Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...

Пристал ко мне нищий дурак...
А. Блок

Шапку дід поставив на коліна,
- Змилуйтеся, - жалібно веде…
Хто мине, а хто копійку кине
Й з возом благодійницьким пройде.
В. Симоненко

Я читав у Полторацького чи, може, мені оповідав про те хтось інший, що наш Гоголь мав шанс стати великим американським, а не російським письменником, бо після того, як він спалив увесь тираж своєї першої поеми та, отримавши з Полтавщини гроші, за які мав сплатити мамині податки, він купив квиток на корабель до Гамбурга, а вже звідти повинен був пливти кораблем в еміграцію до США. Але, на щастя, під час морської подорожі з Кронштадта в Гамбург на Балтійському морі розпочався шторм, корабель сильно хитало, а бідний Гоголь занедужав на морську хворобу. Тож, прибувши до Гамбурга, він уже відмовився від подальшої подорожі за океан. На його біду, у цей час був прийнятий у Пруссії закон, за яким заборонялося давати будь-яку пожертву біднякам-інвалідам, бо держава взяла їх під свою опіку. Але якщо хтось змилостивився та дав пожертву калікам, а цей нещасний каліка показав таємним агентам на того, хто це зробив, то цього жертводавця змушували заплатити великий штраф, половину з якого повертали цьому донощику. Гоголь біля російської церкви побачив такого каліку та дав щось зі своїх невеликих статків. Тут же був заарештований, залишки грошей у нього відібрали, а оскільки грошей для сплати решти штрафу у нього не було, то його посадили у тюрму на хліб і воду. У цей час Німеччиною подорожував російський вельможа
Т. Аксаков, і коли йому розказали, за що сидить його співвітчизник у тюрмі, то він заплатив за Гоголя цей штраф, і навіть взяв його із собою, повертаючись у Росію.
І скільки б я не бував у Німеччині, жебраків на вулиці не бачив. Німці ще сто п’ятдесят років тому відучили своїх громадян жебракувати.
Куди б у світі не їздив, часто бачив бідних людей. Просто в одних країнах їх більше, в інших - менше. Так було колись, так є і сьогодні. Пам’ятаю своє дитинство під час Другої світової війни, та і після неї. У моїй Зібранівці було троє-четверо одиноких людей, які не мали своїх коня, корови та жили значно бідніше від нас. Тож на свята - різдвяні чи великодні, на Спаса, а то і в будні дні мама посилала мене чи сестру віднести їм приготовлену їжу - кусень сала, кулешу, яйця, сир, сметану, хліба. Це не були зовсім знедолені люди, просто через ті чи інші обставини вони залишалися під старість одинокими. Я повертався від них з якимось особливим настроєм, бо ці бабусі чи дідусі дуже радо зустрічали мене у хаті, просили сісти, просили, щоб я розповів щось про себе, хвалили мене та бажали для мене доброї долі.
Під час війни у 1942 році, минаючи німецьку варту, багато людей з Борислава, Самбора, Турківщини добиралися до нас, щоб обміняти якесь лахміття на хліб. Мій тато ніколи цих людей не випускав з хати, не поділившись із ними кулешем, квасним молоком чи борщем. Але це не були жебраки. Ці люди рятували своє життя та життя своїх дітей.
Після війни, десь до 1950 року, в усіх вагонах поїздів ходили інваліди - без однієї, а то і без двох рук чи ніг, були навіть обрублені тіла, яких хтось носив у мішках і які голосно просили-кричали «дайте хоч щось інваліду». А у вагоні їхали також бідні люди, одні щось викроювали від себе, інші відверталися до вікна, щоби не бачити це масове каліцтво. Інваліди війни не мали жодної пенсії, допомоги від сталінського уряду. Протягом п’яти-шести років ці люди щезли, очевидно вимерли від хвороб та голоду і холоду.
Це вже пізніше, десь у сімдесятих роках, з’явилися пільги для інвалідів та учасників ВВВ («Великої Вітчизняної війни») і почали їх видавати фронтовикам, а люди говорили, що більшість цих людей були з військ НКВД. Мій вуйко Василь Дупей, рідний мамин брат, відмовився від пенсії, хоча воював у саперних військах та мав декілька поранень. Він говорив: «Це не наша війна».
Читав про Довженків фільм «Україна у вогні», і реакцію Сталіна на те, що жебраки в Україні зовсім не виглядають змореними. Просто Україна з її родючими землями, садами, кліматом не могла бути голодною.
Тільки Голодомор довів українців до масового вимирання. Недавно я читав у якійсь кримській газеті про Нонну Мордюкову і про її хутір Щербаківський на Кубані. З усіх жителів цього хутора після Голодомору вижили лише тридцятеро людей. Український хутір був обложений військами НКВД, щоб жодна душа не вирвалася звідти у пошуках їжі.
І після цього нелюди кричать про голод скрізь у Росії, а не лише в Україні та заселеній українцями Кубані.
Тепер в Україні на кожному кроці бачу жебраків - якась частина з них є «професіоналами», що облюбували собі місця біля церков, у підземних переходах. Але скільки бідних нещасних дітей, що втекли від батьків чи ще з якихось причин опинилися на вулиці. Серед жебракуючих є спустошені люди - чоловіки та жінки з опухлими обличчями, п’янички, що вже ніколи не стануть повноцінними людьми. Це навіть не «бомжі», бо частина бомжів таки згуртувались у своєрідні колективи, збирають та сортують сміття на сміттєзвалищах, то скоріше вони є своєрідними екологічними санітарами міст.
У Росії завжди було багато жебраків. Ці нещасні люди, як у Віктора Гюго в «Соборі Паризької Богоматері», виставляють своє юродство та каліцтво напоказ - викручені руки чи ноги, інші людські вади. І кричать-вимагають: «Дайте на проживання, дайте Христа ради». Але останніми роками я бачу в Москві вже інших прохачів - це старенькі бабусі й дідусі, з блідими обличчями, які сидять, опершись об стінки метро, і мовчки дивляться перед собою. Їхні обличчя - сірі. У погляді повна втрата надії на щось краще. І коли вкидаєш їм якусь дещицю, ледь-ледь чуєш: «Спаси Вас Господь». Це люди, які вже не мають сили просити про поміч.
Мені часто доводилось бувати у Польщі. Там ні разу не бачив на вулиці жебраків. Зате скрізь, де б не бував, у Перемишлі, Кракові, Вроцлаві чи ще де-небудь я бачив молодих хлопців та дівчат, учнів чи студентів, які ходять вулицями чи стоять біля костелів і просять допомогти бідним, одиноким людям чи дітям-сиротам. І сиплються в їхні скриньки дрібні чи паперові злоті.
Один раз у Парижі біля Собору Паризької Богоматері я бачив високого ставного, гарно одягненого сліпого чоловіка. Він стояв зі скринькою та збирав пожертвування на Товариство сліпих музикантів. І в його скриньку сипалися франки та су.
Щось подібне я бачив у Аргентині, коли гарно вдягнуті жінки з великою таблицею ходили по Буенос-Айресу і збирали гроші - пожертвування для якихось знедолених людей.
На початку 90-х років минулого століття я був на запрошення нафтовиків у В’єтнамі. Очевидно держава дбає про своїх інвалідів, бо їздять вони у спеціалізованих возиках, але ніде не зустрічав нещасних, убогих людей. Перед вильотом із Сайгона (Хо Ши Міна) до Амстердаму нам влаштували екскурсію по місту, що нагадувало своєю архітектурою, впорядкованістю типове французьке місто, можливо, навіть Париж. Біля чудового за архітектурою театру опери і балету встановлено пам’ятник Хо Ши Міну - він сидить на лавочці, так, як сидять старші люди у парках чи скверах. Пам’ятник справляв дуже гарне враження своєю гармонійністю з навколишніми будівлями якоюсь незвичною ошатністю і відсутністю помпезності.
Раптом до мене підійшла дівчинка та сказала: «Give me money» (дай мені грошей). Це була добре одягнута дитина без будь-яких слідів бідності чи юродства. Я вийняв з кишені дрібні в’єтнамські гроші і дав їй. І тут до мене підбігло ще двоє-троє, а потім уже чи не десять дітей - хлопчиків та дівчаток. І всі почали мене просити, щоб дав їм грошей. Я роздав усе, що було в мене у кишенях. Але їхні прохання не припинялися. Тоді я вивернув свої кишені, показуючи, що грошей у мене більше нема. Двоє дітей взяли мене за руки та горланили: «Give me money». Щоб якось їх спекатися, я підійшов з групою цих дітей до магазину і пірнув до нього через двері. Через хвилин десять я, будучи певним, що цих дітей уже на вулиці нема, вийшов з магазину і знову потрапив до рук цих прошаків. На моє щастя, під’їхало авто, що відвозило мене до аеропорту, і я звільнився від їхнього полону. Але мені запам’яталося те, що всі діти аж ніяк не підходили під термін нещасних скалічених чи погано вдягнутих вуличних дітей. Очевидно, що це була якась в’єтнамська традиція – гра.
У 2003 році я був у Бразилії. Біля готелю щоранку привозили каліку і залишали його там на цілий день. Увечері його кудись відвозили. Біля його ніг завжди були овочі, якась їжа і гроші. Але масового жебрацтва не бачив.
Жебрацтво - це не лише бідність. Я знаю одного дуже гонористого професора, який зверхньо ставиться до всіх, хто від нього хоч чимось залежить. Але як він умів жебракувати та випрошувати у сильних світу хоч дещицю.
І як заздрить своїм колегам, коли у них з’являються нові ідеї чи видаються нові книги, чи захищають їхні аспіранти дисертації.
Дуже подібним жебракуванням було і є випрошування низьких цін за газ у «Газпрому». Бо це жебракування спричинює значно більші втрати України у питаннях державності та економіки у дуже широкому розумінні. Так що часом жебракування притаманне не лише людям, які не можуть собі дати раду в житті.
Тож, повертаючись до нинішньої України, - жебрацтво, бідність стали мовби візитною карткою України. Скрізь на вулицях, біля церков, у підземних переходах, у метро - жебраки і нещасні люди. Що ж сталося з нашою Україною?
Особливо тяжко дивитися на знедолених старих селян та селянок. Молодь виїхала або виїжджає світ за очі. А старим людям що залишається? Певне, йти жебракувати? Або передчасно помирати? Бо і подати їм руку або їжу уже часто нікому. Село, мов за В. Стефаником, погибає. Хто йому допоможе?
Щоб не було у країні жебраків - про це має дбати Уряд. Бо для тих, хто опиняється поза межами суспільства, повинен також бути захист держави. А головне – робити все можливе, щоб таких людей було якомога менше.
Роман ЯРЕМІЙЧУК,
доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
м. Сімферополь.

А У НИХ?
КОЖЕН 50-Й ЕМІРАТЕЦЬ - МІЛЬЙОНЕР

В Об’єднаних Арабських Еміратах налічується 79 тис. мільйонерів з 4,3-мільйонного населення країни. Це означає, що майже кожен 50-й еміратець - мільйонер, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу.
У країнах Перської затоки найвища у світі концентрація мільйонерів, наголошується у доповіді Boston Consulting Group. Так, найбільша кількість товстосумів стосовно загальної чисельності населення зосереджена в ОАЕ, Кувейті, Катарі, Саудівській Аравії, Бахрейні та Омані, зазначається у дослідженні. У середньому, сумарний статок мільйонерів у країнах Затоки сягає 1,5 трлн. доларів США. У цілому ж у державах Близького Сходу в руках мільйонерів зосереджено 3,4 трлн. доларів США, з яких близько 28 відсотків зберігаються в офшорах. Регіональними фінансовими центрами у доповіді Boston Consulting Group названі Дубай і Сінгапур.
У документі також наголошується, що торік сукупні статки держателів мільйонних банківських рахунків у світі зросли на 5 відсотків і становлять зараз 109,5 трлн. доларів США. Загальна кількість мільйонерів у світі за минулий рік збільшилася на 11 відсотків і сягнула 10,7 млн. осіб. Найшвидше зростає чисельність тих, чий статок перевалив за мільйон, у країнах Азії і Латинської Америки - на 14 відсотків за 2007 рік.
У Європі ж найвищу концентрацію мільйонерів зафіксовано у Швейцарії.

ГРІХ БУТИ БІДНИМИ - З ТАКИМ ВРОЖАЯМИ!

Валовий збір зернових в Україні нинішнього року складе у межах прогнозованих оцінок на рівні 48,6 млн. тонн. Уже повністю завершено збирання ранніх зернових в обсязі 43,6 млн. тонн. Ці дані навів на прес-конференції у Міністерстві агрополітики заступник міністра Ярослав Гадзало, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу.
Нині триває збирання пізніх зернових культур, повідомив посадовець. Разом із перехідними запасами зерна пропозиція на українському ринку складе не менш як 54 млн. тонн зерна при внутрішньому споживанні на рівні 26 млн. тонн. За його словами, такий високий врожай прогнозувався, тому заздалегідь уряд та міністерство створили відповідні законодавчі, нормативні акти (понад 25 документів) й організаційні умови для функціонування прозорого зернового ринку в Україні. Сьогодні Аграрний фонд України закуповує у сільськогосподарських товаровиробників зерно за середньозваженими цінами, які формуються на внутрішньому біржовому ринку. Заступник міністра аграрної політики запевнив також, що цього року Аграрний фонд уже до кінця вересня спроможний виконати завдання, передбачене законодавством, довівши рівень закупівель зерна до 881 тис. тонн. «Аграрний фонд працюватиме на ринку як мінімум до 1 листопада нинішнього року. Він має ще кошти, десь на рівні півмільярда гривень».
Ярослав Гадзало підкреслив, що «Міністерство не впливає на ціну на зерновому ринку. Саме присутність Аграрного фонду на зерновому ринку дозволяє формувати прийнятні ціни для сільгоспвиробників. Нині Аграрний фонд закуповує пшеницю третього класу за ціною 1317 грн. за тонну, пшеницю четвертого класу - 1201 грн. за тонну. Це при собівартості на рівні 800-850 грн. за тонну».
«Згідно з нашими прогнозами триває постійний вивіз зерна на портові елеватори. На сьогодні уже експортовано 4,8 млн. тонн зерна. Очікується, що з урожаю 2008 року загалом з України буде експортовано на рівні 26 млн. тонн зернових.
Щодо якісних показників зерна врожаю 2008 року, то, за словами Ярослава Гадзала, нині 47% валового збору пшениці належить до класу продовольчого зерна, а 52% - до фуражного. «Сьогодні на елеватори засипано до 8,8 млн. тонн продовольчої пшениці, при внутрішній річній потребі в обсязі 6,6 млн. тонн», - додав він.
За повідомленням Державного комітету статистики, порівняно з липнем 2007 року середня зарплата в липні 2008 року Зросла в Україні на 35,8% , або на 509 грн., з 1421 грн. до 1930 грн. на місяць (1 долар США - 4,84 грн.). Найвищий рівень зарплат зареєстрований у Києві, де середня зарплата склала 3274 гривні.

ДОБА «ПРИХВАТИЗАЦІЇ»
Завзяті, беручкі
ще й спритності доволі,
Не поривались
працювати в полі,
Ані у шахті, ні на заводі,
 ні в кар’єрі…
Ми їм в Парламент
 відчинили двері.
Тепер вони,
наші народні депутати,
Про нас щодня й щоночі
 мали б дбати,
Але ці спритники
за всякої нагоди
Уже привласнили
і фабрики, й заводи,
А ще і землі, і ліси, і води…
Своїх синків ввели
в Верховну Раду –
Тепер уже й синочки
мають владу.
Приватизують –
це ж грабують нас,
А кажуть:
«Ми відроджуєм Донбас!»
Отак з’явилися у нас
капіталісти
(Хоч українськими
я їх не назову),
Зумівши хитрістю
у владу влізти,
Знай, поглядають
тільки на Москву.
А хто вони?
Вчорашні комуністи,
Марксисти, ленінці,
більшовики.
А люд трудящий?
Що він буде їсти
Через недолі місяці й роки?
Про це казати треба
вже сьогодні.
Доки в світах не згас
той гнівний спів:
«Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв!
Не ждіть рятунку ні від кого:
Ні від богів, ні від царів –
Позбудеться ярма тяжкого
Сама сім’я пролетарів…»
Ні, не позбудеться! –
повір мені, читачу, -
Я маю чесну і відверту вдачу.
«Прихватизаторам»
усім я тичу дулі,
А сам надіюся...
на совість пані Юлі.
Григорій ПОНОМАРЕНКО,
ветеран праці, відмінник народної освіти України, інвалід війни.
м. Донецьк.

ОМЕЛЬКОВА СІМЕЄЧКА
У нашого Омелечка
Невеличка сімеєчка:
Тільки він – президент.
Та вона – референт.
Та старі - батько
й тесть, -
Капітал в них увесь.
Та ще сват,
та ще зять,
Що кредити узять
Знають де, знають як,
Та іще й надурняк.
Старший син -
помічник,
Менший, бач, -
керівник:
Філіал за кордоном
Став йому рідним домом.
Та дочка на посаді –
І при батьку,
й при владі.
Та красуня-невістка
Перепродує «Віскас»,
Має власний секс-шоп,
Не вилазить з європ.
А в свекрухи і тещі –
з нерухомості дещо:
«Мерседес» і дві дачі
Та ліцей на додачу.
А набуте - онуки
У свої візьмуть руки.
Вся сімейка -
в компанії,
А рахунки -
в Британії.
Всі свої - не сторонні,
З паханом у законі.
Невеличка сімеєчка,
І шанують Омелечка.
Вадим ПЕПА.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2008 > Тема "З потоку життя"