Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

22 жовтня у нашого визначного поета, академіка Бориса Олійника - день народження. Знаємо, що Борис Ілліч читає і шанує нашу газету. Не раз у скрутні часи його голос лунав на захист «Світлиці» з усіх трибун. Здоровлячи поета з його днем народження, пропонуємо читачам добірку нових віршів Бориса Олійника.
* * *
Всім - і святим -
з усіма
Ставим по смерті
свічі.
АЛЕ: Смерті святим
нема.
Тим же й святі,
що - вічні.

НЕ КОПАЙТЕ ЯМУ...
Не копайте яму
Навіть сводні ницій,
А копаймо з нами
У степу криницю,

Щоб така утішна
Грала в ній водиця,
Аби й сам Всевишній
Забажав умиться.

Щоби не минали
Її звіку люди,
Щоб із душ змивала
Фарисейські блудні.

Бо вже так обклали
Одні одних брудом,
Що питання встало:
Чи ми й справді... люди?

Брату брат, їй-право,
Накопали стільки -
Ледь не півдержави
В ямі по маківки.

Та вже так старались
Глибше копонути,
Що врагам зосталось
Тільки загорнути.

Тож копаймо з нами
Чимскоріш криницю,
Аби й тим, у ямі,
Принести водиці,

Щоб полуда спала
І таки прозріли:
Не братам копали,
А собі - могили.

То вилазьте з ями,
Заки день в зіницях,
Та копаймо з нами
У степу криницю.

І покажем світу
Збратані судьбою,
Що ми ж таки діти
Матері одної!

ЗАХИСТИ, ВСЕВИШНІЙ!
Грюкнуло у двері:
- Атворяй! -
Ізпросоння голова сільради
Сірники ніяк ніде не знайде:
- Зара, зараз...
Жінко, уставай! -

Ще з порога,
розчахнувши двері,
Матом охрестили всі кути:
- Адевайсь! Да паскарей,
бандера...
- Та ви що?! Я ж комуніст,
 брати!

- Ты хотя б не лгал
«на ридной мове».
Знаєм, где в лесу
твои братове.
Жінка заячала, мов зигзиця,
Над дитям
в мальованій колисці.
Через ніч ввірвався голос
 кумів:
- Відчиняй скоріше двері,
 курво!
Тут цікавляться
з лісів повстанці,
Як ти нажилась
при комуняці?

- Та його ж взяли
енкаведисти...
- Вже й брехать навчилась
в комуніста!
Зашморг приладнали на осиці.
...Плаче сиротина у колисці.

О Всевишній -
Отче наш єдиний!
Молимо усі і поодинці:
Захисти від нас
Ти Україну
І самих від себе... українців!

Та зніми з очей у них полуду,
Може, таки втямлять
крізь вітійства,
Що вже сто віків
на братовбивство
Їх штовха, регочучи,
Іуда.

ПРОСТИ...
Роси на лугах
висохли -
Не діждалися косаря...
Ти вже так тепер високо,
Як за сьомим небом
зоря.

Хоч на мить верни
з відстаней
На степи і води земні.
Перейди із повними відрами
Три шляхи
на вдачу мені.

Але тиші круг
не зрушено,
Ніби світ навіки завмер...
Тиха ти моя,
русая,
Як же я без тебе тепер?
Де ж нас розвело
гірко так -
Аж заплакали журавлі,
Що злетіла ти
зіркою,
Я ж зоставсь один
на землі.

Я вже докликавсь
янголів,
Перейшовши межі земні:
Чи була ти справді явлена,
Чи наснилась тільки мені.
Що ж тепер серця
краяти,
Як розведено
всі мости.
Я ішов тобі не каятись,
А прийшов сказати:
- Прости.

ІЛЮЗІЯ
Щось глухо тривожило вечір.
Несло з нізвідкуди недобрим.
Я глянув - мороз поміж плечі:
Ішли отари овечі
Від обрію і по обрій,
З - позаходу і до сходу,
Із півдня по хмуру північ.

Ні з сього, ні з того півень
Ударив крильми,
як свекруха,
Що б’є себе люто в поли,
Коли догризає невістку,
що вскочила прямо зі школи
у заміж.
Отари, як вісті,
Спливали за видноколи.

Проз мене пройшов величний
Пастух височенного зросту.
(Не встиг його вбачить
в обличчя).
Спиравсь він
на дивний костур,
З якого... росло дві гілки.
У їхньому листі помалу
Дві пташки гніздо звивали.
Тоді лиш отямивсь, коли він
З отарами зник поза вигін.

І раптом, мов з-за огорожі,
Із гиком навально повз мене
Отари людей несвітенні
Котили за тим перехожим.
Якийсь чоловік дознеможно
Упав мені ледь не під ноги
І очі свої божевільні
Встромив у моє перенісся,
Ревнувши:
- Куди він подівся?!
- Це хто? -
я здригнувсь мимовільно.

- О люди! Прости йому,
небо:
Та тільки ж но,
тільки ж повз тебе
Пройшов... Бог!!!

І я заридав із розпуки,
Що вкотре не вбачив Месії.
Возніс у безвиході руки, -
І пальцями вдаривсь об мури
Приватизованого «Арсеналу».

...Двоє, потираючи лоба,
сміялись:
- Диви, ще один дурень
Повірив,
що за ілюзію платять налом.

АБИ Ж НАМ НЕ ЗАВАЖАЛИ...
Та жилось би в Україні
Затишно, як в неньки,
Аби ж нам не заважали
Кляті воріженьки.

Всім би малось в Україні
Ліпше, аніж в тещі,
Коли б нам не заважали
Ті ж таки і... дещо.

Не було б улітку спеки,
Гіршої од кари,
Коб лукаві московити
Не покрали хмари.
І роси було б удосталь
На посіви й трави,
Так сябри із Бєларусі
Всі дощі покрали.

І вовік у нас вагони б
Не з’їжджали з рейок,
Коб не ставили підніжки
Колесам євреї.

І ніколи б у сусіда
Хата не палала,
Аби ж фіни сірники, пак,
Нам не підкидали.

І вовіки б не писали
Ми доносів зайве,
Аби нам не дарували
Самописки зайди.

І хотіли ж тихо-мирно
Наші славні хлопці,
Аби згасли воріженьки,
Як роса на сонці.

Та й лягли собі сумирно
На осонні спати.
Прокидаємось узавтра,
А вони... вже в хаті.

Та ніколи б не проспали
Ми цю вражу зграю,
Коби нас не обпоїли
Маком з Уругваю.

...Ми ж такі святі та божі!
Чисті ми чистіших!
Ледь не всіх зі свого раю
Витурили грішних.

Вже зібравсь, було, й Іуда
Вішаться із встиду,
Так вірьовку із-під носа
Свиснули сусіди.

І відтак живе у нас він
Сито і заможно.
- Мабуть, - каже, - в Україні
Без іуд не можна.

ПЕРЕМОВИ З ПРЕДТЕЧАМИ
На Чумацькім Шляху,
де вже душі складають
свій іспит, -
Так їм стужиться часом
на поклик козацьких левад,
Що, діставши люльки,
враз ударять
в кресала - аж іскри
Долітають до нас -
ми ж і досі гадаєм:
мовляв, зорепад.
Так їх манить вернутись
в завічно полишені креси!
На Вкраїну поглянуть
крізь далеч немислимих днів
Та пройтися степами,
де жайвір снує в піднебессі,
Та заглянуть до хати:
а хто ж порядкує у ній?
Гей, зарано, предтечі,
вертатись до рідного поля.
Ми ще тільки дотямили,
 врешті,
на власнім горбі,
Чом це нами у січах
із кровію вирвану волю
Перекупники з тилу
за безцінь скупили собі.
В нашій хаті на покуті
спритні захожі возсіли,
Де зазвичай сидів споконвіку
слов’янський дідух.
Тож заждіте, предтечі,
заки зберемося на силі
Та відчинимо двері -
чужинський провітрити дух.

ТІЛЬКИ ПИЛ...
Вкраїно,
гарна із лиця і стану!
Тобі ж Господь
не поскупивсь щедрот.
Чи й справді ти
не тим таки
дісталась,
Що досі йшли
та серед шляху й стали?
Чи хтось нам справді
підмінив народ?

Так гейби ж ми
козацького заводу:
Шапки - під небо.
Справні кунтуші.
А от гукніть-но братію до
 згоди -
У змиг розбіглися -
ані душі.
Чи смерть у нас і справді на пропаще
Селекцію веде уздовж віків,
Коли за волю гинули
найкращі,
Лишаючи на розплід сіряків?
Е ні, не всі таки достойні
 згибли!
Але сьогодні, щоб не стать
 за честь,
Вони вже так загралися
у бидло,
Що їх з огидою
обходить навіть смерть.

...Ідуть, немов живі,
Меткі та терті.
Шапки, пошиті
на козацький, бач, копил.
І не здогадуються,
що давно вже мертві
для України.
Що по власній смерті
Вони не матимуть
навіть могил.
...По них і їхніх джипах -
тільки пил.

СПИНИСЬ!
На цвинтарі понищеного лісу
Надгробками чорніють
пні сирі.
...Лишивши за собою пустирі,
Ти - випадковий на землі
 гульвіса -
Ще й пнешся до природи
у царі!

Прибравши самозванно
сан людини,
Ти пишеш з прописних
своє ім’я.
Та схаменися: гіршої скотини
Від тебе - од зачаття і понині -
Ще не носила зболена земля!

Ти вивернув, як смерч,
калину в лузі,
Споганив ріки, умертвив сади.
І, розстрілявши всі закони
 глузду,
Пиляєш гілку,
на якій сидиш.

Спинись хоч на краю
свого загину
Та з чотирьох зведися ж
 до Людини!
Ніколи гріх спокутувать
не пізно.
Тебе ж Господь по образу
свому Творив,
а ти скотився нижче низу.
Спинися ж!
Насади нового лісу,
Який за тебе,
всупереч всьому,
Молитву к Богу вознесе німу.

МАМА
- Тихше, діти.
Дітки, тихше, -
Просить-шепче
мама-миша, -
Зверху ходить кицька боса.
В неї діток - повен квіт.
Хто із нірки виткне носа -
Враз опиниться, проноза,
Кошенятам на обід.
...Вранці встали мишенята -
І завмерли, як один:
У куточку плаче мати,
Не ховаючи сльозин.
Обступили її діти:
- Що ж там трапилося, ма?
- Опівночі кицьку... вбито.
Киці, діти, вже нема.
- Так вона ж нам
ворог наче.
Ти ж, немов по рідній,
плачеш! -
Окропила їх сльозами
І промовила в тужбі:
- Так вона ж котяткам мама.
От і думайте собі:
Як їм, сиротам манюсім,
Жить тепера...
без матусі?

ГРЯДЕ ПОЧАТОК...
Важко йшли ланцюгом
під гарчання хорта,
Як в облаві колись -
окупанти.
Їхні чоботи п’яні
вбивали жита -
Сходи падали, ніби солдати.
Насміявшись над схиленим
рабськи селом,
Мисливці достріляли патрони
І пішли крізь посіви
учвал напролом.
І - плювали вони на закони.

Він хотів їх спинити:
 - Ви ж топчете хліб! -
Обернулись:
- А це що за трясця?!
Ану марш мені, бидло,
скоріше у хлів!
Чи не бачиш:
ідуть нові власті?!

І ударив навідліг:
Ну йди, пожалійсь...
Розпустились -
нема на вас впину!
Це тобі
не совіцько-московське колись.
Це тобі суверенна Вкраїна!

...Ледь добрів до села
крізь свинцевий туман.
Ще постукати сили
настачив у хату,
де доживав
із легенд партизан.
- То заходь, - обізвавсь. -
Бачив... бачив.

Скільки їх?
Треба ж так: в іменному
також саме стільки!
Щастить же нам, брате!
Ти - в лікарню.
А я перейму цих... вельмож.
Та не плач:
я ж у ліжку вмирати не гож.
...Врешті, треба ж комусь починати.
м. Київ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2008 > Тема "Душі криниця"