Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2008 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 14.11.2008
МНОГАЯ Л╤ТА ВАМ, ПОЕТЕ!

З ЮВ╤ЛЕ╢М!

18 листопада виповню╓ться 70 рок╕в в╕д дня народження учителев╕ ╕ поету, в╕дм╕нников╕ осв╕ти Укра╖ни ╕ члену Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреату прем╕╖ ╕мен╕ Олекси Г╕рника Василев╕ Григоровичу ЛАТАНСЬКОМУ.
╤м’я поета Василя Латанського широко в╕доме не лише в Криму, а й далеко за його межами, у тих краях ╕ куточках нашо╖ Укра╖ни, куди доходить ╓дина укра╖номовна газета Криму «Кримська св╕тлиця», на стор╕нках яко╖ дуже часто публ╕куються його в╕рш╕, як для д╕тей, так ╕ для дорослого читача, публ╕цистичн╕ статт╕ на найактуальн╕ш╕ теми, статт╕ про шк╕льне життя, нариси про сво╖х земляк╕в, л╕тературн╕ есе╖ про в╕домих укра╖нських письменник╕в…
Василь Латанський – письменник р╕зноплановий, багатожанровий ╕, не побо╖мося у такий святковий для нього ╕ для ус╕х нас час, ще раз п╕дкреслити – талановитий. В╕н ╓диний укра╖нський поет в Криму, який пише, переважно, для д╕тей. Бути дитячим письменником дуже почесно ╕ дуже непросто. Не кожен поет, який пише «доросл╕» в╕рш╕, може написати для д╕тей. Адже д╕ти надзвичайно чутлив╕ до фальш╕. ╤ певна награн╕сть, «п╕дробка» п╕д дитячого письменника приречен╕ на провал, невдачу. Дитячим письменником треба народитися, сл╕д добре знати психолог╕ю дитини, ╖╖ душу.
Василев╕ Латанському судилося долею бути не лише дитячим поетом, проза╖ком, а й учителем. Ось уже понад сорок рок╕в в╕н виклада╓ в школ╕ укра╖нську мову та л╕тературу. Адреса ц╕╓╖ школи незм╕нна: село Пруди Сов╓тського району. ╥й, ц╕й с╕льськ╕й школ╕, в╕н н╕коли не зраджував: тут починалася його вчительсько-директорська трудова б╕ограф╕я ще на початку 60-х рок╕в минулого, двадцятого стол╕ття, куди в╕н при╖хав за направленням п╕сля зак╕нчення навчання на ф╕лолог╕чному факультет╕ Льв╕вського державного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка, тут вона, б╕ограф╕я, трива╓ й понин╕.
Зна╓мо, як нелегко бути учителем-укра╖н╕стом у зрос╕йщеному Криму, але Василь Григорович н╕коли не нар╕кав ╕ не нар╕ка╓ на свою учительську долю, бо зна╓, що цю роботу повинен виконувати саме в╕н, а не хтось ╕нший на його м╕сц╕, в╕н ум╕╓ знаходити стежку до дитячих сердець, вм╕╓ ╖х згуртовувати,  вихову╓ справжн╕ми учнями. Це його вихованц╕ – ╕ укра╖нц╕, ╕ рос╕яни, ╕ кримськ╕ татари пишуть до дитячо╖ газети «Джерельце» укра╖нською мовою сво╖ дитяч╕ в╕рш╕, казки, розпов╕д╕ про сво╖х р╕дних, про свою школу ╕ друз╕в. Навчити це робити д╕тей вда╓ться далеко не кожному учителев╕, а Василь Григорович навчив сво╖х учн╕в чаклувати над укра╖нським словом, сво╖м власним прикладом учителя ╕ поета запалив ╖хн╕ серця до творчост╕. Тож недарма саме йому, поету ╕ вчителю Василев╕ Григоровичу Латанському в 2004 роц╕ присуджено прем╕ю ╕мен╕ Олекси Г╕рника – за великий внесок в укра╖нське нац╕ональне в╕дродження ╕ за значн╕ усп╕хи в нац╕онально-патр╕отичному вихованн╕ д╕тей та молод╕, прищепленн╕ ╖м патр╕отичного ставлення до укра╖нсько╖ мови. Г╕дна нагорода г╕дно╖ людини!
Василь Латанський, гадаю, ╕ став дитячим поетом через сво╓ учителювання. Адже ц╕ дв╕ ╕постас╕ у ньому по╓днуються орган╕чно. Йому не треба шукати теми для сво╖х в╕рш╕в, в╕н з ними щодня стика╓ться у школ╕. Головне - ум╕ти п╕дм╕тити, звернути увагу ╕ написати так, щоб д╕ти пов╕рили, що це написано для них ╕ про них. А Василь Григорович це ум╕╓ робити бездоганно!
В╕домий критик ╕ л╕тературознавець, професор ф╕лолог╕╖ Ки╖вського нац╕онального ун╕верситету ╕м. Т. Г. Шевченка якось зазначив, що в поез╕╖ В. Латанського ╓ одна сутт╓ва прикмета, яка да╓ться не кожному поету: це внутр╕шньо прихований, але повсякчас присутн╕й у його в╕ршах л╕ричний усм╕х. Дуже похвально, що саме цю рису й пом╕тив критик. У дитяч╕й творчост╕ поета Василя Латанського м’який л╕ризм ╕ л╕ричний усм╕х – нев╕д’╓мн╕. Прочита╓ш його в╕рш╕ ╕з циклу «Жарти шк╕льно╖ парти», як╕ час в╕д часу друку╓ наша дитяча газета «Джерельце», ╕ не залиша╓шся байдужим: на тво╓му обличч╕ загра╓ лаг╕дна усм╕шка. Його в╕рш╕ ╕з цього циклу – це тонкий сплав н╕жного гумору ╕ щиро╖ дитячо╖ на╖вност╕. Ось послухайте один з його в╕рш╕в ╕з циклу «Жарти шк╕льно╖ парти»:
- Вчись гарненько,
вчись завзято! -
Мовить мама Тол╕. –
Станеш сам навчать,
 як тато,
Д╕ток в р╕дн╕й школ╕.
- Бути вчителем? Н╕коли!  -
Син на те сердито, -
Це ж й на пенс╕╖ до школи,
Сл╕д буде ходити.
Доросл╕ в╕рш╕, зокрема л╕ричн╕, присвячен╕ спогадам про дитинство, про р╕дн╕ черкаськ╕ кра╖ над тихоплинною р╕чечкою Т╕кич, про пережите ╕ перейдене – усе те, що ми звемо життям. Кого не схвилюють оц╕ н╕жн╕ задушевн╕ рядки про дитинство:
Мене колихала
Колиска ╕з трав.
На р╕чц╕, на Т╕кич╕,
Я виростав.
Отам, де роздолля
Лан╕в ╕ га╖в,
Ведуть у дитинство
Стежини мо╖.
Там соняхи кв╕тнуть
╤ маки горять,
Жита полов╕ють –
Сама благодать!
Син╕ють козацьк╕
Могили в степах,
╤ цв╕т-чебрецями
Край р╕дний пропах.
Хвилюють, бентежать
П╕сн╕ солов’я…
Отам, де роздолля –
Вкра╖на моя!
╢ в нього ╕ в╕рш╕ про його другу батьк╕вщину, якою став для нього Крим. Адже понад 40 рок╕в прожито у цьому кра╖, такому багатому на ╕сторичн╕ под╕╖, кра╖, ов╕яному легендами, п╕снями, переказами. Тут у засушливих тавр╕йських степах пролягали колись курн╕ чумацьк╕ шляхи, тут серед степ╕в де╕нде ще й понин╕ бовван╕ють висок╕ пагорби-могили – св╕дки давньо╖ козацько╖ мужност╕, доблест╕ ╕ слави. Та не лише ╕стор╕╓ю живе поет. Адже на те в╕н ╕ митець, якому не байдуже до сво╓╖ р╕дно╖ культури, мови… ╢ у В. Латанського один дуже щемкий в╕рш, присвячений кримському сьогоденню ╕ зветься в╕н «Укра╖нська мова в Криму». Його не перекажеш сво╖ми словами, його треба читати вголос ╕ дивитись очима:
Ходить поп╕дтинню
з думою г╕ркою,
Вижити блага╓
 в Господа снаги…
Бродить, як сир╕тка,
над Салг╕р-р╕кою,
Вже давно записана
тут у вороги.
Ск╕льки б не ходила,
стукала у двер╕,
Все одно почу╓:
 «А ти хто така?»
Н╕бито й державна…
Т╕льки на папер╕!
Бо «хохол» затятий
в хату не  пуска.
Не пускають, топчуть
р╕дн╕ яничари.
А брати лукав╕
палять ст╕льки л╕т!
Та вона воскресла
в барв╕нкових чарах,
З «Кримсько╖ св╕тлиц╕»
св╕титься мов цв╕т.
П╕снею луна╓ в Ялт╕,
 у Джанко╖,
Аж задивувались
 в небесах боги…
Чом же, як сир╕тка,
Над Салг╕р-р╕кою?
Чом, скаж╕ть, записана
тут у вороги?
Не так легко в╕дпов╕сти на вс╕ поставлен╕ тут запитання поетом. Справд╕, чому т╕льки на папер╕ записано, що наша державна мова – мова укра╖нська?! Це багато в чому залежить ╕ в╕д нас самих…
Голос поета Василя Латанського м╕цн╕╓ не по днях, а по годинах. У його в╕ршах гучать висок╕ громадянськ╕ ноти, а це добрий знак: поет творчо росте! Голос його м╕цн╕╓ ╕ мужн╕╓, в╕рш╕ стають мудр╕шими ╕ житт╓ствердними.
В останн╕ роки поет В. Латанський опубл╕кував на стор╕нках «Кримсько╖ св╕тлиц╕» чимало сво╖х нових в╕рш╕в для дорослого читача, тим самим доказавши, що в╕н ╓ чудовим поетом-л╕риком, поетом-публ╕цистом. Прикладом тому ╓ його коротенький, але дуже патр╕отичний в╕рш «Укра╖на», написаний водночас ╕ для д╕тей, ╕ для дорослого читача.
Зна╓ш ти, що таке Укра╖на?
Укра╖на – це край солов’╖ний,
Це твоя у садочку хата,
На п╕сн╕ ╕ казки багата.
Укра╖на – це тато й ненька,
Це безсмертне
 слово Шевченка,
Це божественно р╕дна мова,
Сонцесяйна ╕ веселкова.
Укра╖на – це вол╕ голос,
Син╓ небо ╕ стиглий колос.
Знаю, що Василь Григорович виношу╓ мр╕ю про видання окремою книжкою сво╖х «дорослих» в╕рш╕в, але поки що не знайшовся той меценат-доброд╕йник, котрий допом╕г би економ╕чно розв’язати це питання. Можливо, прочитавши ц╕ рядки, хтось ╕з благод╕йник╕в ╕ в╕дгукнеться. А поки що поет В. Латанський у розповн╕ сво╖х творчих сил. С╕мдесят рок╕в – це в╕к, коли уже  ╓ великий досв╕д прац╕, коли приходять гарн╕ задуми ╕ перо поета мережить ще упевнено рядки, що зародилися в його душ╕.
У письменника Василя Латанського добра, щира душа, св╕тлий розум ╕ великий талант. Побажа╓мо ж йому ╕ в пору високого повнол╕ття залишатися дитячим поетом, бо творц╕в дитячо╖ л╕тератури у наш нестаб╕льний, розхристаний час ой, як не вистача╓.
Пам’ятайте, Василю Григоровичу, що Ви - поки що ╓диний наш укра╖нський дитячий поет в Криму ╕ продовжуйте виконувати цю свою велику ╕ в╕дпов╕дальну м╕с╕ю – м╕с╕ю виховання юного покол╕ння в дус╕ любов╕ до Укра╖ни, до р╕дного слова. Дай Вам, Боже, здоров’я ╕ наснаги ще на довг╕ ╕ довг╕ роки прац╕ – прац╕ учителя, поета, великого патр╕ота сво╓╖ В╕тчизни. Многая л╕та Вам, Поете!
Данило КОНОНЕНКО.


╤ СЛОВО, ╤ НЕВСИПУЩА ПОДВИЖНИЦЬКА ПРАЦЯ

Василь Григорович Латанський - виходець з Черкащини. Тривалий час в╕н живе ╕ працю╓ на кримськ╕й земл╕. А з’явився на св╕т божий майбутн╕й письменник у родин╕ колгоспник╕в села Лук╕вка Катериноп╕льського району, що на Черкащин╕, 18 листопада I938 року.
…Поп╕д селом тече р╕чка Т╕кич, на берегах яко╖ ростуть в╕ков╕чн╕ верби та висок╕ явори. Ця р╕чка впада╓ в славнозв╕сну Синюху, притоку П╕вденного Бугу, що пряму╓ через степи споконв╕чн╕ аж до Чорного моря... У широк╕й долин╕ Т╕кича розташоване мальовниче село Лук╕вка. До його б╕леньких хаток туляться селянськ╕ городи, на яких росте ╕ кв╕ту╓ все необх╕дне для родинного щастя – картопля, кукурудза, гарбузи, кавуни ╕ дин╕, ог╕рки ╕ пом╕дори, баклажани ╕ перець, цибуля й часник, чималеньк╕ латки пшениц╕ й жита, а б╕ля самого берега - запахущ╕ с╕ножат╕, осока та високий очерет. Серед цього природного раю ╕ виростав с╕льський хлопчик Василько ╕з сво╖ми старшими ╕ меншими сестричками. Часто з мамою чи татом в╕н б╕гав стежечкою через город аж до р╕чки, брав вудочку, сплетену з к╕нсько╖ волос╕н╕, влаштовувався над берегом Т╕кича ╕ ловив рибу, яко╖ в р╕чц╕ було вдосталь. А пот╕м б╕г до хати хвалитись сво╖м уловом! А ввечер╕ мама Василина, прийшовши з роботи, с╕дала з малим Васильком на ослон╕, гладила синочка по гол╕вц╕ ╕ розказувала йому р╕зн╕ казки, бувальщини, а в╕н ╕з захопленням слухав, переживав за долю геро╖в - д╕да й бабу, курочку-рябу, ╤васика-Телесика, Котигорошка...
У злиднях та нестатках минула жорстока г╕тлер╕вська окупац╕я та пово╓нне лихол╕ття. Довелось з мамою тягати з берег╕в надокучливий лозняк, щоб протопити в хат╕. Легше стало, як повернувся тато з в╕йни ╕ почав працювати в колгосп╕ ╖здовим. Тод╕ й п╕шов хлопець до школи в сус╕дн╓ село Пальчик, навпрошки, перелазячи через глибокий протитанковий р╕в, викопаний односельчанами у перш╕ дн╕ в╕йни, а пот╕м звивистими вуличками - до запов╕тно╖ мр╕╖.  З ним часто йшов його вчитель математики Михайло ╤ванович Кравченко, недалекий сус╕да, недавн╕й во╖н, тож товариство з ним окрилювало школяра, бо вчитель був добрим ╕ лаг╕дним. А тим часом ╕ я, Васил╕в родич, повернувся з в╕йни ╕нвал╕дом. Мен╕ ж довелось здобувати осв╕ту ще в дальшому сел╕, екстерном, бо в Пальчику ще не було середньо╖ школи, - в Петрак╕вц╕, п╕сля зак╕нчення яко╖ вступив на ф╕лфак Черкаського пед╕нституту, який зак╕нчив з в╕дзнакою у 1952 роц╕. Я став учителем укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури у Ватут╕нськ╕й СШ № 2, в сус╕дньому Звенигородському район╕. Одначе це не перешкоджало мен╕ вряди-годи зустр╕чатися з Василем п╕д час в╕дпусток.
Навчання Василев╕ давалось легко. Особливо в╕н любив мову ╕ л╕тературу, читав п╕онерськ╕ газети та журнали, твори юних автор╕в ╕ сам прилучався до написання власних в╕рш╕в. Друкував ╖х в райгазет╕ або й у п╕онерськ╕й газет╕  «З╕рка». Пам’ятаю його як дбайливого господарського сина, непосиду, що пас на луках свою корову Лиску, рвав на пустирях щирицю та кропиву для домашн╕х поросят, - все ж таки велика п╕дмога для заклопотаних батьк╕в-колгоспник╕в. П╕д час наших зустр╕чей з Василем нам було про що поговорити, особливо на л╕тературн╕ теми.
Я мав уже певний поетичний доробок. У в╕йну друкувався у фронтов╕й газет╕ «За честь Батьк╕вщини», п╕зн╕ше в черкаських виданнях, зокрема в альманас╕ «Дн╕пров╕ зор╕», був членом черкаського обласного л╕тоб’╓днання, кер╕вником л╕тстуд╕╖  у Звенигородц╕ «Звенигора». Ц╕ наш╕ зустр╕ч╕ тривали впродовж багатьох рок╕в. П╕сля зак╕нчення Пальчик╕всько╖ середньо╖ школи Василь р╕к працював у м╕сцев╕й райгазет╕, що допомогла йому в╕дшл╕фувати власний стиль, п╕знати ц╕ну виваженого слова. Пот╕м три роки в╕дслужив в арм╕╖. ╤ лише тод╕ зважився вступити до Льв╕вського ун╕верситету на ф╕лолог╕чний факультет. Зв’язки наш╕ не втрачались аж до його зак╕нчення.
В╕н запросив мене уже з Пальчика на св╕й випускний веч╕р, ╕ я був присутн╕м, коли йому вручали диплом. Познайомився з його викладачами, з льв╕вськими письменниками. А пот╕м подалися у мандри по Франкових м╕сцях. Побували на Личак╕вському кладовищ╕, у льв╕вських музеях, парках, а пот╕м - Борислав, Дрогобич, ╤вано-Франк╕вськ, зв╕дти – в гуцульську Коломию, Кос╕в, Кривор╕вню, що над Черемошем, в музей-колибу ╤вана Франка, в якому тод╕ працювала дружина в╕домого укра╖нського письменника Гната Хоткевича. Господиня цього закладу прив╕тно нас зустр╕ла, розпов╕ла багато ц╕кавих еп╕зод╕в про обох талановитих письменник╕в. П╕д враженням ╖╖ розпов╕дей у книз╕ в╕дв╕дувач╕в ми залишили св╕й розгорнутий в╕дгук ╕ автографи. Помилувавшись Карпатами, швидкоплинним Черемошем, на хвилях якого пливли бокораш╕ на плотах, що сплавляли за теч╕╓ю л╕с... Та й зупинились у Коломи╖. Гостинн╕ гуцули немов нас чекали - запросили в музей Гуцульщини, на концерт до Будинку культури, де виступали з художньою самод╕яльн╕стю гуцулята з ус╕х шк╕л району. Подарували нам сво╖ яскрав╕ св╕тлини про сво╖ виступи, ╕ ми написали чималий нарис про цю под╕ю п╕д назвою «Тремб╕тують тремб╕тар╕» ╕  надрукували його в газет╕ «З╕рка».
Спливали  роки. Василь Григорович по╖хав до Криму за направленням ВНЗ, а я продовжував учителювати в р╕дному сел╕. Ми обм╕ню╓мося сво╖ми книжками, листу╓мось, ╕нколи зустр╕ча╓мося на Черкащин╕. Отод╕ вже й наговоримось про  нашу працю вчительську, тривалу й благородну, про знайомих, друз╕в, та й про нашу долю л╕тературну. Наш╕ ж дом╕вки поруч. ╤ про Черкащину, ╕ про Крим, що став для мого молодшого друга ╕ брата вже також р╕дним кра╓м. В╕н мене, до реч╕, ╕ зв’язав з «Кримською св╕тлицею»; наша дружба переросла й на терени л╕тературно╖ творчост╕, хоч вона, ця творч╕сть, н╕ в мене, н╕ в нього не була по сут╕ основною. Ми присвятили себе насамперед педагог╕чн╕й прац╕, водночас спрямовуючи сво╖ зусилля ╕ в б╕к красного письменства. Мен╕ при╓мно, що м╕й односельчанин Василь Григорович Латанський як поет ╕ педагог здобув широке визнання в Автономн╕й Республ╕ц╕ Крим, в наш╕й держав╕ Укра╖н╕. Якби з╕брати все написане ним докупи протягом довгих рок╕в творчост╕, узагальнити та розмежувати за жанрами, ╕ видати, то вийшло б к╕лька том╕в. Отож мен╕ в╕д захоплення хочеться аж крикнути: «О, яка це виснажлива, невсипуща, подвижницька праця с╕льського педагога!». Його педагог╕чну працю в Криму поц╕новують, вивчають, як ╕ журнал╕стську та письменницьку. То ж як не гордитись ним! На мою думку, вчитель ╕ поет - поняття р╕внозначн╕, тож значим╕сть такого творця помножу╓ться удв╕ч╕.
Тепер повернуся до його останньо╖ книжки. Вона в мо╖х руках. Дуже симпатичне видання, гарно художньо оформлене, на як╕сному папер╕, з кольоровими малюнками та вдало п╕д╕браним шрифтом. Давно я таких у книжок не бачив. Сердечне спасиб╕ видавцям ╕ меценатам, що так розщедрились на достойне видання заслуженого автора. Читаю цю мудру книгу, захоплююсь ужинком талановитого поета ╕ вчителя, який дару╓ д╕тям Укра╖ни сво╓ чудод╕йне слово. Про це переконливо сказав у передмов╕ до видання письменник Д. Кононенко.
Як╕в ╤ВАШКЕВИЧ,
ветеран в╕йни ╕ педагог╕чно╖ прац╕.
смт. Катериноп╕ль,
Черкаська область.


«ПРИ╥ХАЛА ЗИМА НА Б╤ЛОМУ КОН╤...»
(Зам╕сть юв╕лейного слова про друга)

На початку 60-х рок╕в минулого стол╕ття з другого курсу факультету журнал╕стики Ки╖вського ун╕верситету я потрапив служити в Групу радянських в╕йськ на територ╕╖ Н╕меччини. Спочатку танк╕стом, пот╕м - прац╕вником редакц╕╖ газети „Советская Армия” у Потсдам╕. Четвертий р╕к без в╕дпустки, без побачення з р╕дними! Щоб не збожевол╕ти в╕д ностальг╕╖ та нервового виснаження (саме тод╕ постав Берл╕нський мур ╕ розпалилася Карибська криза, ледве не перетворившись у третю св╕тову в╕йну), в╕в щоденник.
Якось, переглядаючи п╕дшивки республ╕канських газет, що накопичились у в╕дд╕л╕ ╕нформац╕╖, випадково наштовхнувся на... „Радянську Укра╖ну”. Наголошую: випадково, бо газети на „передн╕й край” надходили виключно рос╕йською мовою, зокрема, й „Правда Украины”. Тож, мабуть, хтось ╕з в╕йськовик╕в, щирих укра╖нц╕в, убол╕ваючи за р╕дну землю, зум╕в орган╕зувати сюди доставку ╕ цього нац╕онального видання.
Та якою рад╕сною неспод╕ванкою стало для мене... Цитую щоденник: ...у газет╕ „Радянська Укра╖на” зустр╕в новелку „Добром нагр╕те серце” Василя Латанського за 1 лютого цього року, п╕дпис: студент ун╕верситету, Шполянський район на Черкащин╕”. Це той Василь, з яким я листувався в 10-му клас╕ та пот╕м. А пот╕м листування об╕рвалося. Василь (...) чомусь не в╕дпов╕в”.
Уточнюю: Василь в╕дпов╕в. Нав╕ть над╕слав фотокартку: у в╕йськовому кашкет╕, з нац╕леним в об’╓ктив наганом! У такий спос╕б, либонь, хот╕в трохи пожартувати чи нагадати ╕ про мою арм╕йську долю. Старший на два роки, м╕й заочний приятель (бо з ним особисто я не зустр╕чався, жив у райцентр╕ Ромни Сумсько╖ област╕) служив уже в так званому „стройбате” (буд╕вельному батальйон╕). А пот╕м настала-таки ╕ моя черга йти до в╕йська, хоч ╕ не укра╖нського, чужого. Потрапив я в „гарячу точку” або, точн╕ше, на порохову д╕жку - битву за пово╓нний Берл╕н. З╕знаюся, було мен╕ не до лист╕в. Тож ╕ про Василя, п╕сля значно╖ перерви, я знову дов╕дався з великою рад╕стю. Отже, в╕н - студент. Хоч колись ми мр╕яли про одне й те ж - навчання, його подальшо╖ дол╕ я не знав.
Та як зав’язалося наше з Василем юнацьке листування?
 28 грудня 1956 року республ╕канська газета „З╕рка” надрукувала доб╕рку поез╕й учня Пальчик╕всько╖ середньо╖ школи Катериноп╕льського району Черкасько╖ област╕ Василя Латанського (ще й малюнок - б╕лим по чорному) п╕д загальною назвою „Зимов╕ в╕рш╕”. Назву кожного твору було вид╕лено червоним. ╤ недарма: вже перший - „При╖хала зима на б╕лому кон╕...” - не залишив мене байдужим.
При╖хала зима на б╕лому кон╕
В розк╕шн╕й сив╕й шапц╕-невидимц╕.
Мерщ╕й змережила узори на в╕кн╕
╤ заховала пензель в ср╕бн╕й скриньц╕.
У степ по╖хала ╕з скринькою в руках,
Швидку р╕ку в кайдани закувала
Та й почала гулять-сп╕вать в л╕сах,
Дерева в ср╕бло вс╕ поодягала.
╤ все не злазить з б╕лого коня:
Бо╖ться, мабуть,
 щоб весна не вкрала,
Коня протяжним свистом п╕дганя.
Весна ж б╕жить,
 та ще... не наздогнала!
Це була справжня поез╕я. Таку не соромно друкувати в книжках та п╕дручниках. Ут╕м, як ╕ два наступн╕ в╕рш╕: „С╕чень”, „Нумо, в даль!”. В╕дчуття р╕дного слова, яскрава образн╕сть, св╕й погляд на св╕т ╕ нав╕ть рими та ритми - все таке св╕же, зриме, орган╕чне, запам`ятовувалось одразу. Рад╕ючи за усп╕хи свого ровесника, я щиро в╕дгукнувся на публ╕кац╕ю у „З╕рц╕”. З╕знався: „гр╕шу” в╕ршами теж. ╤, хоч мо╖ недосконал╕ твори на той час друкувалися т╕льки в райгазет╕, Василь не погордився, в╕дпов╕в. Жодного зверхнього, менторського слова в╕д нього я не почув (не прочитав у листах). Мабуть, уже тод╕ в цьому великодушному с╕льському юнаков╕ жило подароване самою природою в╕дчуття ╕нтел╕гента, що невдовз╕ й покликало поета на педагог╕чну ниву: за традиц╕╓ю багатьох укра╖нських л╕тератор╕в Х╤Х та початку ХХ стол╕ть виховувати ╕нших, плекати нац╕ональн╕ кадри! Власне, так ╕ розпочався наш „еп╕столяр╕й”.
Але в╕йськова служба, де все викладалося т╕льки рос╕йською мовою ╕ на чуж╕й земл╕, далеко в╕д Укра╖ни, кожному з нас на к╕лька рок╕в улаштувала вельми сувор╕ випробування. Ба б╕льше - вона гнула й ламала нас! ╤ ось я, перебуваючи в Потсдам╕, у Н╕меччин╕, читаю в газет╕ Василевий етюд з натури:
„Сивий, трохи згорблений, ╕з столярським ╕нструментом за плечима, в╕н завжди посп╕ша╓.
- Здрастуйте, д╕ду. Куди це ви?
- П╕ду полагоджу тин Наст╕. У не╖ нема кому...
Левку Хомовичу Пал╕╓нку 70 рок╕в. Ск╕льки пам’ятають у сел╕ Лук╕вц╕, все в╕н столяру╓. Ск╕льки хороших справ зробив Левко Хомович для людей, для колгоспу! Його руки торкалися, напевне, кожно╖ буд╕вл╕ на громадському дворищ╕.
Хто краще поставить дерев’ян╕ ст╕ни? Звичайно, д╕д Левко. Хто р╕вн╕ше покладе дах ╕з шиферу або черепиц╕? Знову-таки д╕д Левко. Тож коли колгоспники будують нову або ремонтують стару хату, кличуть на допомогу Левка Хомовича. В╕н н╕коли не в╕дмовля╓ться, а головне - робить на сов╕сть, як для себе...”.
Х╕ба ж не в╕дчува╓ться, що це написав поет? ╤ написав з великою любов’ю до людей.
Можете уявити, з якою рад╕стю за свого побратима читав я, в╕д╕рваний в╕д р╕дного слова ╕ р╕дно╖ земл╕, ц╕ Василев╕, здавалося б, зовс╕м прост╕, але водночас так╕ щир╕, талановит╕ газетн╕ рядки. На якусь мить вони додали мен╕ снаги й витривалост╕, як це може робити т╕льки художня проза.
Як багато л╕т спливло в╕дтод╕! Якщо казати точн╕ше, то мо╓му давньому ╕ любому приятелю виповнилося с╕мдесят. ╤ мимовол╕ згаду╓ться: „При╖хала зима на б╕лому кон╕...”. Згаду╓ться, ой, як згаду╓ться ╕ той с╕льський тесля, Левко Хомович, якому колись було с╕мдесят, а тепер ╕ на св╕т╕ нема╓. В╕дкрив його для мене, побачив сво╖ми уважними й добрими очима Василь Латанський.
Нин╕, як кажуть, на двор╕ зовс╕м ╕нше стол╕ття й тисячол╕ття. ╤ слава Богу, що св╕т уц╕л╕в (бо в╕н все-таки прекрасний), що не спопелили його несит╕ ман╕яки. Нелегко, а бува, що й нестерпно нам, але спод╕ва╓мося на краще. ╤ не т╕льки спод╕ва╓мося, робимо все для зд╕йснення наших реальних план╕в та завдань. Зак╕нчивши Льв╕вський ун╕верситет ╕мен╕ ╤. Франка, Латанський по╖хав працювати до Криму. ╤ в╕дтод╕ я не уявляю його десь поза Кримом. Учитель вищо╖ категор╕╖. В╕дм╕нник народно╖ осв╕ти Укра╖ни. Його знають ╕ як учителя укра╖нсько╖ мови та л╕тератури, ╕ як директора школи, ╕ як зав╕дувача райвно (довелося скуштувати ╕ цього хл╕ба). До нього звертаються як до депутата с╕льсько╖ чи районно╖ ради, до голови районного товариства „Знання” чи голови районного осередку Народного Руху Укра╖ни (╓ в послужному ре╓стр╕ перел╕к ╕ таких „повинностей”). Автор талановитих книжок для д╕тей та численних публ╕кац╕й у прес╕ на сусп╕льно-пол╕тичн╕, л╕тературно-критичн╕ теми, в╕н завжди першим встига╓ в╕дгукнутися на резонансн╕ культурн╕ ╕ пол╕тичн╕ под╕╖ в житт╕ р╕дно╖ кра╖ни, зокрема Криму. В╕дгукнутися палко, пристрасно, переконливо.
Бачилися ж ми з Латанським за цей час... дв╕ч╕ або трич╕ - не б╕льше. (Якось Василь Григорович, при╖хавши до Ки╓ва, гостював у мене вдома). Та один одного ми, певна р╕ч, не забува╓мо. Так само, як ╕ колись, рад╕╓мо з усп╕х╕в. Адже, попри все, належимо ще й до одн╕╓╖ авторитетно╖ творчо╖ громадсько╖ орган╕зац╕╖ - Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
Олександер ШУГАЙ.
м. Ки╖в.


НЕХАЙ НЕ ДОТЛ╤ВА╢ ВАТРА!
Василю Григоровичу ЛАТАНСЬКОМУ – вчителю, поету, справжн╕й та чуйн╕й людин╕… 70 л╕т!

Моя вже дотл╕ва╓ ватра,
Вогонь згаса╓ – от ╕ все!
Чи стане полум’я на завтра,
Чи поп╕л в╕тром занесе?..
В. Латанський

Упевнений, що не кожен читач «Кримсько╖ св╕тлиц╕» зна╓, що означа╓ слово «ватра». Сам я д╕знався про це лише в╕д екскурсовода, коли довелось побувати у панс╕онат╕ на в╕дпочинку у м╕ст╕ Яремча. А означа╓ воно майже ритуальне д╕йство для мешканц╕в Карпатських г╕р – це вогнище, яке люблять розпалювати ╕ в╕вчар╕, ╕ л╕соруби та й гост╕ ╕ просто туристи з нагоди р╕зних урочистостей.
Василь Латанський у молод╕ роки навчався у Льв╕вському ун╕верситет╕ ╕м. ╤. Франка, а тому йому добре знайом╕ звича╖ цього краю. ╤ тому в╕н слушно пор╕вню╓ сво╖ прожит╕ л╕та з палаючим вогнищем. Пор╕вню╓, бо йому ╓ чим пишатися. В╕н справд╕ вогнем сво╓╖ душ╕ з╕гр╕в не одне покол╕ння школяр╕в упродовж багатьох десятил╕ть, навчаючи ╖х р╕дно╖ укра╖нсько╖ мови.
Бажа╓мо йому ще жити й жити та працювати; в╕н ще ма╓ написати ╕ порадувати нас – його читач╕в та шанувальник╕в – новими зм╕стовними творами!
Цього ми зичимо поету Василю Григоровичу Латанському в╕д усього серця. Бажаючи шановному юв╕ляру творчо╖ наснаги та гарного настрою, сил ╕ здоров’я, чека╓мо в╕д нього нових творчих здобутк╕в, про як╕ в╕н так натхненно говорить у сво╓му в╕рш╕:
Хай тл╕╓-жевр╕╓ багаття,
Душа ще ся╓-пломенить!
Душа ще хоче так багато
Чогось шукать, за чимсь тужить…
Щасти Вам, шановний друже!
Нехай будуть щасливими дол╕ Ваших р╕дних.
А те, що Ви с╕яли в душах багато Доброго ╕ В╕чного, даруючи його людям, нехай повернеться до Вас сторицею!

Мойсей КУШН╤Р.
с. Перове
С╕мферопольського району.

ЗАВЖДИ ПОРУЧ

Василев╕ Латанському с╕мдесят? Так, с╕мдесят. А не в╕риться. Бо в╕н такий же меткий, енерг╕йний, молодий, як ╕ у двадцять три, коли ми з ним познайомилися, навчаючись на ф╕лолог╕чному факультет╕ Льв╕вського ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. Василь ╕шов на курс попереду мене, але це ан╕ск╕лечки не в╕дбивалося на наш╕й дружб╕.
Якось так склалося, що в╕д часу нашого знайомства ми з Василем Латанським завжди були поруч.
У студентському гуртожитку наш╕ к╕мнати сус╕дували. На заняття ун╕верситетсько╖ л╕тстуд╕╖ «Франкова кузня» ходили разом. П╕сля зак╕нчення ун╕верситету Василя направили на роботу до Криму - у Сов╓тський район. Роком п╕зн╕ше я теж за направленням прибув учителювати у той таки Сов╓тський район Криму. Обо╓ ми за л╕тературну ╕ громадську роботу в╕дзначен╕ (з р╕зницею у два роки) Прем╕╓ю ╕мен╕ Олекси Г╕рника.
╢дине, що нас з Василем р╕знить, - це л╕тературн╕ жанри, яким ми в╕ддали сво╓ творче життя. Василь пише в╕рш╕, я - прозу. Ут╕м, нав╕ть ╕ в л╕тературн╕й творчост╕ у нас ╓ точки дотику. Маю на уваз╕, що ╕ Василь, ╕ я виступа╓мо у пер╕одичн╕й прес╕ з публ╕цистичними статтями.
Отож, ╕дучи з Василем Латанським по життю паралельними стежками, у день його с╕мдесятил╕ття зичу сво╓му давньому другов╕ ус╕х гаразд╕в: нових творчих здобутк╕в, здоров’я м╕цного, простого с╕мейного тепла. Знай, шановний Василю, ми, тво╖ друз╕, завжди поруч ╕з тобою. Ти завжди можеш на нас покластися.
Нехай тоб╕ щастить!

Валер╕й Тарасов,
член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат Прем╕╖ ╕мен╕ Олекси Г╕рника.
м. Феодос╕я.


ЖАЙВ╤Р
Василев╕ Латанському

╢ на св╕т╕ добрий в╕сник сонечка,
╢ такий дзв╕нкоголосий птах.
Вс╕м довкола стане тепло й сонячно,
Коли в╕н озветься в небесах.
Згадую, неначе в казц╕, жайвора
На катериноп╕льськ╕й земл╕.
В╕дчуваю й нин╕ його ауру
З сонцем на невтомному крил╕.
Всупереч ╕ в╕дстан╕ ╕ немоч╕
В╕н зд╕йнявся рано на зор╕
╤ у нас з поетом ╤вашкевичем
Опустився в дружньому двор╕.
У сус╕дн╕м л╕с╕ посв╕тл╕шало,
Усм╕хнулось син╓ небо враз
Й сонечко, немов посол Всевишнього,
Рад╕стю обхлюпувало нас.
Як творець п╕сень ╕ ╖хн╕й в╕рник
Жайв╕р з неба, мов сп╕вучий Бог,
На вагому громадянську л╕рику
Нас благословив тод╕ обох.
Ще й сьогодн╕ нам неначе сниться
То╖ стр╕ч╕ незабутн╕й час,
Його слово й п╕сня-чар╕вниця,
Як рядочки «Кримсько╖ св╕тлиц╕»,
╤ св╕тили й з╕гр╕вали нас.
Жайворе ╕з вулиц╕ Садово╖,
╤ Лук╕вку, ╕ Т╕кич пригадай,
Прил╕тай до берег╕в Дн╕прових,
Сонця принеси у р╕дний край.
Як колись вс╕м нам,
 немов в╕д сонечка,
Розвиднялось в╕д тво╖х п╕сень, -
Хай життя ╕ в тебе буде сонячним
╤ значущим Юв╕лейний День.
Василь ДЕРГАЧ.
м. Ватут╕не на Черкащин╕.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
РОКИ

Переберу сво╖ л╕та,
Мов зерна в сп╕л╕м колос╕.
╤ це не так, ╕ те не так, -
Було. Перемололося.
╤ напрямець, ╕ навпрошки -
Дор╕г не вибиратиму!
Сивин сипнули т╕ роки
З набутками ╕ втратами.
Д╕тей учу ╕ сам учусь,
Вже бавлюся й з онуками.
В трудах ╕ днях незчувсь, незчувсь,
Як с╕мдесят постукало.
Гостей цих серце не прийма:
Ще ранувато начебто...
Живу ╕ жив не крадькома,
╤ без чернеток - начисто!

МОЯ ПРОВ╤НЦ╤Я

Сонця, сонечка аж по в╕нця!
Чи то л╕течко, чи весна
Розкошу╓ моя пров╕нц╕я -
Степу кримського дивина!
Десь гудки невгамовних станц╕й
╤ розбурханий моря приб╕й.
Тут в╕три розгулялись в танц╕,
Сонях бриль поправля╓ св╕й.
Мр╕ють веж╕ блакитн╕ пас╕ки,
╤ в Карас╕вц╕ на зор╕
Дивовижно  ср╕бн╕ карасики
Попадаються в ятер╕.
Ген полями в св╕ти дорога.
Пом╕ж трав сп╕ва джерело,
Вишн╕ зранку моляться Богу,
Щоб страшно╖ грози не було.
Лийтесь, дощики, без повен╕
На сади, на кожне зело
Та й сонатою Бетховена
Забрин╕ть на усе село!
Поб╕жу, як малий - див╕ться!
До веселки - не первина...
Розкошу╓ моя пров╕нц╕я -
Степу кримського дивина!
*    *    *
Ста╓ далеким те, що в╕дбуло.
Ста╓ р╕дн╕шим те, що залишилось.
Лягло все б╕льше зморшок на чоло,
╤ сниться те,
що в юност╕ не снилось.
Дорожчою  ста╓ щемка печаль:
Життя уже на пруз╕ вечоров╕м.
╤ хочеться над╕йного плеча,
╤ хочеться, хай п╕зньо╖, любов╕!
*    *    *
Добре, як пам’ять ╓ за морями, -
Верби мене виглядають - ждуть,
Де ще зор╕╓ хатина мами -
Всьому основа ╕ всього суть.
Сонях ╓диний ген, б╕ля тину
Зве на гостини - ╕ все дарма.
Св╕титься, знай,
споришем стежина
Т╕льки мами уже нема...

ПРОВИНА

Не збудував гн╕здо-хатину,
Хоча й збирався ст╕льки л╕т!
На рад╕сть людям маю сина,
М╕й сад дару╓ щедрий пл╕д.
Хай не пом╕тив цього св╕т,
Я предк╕в давн╕й запов╕т
Сповна не звершив. ╤ бува╓
Пече провина, серце кра╓...

ВЕРЕСЕНЬ

Вже вересень,
 замр╕яний школярик,
Склика за парти села ╕ м╕ста...
Серпневий сину, любий тихочаре,
Твоя дорога в зиму золота!
Ти в Укра╖н╕: ос╕нець, прозорець,
В╕стун ос╕нн╕й, м╕сяць-багат╕й.
Брат л╕тов╕. Як л╕то, с╕╓ш зор╕
Й свою шука╓ш, сповнений над╕й.
Довир╕й, смутнокрилець,
 вересенько,
Сумливець, шелестунчик,
 барвограй.
Сипни й мен╕ свого добра
 хоч жменьку,
Озолоти Вкра╖ну - р╕дний край!

ДО ВЧИТЕЛЯ

У школ╕, в школ╕ с╕ючи зерно,
Чи то пак Слово, як святу над╕ю,
Ти прокажи закляття - хай воно
В серцях дитячих Правдою зор╕╓!
Нехай воно скупа╓ться в рос╕
╤, як зерно, у сонц╕ золотому!
Хай буде щедрим, чесним той пос╕в
╤ злий кук╕ль не заведеться в ньому.
О, той кук╕ль!
В╕н сходить щовесни
Й п╕дступно жито
╕ пшеницю душить.
Ти серцем укра╖нця заклени,
Хай не н╕вечить в╕н дитяч╕ душ╕.
Щоб, яко тать, не кинув у багно
╤ не зав╕в у непролазн╕ хащ╕...
Шануймо,  друже, р╕дне знамено:
Без нього ми безр╕дн╕ ╕ пропащ╕!
У присмерку, на гран╕ ноч╕ й дня,
Як в Укра╖н╕ ще нема Вкра╖ни,
Пильнуймо, друже,
 чи не йде брехня,
Щоб в нашу хату заповзти зм╕╖но!
У школ╕, в школ╕ с╕ючи зерно,
Чи то пак Слово, як святу над╕ю,
Ти прокажи закляття - хай воно
В серцях дитячих Правдою зор╕╓!

КОЛОСКИ

У сни приходить знову поле.
Оте, колгоспне. У житах.
Де колос теплий звабно коле
Й волошок тиха синьота.
Чи в╕д волошок, чи в╕д неба
╤ в╕тер син╕й. Залюбки
У жмурки гра╓ться, теребить
Налит╕ сонцем колоски.
Отут обб╕гали ми бос╕
Ус╕ дороги, вс╕ стежки.
Чекали: а коли все скосять,
Щоб  назбирать у торбинки?..
Т╕ колосочки - дар Господн╕й
В стерн╕ збирали крадькома...
Р╕к сорок сьомий, р╕к голодний
╤ дос╕ спогадом пройма.

П╤ЛОТКА

Батькову п╕лотку я знайшов,
Заясн╕ла з╕рочка несм╕ло
В скрин╕, пом╕ж маминих обнов,
Що  онукам в спадок залишила.
Я - тих л╕т дитина. Бачив дим,
Як хати над Т╕кичем гор╕ли,
╤ прощався тато молодим,
А вернувсь, мов голуб, посив╕лим.
Ми з в╕йни трикутники-листи
Виглядали, н╕би Боже слово.
В╕д чекань посив╕ла ╕ ти,
Наша мамо, горлице б╕дова!
Пахне знову кв╕тами весни...
Запахи бузку рожево-син╕...
Перемоги день чи день вини?!
Ятрить душу знах╕дка у скрин╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2008 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6543

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков