Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ТРЕТ╤Й УН╤ВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ: ПОМИЛКА Г╤РША ЗА ЗЛОЧИН
Р╕вно сто рок╕в тому Укра╖нська революц╕я мала можлив╕сть п╕ти ╕ншим шляхом, але...


ЯК ╤ ЧОМУ В 2017 РОЦ╤ РОС╤Я НЕ В╤ДЗНАЧИЛА СТОР╤ЧЧЯ РЕВОЛЮЦ╤╥
В хат╕ пов╕шеного не говорять про мотузку, а в нин╕шн╕й РФ мовчать про революц╕ю…


ОП╤Р УКРА╥НЦ╤В ЛАМАЛИ ГОЛОДОМ
Повний текст проекту резолюц╕╖ Палати Представник╕в Конгресу США до 85-х роковин Голодомору в...


КОМУН╤СТИЧН╤ ТОТАЛ╤ТАРН╤ РЕЖИМИ ВБИЛИ ПОНАД 100 М╤ЛЬЙОН╤В ЛЮДЕЙ ПО ВСЬОМУ СВ╤ТУ
A ще незл╕ченно б╕льше людей було змушене зазнати експлуатац╕╖, насильства ╕ невимовного...


РЕАЛЬНА ╤СТОР╤Я. СПОВ╤ДЬ ДИТИНИ БОРЦ╤В ЗА УКРА╥НУ
Мен╕ було три тижн╕. Мама вир╕шила мене пров╕дати ╕ пустилася в дорогу. Там ╖╖ п╕дстрелили...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 07.11.2008
З╤БРАЛА В СВ╤Т НАС З╤БРАН╤ВКА...

МОЯ БАТЬК╤ВЩИНА
(Зак╕нчення. Поч. у № 44).

В Олекс╕я Пал╕йчука було на той час дванадцятеро д╕тей, хоча народилося ╖х у нього 16. Як ц╕ д╕ти виживали у т╕ тяжк╕ во╓нн╕ ╕ пово╓нн╕ роки – не знаю. На згарищ╕ була в╕дбудована хата. Вс╕ д╕ти д╕стали дорогу до осв╕ти, дехто роз’╖хався св╕тами.
Поблизу мо╖х вуйк╕в та Пал╕йчука Олекс╕я жили брати Боратинськ╕ з теж дуже траг╕чною долею. Д╕ти одного з Боратинських були в УПА, а д╕ти другого Боратинського стали комсомольськими актив╕стам, ╤ т╕, й ╕нш╕ загинули по р╕зн╕ сторони барикад.
У центр╕ села жили ╤ван Порайко, Гнат Гл╕тняк, м╕й вуйко по мамин╕й л╕н╕╖ Василь Дупей, одружений з Мар╕╓ю Ковалюк. Вуйко Василь, як ╕ багато мо╖х односельц╕в, був на фронт╕, служив у саперних в╕йськах, був дек╕лька раз╕в поранений. Але коли д╕йшла черга у 70-х роках до яко╖сь м╕зерно╖ пенс╕╖, то в╕дмовився в╕д не╖, вважав, що ця в╕йна була чужою для Укра╖ни. Так само як в╕н чи не ╓диний з наших односельчан не став колгоспником. Все його поле було забране до колгоспу, а йому залишили 30-40 соток городу, з нього в╕н ╕ жив до само╖ сво╓╖ смерт╕ у 1992 чи 1993 роц╕.
У 1957 роц╕ закрили нашу церкву. Мали зробити в н╕й якийсь ате╖стичний музей. За н╕ч з церкви та╓мно були винесен╕ найкращ╕ образи, золота чаша, старовинна Б╕бл╕я та ╢вангел╕╓, хоругви. Коли з╕ Снятина при╖хали представники влади до З╕бран╕всько╖ церкви, то вона була очищена. Н╕хто не з╕знався, хто це м╕г зробити. Через тридцять рок╕в, коли церкву знову в╕дкрили, то на другий же день до не╖ знесли все, що тод╕ було забрано у 1957 роц╕. До переховування тих речей був причетний ╕ м╕й вуйко Василь. В╕н був глибоко в╕руючою людиною.
У в╕йну з нашого села служили у див╕з╕╖ СС-Галичина Богдан Бойчук та Гнат Гл╕тняк. Один доживав св╕й в╕к у Шотланд╕╖, а ╕нший в числ╕ в╕йськовополонених був у таборах до 1956 року, а п╕зн╕ше повернувся у З╕бран╕вку.
Один з╕ Ставища Юрко Рудак (чи Чепига) у 1939 роц╕ став комсомольцем, у в╕йну знаходився десь у тилу Рос╕╖, а п╕сля в╕йни став активним «стрибком» у в╕йськах НКВД, що в╕дстежували бандер╕вц╕в. В╕йська НКВД вбивали бандер╕вц╕в у навколишн╕х л╕сах, а бандер╕вц╕ – енкаведист╕в. Вбили ╕ мого земляка Чепигу, в╕д якого (як мен╕ згаду╓ться), в╕дмовилися ╕ батьки. Де в╕н похований – не знаю.
А дал╕ понад Гостинцем жили Демчуки, Фроляки, Шишуки. Над р╕чечкою Лукач жили також Кобринськ╕, в яких стояв млин, куди зносили або звозили зб╕жжя для мелення на борошно. На Рибенськ╕й вулиц╕ жили ще одн╕ Корж╕, Сливки, Чепел╕.
З╕бран╕вка розташована на чорноземних горбах. З п╕вдня йшло до Чорнови Олешк╕вське поле, ╕з заходу - Келих╕вська земля. А вже з п╕вн╕чного сходу - Джур╕вське та ╤линецьке поля. З п╕вноч╕ наш╕ поля межували з Бучацько-Балинецькими, а з╕ Сходу - з Рожп╕льськими та Волчк╕вськими.
Земля – чорнозем. Коли землю навесн╕ чи восени орали, то на сонц╕ вона аж блищала сво╓ю чорнотою. Коли на цвинтар╕ копали яму для пок╕йника, то нав╕ть на глибин╕ п╕втора метра не доходили до жовто╖ глини.
На ц╕й родюч╕й земл╕ росло все – жито, кукурудза, овес, просо, гречка. Родили сади, ранн╕м л╕том зацв╕тали акац╕╖ та розповсюджували навкруги запаморочлив╕ запахи.
Серед мо╖х односельчан були заможн╕ люди – Корж╕, Юрко Чепига, в якого у двор╕ була ол╕йниця, де витискали ол╕ю з соняшника чи льону, Грицко Пал╕йчук, ще дехто.
Були ╕ б╕дн╕ люди, серед яких: Варвара Бондарючка, Гануся Д╕душка, Олена Майсушина. У них не було кор╕в, коней, не було чолов╕к╕в. Але н╕коли я не бачив ╖х об╕драними чи погано вдягненими. Просто у цих людей було менше земл╕.
Навесн╕ та особливо восени дороги розкисали у чорнозем╕. Це мало значення для мо╓╖ першо╖ осв╕ти, позаяк треба було болотистою розмитою землею добиратися до школи чи до церкви босон╕ж.
Як правило, с╕льськ╕ подв╕р’я обкладалися парканом з товстих дощок до 1,5 метра висотою, одн╕ ворота виходила на город, а ╕нш╕ були вх╕дними. У б╕льшост╕ селян на подв╕р’╖ розм╕щувалася хата, стайня, стодола, керниця, плетена з вербових прут╕в кошниця для суш╕ння та збер╕гання качан╕в кукурудзи. Дороги були обкопан╕ з обох стор╕н окопами. За ц╕╓ю справою ревно наглядав с╕льський староста чи в╕йт.
Тепер щодо З╕бран╕всько╖ школи тих час╕в…
Складалася вона з одн╕╓╖ велико╖ к╕мнати, а на друг╕й половин╕ жив учитель (чи вчителька). У велик╕й к╕мнат╕ праворуч ╕ л╕воруч розм╕щалися шк╕льн╕ парти, за якими одночасно можна було розм╕стити до сорока д╕тей. З право╖ сторони до об╕ду вчилися д╕ти з першого класу, а з л╕во╖ сторони – з третього класу. П╕сля об╕ду до школи приходили д╕ти другого та четвертого клас╕в. Навчання у школ╕ вела одна вчителька (чи вчитель) до об╕ду та п╕сля об╕ду.
Паперу чи зошит╕в на той час не було, тому родич╕ купували сво╖м д╕тям дощечку та крейдяний ол╕вець – рис╕к. На ц╕й дощечц╕ ми писали слова, правила, цифри ╕ рахунки. На дощечц╕ ми виконували ╕ домашн╕ завдання. Уже десь у 46-му роц╕ в село при╖здили «катрайники» - вони обм╕нювали як╕сь зошити на утиль-сировину – кост╕, зношений одяг, прод╕рявлен╕ баняки чи ще якесь зал╕ззя. У цей час уже можна було придбати ╕ чорнильницю-невиливайку та пера. Чорнила робили з яг╕д бузини.
М╕й тато прив╕в мене до вчительки пан╕ Болюхово╖, яку ми голосно кликали «пан╕ професорко», ул╕тку 1942 року, мен╕ не було ще ╕ шести рок╕в. Прив╕в до школи з двох причин – я дуже просив про це тата, а по-друге, я був мов би с╕льським волоцюгою – поки родич╕ працювали у пол╕, я бродив сус╕дськими хатами ╕ ввечер╕ не раз засинав у хат╕ когось ╕з сус╕д╕в. То, щоб я «був при д╕л╕», вир╕шили, що краще я буду в школ╕, н╕ж нев╕домо де знаходитися.
Мо╖ однокласники (Василь Гжес╕в, Степан Мельничук, Зеньо Чепига, Василь Боднар, Василь Опер╓к, Наталка Бойчук та ╕н.) були старшими за мене на 2-3 роки. Мене «записати» до школи за в╕ком не могли, але вчителька Болюх (Болюшка) дозволила мен╕ приходити. Я був найменший зростом ╕ мене прозвали «куцим». Але я швидко опанував с╕льську шк╕льну науку, навчився читати, писати ╕ рахувати, ╕ став чи не кращим учнем школи. Так я провчився увесь перший клас. На л╕то вчителька дала нам завдання назбирати та насушити л╕карських трав. За л╕то я насушив тих трав ц╕лий м╕шок. Але восени мене взяти до другого класу не могли, бо станом на 1 вересня мен╕ ще не виповнилося с╕м рок╕в. ╤ Болюшка була невблаганна, але згодилася мене записати оф╕ц╕йно до першого класу. Так я став «легальним» учнем. ╤ став пом╕чником вчительки, бо коли вона кудись мусила йти, то залишала мене коло дошки, щоб я проводив заняття з сво╖ми однокласниками. Не думаю, що це подобалось тод╕ мо╖м товаришам.
У школ╕ урок рел╕г╕╖ в╕в с╕льський священик отець Волянський, який за непослух бив нас палицею або л╕н╕йкою по пальцях. В╕н вчив нас молитов, десяти запов╕дей Божих та примушував бути слухняними. Я дуже боявся цього священика.
Восени 1944 н╕мц╕в прогнали. Почалися нов╕ часи. Наша вчителька перевела мене до другого класу, ╓диного з учн╕в, бо я засво╖в програму першого класу ╕ провчився у ньому два роки. Вчителька просила нас не називати ╖╖ «пан╕ професоровою», бо за таке звертання влада може ╖╖ покарати. Та це не допомогло. ╤ вчительку, ╕ ╖╖ чолов╕ка, що працював п╕д час в╕йни у Коломи╖, заарештували та заслали до Сиб╕ру. Б╕льше я ╖╖ не бачив ╕ не чув про не╖. Запам’яталося, що на той час вона була уже старшою ж╕нкою, було ╖й близько п’ятдесяти рок╕в. ╥╖ дуже поважали селяни.
П╕сля не╖ ╕з Заболотова прислали молоду вчительку Клипич, яка ск╕нчила чи то Коломийську г╕мназ╕ю, чи, може, лише 10 клас╕в яко╖сь з╕ шк╕л. Це була маленька, худенька д╕вчина, що при╖здила до школи ╕з Заболотова на ровер╕. А коли дорога п╕сля дощу розкисала, то велосипед треба було в╕дмивати. ╤ ми кидалися чистити ╕ мити ровер, за що вона ╕нколи дозволяла нам трохи по╖здити ровером по шк╕льному подв╕р’╖. П╕сля зак╕нчення другого класу вона у школу вже не повернулась – ╖╖ арештували, як зв’язкову УПА, та засудили ╕ в╕дправили до Сиб╕ру. Т╕льки у 50-х роках вона вернулася у Заболот╕в.
У 1946-1947 роках, коли я вчився у 3-му та 4-му класах, вчителем у З╕бран╕вц╕ був Михайло Семотюк з ╤линець. Це був високий стрункий хлопець в╕ком 20-22 рок╕в, який поводився з нами по-товариськи: не карав, не кричав на нас. Десь через 15-20 рок╕в я його зустр╕в, ми згадали т╕ часи. За минул╕ роки в╕н вивчився ╕ працював директором школи в одному з с╕л Запруття.
У 1947 роц╕ я зак╕нчив навчання у З╕бран╕вськ╕й початков╕й школ╕ з оц╕нками з ус╕х предмет╕в «в╕дм╕нно».
Школа школою, але треба було працювати вдома, допомагати родичам. До об╕ду було навчання, а п╕сля об╕ду треба було пастушити. А в об╕д та ввечер╕ приносити худоб╕ бур’яну, палити п╕чку скрутками соломи (дров чи вуг╕лля не було), допомагати татов╕ ╕ мам╕, чим лише можна. В╕дбувалося друге, основне заняття – навчитися господарювати та вм╕ти виживати.
Ранньою весною 1947 року, десь на початку березня, школу закрили – у сел╕ був голод, бо восени 1946 року все, що можна було забрати з дому, забрали, до останнього зеренця. Я про це писав у сво╖й книз╕ спогад╕в «Дорога кр╕зь життя», що вийшла друком у с╕чн╕ 2005 року.
Того ж л╕та тата примусили записатися до колгоспу. Директор тютюново╖ фабрики ╕з Заболотова К╕рюк, якого спрямували у село орган╕зовувати колгосп, сказав татов╕: «Семене! Не опирайся. Ти перший у списках на виселення до Сиб╕ру».
П╕сля цього тато сказав, що нам, його д╕тям, Наталц╕ ╕ мен╕ н╕чого робити у сел╕. Треба йти вчитися у Заболот╕вську середню школу. Так, завдяки “радянськ╕й влад╕” я здобув осв╕ту, а згодом став ╕ професором.
З 1947 до 1949 року я вчився у Заболот╕вськ╕й (5-й та 6-й класи), а 7-й клас зак╕нчував у Волчк╕вськ╕й семир╕чн╕й школ╕. ╤ до Заболотова, ╕ до Волчк╕вц╕в треба було йти до школи з дому 7 к╕лометр╕в.
З тих п╕р я на все життя розпрощався ╕з З╕бран╕вкою. Вчився у Дрогобич╕, п╕зн╕ше - у Львов╕, пот╕м в╕с╕м рок╕в працював у Борислав╕, навчався в асп╕рантур╕ у Москв╕, повернувся до ╤вано-Франк╕вська. Побачив багато кра╖в та кра╖н. Якби записувати вс╕ мо╖ багатор╕чн╕ по╖здки св╕тами, то це вийшли б м╕льйони к╕лометр╕в. Я був у 37 кра╖нах св╕ту – Рос╕╖, Франц╕╖, ╤тал╕╖, Н╕меччин╕, Дан╕╖, Англ╕╖, США, Аргентин╕, Бразил╕╖, Алжир╕, В’╓тнам╕, Малайз╕╖, Ф╕нлянд╕╖, Польщ╕, Угорщин╕, Болгар╕╖, Чех╕╖, Словаччин╕, Серб╕╖, Босн╕╖, Хорват╕╖, ╤зра╖л╕ ╕ в багатьох ╕нших. Св╕т кругом гарний. ╢ чого повчитися в ╕нших народ╕в.
Але на душ╕ до цього часу залиша╓ться б╕ль за мою скривджену кра╖ну, за мо╓ Прикарпаття, за мою З╕бран╕вку.
Зм╕нилося село, вироста╓ нове покол╕ння, для якого я, мов якась екзотична птаха, а не односелець, що народився тут, який прожив майже все життя далеко в╕д р╕дного села, але який хот╕в би бути похованим на З╕бран╕вському цвинтар╕ серед сво╖х р╕дних та односельчан.
Друга св╕това в╕йна забрала багатьох земляк╕в, як╕ не навченими були вкинут╕ у б╕йню в Прибалтиц╕. Багато повернулися з в╕йни пораненими та покал╕ченими. Вд╕в та сир╕т було довол╕. Чимало людей загинуло в УПА. На пам’ятнику, що сто╖ть на насипаному пагорб╕ коло церкви, написан╕ ╖хн╕ пр╕звища. Багато ╖х, що втратили життя у цих страшних битвах.
З тих сус╕д╕в, як╕ загинули на в╕йн╕, я запам’ятав Павла Букатчука, високого чолов╕ка, що см╕явся ╕ жартував з усього, що було навколо. Я пам’ятаю, як в╕н розказував, що коли почалася в╕йна, н╕мецьк╕ л╕таки лет╕ли високо в неб╕, а коли в╕дступали (це ╕ я добре пам’ятаю) - лет╕ли низько над землею. Павло жартував, що в╕н вкинув у небо вербову м╕тлу ╕ вона зачепилася за хв╕ст н╕мецького л╕така. ╤ розгонисто см╕явся.
Онуфр╕я Церковнюка я запам’ятав також добре, бо у його стодол╕ ми, д╕тлахи, ставили виставу за п’╓сою, яку я написав у в╕с╕м чи дев’ять рок╕в. А його тато за н╕мц╕в при╖жджав ╕з Кобак з торбинкою олов’яних хрестик╕в, як╕ в╕н прив╕з з ╢русалима. Люди казали (чи в╕н сам те говорив), що в╕н п╕шки пройшов з Кобак до ╢русалима. Чи було це правдою, тепер уже нема в кого спитати. На в╕йн╕ були ╕ мо╖ вуйки з мамино╖ сторони: Юрко, Василь та М╕шко, а з татово╖ - Андр╕й та ╤ван.
П╕сля зак╕нчення в╕йни почалися пово╓нн╕, не менш страшн╕ роки утвердження радянсько╖ влади. Але про це - окрема розпов╕дь...
Роман Ярем╕йчук,
декан сп╕льного факультету нафтогазових технолог╕й у Криму, доктор техн╕чних наук, професор,
д╕йсний член Наукового товариства ╕м. Шевченка.
м. С╕мферополь.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6518

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков