютого 1882 року п’ятдесяти чотирьох л╕т в╕д народження. Вершина його геройства випала на 1854-1855 рр., себто на гаряч╕ дн╕ в╕йни за Севастополь м╕ж Рос╕╓ю ╕ Англ╕╓ю, Франц╕╓ю та Туреччиною (ще й корол╕вство Сардин╕я - було таке – прислало сво╖х вояк╕в), унасл╕док яко╖ Рос╕я втратила вих╕д у Чорне море, а в╕дтак ╕ флот.
Там була така пекельна буча, що кожен м╕сяць матросов╕ зараховувався за р╕к, ╕ Петро К╕шка значно скоротив 25 л╕т сво╓╖ солдатчини, адже оборона Севастополя тривала 349 дн╕в. ╤з тих спогад╕в та ╕сторичних св╕дчень, що збереглися на стор╕нках давн╕х газет ╕ книг, дуже характерним ╕ яскравим ╓ лист видатного х╕рурга Миколи Пирогова до сво╓╖ дружини в╕д 25 с╕чня 1855 року: «...В госп╕тал╕ на перев’язувальному пункт╕ лежить матрос, К╕шка на пр╕звисько. В╕н зробився знаменитою людиною, його пров╕дували й велик╕ княз╕. К╕шка брав участь в ус╕х вилазках. Не т╕льки вноч╕, а й удень творив дива п╕д постр╕лами.
Англ╕йц╕ знайшли у себе в транше╖ двох наших вбитих ╕ прив’язали ╖х так, щоб ми думали, що це ╖хн╕ вартов╕ стоять. К╕шка серед б╕лого дня п╕дповз до тих траншей, знайшов англ╕йськ╕ полотнян╕ нош╕, поклав на них одного з убитих, прор╕зав у полотн╕ д╕ри, пропустив туди руки по плеч╕, поклав нош╕ з трупом соб╕ на спину ╕ поповз назад. Град куль було випущено в нього, ш╕сть ╕з них влучили у вбитого, а матрос зостався здоровим. Тепер лежить у госп╕тал╕ - його на вилазц╕ д╕стало багнетом у жив╕т. На щастя, багнет пройшов п╕д шк╕рою, не зачепивши кишок. Уже в╕н оклигав, погулю╓, покурю╓ пап╕роску ╕ здер недавно з попа ╕ Калашникова по двогривенному на гор╕лку. З великими князями, кажуть, при╖хав сюди В. Т╕мм, ╕ портрет К╕шки буде надруковано в «Художньому листку»...
За три м╕сяц╕ до цього К╕шка лежав у польовому шпитал╕, де його пров╕дали царськ╕ сини Михайло ╕ Микола. Його було поранено не один раз, адже брав участь не т╕льки у боях, а ╕ у в╕с╕мнадцяти зухвалих вилазках. Царевич Микола писав ба- тьков╕ в листопад╕ 1854 року: «Сьогодн╕ вноч╕ молодець лейтенант Б╕рюльов зд╕йснив чудову вилазку. Не може нахвалитися хоробр╕стю свого загону. Як моряк╕в, так ╕ сухопутних. Вони все рвалися вперед, ╕ в╕н мусив ╖х пост╕йно стримувати. Украй шкоду╓ за вбитим прапорщиком Волинського полку. Кр╕м нього, у нас було вбито 5 ╕ поранено 34, б╕льш╕сть легко, у тому числ╕ й знаменитий удалець, матрос 35-го ек╕пажу, про якого ми тоб╕ розпов╕дали, К╕шка - багнетом у шлунок. Ми його бачили - в╕н сид╕в на л╕жку ╕ ввечер╕ збирався йти на баст╕он. Товариш його, см╕ливець, схожий на нього, загинув сьогодн╕ прекрасною смертю. Б╕рюльов розпов╕дав, як це було.
В╕н бачив, як один француз уже приц╕лився в нього, ╕ сам хот╕в вистр╕лити з п╕столета. Ц╕╓╖ ж мит╕ хтось штовхнув його в руку ╕ в╕н побачив м╕ж собою ╕ французом цього матроса. Т╕╓╖ ж хвилини пролунав постр╕л, ╕ нещасний матрос упав до його н╕г, устиг т╕льки перехреститись ╕ спустив дух. Геро╖чна смерть. В╕чна йому пам’ять. Куля пронизала йому груди наскр╕зь ╕ вдарилася в шинель Б╕рюльова...»
Так воювали багато з них, одначе Петро К╕шка був легендою, Ене╓м Севастополя. З╕тканий довкола нього ореол казкового см╕ливця дон╕с до нашого села перекази, як на нейтральн╕й л╕н╕╖ м╕ж окопами випасався гарний б╕лий к╕нь, ╕ якийсь зухвалець раптом п╕дкрався до нього, зум╕в заскочити йому на спину ╕ п╕д улюлюкання з обох бок╕в промчався галопом, а пот╕м раптом завернув до наших окоп╕в та так неспод╕вано, що ворог нав╕ть не стрельнув жодного разу. Хто був здатним на такий в╕дчай духу?
Ну, звичайно, матрос К╕шка. А коли французи якось розпочали стр╕лянину п╕д час об╕ду, ╕ ядро, димлячи ф╕тилем, раптом заверт╕лося нав╕женим фуркалом м╕ж солдатами, ус╕ вмить полягали, чекаючи вибуху. Т╕льки зухвалий Петро здогадався схопити смертоносного круглого снаряда ╕ кинути його в казанок ╕з супом.
- Вставай, братва! Ядро зварилося!
В╕н м╕г п╕дкрастися до ворожо╖ позиц╕╖ ╕ позаклепувати вноч╕ гармати, п╕дстерегти, коли сядуть вечеряти, поскладавши штуцери в козла, ╕ сам-один узяти у полон десятьох. Усе йому сходило з рук, зд╕йснював подвиги завиграшки, а народ таких любить ╕ шану╓.
На жаль, у сел╕ нашому, неосв╕ченому, глухому ╕ далекому в╕д дор╕г, не знайшлося людини, котру б зац╕кавила ╕стор╕я легендарного земляка. Коли я заходився писати пов╕сть про Петра К╕шку на п╕дстав╕ переказ╕в, то вийшло, що п╕сля Севастополя його в╕дпустили додому повним Георг╕╖вським кавалером ╕з чотирма хрестами, у сорочц╕ з царського плеча, з нагрудним хрестом особисто в╕д цариц╕ ╕ чар╕вним келихом, якого раз на день за рахунок казни в╕н мав право наповнити в будь-як╕й корчм╕ Рос╕╖. Земл╕ матросов╕ не дали н╕ клаптика - в╕н одружився на покритц╕ з дитиною, над котрою змилувалося село ╕ збудувало для не╖ хатинку. Правда, на такому крих╕тному клаптику земл╕, що двер╕ в╕дчинялися просто на вулицю. З т╕╓ю покриткою матрос мав сина Тимоф╕я, але жив б╕дно - заробляв т╕льки тим, що ходив ╕з чумаками до Криму по с╕ль, обер╕гаючи товариство в╕д хлопц╕в з велико╖ дороги, прис╕куватих пол╕ц╕янт╕в та жандарм╕в сво╖ми Георг╕ями. Злидн╕ Петров╕, зрештою, так допекли, що одного разу в╕н зал╕з у панську стайню, узяв пару коней, сани, подався в панський л╕с, завантажився дубиною, маючи нам╕р продати ╖╖ на ярмарку, вторгувати трохи грошей ╕ податися з ними до Петербурга, щоб добитися до царя ╕ попросити кращого життя за сво╓ севастопольське геройство. Але йому не поталанило. Панськ╕ б╕рюки влаштували на матроса справжн╓ полювання, в╕н т╕кав, сани занесло на якомусь п╕дступному горбку, вони перевернулись ╕ важка дубина впала на груди вт╕качев╕. Жив п╕сля цього ще день-другий, помер 1 лютого 1882 року, а 2 лютого його поховали на с╕льському цвинтар╕. Дружина в╕ддала за похорон ус╕ матросов╕ Георг╕╖, а син Тимоф╕й наймитував по людях, не маючи змоги через свою б╕дн╕сть нав╕ть одружитись. 1905 року якась милосердна душа, знаючи, що будуть в╕дзначати 50-р╕ччя Севастопольсько╖ оборони, дала знати у Петербург, як понев╕ря╓ться ╓диний нащадок легендарного матроса, ╕ за рахунок казни йому було вид╕лено чотири десятини земл╕ у Кущинцях п╕д Гайсином, збудовано хату, сарай ╕ погр╕б. Хазяйнував там Тимоф╕й аж до продрозкладки 1921 року, а коли у село з Рос╕╖ прибув продзаг╕н збирати хл╕б, то в╕н йому допомагав. Заг╕н зупинився у гайочку за Кущинцями, Тимоф╕й, назбиравши у сел╕, н╕с м╕шки п╕д зб╕жжя. Якийсь придурок чистив гвинт╕вку, стрельнув необачно, ╕ та сл╕па куля влучила у серце ╓диного нащадка К╕шки. Ут╕м, може бути, що й не сл╕па. Тод╕ нищилося «все, що паном звалось», а позаяк матрос воював «за царя и Отечество», то його син радянськ╕й влад╕ був не потр╕бен...
Усе це було написано у пов╕ст╕ про Петра К╕шку, я «перетрусив» вс╕ арх╕ви Севастополя ╕ Севастопольсько╖ панорами ╕ вважав, що сумл╕нно виконав свою земляцьку м╕с╕ю. Одначе, перебуваючи у Лен╕нград╕ ще за радянсько╖ доби, в╕дв╕дав морський музей, наукову службу цього музею, склав список публ╕кац╕й про К╕шку в лен╕нградських наукових б╕бл╕отеках ╕ п╕сля знайомства з ними був просто ошелешений новою ╕нформац╕╓ю.
З’ясувалося, що мого земляка п╕сля тривало╖ в╕дпустки в Ометинц╕ знову покликали служити на флот, але оск╕льки його тод╕ вже не було на Чорному мор╕, то служив Петро на Балтиц╕ квартирмейстером 8-го флотського ек╕пажу, що стояв у Крюк╕вських казармах Петербурга, де нин╕ морський клуб.
Найб╕льшою неспод╕ванкою для мене було те, що мого земляка приймали у резиденц╕╖ рос╕йських ╕мператор╕в – Зимовому палац╕. ╤ найц╕кав╕ше, що потрапити туди для нього не складало н╕яких труднощ╕в та зусиль. ╤снувала традиц╕я - влаштовувати в Зимовому парад Георг╕╖вських кавалер╕в. Матрос╕в ╕ солдат╕в до ц╕╓╖ процедури готували, влаштовуючи детальн╕ огляди, щоб в очах найвищо╖ аристократ╕╖ держави вони в жодному раз╕ не осоромилися.
З’ясувалося, прим╕ром, що К╕шка носить на ши╖ поверх мундира золотого нат╕льного хрестика з блакитною стр╕чкою.
- Що за в╕льност╕? – запитали його начальники.
Матрос ╕з горд╕стю в╕дпов╕в, що цей хрестик пожалувано йому царицею ╕ вручено в╕д ╖╖ ╕мен╕ головнокомандувачем Кримсько╖ арм╕╖ п╕д час оборони Севастополя.
Под╕бних знак╕в «височайшого благовол╓н╕я» було тод╕ чимало, та н╕кому, кр╕м К╕шки, не спало на думку носити нат╕льного хрестика поверх мундира.
Винах╕дливий матрос знав, що робить. Орден «на ши╖» вважався тод╕ одн╕╓ю з найвищих нагород. Начальство не знало, як вийти з╕ скрутно╖ ситуац╕╖, н╕хто не зважувався наказати, щоб заховав п╕д одежу хрестика з «височайших» рук.
П╕д час огляду з’ясувалося також, що у Георг╕╖вського кавалера, котрий мав медаль «За оборону Севастополя», обов’язково повинна бути ще й медаль «На пам’ять про в╕йну 1853-1855 рр.» Але де ж вона?
Свого часу матросов╕ ╖╖ просто не вручили. Це упущення було негайно виправлено.
╤ от настав нарешт╕ той день, коли П. М. К╕шку разом ╕з п’ятьма ╕ншими унтер-оф╕церами 8-го флотського ек╕пажу запросили до Зимового палацу.
П╕д час урочисто╖ церемон╕╖ в одному ╕з зал╕в в╕н прим╕тив знайомого по Севастополю генерал-лейтенанта Хрульова, ╕ коли оф╕ц╕йна частина зак╕нчилася, п╕д╕йшов до нього. Генерал, звичайно, пам’ятав ╕ вп╕знав цю легенду оборони. Тод╕ К╕шка й поскаржився, що одержав т╕льки один орденський знак Георг╕я. Тим часом його представляли ще дв╕ч╕ на вищ╕ ступен╕ цього ордена, але в╕н ╖х не одержав через несумл╕ння ╕ л╕нощ╕ писар╕в ╕ тепер не зна╓, де шукати правди.
Очевидно, К╕шц╕ було нев╕домо, що за законом, котрий д╕яв до 1855 року, нижн╕й чин м╕г одержати один-╓диний знак Георг╕╖вського хреста. Повторних нагород не передбачалося. Т╕льки з 1856 року цей порядок зм╕нили, але герой Севастополя на ту пору вже перебував у в╕дпустц╕ в Ометинцях. Генерал Хрульов не сумн╕вався, що ратна звитяга матроса ма╓ бути в╕дзначена не одним Георг╕╓м, написав про це начальству морського м╕н╕стерства, п╕дняли документи ╕ справд╕ знайшли ще два представлення, невиконаних через те, що такий був порядок. Вир╕шили нагородити К╕шку зам╕сть двох ще одним Георг╕╓м, але золото╖ ном╕нац╕╖. До реч╕, заодно спец╕альним указом матросов╕ дозволили носити на ши╖ ╕ царський золотий хрестик з блакитною стр╕чкою, але не поверх мундира, а п╕д ним.
Таким чином, Петро К╕шка мав т╕льки два Георг╕╖, а не чотири, як думали в Ометинцях, ╕ не три, як на його погрудд╕ у сел╕ та б╕ля Малахового кургану в Севастопол╕. Дв╕ нагороди ср╕бно╖ ╕ золото╖ ном╕нац╕╖, з’ясувалося, були не просто красивими брязкальцями, а значно п╕двищували матросов╕ службове жалування, а п╕сля зак╕нчення служби щороку – 60 карбованц╕в пенс╕╖. Зважаючи на те, що тод╕ одна корова коштувала менше трьох карбованц╕в, К╕шка був не найб╕дн╕шим мешканцем мо╖х Ометинц╕в. ╤ якщо й ходив до Криму з чумаками по с╕ль, то швидше не з нужди, а з ц╕кавост╕ й розваги.
Тож не мав в╕н н╕якого п’яного келиха, не треба йому було красти в пана коней ╕ продавати панськ╕ дрова, щоб ╖хати за них до Петербурга. Не треба було Петров╕й дружин╕ по його смерт╕ оддавати в церкву дорогоц╕нн╕ регал╕╖ на похорон. ╤ не в╕д дубових колод, що впали йому на груди, помер чолов╕к. У газетах ╕ журналах Петербурга я знайшов ще одну, значно ближчу до правди, верс╕ю. Зима 1882 року була м’яка. Нав╕ть на ставу в центр╕ села вода в к╕нц╕ с╕чня ╕ на початку лютого була вкрита не дуже м╕цною кригою, ╕ дв╕ д╕вчинки, влаштувавши на н╕й ковзанку, провалилися, почали гукати на пом╕ч, але н╕хто не насм╕лився наблизитись до них, поки т╕ вигуки не почув Петро К╕шка. Це був останн╕й його подвиг. Рятуючи д╕тей, в╕н дуже застудився, зл╕г ╕ б╕льше не встав.
Можливо, це теж легенда, але з такою легендою можна погодитись. Вона г╕дно завершу╓ красиве життя хоробро╖ людини. В╕н був во╕стину незвичайним. Я нав╕ть не ображаюся на те, що в ус╕х петербурзьких музеях в╕н значиться як «руський матрос» з укра╖нського села Ометинц╕. Геро╖зм, зрештою, не ма╓ нац╕ональност╕. Його шанують ус╕. Ну, а якщо хтось в силу звички хоче неодм╕нно приписати його т╕льки сво╓му народов╕, то це вже в╕д характеру. Хай припису╓. Багат╕ в╕д цього не б╕дн╕ють.
18 серпня нин╕шнього року Ометинц╕ в╕дзначили 180-р╕ччя в╕д дня народження свого легендарного земляка.
╤ван ВОЛОШЕНЮК.
(Г-та «С╕льськ╕ в╕ст╕», № 99 за 22.08.2008 р.).

На фото Олександра Горд╕╓вича - пам’ятник П. М. К╕шц╕ в його р╕дних Ометинцях.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6321

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков