Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА
Перш, ніж розпочати розповідь журналіста Марка Голованевського про Олександра Губаря, пояснимо читачам, що ж то за альманах «Вітряк», котрий навіяв йому такі теплі і такі щирі спогади.
«Вітряк» - це літературно-краєзнавчий альманах Талалаївщини Чернігівського земляцтва в м. Києві, котрий талановито готує до виходу в світ на громадських засадах журналіст і редактор Іван Михайлович Забіяка. (Докладно про альманах «Вітряк» «Кримська світлиця» розповідала на своїх сторінках у
№ 7 від 15 лютого 20008 р.). Талалаївщина – один з районів Чернігівської області – здавна була багата талантами: літературними, мистецькими, пісенними... Отож, про своїх талановитих земляків і покликаний розповідати альманах. Видання це молоде, ще тільки-но розпочинає торувати шлях до читацьких сердець, але уже набуває широкого розголосу. Читають його, як бачимо, не лише в Україні, а й далеко за її межами. Ось і в четвертому числі «Вітряка» за 2007 рік чимало сторінок було присвячено відомому землякові Талалаївщини – письменникові і науковцеві, професорові Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського Олександру Івановичу Губарю. Олександр Губар – уродженець села Ярошівки Талалаївського району. Народився 7 вересня 1922 року. Дитинство і юність припали на страшні роки голодомору 1932–1933 рр. і Другої світової війни. У 1946 році закінчив філологічний факультет Чернівецького державного університету. 1955 р. захистив кандидатську дисертацію про творчість Павла Тичини. До 1962 року працював на кафедрі історії української літератури Чернівецького університету, з 1963 року і до останніх днів свого життя (40 років!) – на кафедрі української мови та літератури Кримського педагогічного інституту (нині Таврійський національний університет). Помер 15 вересня 2003 р. у Сімферополі. Автор багатьох праць і книг, присвячених творчості П. Тичини, творчості сучасних українських письменників Криму.
У четвертому числі альманаху «Вітряк» (2007 р.), з нагоди 85-літнього ювілею Олександра Івановича Губаря подано статті про нього: Богдана Мельничука
(м. Чернівці) «Літературознавчі обрії Олександра Губаря», Данила Кононенка (м. Сімферополь) «А я й не знав, що ви такий...», Віктора Гуменюка (м. Сімферополь) «Ювілей педагога і вченого», Олени Зоріної «Від серця до серця» та вірш Данила Кононенка «Олександру Губарю – тичинознавцю, вчителеві моєму» (Вільні варіації на тему «Гаї шумлять»).
У цих статтях розкрито творчий потенціал Губаря-письменника, дослідника творчості П. Тичини та інших багатьох письменників – класиків української літератури.
Це четверте число альманаху «Вітряка», вдова письменника - Майя Олександрівна надіслала давньому другу Олександра Губаря журналістові Марку Голованевському в Сполучені Штати Америки, де той нині мешкає, і отримала від нього лист-спогад про Олександра Івановича.
З цим листом, у перекладі українською редактора відділу літератури «Кримської світлиці» Данила Кононенка, ми й хочемо ознайомити наших читачів. Гадаємо, він відкриє багато нового і цікавого з творчості і життєвої біографії нашого відомого земляка-кримчанина Олександра Івановича Губаря. Ці спогади стануть у пригоді тим, хто займається докладним вивченням життя і творчості письменника і науковця О. І. Губаря.

ПРО ЩО НАГАДАВ МЕНІ АЛЬМАНАХ «ВІТРЯК»

Я тримаю в руках чудово виданий літературно-краєзнавчий альманах «Вітряк (число 4 за 2007 р.), люб’язно надісланий мені за океан Майєю Олександрівною, милою дружиною Олександра Івановича Губаря, і відчуваю, як схвильовано б’ється моє серце. Уважно читаю цікаві матеріали, неспішно гортаю сторінки і надовго затримуюсь на поетичних строфах, присвячених професору Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, письменникові, літературному критику, краєзнавцю О. І. Губарю, і перед моїми очима постає живий образ любої, дорогої, хорошої людини, з якою я дружив багато десятиліть, аж до останнього дня його життя.
Дружба наша зародилася в далекі передвоєнні часи. У вересні 1937 року, я, молодий газетяр, випускник Ленінградського інституту журналістики ім. В. Воровського, приїхав до Чернівців, столиці Північної Буковини, чудового тихого зеленого краю Прикарпаття, недавно приєднаного до Радянської України, і почав працювати в редакції обласної газети «Радянська Буковина». Коректором у ній працював стрункий, красивий, кучерявий юнак, першокурсник місцевого університету, Сашко Губар. Ми познайомились, часто зустрічались вечорами у друкарні під час випуску чергового номера газети, подружилися і відтоді берегли нашу дружбу. Ми говорили про літературу, поезію, про вірші Володимира Сосюри, Павла Тичини, Андрія Малишка та інших відомих поетів, разом ходили знайомитися з Ольгою Юліанівною Кобилянською – класиком української літератури, котра мешкала на околиці міста, на тихій, малолюдній вулиці ім. Одопеску, 3 (тодішня назва вулиці), були на урочистостях з нагоди ювілею Ольги Юліанівни.
Війна, розв’язана гітлерівською Німеччиною проти Радянського Союзу, розлучила мене з Олександром. На щастя, ненадовго. Першого липня 1941 року редакцію було евакуйовано углиб країни, я опинився в далекому Узбекистані, котрий гостинно прийняв мільйони радянських людей, і почав працювати в обласній газеті «Кашкадар’їнська правда», що виходила у місті Карші. І ось, через якийсь час, неждано-негадано, зустрічаю тут... Сашка. Нашій радості не було меж. Виявляється, Сашко мешкає на одній із вулиць поблизу вокзалу і працює в м. Карші викладачем... німецької мови в середній школі.
У недільні дні він приїздив до мене додому, познайомився з моєю сім’єю, став близьким для моїх рідних.
Це був тяжкий період у його житті. Самотній, відірваний від матері, батька, студентських друзів і товаришів, він, на жаль, захворів на бруцельоз, ледве ходив. Ми, як могли, допомагали йому пересилювати усі негаразди, що звалились на нього.
Я залучив Олександра до співпраці з газетою. Він почав писати замітки, інформації, одержувати сякий-такий гонорар - додаток до своєї жалюгідної вчительської зарплати. Ми часто бачились, жваво обговорювали хід воєнних подій, дуже раділи кожному переможному успіхові Червоної Армії, вірили у перемогу над ненависним ворогом і згадували, згадували Чернівці - місто, яке стало для нас дорогим і близьким.
Сашко марив університетом, своєю альма-матер, і з хвилюванням і нетерпінням чекав повернення у рідні пенати. Коли ж у кінці березня 1944 року Чернівці було визволено від фашистських загарбників, Сашко, не гаючись, на радощах, зі сльозами на очах, тепло попрощався зі мною і кинувся, через усю країну, в далеку путь, у рідне місто.
Минули роки. Я переїхав до сонячного Криму, в курортну Євпаторію, і почав працювати у міській газеті. І ось одного разу, теплого весняного вечора, відчинилася хвіртка мого обійстя і на подвір’ї з’явився... Олександр. Скільки літ! Скільки зим!.. Ми кинулись в обійми одне одному. Нашому щастю і радості не було меж! Говорили до пізньої ночі. Виявляється, він недавно переїхав до Сімферополя, працює в педагогічному інституті і через редакцію газети «Крымская правда», з якою я співпрацював, дізнався мою адресу і примчав до мене.
Сашко заночував у мене, а вранці ми пішли з ним на море. Він любив безкрайній синій морський простір, згадував Пушкіна, Лермонтова та інших російських й українських поетів, котрі оспівували море. Затим почав часто приїздити до мене, у літню пору, у дні канікул, часто залишався ночувати.
Ніколи не забуду 50-річчя Олександра. Це було 7 вересня 1972 року. Ми з дружиною приїхали до ювіляра. У його невеликій, затишній квартирі було затісно від гостей. Було багато його колег – викладачів інституту, його колишніх учнів, письменників, журналістів. Усі вони тепло, щиро вітали іменинника, говорили про його ерудицію, працездатність, про високий професіоналізм, зачитували привітання, що надійшли з Чернівецького, Київського та інших університетів, спілки письменників, колег-письменників, літературознавців, літературних критиків, друзів... Винуватець урочистостей перебував у доброму настрої, жартував, сміявся, розповідав кумедні історії, анекдоти. Він мав чудовий голос, гарно співав, одну за одною заводив пісні «Ой, казала ж мені мати, та й наказувала», «Сонце низенько, вечір близенько», «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела» та інші, і гості весело підхоплювали їх.
Сашко був на сьомому небі від щастя, він усміхався, його помолоділі очі світились радістю. Добре знаючи поезію, охоче читав вірші В. Сосюри, А. Малишка, і, звичайно ж, свого улюбленого Павла Тичини. Згадував свої зустрічі з ним у його квартирі в Києві, розповідав про роботу над дисертацією, присвячену творчості чудового майстра слова. Хочу зазначити, що про нього, про Павла Тичину, Олександр Іванович готовий був розповідати годинами.
Вечір тривав довго. Гості розходилися запівніч, ми з дружиною залишились ночувати в Олександра.
Наша дружба тривала і після мого переїзду до Каліфорнії, в місто Сан-Дієго, розташованого на березі Тихого океану. Обмінювались газетними вирізками. Олександр надсилав свої нові книги з щирими словами-автографами.
У своїх останніх листах і телефонних розмовах Олександр все частіше скаржився на фізичну втому, слабкість, різні хвороби, але не втрачав бадьорості, оптимізму, любив, як і раніше, жарти, ділився творчими задумами. Вірив, що все здолає, буде працювати, творити, сіяти «розумне, добре, вічне» у молоді душі. Вірив і я в це.
На світанку 7 вересня 2003 року я зателефонував Олександру, щоб першим привітати його з днем народження. Попросив Майю Олександрівну запросити його до телефону, одначе почув, що він дуже хворий і не може поговорити зі мною... А за кілька днів дізнався, що він пішов за вічну межу...
Минуло п’ять років як його не стало, але й зараз мені важко у це повірити. Перечитую його листи, газетні статті, книги, переглядаю фотографії і ніби бачу перед собою незабутнього друга і ніби чую його завжди молодий бадьорий голос.
Дякую «Вітряку», що збудив у моїй душі спогади про чудову людину, розумну, добру, чуйну, яким був Олександр Іванович Губар, мій добрий друг і товариш, котрий назавжди залишився у моєму серці.

Марко ГОЛОВАНЕВСЬКИЙ.
Сан-Дієго, Каліфорнія.
17 вересня 2008 р.

ОСЕНІ ТИХА ГОДИНА
* * *
Так смутно в прекрасні осіннії дні,
Як з шелестом листя
 пожовкле спадає,
Нечутно той шелест за літом ридає,
Що вснуло в сосновій труні -
Так смутно в прекрасні осіннії дні...
Краса переходу - найвища краса...
Прекрасне те листя,
 що впало під ноги, -
Як трупом засохлим
 покриє дороги,
Ясніше стають небеса.
Краса переходу - найвища краса.
Володимир КОБИЛЯНСЬКИЙ.
1916
* * *
Листок опалий мишею рудою
Через дорогу шаснув,
І хлопчик, що ішов переді мною,
Залився сміхом щасно...
Так починається одвічна повість.
О ця свята невдячність!
Осінні небеса - як чиста совість.
Прозорість. Однозначність.
І не сльоза на гілці, з сонцем рядом,
Бринить передзимова, -
То зріє жолудь -
геніальний задум
Діброви…
Наум ТИХИЙ.
1975
* * *
Ще вчора думка мовила твереза:
Горнись і щулься - он зима іде;
Все, що було недавно молоде,
Вже обтинають невблаганні леза.
А нині - як сонетна антитеза -
Тепло і радість день новий веде,
І проти сонця золото руде
На спаді віт розвішала береза.
Прозорий жовтень радісно вступив
Між стовбурів, оградок і хрестів,
Розкиданих на жовтому узбоччі, -
І, мов весною, по ливних дощах
Стоїть у росах, відновитись хоче
Брунатний лист
 на паркових кущах.
Микола ЗЕРОВ.
1931

ТУГА
Гаю мій, гаю, гаю зелененький!
Вітер мій, вітре, вітре швиденький!
В густому гаю листя жовтіє,
Вітер гілок не колише й не віє.
Те, що колись по весні красувалось,
Те, що колись мені так сподобалось,
Змерзло, захляло, затихло і зникло.
Серце кохатись сим світом одвикло!
Там, де в кущі воркотала голубка,
Там жартувала колись моя думка.
Стихла, замовкла туга голуб’яча -
Геть прокотилась та думка хлоп’яча!
І місяць повний, і ясна водиця...
І ти, вродлива, кохана дівиця!
Зникло те восени, що було літом,
Серце не хоче кохатись сим світом.
Микола КОСТОМАРОВ.
* * *
Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, -
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном.
У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає.
 І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?
Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!
Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.
* * *
Почорніли заводі в озерах
І ясніші стали разом з тим.
Від листків падучих ніжний шерех
Заплітається в ранковий дим,
Вставлено у вікна другі рами,
Вата і калина поміж рам,
Знову стали діти школярами,
І синиця дзвонить школярам.
Максим РИЛЬСЬКИЙ.
* * *
Вже не прийма земля
настирливих дощинок;
Все більше в калюжах
 шматків небес;
І серед листу жовтого воскрес
Буянням трав
 пригноблений барвінок.
У хмарах трублять сурми
 журавлині.
Гаї скидають шати золоті,
І пишно грає барвою на самоті
Зелена хвоя юної ялини.
Тендітні руки вогняного Змія
Все рідше пестять персоньки Землі...
В кирею з сивої імли
Вона вгорнулася, зітхає і німіє...
Василь ЕЛЛАН (БЛАКИТНИЙ).
1915

ОСЕНІ ТИХА ГОДИНА
І
О, ця осінь золота,
Сніговійниці колиска.
Відлітає, відліта
Журавлів тоненька низка.
Понад лугом проплива,
Аж скриплять з натуги крила.
Як струна, бринить трава,
Де коса не докосила.
Де хлоп’я біля гусей
Цілий день, немов припнуте...
Та невже ж мені усе
Це колись навік забути?!
Цю дорогу і ріку,
Синій ліс на косогорі
І осичину тремку,
І джерел глибінь прозору.
І оселю, де я ріс,
Де була моя колиска,
І під вечір між беріз
Довгу тінь від обеліска?!
О, ця осінь золота,
Сніговійниці колиска...
Відлітає, відліта
Журавлів тоненька низка.
II
Сріберна гілка маслини.
Річечка сонна в яру.
В небі схвильоване «кру» -
Пізня пора журавлина.
Яблук рум’яні плоди.
Соти ущерть повні меду.
Важко пливе попереду
Хмара руда череди.
Тонко бринять комиші,
Гілка об гілочку треться.
Серце шалено так б’ється,
І - наокіл ні душі.
Квітку голубить рука,
Колеться в пальці шипшина.
Біла летить павутина –
Скроню легенько торка.
Земле моя, золота!
Рідна до віку, єдина...
Осені тиха година
Душу мою огорта.
Данило КОНОНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 07.11.2008 > Тема "Душі криниця"