Версiя для друку Обговорити в форумi

Література
Щойно в одному з київських видавництв - «Видавець Вадим Карпенко» - побачила світ об’ємна книга віршів відомого поета Василя Марсюка, котра має назву «Прометеєва естафета». До неї увійшли нові поетичні твори – лірика, гумор, сатира, - написані протягом останніх років, а також створені раніше, проте не видані з огляду на цензурні утиски.
 Значну частину книжки складають вірші, які є своєрідними, а часом незвичайними, портретами відомих зарубіжних літераторів і митців як минулих часів, так і наших днів. Не обділені увагою і діячі з українського Парнасу, яким присвячено немало сміливо гострих епіграм, пародій і памфлетів.
 Ліриці Василя Марсюка притаманні тонкий психологізм і легкий гумор досвідченої людини, яка знає ціну і слову, і життю.
Перечитавши уважно книжку мого колеги по перу і доброго друга, я свої перші враження від прочитаного, занотував у віршованій формі. Вірш-експромт я назвав «Над книгою поезій Василя Марсюка «Прометеєва естафета».

Поезія – штука тонка,
Потягнеш її – обірветься…
Читаю я В. Марсюка
І серце схвильовано б’ється.
Це – справжній, чудовий поет,
Хвилюючий лірик, естет.
Філософ і мудра людина,
А ще – вірний син України.
Він вправно сплітає слова –
І вірш на устах ожива.
Деталі і образи зримі,
Ніколи не зраджує й римі.
Одеса, і Крим , і Донбас –
Це все в нього є без прикрас.
І Київ, і далі Дніпрові,
Як в краплі відбилися в слові.
Городець й садок яблуневий,
Куди електричка домчить,
То «творчості дім» Василевий
І дивного спалаху мить.
Пиши нам, Поете, пиши,
Даруй усі скарби душі.
Для тебе – то крапельки крові,
Для нас, читачів, - дар Любові.
Читати люблю Марсюка, -
Поезія – штука тонка…

 Не знаю, чи все я висловив, про що хотів сказати після прочитання книги В. Марсюка, але це сказано в пориві, під враженням прочитаного.
 Єдине про що я ще не сказав, це те, що усі вірші збірки зібрані в окремі цикли, зокрема: «Київські фрески», «На донецьких вітрах», «Одеські настрої» і «Кримський берег». Ось у цьому циклі зібрано вірші, присвячені Криму, його людям, неповторній природі. Прочитавши цей цикл, я попросив автора сказати про своє ставлення до нашого краю, про те, що значить для нього Крим. І Василь Андрійович відповів:
 - «Я люблю вітер з Півдня, бо він приносить на Україну погожу сонячну погоду або теплі дощі. Південний вітер завжди викликає в мене думки про Чорне море і, звичайно, про Крим. А Крим здавна навіює мені не тільки згадки про чарівні гори, про пляжні береги, про дружні зустрічі під шум морського прибою. В мені живе також згадка про сотні і тисячі українок-полонянок на базарах середньовічної Кафи (Феодосії), про довгі валки чумацьких возів, навантажених сиваською сіллю. Згадки про Крим течуть в мені живим потоком дніпровської води, яка зрошує майже половину кримських сухих степів. Зрештою, Крим для мене – це друзі, з якими я майже рік жив поряд в Алушті, і мої добрі знайомі у містечку Чорноморському, які запрошували мене переселитись туди назавжди, це і мої друзі у Сімферополі, з якими я роками листуюся, а бачусь неправомірно рідко.
 А тепер Крим для мене – і «Кримська світлиця» - справді велике і світле українське вікно у Крим. І, може, для когось це видасться дивним, але «Кримська світлиця» (із чудовим додатком для дітей «Джерельцем») – єдина газета, яку я, столичний літератор, передплачую і яку щотижня з радістю дістаю зі своєї поштової скриньки. Мене цікавить і бентежить все, що відбувається у Криму, де гострота всіх українських проблем доведена до краю, як у фокусі лінзи. І дай, Боже, кримчанам разом з усіма українцями поступово зняти цю гостроту і всім почуватися добре під всеукраїнським мирним небом!
 Про моє ставлення до Криму найкраще розкажуть, мабуть, мої вірші, написані в різні роки і за різних обставин».
 Василь Марсюк – щирий і як поет, і як людина. Тому віриш кожному його слову, мовленому про Крим – про чудовий, мальовничий куточок нашої України. Гадаємо, що його кримські вірші припадуть до душі нашим читачам.

Данило КОНОНЕНКО.

ВАСИЛЬ МАРСЮК
Kримський берег

***
Здрастуй, сонячна Алушто!
Русь неначе – і не Русь…
Звідси вже мене не руште,
міцно тут заякорюсь!

Хоч тісна у мене пристань,
та козак до скрути звик,
і живу, як років з триста
жив тут пращур-січовик.

Ну, звичайно, без кайданів,
з волі власної жилець.
Є тут навіть на майдані
жовто-синій прапорець.

Значить, все це Україна –
море, гори, сніп тепла?!
Ось хоча б одна людина
українцем ще була!

Бач, один я вже з’явився,
ще й везу свою рідню…
Гей, хто в горах, озовися!
Разом викрешем вогню!
03.03.1996 р., Алушта

ДОРОГА ДО ЯЛТИ

Ох, ця тролейбусна дорога –
не зайвим був би парашут!
А раз проїдеш – просиш Бога,
щоб повторив колись маршрут!

До перевалу погляд скаче
з горба на горб, мов карий кінь.
А звідки лагідність теляча?
А звідки вже курортна лінь?

Як добре видно з колісниці
внизу тісний салгірський діл!
Нові татарські кам’яниці
на ньому туляться довкіл.

І як мені вас не вітати,
ознаки свіжої доби –
ракушнякові білі хати,
повсталі з чорної судьби!

Вже й перевал.
Спочиньмо трохи!
Як м’яч, покотимося вниз…
А чий на скелі видно профіль?
Чи то монах, чи кипарис?

Усе вже близько,
все вже скоро,
уяву тільки не тринож!
Хай пропливуть знайомі гори –
і Аю-Даг, і Роман-Кош…

Ах, заморочливі зигзаги!
А ще й безодня, Боже мій!
Як нагорода за відвагу
вже біля ніг шумить прибій.
28.01.1998 р.

***
Данилу Кононенку

Ніяк не звикну я, та й годі,
що всі ці гори, весь цей Крим
не просто є собі в природі,
а що віднині це – мій дім.
У чому річ, яка причина,
чому все давнє на умі?
І Чатир-Дагова вершина
мені здається у чалмі.
І серед хвиль русалок сплески,
і у шоломі Демерджі,
і каравели генуезькі
у неба й моря на межі…
Чому такі тут злі п’яниці
і очі в них, як дим, смутні?
Чому татарські круглі лиця
такі приємні тут мені?
І сам себе приблудним птахом
не почуватиму коли?
Кістки мої під Чатир-Дагом
колись клюватимуть орли.

05.03.1996 р., Алушта.

БАХЧИСАРАЙ

Бахчисарай – маленький рай
давно згорілої держави.
Колись гудів тут курултай * –
аж гук доходив до Варшави!
В степу іржали табуни,
і юнь зростала для війни,
в садах купалися оселі,
і муедзина довгі трелі
до них летіли з вишини.
Були часи, були веселі...
Не знав татарин ще біди,
окрім козацької розправи,
а де лишав свої сліди,
там не росли три літа трави.
Навскач зійшли курні літа –
і я ввійшов сюди без бою.
Бахчисараю, що з тобою?!
Де твій народ? Яка біда
його скосила, мов колосся?
У мене дибиться волосся
і в серці горлиця рида.
Не переможець я, не воїн,
бо наді мною той же ворон,
що бив тебе, тепер кружля
і цілить, цілиться здаля
мені у душу хижим оком,
та я живий іще, нівроку.
Ходжу у цвинтарному сні,
дивлюсь на ханську позолоту –
музейні стіни, ой тісні
для долі цілого народу!
Дивлюсь – і горе валить з ніг,
і сум шаблями плечі крає.
Це жах, коли народ зникає
з лиця землі, як білий сніг!
Невже все так воно і буде?
Бахчисараю, б’єш ти в груди!
Я не забув, як без жалю
палив ти нашу бідну хату –
тяжку, тяжку ти мав розплату...
Тепер я Господа молю
такий фінал твоєму кату!
14.01.1968 р., Черкаси.

* Курултай (тюркське) – збори, свято, бенкет.

 ПЛОДОВЕ ЛІТО

У червні будьте обережні:
Крим окуповують черешні!
Від Перекопа до Алушти
від здивування очі мружте!
Уздовж дороги все – базар,
і всюди ягоди, як жар.
Йди розберись, які вам милі –
рожеві, чорні, жовті, білі…
На щастя, в них короткий вік,
а то пропав би чоловік!
І в липні є свої загрози,
бо достигають абрикоси,
від них земля аж золота.
А смакота! А смакота!
І з абрикосами все ясно,
бо їхнє сонце швидко гасне.
А в серпні – персиків парад,
і наступає виноград.
А тут чи хочеш, чи не хочеш –
стають у всіх кругліші очі
від круглих цін і розмаїття –
святкує літо повноліття!
Але до справжньої війни
доводять дині й кавуни.
Оце вже маємо халепу!
Пливуть вони з усього степу,
а їх і так уже надмір,
бо купи вищі Кримських гір,
нема де стати від товару,
що повний свіжого нектару.
Це диво, Господи, твоє,
що гір цих згодом не стає!
Чи тепле море їх злизало,
коли ночами людство спало,
чи розповзлись поміж людьми,
ніхто не знає, навіть ми.
І хоч душа до краю сита,
а жде уже нового літа!

05.01.1998 р., Одеса.

КИЗИЛОВИЙ РАЙ

Угору йшли – забракло сил.
І як сюди забравсь кизил?!
З плечей, як птах, злетів тягар.
Кругом – рубін,
кругом – янтар.

Чиє це небо? Чий це сад?
Чи тут пройшов червоний град?
Чи на кущі посеред скель
Господь розсипав карамель?
Рожеві руки, щоки, рот…

Куди несе нас парус-грот?
Ми й так за крок від білих хмар,
і кошик наш пашить, як жар.
І в тілі мліє кожний хрящ,
і клен під ноги стелить плащ.

Веселий рай і без вина!
І все – кизилова вина.
Чи буде ще одне з чудес –
аби спуститися з небес?!

01.01.1998 р.

КРИМСЬКЕ ВИНО

А живучи під винзаводом,
я, мабуть, друзі, мав би гріх,
не розказавши, як заходив
я на масандрівський поріг.

У скромну лавку-комірчину
приходив я, нечастий гість,
не просто випити чарчину,
а подивитися на вміст,
як-то вивчають в книжці зміст.

А тут такі знайомі назви!
Хіба чужий для вас «Мускат»?
«Портвейн» і «Херес»
теж не раз ви
читали, певно, серед свят.

Порозглядаєш і прихопиш
додому «Кокур» чи «Токай»,
не той, привезений з Європи,
а наш. По-нашому читай!

Хоч і за морем добрі вина,
болгарські взяти б. Я ж однак
не дегустатор, а людина
проста, хоч зовсім не простак.

І на балконі в ріднім колі
вивчаєш довго той напій.
А красне сонце тоне в морі,
і чути здалеку прибій.
І добре в сутінках читати
так по ковточку, по слівцю…
О, є в Криму таки мускати!
За що і вдячні ми Творцю!

08.01.1998 р.

НА АЙ-ПЕТРІ

А ви бували на Ай-Петрі?
Дарма, дарма! Така краса!
Мов богатир в зеленім светрі,
він підпирає небеса.
Та не вагайтесь, наче равлик,
один км – не висота!
І білий бриль, немов журавлик,
аж вилітає із авта.
Сам біс нас крутить по спіралі,
неначе дзиґа заводна –
то море нам відкриє далі,
то знову хаща кам’яна.
Ні, це сама дияволиця
під хмари тягне нас без крил!
Тут скеля – нібито орлиця,
а там валун, мов крокодил.
І страх, як чорт, усівся поруч –
безодня справа – не дивись!
А брила капосна ліворуч
нависла хижо, наче рись.
Ура! Ура! Позаду нетрі!
А простір – наче на столі.
Це значить:
ми вже на Ай-Петрі,
за морем видно край землі.
Минулі страхи – вже дрібниці,
майбутні клопоти – малі.
Весь світ десь глибоко
в криниці.
Вертатись нащо взагалі?!

27.01.1998 р.

КУРОРТНА ЗАСТОЛЬНА

Нас на свято скликав санаторій
під казкову гору Кара-Даг.
Всі турботи змиємо у морі,
щоб душа літала, наче птах!
Є вино, то знайдеться і чарка,
буде пісня – знайдеться і друг.
З піни моря випливе русалка,
як найкращі ліки від недуг.
Не сумуйте, друзі,
хто самотній –
двадцять днів попереду, як вік!
Може, хвиля винесе сьогодні
вам любовний камінь сердолік.
Хтось любов шукає, як розвагу,
а когось навік єднає страсть.
Синє море біля Кара-Дагу
мріям нашим скиснути
не дасть!
Гори справ нас ждуть
за перевалом,
жде когось жона чи чоловік.
Ми курорт їм нехотя похвалим,
а в душі засяє сердолік!

Є вино, то знайдеться і чарка,
буде пісня – знайдеться і друг.
З піни моря випливе русалка,
як найкращі ліки від недуг.

08.02.2003 р., Київ.

***
Я Крим любив, як ясен день,
тепер і згадувать боюсь:
край моря тісно від людей,
а в морі тісно від медуз.

1978 р., Ялта.

***
Давно роз’їхались курортники
за Чатир-Даг, за перевал,
пропали модниці і модники,
неначе змив їх пінний вал.
Лишилась публіка буденна:
одні торгують, інші п’ють…
Якась із Драбова блаженна
верзе в порту безтямну муть.
А звеселяти хтось же мусить
безлюдний парк,
безмовний пляж,
де бомжі, наче сажотруси,
морський доповнюють пейзаж.
Про них давно усі забули,
а їм давно начхать на все,
допоки вітер із Стамбула
тепло до Таврії несе.
І доки сонце скелі гріє,
ще вірять у спекотний рай
і пальми-підлітки-повії,
і серед парку водограй.
Я крихти літа теж збираю
на кипарисових стежках
і все частіше поглядаю
на перевал, на Чатир-Даг.

27.11.1996 р.,
Алушта.

***
Я так і не зійшов на Чатир-Даг
і по кефаль у море не виходив.
Чи вік не той,
щоб дертися на дах,
чи романтичний дух
відколобродив.
Не раз над морем проводжав я ніч,
коли шуміла хвиля гордовита,
але ні разу вже мені навстріч
не вийшла з піни біла Афродіта.
Все рідше я допитуюсь: чого?
Здогадуюсь про все,
чого не знаю.
А що це з гір сповзає,
мов чохол –
туман рожевий, чи завіса з раю?
Хто до життя був жадний,
той страждав.
Хіба жар-птиць впіймаєш
цілу зграю?
Раніше я страждав, бо мало мав,
тепер нова печаль: багато знаю.
Та не від знань самих
моя печаль:
чим більше пізнаю,
тим менше можу –
і в море я не вийшов по кефаль,
і лиш у снах на Чатир-Даг
 виходжу.

21.01.1998 р., Одеса.
***
Вже час прощатися із морем.
Нема ні персня, ні монет…
Ці береги забудуть скоро,
як тут блукав один поет.

Забуде галька тихий шерех
моїх зітертих підошов.
І хвилі мають рідний берег,
а я свого ще не знайшов.

Ну, що мені принади Криму,
коли я тут один, як перст?!
Ось допишу останню риму
і ставлю крапку,
ставлю хрест.

25.11.1996 р.,
Алушта.

ПОПУТНИК

Мій зір наситивсь
кримським видом,
обміряв небо голубе.
Ну що ж, тарган, удвох поїдем
тепер у теплому купе!
Ти цим заїждженим маршрутом
ще зробиш не один кінець,
а я втомивсь тутешнім людом,
і вже, напевно, не їздець.
Нехай тебе годують інші,
хто любить більше
кримський рай.
О, тут місця найкрасивіші –
на Україні пошукай!
Але ж яка тут Україна –
така розгублена й німа!
А що краса? Краса не винна,
що в душах аж сичить зима,
зима московська, хуртовинна,
із трупним запахом царів.
Сама краса ніяк не винна,
що тут москалик геть здурів!
Ось із татарами я жив би!
Так настраждався цей народ –
шукає вдома правди й хліба,
не помічаючи красот.
Ще й закохався б у татарку –
через дорогу, віддалік –
і випивав би зразу чарку
валеріанки. Вік є вік!
Так оставайсь, комахо,
з ними,
бо все одно, кому служить.
Як доживати між чужими…
Ти що там шепчеш?
Дурню, цить!
Іще, вусатенький дружочок,
я склав не всі свої пісні!
Я знаю, знайдеться куточок,
де легше дишеться мені.
Я ще провідаю Карпати
і до Одеси заверну…
Усе! Пора, сусіде, спати.
Лізь під полицю! Чуєш? Ну!!

01.01.1997 р.,
Сімферополь – Київ.

* * *
Орле одинокий серед неба,
будь мені за друга у дорозі!
Я також самотній серед степу.
***
Мир вам, зелені гори!
А то що за гола вершина –
як череп якогось вождя?
***
Все було:
ласкаве море,
сині гори, кипариси...
Не було людської ласки –
і краса мене не гріла.
***
Тільки й можу з Криму сповістить:
одинокий плаває дельфін
у затоці ніжно голубій.

1979 р., Коктебель.

ВІДПОВІДЬ ДРУГОВІ
Данилові Кононенку

З тих країв, де Чатир-Даг,
лист прибув, як білий птах.
Птах довіри, птах вітання,
птах небесного братання.

За слова ті не скупі
чим віддячити тобі,
в Крим занесений козаче,
невпокорений одначе,
бо для тих немає пут,
хто шанує Божий труд?!

Навіть діти-татарчата
мають труд твій величати,
бо твоя до них любов
їх звільняє від оков.

Про усі твої чесноти
я строчить не буду оди,
не писатиму й балад –
обніму, як брата брат!
11.09.2008 р., Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2008 > Тема "Душі криниця"