Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Український реквієм

Ой ти ж, коню мій,
Ти старий слуга мій,
З кручі не вбивайся,
Ой тікай та в край поля,
А татарам не дайся!
(Українська народна пісня)

- Тату!.. Татоску! - закричав серед ночі маленький хлопчик. - Моло-оско плийсов!..
- Який Морозко? Господь з тобою! Спи, Василько, спи. Морозко тепер у колгоспі, - сказала мати.
- Та он зе, мамо!.. Тату!.. У вікно дивиться... - голос у малого щасливий, малий аж захлинається від щастя й поривається всім тільцем до вікна, так що мати ледве його втримує.
Прокинулись батько й старший брат Миколка. Батько, сопучи спросоння, неясно забілів у хатній пітьмі, мовчки вийшов у сіни, гримнув засувом. Василько тремтів під теплими долонями матері, ладен кожної миті кинутися слідом за батьком. Зі скрипом одчинилися сінешні двері. Чути було, як батько покликав цюцька: «Рябчик! Рябчик!». Сонно дзенькнув ланцюг, притишено заскавулів Рябчик. Скоро знову скрипнули двері, заскреготів засув. Батько вступив до хати.
- Нема ніякого Морозка, Василько. Тобі, мабуть, приснилося, - сказав він, улягаючись на полу.
- Та я тоцно бацив його оці у вікні! Ну такі зиві, як намальовані! - запевняв Василько. - Я зовсім не спав і не дрімав.
- То воно тобі увижається, - гмикнув Миколка глузливо. - Звідти вже не прийде. Не жди й не виглядай. Колгосп усіх видушить сапом.
- Ану, не старуй! - гримнув на Миколку батько. - Ач, який розумний. Дочуються ще активісти, у провалля вивезуть, зо світу ізженуть.
Миколка принишк.
- І не ввиза-ається... - заплакав Василько.
- Ну, буде вже. Спи. Уранці подивимось. Якщо Морозко приходив, то сліди лишаться, - сказала мати.
Василько вмостився в постелі калачиком, притих, засопів тепло. Скоро й усі поснули в хаті Семена Ковніра й не чули, як заспівали перші півні. Василько важко схлипував уві сні, от-от ладен був знову прокинутись і наробити лементу на всю хату. Рябчик уже не спав, сторожко подзенькував ланцюгом у дворі. Він і почув ще віддалений чийсь тупіт, а потім налинув запах від того, хто йшов у темряві, такий знайомий запах, що Рябчик рвонув ланцюг з усієї сили, заскавулів і аж гавкнув з радощів назустріч, у глупу ніч.
День таки доходив кінця, жаркий, упряжений у важку роботу, догоряв над обрієм сухим жовтим полум’ям.
І наставала мить, коли їх розпрягали, знесилених, засмиканих, немилосердно битих грубими чужими руками і лаяних дурним криком. Пекло шию, натерту недбало надітим хомутом, щеміли звивисті попруги на крупові та боках од бідового батога, який так і грав з ранку до вечора над тобою. Погоничі часто мінялися, що їх годі було й запам’ятати, але руки в них були наче одні й ті ж самі: байдужі, жорстокі, бо чужі.
І все ж вечір з туманцем на луках біля синього озера, а потім ніч покривали їх чорною вогкою попоною, від якої легшало тілу, і біль й утома потроху відступалися, лишались там десь, за темрявою. Як тільки потепліло й трохи зазеленіла трава під копитом, їх перестали годувати, а випустили пастись на цих ось луках. Пастухи всю ніч сиділи коло багаття, а вони ходили вільно, винюшкуючи враз витоптану траву. Їх було дуже багато, зігнаних ще за снігу з усього села до купи, наче на виводку, та так і залишених без домівок, господарів і догляду.
Наїдку на луках ніякого, ото тільки писок наштриркаєш об корінці від паші, й уся тобі вечеря, і багато їх підупало на силі так, що ребра світяться. Та хто розбитніший, той не лічить зірок у небі, а засягає за самий край луків, де росте, аж пахне, молоде збіжжя. От і жмелиґай його зі стогоном, поки не прискочать пастухи та не відбатурять по новій. Однак він щоночі закрадався в те збіжжя, й інші ходили, хто хоч раз його покуштував, і тим ще добре держалися на ногах.
А потім їх ураз перестали випускати на пашу. Одного вечора їх поприв’язували до стійл у розкритій конюшні та до вбитих просто в землю паколів надворі, де вони стояли ще за снігу. Їх тепер годували зеленим житом, накошеним удень. Воно було кисло-солодке й сито пахло прив’ялим сонцем. Морозкові ця переміна навіть сподобалась, але скоро йому стало якось неспокійно на душі. Щось його тривожило всю ніч, і він збуджено пофоркував, щоб одігнати цю тривогу. Пофоркували в темряві справа й зліва од нього. Справа гніда кобила Карабіна дзеленчала вудилами, рвалась, била землю копитами, і від цього робилося ще моторошніше.
А вранці вони побачили (Морозко був прив’язаний надворі), як колгоспники стягали на підводи нерухомі туші, те, що було вчора ще кіньми. Скоро їх повезли з-перед очей, але дух смерті витав над стійлами, і тривога не миналась і при сонячному світлі. Цього дня їх чогось не запрягали, і вони парились на осонні, вимахуючи від спеки гривастими головами. У другому ряду напроти Морозка стояв молодий вороний коник і дратував тим, що все вишкіряв зуби й грав тремтячими ніздрями, як конюх Бордюг, коли хотів чхнути. Шия в коника була у свіжих виразках, його фіолетові очі сльозились.
Під обід прийшло багато людей. Попереду ступав високий лисий у блискучих окулярах. Він тикав пальцем у коня, і того зразу ж забирали. Лисий пропік з-за скелець сірими очима Морозка та скоро байдуже відвернувся до вороного жеребчика й зразу ж тицьнув у нього опецькуватим прокуреним пальцем. Вороного тут же одв’язали й повели геть. Тепер Морозкові стало видно трохи подвір’я, порослого бур’яном, і частину майдану, а за майданом аж ген-ген на згірку біля соснового лісу в сонячній імлі білі хати під гребенястими стріхами, і серед них половину однієї під свіжою (тільки з минулої осені) крутою жовтою покрівлею. Хата стояла біла-біла з голубими віконницями... То була його оселя. Морозко наче уявки побачив, як вони з Господарем возили з поля житні снопи, як потім їх молотили ціпами в околот Господар з Господинею. Ранньої осені вкривали хату кілька день і Морозкові нічого було робити в ті дні, він пасся на толоці й поглядав на те, що діялося на подвір’ї, як чинились огреби й подавалися на махових двойчаках угору, і як їх приймав там вусатий, засмаглий, мов циган-конокрад, укривальник. І Господар, і укривальник були веселі, весь час жартували, і від їхнього збудженого гомону на Морозка спадав глибокий спокій. А коли звелася під блакитне небо жовта гребеняста стріха, кукібна така, що очей не одірвеш, то Господиня аж засміялась, обдивившись її і зблизька й зоддалеки. Вечеряли в дворі, засипаному правенькою золотою соломою, під голубими віконницями, і «примочували» стріху, все голосніше примовляючи за кожною чаркою. Уже смерком відвозили вкривальника додому, поклавши на воза лантух пшениці в плату за роботу. Лантушище був добрячий, зі смугастого рядна. Його ледве вивергнули через полудрабок Господар з п’яненьким укривальником. Везти треба було далеченько, майже через усе село, аж на третю сотню.
І поки їхали, Господар і вкривальник співали прихриплими голосами та обнімалися, мов рідні брати.
Назад Господар і Морозко верталися вже в повній темряві, і все ж, коли під’їхали до своєї оселі, то покрівля їм і крізь темну темряву тепло забіліла новенькою соломою. Господар розпріг Морозка, завів до стайні, радісно обняв його за шию, як недавно обнімав укривальника, і сказав слова своїм добрим побратимським голосом. Од Господаря смачно пахло збродженим зерном. Морозко й зараз згадав цей запах, глянувши на свіжу ще стріху в сонячному мареві. Перед голубими вікнами жовтою смугою росли квіти, уходжені Господинею. Були то якісь дивні квіти. Вони розцвітали тільки увечері, по заході сонця, коли спадали перші намерки. Розцвітали враз, мовби вибухали зі щойно гострих ще туго скручених пуп’янків, і цвіли всю ніч і ранок, а в обід в’янули, наче вигасали, й до вечора опадали. Натомість вибухали в рідких сутінках нові вогнисті квіти. Він любив на них дивитися вночі при місяці, вони й самі були, мов повновиді невеличкі місяці під тими голубими віконницями, за якими жили Господар з Господинею та їхні діти...
Біля конюшні голосно балакали люди й заважали Морозкові думати. Балачка зривалася на дурний крик, і Морозкові здавалося, що ось-ось просвистить у повітрі батіг, постійний спільник такого крику.
- От що я вам порекомендую, - повчально казав ветеринар, затягаючись цигаркою.
- Хворих треба сьогодні ж, немедлєнно попристрілювати.
- Що-о ?! - вигукнув кремезний голова колгоспу Малашенко, закушуючи тонкі губи. - Сьогодні я їх попристрілюю, а завтра мене шльопнуть за саботаж колгоспного руху, за вредітєльство?! Ні, спасибі вам у шапку.
- А я рекомен-ду-ую, - наполягав ветеринар скрипучим голосом спеціаліста. - Інакше у вас через тиждень передохнуть усі коні. Тисяча п’ятдесят голів. Ви що, смієтеся?
- Хай вони краще своєю смертю, і я своєю. А стріляти їх не буду.
- Та він просто скрита ко-онтра! - мов ужалений, підстрибнув і загарчав голова сільради Ремех.
- Ну, як знаєте, як знаєте, - наставив руки долонями від себе ветеринар. - Я рекомендую як спеціаліст, а ваше діло хазяйське. Постріляних, узагалі дохлих можете везти в Смілу на миловарню.
- Я теж не хочу підставляти свою голову під кулю, - сказав щупленький білявий бригадир Гурома. - Воно збоку совітувати можна що хоч.
- Ви наче подуріли, хлопці, - озвався конюх Бордюг, низенький, кривий на праву ногу чоловік, обводячи голубими очима своє начальство, яке він і за начальство над собою не вважав, бо й сам був із самої революції й по сьогодні активним комнезамівцем і не менш цього начальства постарався коло синьозірського куркуляччя (розвихрили їх ік трясці по білому світу з добру сотню дворів). Не одна куркулиха вмилася гіркими сльозами там, де побував Бордюг із своєю буксирною командою. Під руками активістів тріщали замки на горбатих скринях, ставало все догори дном у хаті. Куркульське добро виносили лантухами, пускаючи куркулів із малими куркульчатами босими й голими в далеку зимову дорогу. - Ви наче подуріли, кажу. Сап - це не виграшки. Завжди так робили, як він нападав. Хворих усіх перестрілювали, щоб спасти здорових.
- Батька лисого йди вчити! - гримнув Ремех. Його довгобразе обличчя від люті взялося малиновими плямами. - Чи ти, може, теж тягнеш р-р-руку за контрррою? - Ремех примружисто глянув на Бордюга щілинками чорних очей. І Бордюг похопив, як у чоловічках тих очей знайомо переблимнули божевільні вогники.
І тоді Бордюг звів до високого Ремеха своє кругловиде обличчя й собі зирнув крізь вузький проріз рудуватих повік, здушено проказав:
- Ти ме-не не контрь, пойняв? Я, брат, з перших днів увесь по лікті в революції!.. Пойняв?
Ветеринар, не зважаючи на цей поєдинок, спитав своє:
- Так на чому порішили?
Ремехом так і кинуло. Він вихопив з кишені наган і крикнув:
- На чім порішили? Та я зараз із тобою вирішу й порішу, туди твою!.. Мотай звідси, щоб і духу твого тут не було, спеціаліст.
Ветеринар здвигнув плечима і, вбравши в них голову, пішов до своєї брички, що стояла оддалеки від конюшні.
- Отак воно лучче, - сказав Ремех, ховаючи наган до кишені. - Які вистоять, значить вистоять. А дохлих відвозьте в Смілу.
Як затихли голоси біля конюшні, Морозко знову почав думати, і в його великій голові вставали одна за одною картини минулого. Ось він ще зовсім молоденький коник. Молодший оцього вороного, якого щойно повели кудись. Він вільно собі пасеться на толоці, з вибриком бігає наввипередки з теплим вітром, качається в траві й весело ірже від лоскітливого задоволення. Над ним таке високе голубе небо, і таке тепле сонце, і така запашиста трава на землі, й такий лагідний Господар, який щодня насипає йому вівса в годівницю. Одного дня Господар підходить до нього на толоці, простягає йому в широкій теплій долоні гостру грудочку цукру. Морозко бере губами цукор, пустотливо тицяється Господареві в долоню. Господар скидає з нього обротьку й надіває знову. Щось дзенькає внизу під губами, і Морозко лякається його. Господар заспокоює, потім вдіває між губи те, що дзенькало, воно тверде, холодить губи, б’є по зубах, і Морозко, силкуючись виштовхнути його, розтуляє рота, і те холодне, тверде попадає йому між зуби, роздирає рота. Морозко пробує його гризти, але з того нічого не виходить. Господар сіпає за повід, те тверде боляче впивається в краї рота, і Морозко слухняно повертається за Господарем, іде до двору, де продовжують чинити над ним наругу. Його обсновують усього, сіпають за повід, і він рушає. Щось загрозливо торохтить позаду. Морозко жахається, кидається вперед, убік, а те щось біжить за ним, переслідує його. Він хоче вирватись, утекти від того, що торохкотить позаду, виборсатися з тенет, але тверде, нагріте його запаленим диханням, мокре від піни, що так і летить з рота, боляче впивається в краї рота, і Морозко затихає, зупиняється, і те позаду перестає торохтіти. Господар гладить Морозка по гриві, по змокрілих здухвинах, озивається до нього лагідно, як завжди, і Морозко заспокоюється. Та коли вони рушають іще, те позаду знову гримкоче, готове наскочити на нього, вдарити по ногах. І Морозко щулить вуха, вигинає спину, йде бокаса. А добра рука Господаря гладить його, і голос лагідний, як і до чорнявенького хлопчика, якого він просить, щоб одійшов подалі, не ліз під колеса.
Так триває день, і другий, і третій, аж поки Морозко звикає до упряжі, до воза...
До вечора ще двох коней одв’язують проти Морозка, і тепер йому відкривається все подвір’я і весь майдан, і вся його колишня оселя з білою хатою в голубих віконницях, з білим сараєм, де була і його тепла стайня, і садок за хатою, з якого все літо й осінь пахло яблуками. І зараз, коли конюх Бордюг або хтось із їздових їсть поблизу яблуко, Морозко згадує той запах із садка, і сам садок, і всю оселю Господаря.
Ввечері їм дали по навильнику зеленого жита. Морозко тільки голод роздратував тим навильником. Праворуч гніда кобила затіяла боротьбу із старим вороним жеребцем за кілька стеблинок жита, які впали між їхніми годівницями. Кобила тягла їх до себе, а жеребець до себе, якось по-собачому вишкіряючи великі жовті зуби.
Ліворуч стояв морозистої масті тонконогий рисак, такий схудлий, що крізь шкуру проступали не тільки ребра, а й весь хребет, від чого здавалося, що йому через усю гостру спину підмостили довгу хмизину. Рисак навіть не торкнувся до жита, байдуже дивився перед себе великими сумними очима. На нього сідали оводи, у вічі лізла мошка, а рисак навіть хвостом не вдарив ні разу по крупу, не мотнув головою, щоб оборонитися від нападників.
Намеркало. У сірій імлі зникала Господарева оселя. Якийсь час ще знати було голубі віконниці та жовту смугу квітів під вікнами, а потім і вони розтанули в сірій каламуті, й тільки стіна хати біліла з-під чорної стріхи. Ось у вікнах зажовтіло світло, і скоро крім двох цяток цього світла нічого не лишилося від хати. Та Морозко знав, що там зараз, коло світла, сидять за столом Господар з Господинею і двоє хлопчиків, більшенький, чорнявий, і маленький, білявий, Василько, який так смішно вимовляє миле слово: «Молос-ко!». Вони вечеряють. І якби зараз увійти в двір, то можна було б почути з хати веселий гомін, сміх хлопчиків, їхнє змагання й удавано суворий голос Господині, який на мить присмиряє хлопчиків. Зрідка чути густий басок Господаря. А надворі, в сутінках захланно ханькає Рябчик, поглядаючи на вікна. Рябчика погодували разом з усіма, з коровою, зі свиньми, кролями, вівцями, але його дратівливий ніс ловить пахощі вечері й крізь стіни, і цей ненажера знову заглядає господарям у рот. У хаті повечеряли. Хтось виносить теплі, ще такі запашні кісточки й кидає Рябчикові під ноги. Тепер йому ласощі до півночі. Те ж, що не в силі зжерти зразу, він запорпує у вигребені ямки посеред двору на завтра, на довгий день між сніданням, обідом та вечерею. А в хаті тим часом Господиня вже в самій білій сорочці, з розпущеною білявою косою стелить постіль, укладає хлопчиків. Господар виходить надвір, сідає на теплій призьбі. У темряві червоною цяточкою жевріє його цигарка. Господар покахикує, знічев’я кличе Рябка, той перестає трощити кості, але не рушиться з місця, тільки сторожко зводить писок од ласощів. Господар зі сміхом говорить якісь слова до Рябка, і той заспокоюється, знову береться за своє діло. У хаті гасне світло. І тоді в Господаря оживає червона цяточка цигарки, швидко починає креслити темряву. Ось вона гасне, і Господар зникає в сінях. Хряпають за ним двері, торготить засув. Над оселею западає ніч...
Серед ночі гніда кобила Карабіна знову почала форкати, бити копитами землю. Морозко кинувсь од її форкання і тупотняви й стривожився спросоння, не знати чого заіржав. Заворушився ліворуч морозистий рисак. Гніда кобила не вгамовувалася, рвалася з прив’язу й усе форкала та садила копитами в землю. Форкали й за нею по ряду. Робилося все тривожніше й тривожніше. Морозко вже до самого світу не заснув. А вранці колгоспники забрали неживого вороного жеребця. Згодом Морозка з Карабіною запрягли у воза, поїхали в поле, де росло молоде жито. Поки його косили, накладали, кинули і їм трохи, і вони поласували. Жито возили цілий день. Їздові попалися сьогодні поблажливі й ліниві. Робили вони своє діло повільно, знехотя, надовго всідалися на м’якій стерні й курили і все гомоніли про щось своє. Вони не переставали гомоніти, коли й знову бралися за роботу, часто спиралися на навильники, розмахували руками, щось доказували один одному, сміялися, а то навіть бралися боротись. Були вони ще молоді, парубки, і в голові їм стояла зовсім не колгоспна робота. Вони й коней не гнали, коли їхали вже з навантаженим возом, давали їм волю йти помалу, аби лиш не ставали зовсім серед дороги. Така робота була Морозкові спочинком.
І ніч випала спокійна, і Морозкові марилося крізь сон, начебто він стоїть дома, під літнім навісом, під яким пахне молодим сіном. На такому ж сіні неподалік на возі спить Господар. Над хатою, над подвір’ям висить круглий місяць, ллє молочно-голубе світло, від якого видно, як удень: сіріє Рябчикова будка, спить, поблискуючи в траві, мокрий од роси ланцюг, жовтіють нічні квіти під хатою, під голубими віконницями. З хати нечутно випливає Господиня в білій сорочці, скрадливо ступає сивим споришем, лишаючи в ньому темні сліди босих ніг. Вона підходить до воза, штовхає під бік Господаря, що хропе собі вволю на весь двір. Той зводить закустрану голову, сонно бурчить до Господині. Вона сміється гарно так, аж Морозкові здається на мить, що то перехлюпується молочно-голубе місячне світло. Господиня вилазить на воза, блискаючи проти місяця міцними білими ногами, пірнає під кожух... Морозко засинає й пробуджується від шереху в траві. То Господиня йде двором до хати. Ступає вона тепер не крадучись, на всю ступню, неспішно, мов несе на коромислі повні відра. Це повторюється щоночі, коли й місяця не стає, коли вже й іній, а не роса укриває траву...
А якось напровесні, коли сніг зробився м’яким і почав пахнути землею і торішнім зелом, серед ночі Морозка збудив моторошний крик у хаті господарів. Морозко прислухався. Крик повторився ще дужчий. Кричала Господиня. Загримів засув, ускочив до стайні Господар, тремтячими руками відв’язав Морозка, покрикуючи на нього, вивів надвір, сквапно запріг у сани й погнав селом. Морозко й сам збагнув, що треба поспішати, але Господар і ще підганяв його, і вони мчали у вологій темряві з усієї сили, сани йшли затоки, бились полозками об чиїсь тини. Підскочили до якоїсь хатки. Господар затарабанив у шибку, мов на пожежу. У хатці спалахнуло рухливе світло. Скоро надвір вийшла згорблена бабця, сіла в сани, Господар розвернувся й не встиг гукнути, як Морозко з ходу рвонувся й полетів, понісся додому. Господарева тривога вже давно передалась і йому. Дома Господар кинув Морозка, запряженого серед двору, й побіг із старою в хату, звідки чувся стогін і крик Господині. Непокоївся Рябчик у дворі, гавкав з підвиванням, дратуючи Морозка. Морозко тупав ногами на те підвивання, цокотів вудилами, форкав на собаку. Раптом у хаті почувся дитячий крик. Вискочив надвір Господар без шапки, підбіг до Морозка, обняв його за шию, притисся до нього й заплакав...
Потім було літо, і знову була зима, і ще було літо й зима, і ще... Якось Господар і чорнявенький хлопчик Миколка підвели до Морозка
білявенького, як місяць, маленького хлопчика із синіми-синіми очима.
- Ану, Морозко, покатай лишень нашого Василька, - сказав Господар, висаджуючи Морозкові на спину хлопчика. Морозко зрозумів тільки слово «Морозко». Він відчув на собі легеньку ношу, таку легеньку, що вона йому аж спину залоскотала. Морозко старався ступати обережно, щоб не струсити на землю ту ношу. Хлопчик учепився ручками йому в гриву. Поряд ішов Господар і піддержував хлопчика. А як ізсадили малого, то дали йому грудочку цукру й сказали, щоб він підніс Морозкові. Щось закричала стривожена Господиня. Господар засміявся. А хлопчик, такий маленький, як квітка, підійшов до Морозка й простяг долоньку з білою грудочкою. Морозко опустив голову, обережно взяв грудочку губами, торкнувшись ніжної долоньки.
Хлопчик засміявся, крикнув:
- Моло-оско! Моло-оско!
Відтоді вони стали друзями з цим місячним хлопчиком. Василько часто катався на ньому під наглядом Господаря. Малий уже осмілів, підгонив Морозка кулачками й п’ятками босих ніг. Але Морозко не слухав Василька, ступав помалу, обережно несучи свою спину з маленькою ношею. Заскакував Василько в стайню й сам то з цукром, то із шматочком хліба, то з яблуком, простягав Морозкові. Морозко вдячно з’їдав гостинця й усе пильнувавсь, щоб не зачепити хлопчика, не наступити йому на ногу, не придавити його ненароком своїм тулубом до стіни...
В уяві так чітко постало все це, що від Морозка зовсім одлетів сон. Морозко навіть відчував зараз запах Василькової долоні, його легке тільце в себе на спині, торкання теплих п’яток до своїх боків. Морозко сіпнувсь, протяжно заіржав, копнув копитом землю під собою. Ще сіпнувсь. Повід міцно держав його на прив’язі...
Удень їх запрягли з Карабіною в простого воза, наклали конячих туш і поїхали битим шляхом. І скільки їхали, то бачили на узбіччі дороги дохлих коней, що валялись із застиглими головами, страшно витягненими в передсмертній муці. Морозко й Карабіна спочатку пофоркували, косували на тих, що лежали на возі, й на тих, що встелили своїм трупом узбіччя дороги, а потім оббулися й далі вже йшли, понуро опустивши голови, зашорено дивилися тільки перед себе.
А вночі знову він бачив білявого хлопчика Василька, знову лоскотало йому спину легеньке тільце, торкалися теплі п’ятки боків. Шорсткі хлоп’ячі п’ятки, затоптані на літній землі. І від цього лоскоту затремтів увесь Морозко й нетерпляче рвонувся з прив’язу і... пішов, пішов... Ніщо його не держало більш. Він перейшов просторе подвір’я, ступив на широкий майдан. У ніздрі вдарив дух хвойного лісу, такий знайомий, такий хвилюючий, що Морозко не стримав свого тихого іржання. Він пішов у темряві на той дух, знаючи, що там, під лісом стоїть оселя Господаря, стоїть його колишня домівка, з якої його так нагло забрано в цей голодний неприкаяний кагал. Ще здалеку Морозко почув, як у темряві заскавулів, гавкнув, забряжчав цепом Рябчик...
Рано-вранці вийшов Семен Ковнір з хати, аж дивиться, за ворітьми на вигоні пасеться Морозко. Побачив Господаря, підняв голову, заіржав радісно.
- Ода-арко!.. Хлопці! - гукнув у хату Ковнір. - Морозко прийшов!
Вискочив Василько в самій сорочечці, без штанів навіть, заплакав з радості, засміявся, залементував:
- А я казав, що Молоско у вікно заглядає! Казав! Казав!..
Василько перший підбіг до Морозка, обняв йому писок, пригорнувся до нього щокою. Морозко лизнув малого, і той засміявся.
- Відійди!.. Василько, відійди зразу ж! - крикнув Ковнір. - У нього, може, сап!..
Мати підбігла й одірвала Василька від коня. Ковнір оглянув Морозка. Наче здоровий.
- Умий його з милом, - наказав Одарці. - Уже ж вісімсот коней упало, кажуть. Виморять усіх до ноги, проклятущі душі! Перегайнують колишнє наше добро.
Мати потягла Василька, що кричав і одбивався до діжки з водою, заходилася вмивати його, намилюючи обличчя й руки. Миколка стояв біля батька й боявся підійти до Морозка, щоб не заразитися. Морозко потягся до Господаря, але той одступив, не простяг руки, не погладив по шиї.
І тут навернувся на очі бригадир Гурома, закричав:
- Ти що, Ковнір! Колгосп, може, розтягаєш ночами? Чого в тебе колгоспний кінь?! У допру, може, схотів?
- Не галасуй, - сказав Ковнір. - Кінь сам прибіг уночі. При чім же тут я? Слухай, нехай перестоїть у нас, поки те лихо минеться. Може, спасеться таки?
- Що значить, перестоїть? Знаємо вас, тільки й дивитеся, щоб з колгоспу що поцупити.
- Ех ви! Вам же був би живий кінь.
- Усі не пропадуть. їх у нас ще до трясці, - сказав Гурома, узяв за повід Морозка, потяг до конюшні.
- Моло-оско!.. - зойкнув Василько.
Кінь затремтів од поклику, оглянувся до Ковнірів печальними очима, але Гурома дужче смикнув його за повід, ударив кулаком по шиї.
- Не бийте, дядьку! Йому з болить! - закричав Василько. - Пустіть його, злазу з!
Гурома не зважав на лемент малого. І тоді малий вигукнув у слід загарбникові:
- А хай він тобі поцезне, твій колгосп!
Ковнір схопив Василька за вухо, прошепотів, зробивши великі сині очі:
- Замовчшши!!..
Миколка теж пішов на Василька:
- Ти хочеш, щоб ті проклятущі душі й тата отак забрали, як ото Морозка?..
Малий плакав, виривався з батькових рук, хотів бігти за Морозком.
Гурома оглянувся на Ковнірів, погрозився кулаком:
- Підкуркульське сім’я! Нічого, дійде й до вас черга! Витлумимо до останнього корінчика!
- Чули, як ото нахваляється? - спитав Ковнір. – О, він нам цього не забуде.
- О, Бо-оже праведний! Та за що ж на нас отака напасть? - заплакала Ковніриха. - Де вони взялися на нашу голову, супостати? Пресвята Мати Божа, заступи й одверни нас від тих недолюдків, од тих катюг роду людського й усього живого, - захрестилася жінка.
Повели Морозка, наче вдруге вийняли душу в Семена Ковніра. Стояв та тільки кулаки зціплював, відчуваючи, як вони важчають у нього кожної миті.
І знову потяглися дні й ночі неприкаянні. Ріділи ряди коней біля прив’язу. Не було вже морозистого рисака і тих, що стояли за ним. І за Карабіною наче викосило весь ряд. Тепер їх із Карабіною мордували на дорозі щодня з ранку до вечора. Вони все тягли й тягли віз, навантажений конячими трупами. А тих трупів усе густіше лежало по обидва боки шляху, і ненаситне гайвороння виймало їм очі. Якось під вечір Карабіна впала посеред дороги в упряжі.
 І тоді її залишили там, привели незнайомого худого-прехудющого сірого в яблуках коня, підпрягли й потягли вони порожній віз у колгосп. На Морозка того вечора налягла якась важка втома. Йому щось лоскотало в носоглотці, наче туди поналізали мухи. Це вже було не перший день з ним таке, але сьогодні мухи особливо докучали. Морозко відсапувався, форкав, та мухи не вилітали, а ще глибше залазили в носоглотку. Він клацав зубами, гриз вудила, морщив губи. Серед ночі Морозко відчув біль у ногах. Він голосно заіржав, щоб заглушити той біль, рвонувся з усієї сили, і пакіл, до якого він був прип’ятий, виліз із землі. Морозко ступив у темряву й пішов на дух соснового лісу, пішов, заточуючись, до Господаревої оселі. Йому важко було згинати ноги. Кожен крок віддавався різким болем у всіх суглобах. Та якась сила тягла його вперед, на сосновий дух. Він зупинився перед зачиненими ворітьми. Загавкав, заскавулів Рябчик, забігав по двору. Брязкотів цеп об дріт, відбиваючись болем у всьому тілі Морозка. Він попробував попастись на вигоні, як тоді, коли приходив додому, але від трави щемів йому писок і боляче було ковтати. Морозко заіржав. Вийшов Господар, сердито, як чужий крикнув:
- Ану, пішов! Пішшов геть!
Це було так несподівано, що Морозко першої миті навіть не ворухнувся. Та Господар замахнувся на нього палюгою. Уперше в житті здійняв на нього руку. Морозко ображено форкнув, відступив, повернувся в темряву й пішов, пішов, пішов, ступаючи в біль, і темрява йому розпливалася червоними колами. Висмикнутий пакіл волочився за ним на короткому поводі, бився об ноги. Морозко дійшов до свого стійла й став там і терпляче почав ждати ранку. Йому хотілося лягти, ноги вже не держали його, але він перемагав те бажання й стояв таки, похитуючись. Дзвеніло в голові, вона спухала, робилася великою, терпкою.
Уранці підійшли його запрягати.
- О, цьому сивому вже каюк, - сказав низенький губатий колгоспник.
- Чого там каюк, - флегматично заперечив довготелесий, зарослий по самі очі рудою щетиною його напарник. - Цей ще потрудиться. Дивись, пакіл вирвав. Та вже ж нікого, вважай, і запрягати. Веди його, Пилипе, до цього ось у яблуках.
- Ой, упаде він по дорозі, - сказав Пилип.
- Упаде, то менше буде мороки. Не треба буде спеціально тягти возом.
Скоро їх запрягли із сірим у яблуках. І вони потягли туші тих, що впали сю ніч. Морозко відчув уже через кілька кроків, що його полишають останні сили. Як виїжджали на дорогу, Морозко не повернув соб, хоч низенький і рвав йому вудилами рот. Морозко повернув цабе, очима до Господаревої оселі, до голубих віконниць і жовтої смужки квітів під ними й з усіх чотирьох упав на тверду землю. Голубе й жовте перегойднулися йому в очах і погасли. Але він і наосліп, уже навгад, у передсмертній судорозі витяг морду в бік сяючої, білої оселі...
Тієї ж миті Василько в хаті закричав:
- Мамо! На мене Молоско дивиться!..
- Де?
- Оно, з вікна.
Підійшла мати до вікна й нічого не побачила.
- Та нема там нікого. То тобі показалося.
- Дивиться...
Підійшов батько до вікна й нікого не побачив.
- Нема, Василько, ніякого Морозка.
- Ой, тату, дивиться. Очі великі-великі й плачуть.
- То ж вікно запотіло на дощ, - сказала мати. Підійшов і Миколка до вікна й нічого не побачив, крім запітнілих шибок.
- Ну, які ж ви всі сліпі! - не вгамовувався Василько. - Дивиться!
Та й на другий день тієї ж самої, що таки дивиться і все. І на третій день, і через тиждень - дивиться. Минув і місяць, і ще місяць - дивиться. Повели Василька до баби, щоб пошептала. Баба шептала й переполох вилила, і вилився з воску кінь. А очі Морозкові не зникли з вікна, бачив їх Василько і вдень, і вночі, коли б не глянув на нього. Батько нищечком од хлопця замінив шибки на нові. Не помогло.
А через два роки впав на голови синьозірців страшний голодомор. Обібрані сільським активом та уповноваженими з району й самої області до останньої зернини, до гнилої картоплини синьозірці, пухлі, напівживі потяглися взимку дорогою до міста. Та й устелили битий шлях своїм трупом до самої Сміли, як ото недавно їхні виморені сапом коні. У Синьозір’ї, в цьому стародавньому козацькому селі, з двадцяти чотирьох сотень п’ятнадцять сотень хат до літа тридцять третього року стали одмирськими*, і серед них і Ковнірова хата теж. І як стала Ковнірова хата одмирською, як витягли до кладовища всіх Ковнірів, і дорослих і малих, люди, які вижили, побачили раптом у вікні Ковнірової хати в широкій верхній шибці чиїсь великі печальні очі, що все плакали, і білявого хлопчика в білій сорочечці й чорних штанцях на одній підтяжці. Усі впізнали в ньому Василька Ковнірівського, що останнім у родині помер од голоду.
Щодня сходилися до оселі Ковнірів люди, стояли проти вікна, дивилися на хлопчика, хитали головами.
- А дивіться, лишень, круг його головки - німб.
- То в нього волоссячко біле світиться.
- Та ні ж таки. Німб!
- Святе воно. У рай попало... Воно ж ще й не жило, не согрішило.
- Ага, один наче він з голоду пропав, наче по других сім’ях їх не околіло сотнями.
- Сотнями, то сотнями, а бач, Божа милість упала на Василька.
- І справді світиться, як ікона.
- Святе...
І хрестилися до образу Василька, як до святого, шепотіли:
- Слався у віках невинне наше дитя, великомученику святий. Заступись перед Господом-Богом за померлих з голоду, і молися за нас живих і грішних, хай Він одверне від нас люту напасть антихристів і супостатів, що власть тяжку забрали над нами й душать роботою підневільною, темницями і страхом земним...
Підкочувало фаетоном начальство - голова сільради Ремех і голова колгоспу Малашенко, теж дивилися на білявого хлопчика й чиїсь великі печальні очі, що все плакали.
- Мираж, - сказав глибокодумно Ремех. - Форменний мираж і більш нічого.
- Та вже ж, що умираж, - відізвалися люди. - Уже тільки такий умираж зробили нам. Трохи не весь світ український перемер.
- Тьфу темні баби! - розсердився Ремех. - Хіба я про смерть? Я про те, що це нам увижається.
- Ага, увижається. І що село вимерло, теж увижається?
- От що, граждани, - втрутився в розмову Малашенко, закушуючи свої тоненькі губи. - Розходьтеся й не робіть з цього діла всякого Святого-Божого дива. Сказано вам, нічого нема там. Ровним щотом - нічого! Увижається. Може, після голоду таке нам поробилося.
- Ага, і тобі, значить після голоду? Пельку як наїв на колгоспному та людському, то вона й не стухала в тебе ніколи.
- Це що за розговорчики! - визвірився Ремех. - Ви проти Совєцької власті?
Селяни вмовкли.
- А ось ми зараз цей мираж ліквідуємо, як клас, - сказав Малашенко, підійшов до вікна й садонув ліктем у верхню шибку. Дзенькнуло, посипалося скляння. І тут усі так і ахнули!.. На віконній рамі й на білій стіні виступила свіжа кров.
- Порізався? - спитав Ремех.
Малашенко скинув піджак, закачав рукав сорочки. Лікоть був цілий.
- Та що ж це таке на нас, людоньки?! – зойкнула котрась із жінок.
- То наша кров!.. Кров тих, кого ви звели зо світу, ироди прокляті!
- О, Бо-ожечку!..
Заніміли жінки. Чоловіки поскидали картузи, чухали потилиці. Малашенко кинувся до фаетона. За ним стрибнув і Ремех. Поторохтіли в контору. А кров усе виступала й виступала. До самого вечора. І вночі, мабуть. Та вночі побоялися підходити. А коли прийшли вранці, то побачили свіжу кров.
І тоді розвалили хату. Так воно й крізь груддя кривавиться. Зчистили зовсім розвалини. Усі робили, як прокляті, до обіду розмели те груддя, сліду не лишили. А воно й із землі святої виступа. З рівненької землі. Кругом сухо, а там, де стояла хата, мокра пляма. Іржа наче. Кров.
- Якби цементом залити, - подав хтось думку.
- Не поможе. Коли вже аж із того світу пройшло сюди, то ніякий цемент його не зупинить.
Коні схарапуджувались, коли минали дворище покійних Ковнірів. А вночі на ньому кричали сичі. Так сумно й розпачливо, наче там, у бур’янах було покинуто маленьку дитину.
- Молебінь треба служити, - надумався один із старих синьозірців.
- Ага, від невинної крові хочете відхреститися, діду?
- Не відхреститися, а щоб заспокоїлася кров невинно убієнних. Ось для чого молебінь.
- Де ж ви того батюшку тепер найдете? Усі ж храми поваляли аж до самих Черкас.
- То їдьмо до черкаського батюшки! А що ж робити?
Відслужили молебень. Зійшлося миру з усього Синьозір’я, і з сусідніх Басів, Ірдинівки, і навіть із самої Сміли. Молилися віруючі й ті, кого вже зробили були невіруючими. Усі згадали Бога, омочивши свої змучені душі щирими сльозами.
І перестала виступати кров на дворищі Ковнірів. Тільки на тому місці, де колись стояла біла хата з голубими віконницями, вже більш ніколи нічого не росло. Наче громом небесним туди вдарено.

Осінь 1989 р., м. Черкаси.

* Хати, в яких усі сім’ї вимерли з голоду.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2008 > Тема "Душі криниця"