Версiя для друку Обговорити в форумi

 З вересня по листопад у понад сорока містах України проходить масштабна акція – фестиваль «Українського тижня», популярного вітчизняного журналу. З 1 до 6 вересня «Український тиждень» разом зі своїм шеф-редактором, відомим журналістом та телеведучим Юрієм Макаровим завітав до столиці Криму.
Організатори фестивалю привезли у Сімферополь виставку карикатур просто неба, яку гості та мешканці міста могли побачити у сквері ім. Дибенка, та показ найкращих короткометражних фільмів новітнього українського кіно.
 Що стосується виставки - це майже 100 робіт дев’яти провідних українських карикатуристів, переможців міжнародних конкурсів: Володимира Казаневського, Олексія Кустовського, Василя Вознюка, Олени Уранової, Сергія Рябоконя, Дмитра Скаженика, Ігоря Лук’янченка, Марини Туровської, Юрія Кособукіна.
 Показ двогодинної програми ігрових та документальних короткометражок молодих українських режисерів відбувся 5 вересня у кінотеатрі «Спартак». Вхід на перегляд був вільний, а фільми, представлені глядачам, упродовж 2007-2008 років отримали міжнародні відзнаки на провідних світових кінофестивалях. Кінопрограму редакція журналу «Український тиждень» представляє разом з дирекцією відкритого кінофестивалю «Молодість».
 Тут же, у кінотеатрі «Спартак», відбулася зустріч кримських журналістів із Юрієм Макаровим, шеф-редактором видання.
 Він зазначив, що дана акція – це, безперечно, промо-тур журналу «Український тиждень», але замість того, щоб витрачати гроші на рекламу, було вирішено організувати мистецьку акцію. Як бачимо, медіа-бізнес у нашій країні можна вдало поєднувати з діяльністю у галузі культури, зокрема з популяризацією вітчизняного кіно. У розмові з колегами Юрій Макаров поділився своїми роздумами і про сучасний стан вітчизняних ЗМІ, і про український кінематограф, і про мовне питання – досить гостре для Криму. Стосовно останнього, наприклад, журналісти поцікавилися, чи не боїться пан Юрій зазнати економічного фіаско, видаючи інформаційний продукт українською мовою. «Тираж «Українського тижня» досяг 30 тисяч, - розповів Юрій Макаров. - У Києві нас знають, а от в інших містах країни не дуже. Зауважу, що продаж журналу не залежить від того, яким є регіон, де нас купують, - російськомовним чи україномовним. Наприклад, більше купують журнал у тотально російськомовному Харкові, ніж у тотально україномовному Львові. З одного боку, це привід для хвилювання, а з іншого - підтвердження того, що з самого початку ми обрали правильну позицію. По суті, ми зробили те, чого прагнули ще тоді, 1995 року, коли відкривали канал «1+1». Він планувався не як канал для своїх, так би мовити, втаємничених, а як канал для людей, яким не байдужа ця країна, її проблеми. Тоді ця тактика себе виправдала. Сказати ствердно, чи спрацювала вона стосовно «Тижня», зараз важко. У кінці цього року можна буде спробувати підбити попередні підсумки».
 Повертаючись до мовного питання, Юрій Макаров сказав: «Мені хочеться навести вам один приклад, який, я вважаю, є досить показовим для мовної ситуації у країні. У моєї колеги є гарні знайомі - сімейна пара москвичів. Вони приїхали у Київ напередодні розвалу Союзу, тут і залишилися. Це дуже освічена інтелігентна родина докторів наук, яка їздить по всьому світові. Так от, якось вони посперечалися, якою мовою виходить «Український тиждень». Чоловік казав – українською, а дружина була впевнена, що журнал щонайменше двомовний, бо вона його читає, а української не знає. Вона програла йому ящик шампанського.
 Я вважаю, що у нашій країні тотально неукраїномовних людей не існує, є люди, в яких українська у пасиві, точно так, як є й такі, у кого в пасиві російська чи польська. Цього абсолютно достатньо, щоб сприймати якісний продукт.
 Якось мій друг Юрій Володарський написав, що я – український націоналіст, але освічений. Оце «але» мене потішило. Абсолютно щиро вважаю себе українським націоналістом у тому розумінні, в якому себе вважають українськими націоналістами мої знайомі і друзі, наприклад, такі як Семен Глузман чи Леонід Фінкельштейн. Ви розумієте...
 Український націоналіст не у тому сенсі, яким лякають маленьких дітей, і який, безперечно, існує. Такі собі, хімічно чисті націоналісти, які розуміють націоналізм по-своєму, не так, як його розуміли Донцов чи Грушевський... Так-от, їх мало, а якщо про них говорять, то це або некомпетентність, або недобросовісність.
 Всі інші українські націоналісти, яких я знаю, дуже толерантні. Вони хочуть лише одного: коли російськомовна людина зустрічається з україномовною, щоб не відраз і не стовідсотково, україномовна людина переходила на російську, а щоб це відбувалося і у зворотному напрямку – цивілізовано. Я вважаю, те, що сьогодні відбувається в Україні, можливо, не завжди з ентузіазмом, але відбувається – це інтеграція. У ній обидві сторони (україномовна і російськомовна) через вихованість і з огляду на те, що мають спільне майбутнє, все ж таки переходять на мову співрозмовника».
 Продовжуючи розмову, Юрій Макаров зауважив: «Ми намагаємося приїздити з культурними акціями туди, де, крім нас, більше ніхто у цьому напрямку не працює. Сьогодні ми пропонуємо виставку карикатур просто неба і вечір короткометражних фільмів, які, окрім як на цій події, побачити ніде не можна.
 Справа у тому, що крім волання про тяжку долю української культури загалом і українського кінематографа зокрема, якісь кроки для покращення ситуації майже й не робляться. З усього кінопроцесу, що відбувається у державі, сьогодні у нас визнаний на світовому рівні лише один фестиваль - «Молодість». З 1992 року його організовує одна й та сама команда під керівництвом Андрія Халпахчі. Він, до речі, не кінознавець, а інженер-теплофізик, який спромігся налагодити контакти по всьому світу, починаючи зі Стівена Спілберга і закінчуючи Жераром Депардьє. У цьому році Андрій з командою організував Українську кінофундацію. Це некомерційна, недержавна організація, яка займається поширенням того, що вже є, і сприяє контактами у тому, що ще може бути в світі кіно.
 Не можна не згадати, що на останньому канському фестивалі саме кінофундація організувала вечір українського кіно. Вона представляла і цих молодих режисерів, кіно яких ми до вас привезли. Ці короткометражки – це дебютні роботи. Попереджую: це видовище для гурманів, яке гарно йде фактично в одному кінотеатрі Києва – у «Жовтні». Не знаю, як піде вам. Учора ми були у Херсоні, і я дивився, чи не буде хтось виходити до закінчення програми – ніхто не вийшов. Я думаю, що у будь-якому місті знайдеться 10% чи навіть 5% аудиторії, які, крім «мейнстриму», готові «вживати» і такий складний продукт. Як ви самі розумієте, він не завжди ідеальний, бо це робота молодих, які ще не навчені, але не в плані ремесла, бо з цим все більш-менш нормально; вони не навчені чути того, хто поза екраном, вони, як правило, намагаються самі щось сказати.
 Що стосується українського кіно взагалі, то ним, по ідеї, має займатися Міністерство культури. На жаль, відбувається не так вже й багато: Кіра Муратова знімає постійно, Роман Балаян - час від часу (незабаром має закінчити і восени представити свій новий фільм), Олесь Санін готує зйомки.
 При Міністерстві культури є досить чіткий і гарний механізм відбору сценаріїв. Кажу з впевненістю, бо мене запросили як одного з експертів. Так от, почитавши перші десять сценаріїв, які мені дали, я не побачив жодного фільму, за який міг би проголосувати чи виступити продюсером, якби мав гроші. Проблема, судячи з усього, у тому, що українська школа могла себе збіднити, коли з’явився С. Параджанов. Усі думали, що мають займатися лише авторським поетичним кіно. Насправді ж могли це робити дві-три людини: тоді ще молодий
Ю. Іллєнко, геніальні Л. Осика та С. Параджанов. А до людей, які намагалися знімати глядацьке кіно, ставилися не дуже гарно. Це такий світогляд - треба робити для десятка своїх, щоб вони визнали твою геніальність у кіно. А от робити для глядачів уміють, на жаль, не всі.
 Ви ж розумієте, що є режисери світового рівня, які готові працювати на різних майданчиках. Наші ж до останнього часу були готові працювати лише в авторському кіно. Але часи змінюються, і, можливо, нова генерація років через п’ять покаже себе.
 Хоча є ще одна ключова фігура у кінопроцесі – це продюсер.
 Але повернемося до короткометражок. Крім кінофундації та Андрія Халпахчі, в якого не вистачає на все рук, більше ніхто не займається підтримкою молодих. Якщо цього ніхто не робить, то це робитимемо ми».
 З останніх слів можна зрозуміти, що це - позиція як видання «Український тиждень», так і його шеф-редактора Юрія Макарова: займатися культурою там, де нею ніхто не займається або займається мало хто. Це, до речі, стосується й карикатур. «В Україні існує просто фантастична школа карикатури, - вів далі розмову пан Юрій. - Це люди, які, якщо їдуть на міжнародні фестивалі, то або у якості членів журі, або дипломантів, які отримують перші нагороди чи премії. Вони у своїй області відомі всьому світу. Ми з самого початку задумали, що карикатура буде частиною бренду «Тижня». Тому відразу на першій сторінці, після обкладинки, ми публікуємо карикатури різних київських авторів, а інколи й на сторінках журналу їх використовуємо».
 Коли ж колеги запитали у журналіста про співпрацю із карикатуристами з інших міст країни, зокрема й Сімферополя, він відповів, що, на жаль, не має «точки входу». І якщо йому чи його співробітникам дадуть координати кримських карикатуристів, або вони й самі вийдуть на зв’язок, то така співпраця можлива і, безперечно, цікава для «Українського тижня». Справа у тому, що колектив редакції прагне створити журналу власне пізнаване обличчя, але не за допомогою реклами, а діями, які покликані популяризувати українську культуру. Тому є ще один напрямок діяльності – організація виступів джазових колективів. Цього разу це гурт «Z-BAND», який виступатиме в Одесі у рамках фестивалю «Українського тижня». На думку Юрія Макарова, в Україні є багато гарних рок-фестивалів, непогана ситуація з етно-фестивалями, а от джаз залишився трохи поза увагою. Безперечно, не могли не згадати про Коктебель, але в Україні джаз ще не став масовим явищем, тому це теж цікаво для «Тижня».
 Отже, можна зробити висновок, що у нас в Україні ще є професіонали, яким не байдужа і, що найголовніше, цікава наша культура і держава. Вони вміють формувати власний імідж і одночасно працювати на імідж країни.
 Катерина КРИВОРУЧЕНКО.
 Фото автора.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2008 > Тема "Душі криниця"