Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

І після стількох десятиріч ця особистість привертає пильну увагу. Думки дослідників розділилися. Одні вважають Махна злим генієм, якому були властиві найгірші людські вади. Інші - визволителем українського народу, що постраждав за селянські ідеали.
Як би там не було, безперечно одне - махновська вольниця, близька по устрою і настрою до січового козацтва, породила останнього запорожця - «батька» і сформувала складний і суперечливий характер однієї з найзагадковіших фігур у нашій історії.
Донедавна офіційна історіографія свідчила, що Нестор Махно народився 27 жовтня 1889 року. Але кілька років тому за метричною книгою Хрестовоздвиженської церкви села Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії (зараз райцентр Запорізької області) була встановлена точна дата його народження - 26 жовтня 1888 року. Батько, Іван Родіонович, попросив записати дату народження Нестора роком пізніше - у той час селяни частенько йшли на подібну фальсифікацію, щоб не віддавати зовсім ще юних синів у рекрути.
Рано залишившись без батька, а він був найменшою - п’ятою - дитиною у сім’ї, Нестор із семирічного віку почав допомагати матері: пас овець і корів у заможних селян, підробляв муляром, чорноробом... Рано долучився і до революційно-бунтарської діяльності. На початку 1906 року енергійний Нестор, який жадав справжнього діла, зробив спробу вступити у «Вільний союз анархістів-хліборобів», однак дістав категоричну відмову. Але незабаром все ж добився свого. Вислідивши бойовиків, що зібралися на чергові збори, Нестор пред’явив їм ультиматум: «Або візьміть мене з собою, або убийте!».
Першим «справжнім» для Махна став наліт на будинок торговця Брука. Здобута анархістами сума - 151 карбованець була експропрійована «на потреби голодуючих». Незабаром Нестор і його соратники «відвідали» власника місцевого заводу Кернера і, погрожуючи розправою, відібрали 400 карбованців.
Після цілої серії подібних терактів група опинилася у полі зору поліції і за доносом провокатора Кушніра була арештована. Потрапивши в Олександрівську в’язницю, Махно, незважаючи на серйозні викривальні матеріали, стійко тримався на допитах, так і не визнавши себе винним. За наказом командуючого військами Одеського округу всі 15 членів гуляйпільської групи були передані військово-окружному суду. Слухання у справі анархістів-комуністів проходили у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) з 22 до 26 березня 1910 року. Махна засудили до вищої міри покарання - повішення. Майже два місяці, сидячи в «одиначці», чекав він приходу ката і в’язничного священика. І лише неодноразові прохання матері та той самий доданий до дати народження рік врятували Нестора від неминучої загибелі. Молодого терориста визнали неповнолітнім, а смертну кару замінили на 20 років каторжних робіт.
2 серпня 1911 року разом з іншими каторжниками Нестор був відправлений у Москву. Там за кілька днів за ним закрилися ворота Бутирської в’язниці. Важкий характер Махна став причиною постійних конфліктів з в’язничним начальством. Буквально за кілька днів його перебування в Бутирці у в’язничному журналі у графі «Поведінка» проти прізвища Махна з’явився запис: «Погана». Тому аж до звільнення анархіст ходив закованим у кайдани по руках і ногах. Бунтаря-одинака частенько замикали у карцер.
14 жовтня 1911 року бутирські лікарі виявили у Махна сухоти. У в’язничній лікарні йому видалили одну легеню.
Лютнева революція 1917 року відкрила новий етап життя анархіста, який не бажав залишатися осторонь від бурхливих подій. Звільнений з-під варти, Махно вирушив у Гуляйполе, де його зустріли співчуттям і повагою, як людину, що постраждала за селянські ідеали.
Повернувшись додому, Нестор швидко просунувся у гуляйпільське керівництво. Восени 1917 року його обрали відразу на п’ять (!) громадських посад. В окрузі почали зароджуватися комуни (сам Махно двічі на тиждень працював в одній з них), на підприємствах дедалі більшої сили набирали органи робочого самоврядування. Нестор Іванович розпустив земську управу, особисто очолив земство і оголосив себе комісаром Гуляйпільського району, який під його керівництвом перетворився у вільну карликову державу. Однак її правитель розумів, що без підтримки селян владу не втримати, і вирішив негайно покінчити з поміщицьким землеволодінням. До середини серпня у районі був проведений облік кинутих поміщиками угідь та інвентарю. 25 вересня Махно підписав декрет про націоналізацію землі.
Тим часом Україну окупували німецькі і австро-угорські війська. 1 березня 1918 року вони ввійшли у Київ, наприкінці квітня зайняли Гуляйполе. Махно з групою товаришів-анархістів поїхав до Таганрога. Звідти - на Поволжя, а потім - до Москви. Побачене у «червоних» губерніях насторожило ватажка анархістів. Задекларовану більшовиками диктатуру пролетаріату він розцінив як спробу розколу трудящих. Враження від «нової Москви» ще більше укріпили його в цій думці: «Немає партій.., а є купки шарлатанів, які в ім’я особистих вигод і гострих відчуттів... знищують трудовий народ».
За фальшивими документами Махно повернувся до Гуляйполя і почав облаштовувати життя у тутешніх місцях за своїми законами. До речі, відомий більшовик Антонов-Овсієнко, перебуваючи у той період на Катеринославщині, став мимовільним свідком бурхливих перетворень. Він доносив керівництву: «Налагоджуються дитячі комуни, школи. Гуляйполе - один з найкультурніших центрів Новоросії - тут три середні навчальні заклади. Зусиллями Махна відкрито десять госпіталів для поранених, організована майстерня, в якій лагодять знаряддя, і виробляються замки до знарядь...».
Однак далеко не всі захоплювалися цим «анклавом свободи». У «центр» надходили й інші доповідні. У результаті, 25 травня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони України ухвалила рішення ліквідувати Махна. Гуляйпільському анархісту довелося воювати відразу на два фронти - проти червоних і білих. Репресії, яким піддали жителів губернії частини Врангеля, що наступали, змусили Махна припинити війну з більшовиками і об’єднатися з ними. У перших числах жовтня 1920 року Повстанська Армія Махна перейшла в оперативне підпорядкування Михайлу Фрунзе - головкому Південного фронту.
Відступ Врангеля у Крим дав короткий перепочинок. Але з розгромом білогвардійців мирне життя анархістів закінчилося - Ради взялися за Махна з подвоєною силою. Почалася бійня не на життя, а на смерть. Проти залишків махновських формувань були кинуті кращі частини Червоної армії. Дні анархістів доходили кінця. 28 серпня 1921 року, відбиваючись від більшовиків, що насідали, Махно з купкою бійців і дружиною Галиною Кузьменко прорвався до Дністра і пішов у Бессарабію.
Ступивши на румунську землю, Махно та його соратники здалися місцевій владі і були направлені до концентраційного табору. Незабаром махновці втекли і спробували пробратися в Україну для відновлення боротьби проти радянської влади, але були заарештовані румунською жандармерією і повернені назад до табору. Побоюючись видачі більшовикам, Махно вже за згодою румунської влади 11 квітня 1922 року втік до Польщі, де він і його соратники були інтерновані у Стржалтавський табір. Того ж року у сім’ї гуляйпільського анархіста народилася дочка Олена.
Незабаром Махно з сім’єю перебрався у місто Данциг, де їх знову чекали в’язниця і ще одна втеча - вже у Францію...
Матеріальне становище сім’ї було складним, тому Нестору Івановичу доводилося працювати і в друкарні, і теслярем на одній із кіностудій. Його сім’я мешкала у передмісті Парижа, у невеликій погано мебльованій квартирі. Махно тяжко хворів. У березні 1934 року його госпіталізували в один з убогих паризьких лазаретів. Після проведеної операції здоров’я Нестора Івановича не поліпшилося, і 6 липня 1934 року він помер. Поховали Махна на знаменитому кладовищі Пер-Лашез біля Стіни комунарів – у найпочеснішому для революціонерів місці, поруч з могилами Жака Дюкло, Моріса Тореза та інших вождів французької компартії. Урна з прахом легендарного анархіста покоїться у ніші під номером 6686...
Доля дружини Махна - Галини Андріївни Кузьменко також склалася трагічно. Після закінчення Другої світової війни вона опинилася у Німеччині, потрапила до рук радянських органів безпеки і у серпні 1945 року була інтернована до Києва, де у 1946-му її засудили за відомою 58-ою статтею до восьми років таборів. Відбувши покарання в Дубровлазі, останні роки життя Галина Кузьменко провела у Казахстані.
Михайло ПАВЛОВ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2008 > Тема ""Білі плями" історії"