Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТОР╤НКАМИ “М╤СЦЕВОГО ЧАСОПИСУ”
Ще наприк╕нц╕ 2013-го, до початку под╕й на Майдан╕, поет та проза╖к ╤гор Дах (м. Червоноград)...


НЕЗР╤ВНЯНИЙ СВ╤Т ПЕТРИК╤ВСЬКОГО РОЗПИСУ
Нещодавно мала при╓мну зустр╕ч – на виставц╕ «╤нноватика в сучасн╕й осв╕т╕»...


СП╤ЛКА В╤ДЗНАЧИЛА ПИСЬМЕННИК╤В-КРИМЧАН
Михайло Вишняк вручив нагороди ╕ побажав Галин╕ Литовченко ╕ В╕ктору Стусу нових щедрих ужинк╕в...


СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА
Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79...


ЗИМА С╤ДА╢ НА ПОКУТЬ...
З Феодора-Студита ста╓ холодно й сердито.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2008 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 28.11.2008
ОЧИМА ДО ГОЛУБИХ В╤КОННИЦЬ
ВАСИЛЬ ЗАХАРЧЕНКО

Л╕тература

Укра╖нський рекв╕╓м

Ой ти ж, коню м╕й,
Ти старий слуга м╕й,
З круч╕ не вбивайся,
Ой т╕кай та в край поля,
А татарам не дайся!
(Укра╖нська народна п╕сня)

- Тату!.. Татоску! - закричав серед ноч╕ маленький хлопчик. - Моло-оско плийсов!..
- Який Морозко? Господь з тобою! Спи, Василько, спи. Морозко тепер у колгосп╕, - сказала мати.
- Та он зе, мамо!.. Тату!.. У в╕кно дивиться... - голос у малого щасливий, малий аж захлина╓ться в╕д щастя й порива╓ться вс╕м т╕льцем до в╕кна, так що мати ледве його втриму╓.
Прокинулись батько й старший брат Миколка. Батько, сопучи спросоння, неясно заб╕л╕в у хатн╕й п╕тьм╕, мовчки вийшов у с╕ни, гримнув засувом. Василько тремт╕в п╕д теплими долонями матер╕, ладен кожно╖ мит╕ кинутися сл╕дом за батьком. З╕ скрипом одчинилися с╕нешн╕ двер╕. Чути було, як батько покликав цюцька: «Рябчик! Рябчик!». Сонно дзенькнув ланцюг, притишено заскавул╕в Рябчик. Скоро знову скрипнули двер╕, заскрегот╕в засув. Батько вступив до хати.
- Нема н╕якого Морозка, Василько. Тоб╕, мабуть, приснилося, - сказав в╕н, улягаючись на полу.
- Та я тоцно бацив його оц╕ у в╕кн╕! Ну так╕ зив╕, як намальован╕! - запевняв Василько. - Я зовс╕м не спав ╕ не др╕мав.
- То воно тоб╕ увижа╓ться, - гмикнув Миколка глузливо. - Зв╕дти вже не прийде. Не жди й не виглядай. Колгосп ус╕х видушить сапом.
- Ану, не старуй! - гримнув на Миколку батько. - Ач, який розумний. Дочуються ще актив╕сти, у провалля вивезуть, зо св╕ту ╕зженуть.
Миколка принишк.
- ╤ не ввиза-а╓ться... - заплакав Василько.
- Ну, буде вже. Спи. Уранц╕ подивимось. Якщо Морозко приходив, то сл╕ди лишаться, - сказала мати.
Василько вмостився в постел╕ калачиком, притих, засоп╕в тепло. Скоро й ус╕ поснули в хат╕ Семена Ковн╕ра й не чули, як засп╕вали перш╕ п╕вн╕. Василько важко схлипував ув╕ сн╕, от-от ладен був знову прокинутись ╕ наробити лементу на всю хату. Рябчик уже не спав, сторожко подзенькував ланцюгом у двор╕. В╕н ╕ почув ще в╕ддалений чийсь туп╕т, а пот╕м налинув запах в╕д того, хто йшов у темряв╕, такий знайомий запах, що Рябчик рвонув ланцюг з ус╕╓╖ сили, заскавул╕в ╕ аж гавкнув з радощ╕в назустр╕ч, у глупу н╕ч.
День таки доходив к╕нця, жаркий, упряжений у важку роботу, догоряв над обр╕╓м сухим жовтим полум’ям.
╤ наставала мить, коли ╖х розпрягали, знесилених, засмиканих, немилосердно битих грубими чужими руками ╕ лаяних дурним криком. Пекло шию, натерту недбало над╕тим хомутом, щем╕ли звивист╕ попруги на крупов╕ та боках од б╕дового батога, який так ╕ грав з ранку до вечора над тобою. Погонич╕ часто м╕нялися, що ╖х год╕ було й запам’ятати, але руки в них були наче одн╕ й т╕ ж сам╕: байдуж╕, жорсток╕, бо чуж╕.
╤ все ж веч╕р з туманцем на луках б╕ля синього озера, а пот╕м н╕ч покривали ╖х чорною вогкою попоною, в╕д яко╖ легшало т╕лу, ╕ б╕ль й утома потроху в╕дступалися, лишались там десь, за темрявою. Як т╕льки потепл╕ло й трохи зазелен╕ла трава п╕д копитом, ╖х перестали годувати, а випустили пастись на цих ось луках. Пастухи всю н╕ч сид╕ли коло багаття, а вони ходили в╕льно, винюшкуючи враз витоптану траву. ╥х було дуже багато, з╕гнаних ще за сн╕гу з усього села до купи, наче на виводку, та так ╕ залишених без дом╕вок, господар╕в ╕ догляду.
На╖дку на луках н╕якого, ото т╕льки писок наштрирка╓ш об кор╕нц╕ в╕д паш╕, й уся тоб╕ вечеря, ╕ багато ╖х п╕дупало на сил╕ так, що ребра св╕тяться. Та хто розбитн╕ший, той не л╕чить з╕рок у неб╕, а засяга╓ за самий край лук╕в, де росте, аж пахне, молоде зб╕жжя. От ╕ жмели╜ай його з╕ стогоном, поки не прискочать пастухи та не в╕дбатурять по нов╕й. Однак в╕н щоноч╕ закрадався в те зб╕жжя, й ╕нш╕ ходили, хто хоч раз його покуштував, ╕ тим ще добре держалися на ногах.
А пот╕м ╖х ураз перестали випускати на пашу. Одного вечора ╖х поприв’язували до ст╕йл у розкрит╕й конюшн╕ та до вбитих просто в землю пакол╕в надвор╕, де вони стояли ще за сн╕гу. ╥х тепер годували зеленим житом, накошеним удень. Воно було кисло-солодке й сито пахло прив’ялим сонцем. Морозков╕ ця перем╕на нав╕ть сподобалась, але скоро йому стало якось неспок╕йно на душ╕. Щось його тривожило всю н╕ч, ╕ в╕н збуджено пофоркував, щоб од╕гнати цю тривогу. Пофоркували в темряв╕ справа й зл╕ва од нього. Справа гн╕да кобила Караб╕на дзеленчала вудилами, рвалась, била землю копитами, ╕ в╕д цього робилося ще моторошн╕ше.
А вранц╕ вони побачили (Морозко був прив’язаний надвор╕), як колгоспники стягали на п╕дводи нерухом╕ туш╕, те, що було вчора ще к╕ньми. Скоро ╖х повезли з-перед очей, але дух смерт╕ витав над ст╕йлами, ╕ тривога не миналась ╕ при сонячному св╕тл╕. Цього дня ╖х чогось не запрягали, ╕ вони парились на осонн╕, вимахуючи в╕д спеки гривастими головами. У другому ряду напроти Морозка стояв молодий вороний коник ╕ дратував тим, що все вишк╕ряв зуби й грав тремтячими н╕здрями, як конюх Бордюг, коли хот╕в чхнути. Шия в коника була у св╕жих виразках, його ф╕олетов╕ оч╕ сльозились.
П╕д об╕д прийшло багато людей. Попереду ступав високий лисий у блискучих окулярах. В╕н тикав пальцем у коня, ╕ того зразу ж забирали. Лисий проп╕к з-за скелець с╕рими очима Морозка та скоро байдуже в╕двернувся до вороного жеребчика й зразу ж тицьнув у нього опецькуватим прокуреним пальцем. Вороного тут же одв’язали й повели геть. Тепер Морозков╕ стало видно трохи подв╕р’я, порослого бур’яном, ╕ частину майдану, а за майданом аж ген-ген на зг╕рку б╕ля соснового л╕су в сонячн╕й ╕мл╕ б╕л╕ хати п╕д гребенястими стр╕хами, ╕ серед них половину одн╕╓╖ п╕д св╕жою (т╕льки з минуло╖ осен╕) крутою жовтою покр╕влею. Хата стояла б╕ла-б╕ла з голубими в╕конницями... То була його оселя. Морозко наче уявки побачив, як вони з Господарем возили з поля житн╕ снопи, як пот╕м ╖х молотили ц╕пами в околот Господар з Господинею. Ранньо╖ осен╕ вкривали хату к╕лька день ╕ Морозков╕ н╕чого було робити в т╕ дн╕, в╕н пасся на толоц╕ й поглядав на те, що д╕ялося на подв╕р’╖, як чинились огреби й подавалися на махових двойчаках угору, ╕ як ╖х приймав там вусатий, засмаглий, мов циган-конокрад, укривальник. ╤ Господар, ╕ укривальник були весел╕, весь час жартували, ╕ в╕д ╖хнього збудженого гомону на Морозка спадав глибокий спок╕й. А коли звелася п╕д блакитне небо жовта гребеняста стр╕ха, кук╕бна така, що очей не од╕рвеш, то Господиня аж засм╕ялась, обдивившись ╖╖ ╕ зблизька й зоддалеки. Вечеряли в двор╕, засипаному правенькою золотою соломою, п╕д голубими в╕конницями, ╕ «примочували» стр╕ху, все голосн╕ше примовляючи за кожною чаркою. Уже смерком в╕двозили вкривальника додому, поклавши на воза лантух пшениц╕ в плату за роботу. Лантушище був добрячий, з╕ смугастого рядна. Його ледве вивергнули через полудрабок Господар з п’яненьким укривальником. Везти треба було далеченько, майже через усе село, аж на третю сотню.
╤ поки ╖хали, Господар ╕ вкривальник сп╕вали прихриплими голосами та обн╕малися, мов р╕дн╕ брати.
Назад Господар ╕ Морозко верталися вже в повн╕й темряв╕, ╕ все ж, коли п╕д’╖хали до сво╓╖ осел╕, то покр╕вля ╖м ╕ кр╕зь темну темряву тепло заб╕л╕ла новенькою соломою. Господар розпр╕г Морозка, зав╕в до стайн╕, рад╕сно обняв його за шию, як недавно обн╕мав укривальника, ╕ сказав слова сво╖м добрим побратимським голосом. Од Господаря смачно пахло збродженим зерном. Морозко й зараз згадав цей запах, глянувши на св╕жу ще стр╕ху в сонячному марев╕. Перед голубими в╕кнами жовтою смугою росли кв╕ти, уходжен╕ Господинею. Були то як╕сь дивн╕ кв╕ти. Вони розцв╕тали т╕льки увечер╕, по заход╕ сонця, коли спадали перш╕ намерки. Розцв╕тали враз, мовби вибухали з╕ щойно гострих ще туго скручених пуп’янк╕в, ╕ цв╕ли всю н╕ч ╕ ранок, а в об╕д в’янули, наче вигасали, й до вечора опадали. Натом╕сть вибухали в р╕дких сут╕нках нов╕ вогнист╕ кв╕ти. В╕н любив на них дивитися вноч╕ при м╕сяц╕, вони й сам╕ були, мов повновид╕ невеличк╕ м╕сяц╕ п╕д тими голубими в╕конницями, за якими жили Господар з Господинею та ╖хн╕ д╕ти...
Б╕ля конюшн╕ голосно балакали люди й заважали Морозков╕ думати. Балачка зривалася на дурний крик, ╕ Морозков╕ здавалося, що ось-ось просвистить у пов╕тр╕ бат╕г, пост╕йний сп╕льник такого крику.
- От що я вам порекомендую, - повчально казав ветеринар, затягаючись цигаркою.
- Хворих треба сьогодн╕ ж, немедл╓нно попристр╕лювати.
- Що-о ?! - вигукнув кремезний голова колгоспу Малашенко, закушуючи тонк╕ губи. - Сьогодн╕ я ╖х попристр╕люю, а завтра мене шльопнуть за саботаж колгоспного руху, за вред╕т╓льство?! Н╕, спасиб╕ вам у шапку.
- А я рекомен-ду-ую, - наполягав ветеринар скрипучим голосом спец╕ал╕ста. - ╤накше у вас через тиждень передохнуть ус╕ кон╕. Тисяча п’ятдесят гол╕в. Ви що, см╕╓теся?
- Хай вони краще сво╓ю смертю, ╕ я сво╓ю. А стр╕ляти ╖х не буду.
- Та в╕н просто скрита ко-онтра! - мов ужалений, п╕дстрибнув ╕ загарчав голова с╕льради Ремех.
- Ну, як зна╓те, як зна╓те, - наставив руки долонями в╕д себе ветеринар. - Я рекомендую як спец╕ал╕ст, а ваше д╕ло хазяйське. Постр╕ляних, узагал╕ дохлих можете везти в См╕лу на миловарню.
- Я теж не хочу п╕дставляти свою голову п╕д кулю, - сказав щупленький б╕лявий бригадир Гурома. - Воно збоку сов╕тувати можна що хоч.
- Ви наче подур╕ли, хлопц╕, - озвався конюх Бордюг, низенький, кривий на праву ногу чолов╕к, обводячи голубими очима сво╓ начальство, яке в╕н ╕ за начальство над собою не вважав, бо й сам був ╕з само╖ революц╕╖ й по сьогодн╕ активним комнезам╕вцем ╕ не менш цього начальства постарався коло синьоз╕рського куркуляччя (розвихрили ╖х ╕к трясц╕ по б╕лому св╕ту з добру сотню двор╕в). Не одна куркулиха вмилася г╕ркими сльозами там, де побував Бордюг ╕з сво╓ю буксирною командою. П╕д руками актив╕ст╕в тр╕щали замки на горбатих скринях, ставало все догори дном у хат╕. Куркульське добро виносили лантухами, пускаючи куркул╕в ╕з малими куркульчатами босими й голими в далеку зимову дорогу. - Ви наче подур╕ли, кажу. Сап - це не виграшки. Завжди так робили, як в╕н нападав. Хворих ус╕х перестр╕лювали, щоб спасти здорових.
- Батька лисого йди вчити! - гримнув Ремех. Його довгобразе обличчя в╕д лют╕ взялося малиновими плямами. - Чи ти, може, теж тягнеш р-р-руку за контрррою? - Ремех примружисто глянув на Бордюга щ╕линками чорних очей. ╤ Бордюг похопив, як у чолов╕чках тих очей знайомо переблимнули божев╕льн╕ вогники.
╤ тод╕ Бордюг зв╕в до високого Ремеха сво╓ кругловиде обличчя й соб╕ зирнув кр╕зь вузький прор╕з рудуватих пов╕к, здушено проказав:
- Ти ме-не не контрь, пойняв? Я, брат, з перших дн╕в увесь по л╕кт╕ в революц╕╖!.. Пойняв?
Ветеринар, не зважаючи на цей по╓динок, спитав сво╓:
- Так на чому пор╕шили?
Ремехом так ╕ кинуло. В╕н вихопив з кишен╕ наган ╕ крикнув:
- На ч╕м пор╕шили? Та я зараз ╕з тобою вир╕шу й пор╕шу, туди твою!.. Мотай зв╕дси, щоб ╕ духу твого тут не було, спец╕ал╕ст.
Ветеринар здвигнув плечима ╕, вбравши в них голову, п╕шов до сво╓╖ брички, що стояла оддалеки в╕д конюшн╕.
- Отак воно лучче, - сказав Ремех, ховаючи наган до кишен╕. - Як╕ вистоять, значить вистоять. А дохлих в╕двозьте в См╕лу.
Як затихли голоси б╕ля конюшн╕, Морозко знову почав думати, ╕ в його велик╕й голов╕ вставали одна за одною картини минулого. Ось в╕н ще зовс╕м молоденький коник. Молодший оцього вороного, якого щойно повели кудись. В╕н в╕льно соб╕ пасеться на толоц╕, з вибриком б╕га╓ наввипередки з теплим в╕тром, кача╓ться в трав╕ й весело ╕рже в╕д лоск╕тливого задоволення. Над ним таке високе голубе небо, ╕ таке тепле сонце, ╕ така запашиста трава на земл╕, й такий лаг╕дний Господар, який щодня насипа╓ йому в╕вса в год╕вницю. Одного дня Господар п╕дходить до нього на толоц╕, простяга╓ йому в широк╕й тепл╕й долон╕ гостру грудочку цукру. Морозко бере губами цукор, пустотливо тиця╓ться Господарев╕ в долоню. Господар скида╓ з нього обротьку й над╕ва╓ знову. Щось дзенька╓ внизу п╕д губами, ╕ Морозко ляка╓ться його. Господар заспокою╓, пот╕м вд╕ва╓ м╕ж губи те, що дзенькало, воно тверде, холодить губи, б’╓ по зубах, ╕ Морозко, силкуючись виштовхнути його, розтуля╓ рота, ╕ те холодне, тверде попада╓ йому м╕ж зуби, роздира╓ рота. Морозко пробу╓ його гризти, але з того н╕чого не виходить. Господар с╕па╓ за пов╕д, те тверде боляче впива╓ться в кра╖ рота, ╕ Морозко слухняно поверта╓ться за Господарем, ╕де до двору, де продовжують чинити над ним наругу. Його обсновують усього, с╕пають за пов╕д, ╕ в╕н руша╓. Щось загрозливо торохтить позаду. Морозко жаха╓ться, кида╓ться вперед, уб╕к, а те щось б╕жить за ним, пересл╕ду╓ його. В╕н хоче вирватись, утекти в╕д того, що торохкотить позаду, виборсатися з тенет, але тверде, нагр╕те його запаленим диханням, мокре в╕д п╕ни, що так ╕ летить з рота, боляче впива╓ться в кра╖ рота, ╕ Морозко затиха╓, зупиня╓ться, ╕ те позаду переста╓ торохт╕ти. Господар гладить Морозка по грив╕, по змокр╕лих здухвинах, озива╓ться до нього лаг╕дно, як завжди, ╕ Морозко заспокою╓ться. Та коли вони рушають ╕ще, те позаду знову гримкоче, готове наскочити на нього, вдарити по ногах. ╤ Морозко щулить вуха, вигина╓ спину, йде бокаса. А добра рука Господаря гладить його, ╕ голос лаг╕дний, як ╕ до чорнявенького хлопчика, якого в╕н просить, щоб од╕йшов подал╕, не л╕з п╕д колеса.
Так трива╓ день, ╕ другий, ╕ трет╕й, аж поки Морозко звика╓ до упряж╕, до воза...
До вечора ще двох коней одв’язують проти Морозка, ╕ тепер йому в╕дкрива╓ться все подв╕р’я ╕ весь майдан, ╕ вся його колишня оселя з б╕лою хатою в голубих в╕конницях, з б╕лим сара╓м, де була ╕ його тепла стайня, ╕ садок за хатою, з якого все л╕то й ос╕нь пахло яблуками. ╤ зараз, коли конюх Бордюг або хтось ╕з ╖здових ╖сть поблизу яблуко, Морозко згаду╓ той запах ╕з садка, ╕ сам садок, ╕ всю оселю Господаря.
Ввечер╕ ╖м дали по навильнику зеленого жита. Морозко т╕льки голод роздратував тим навильником. Праворуч гн╕да кобила зат╕яла боротьбу ╕з старим вороним жеребцем за к╕лька стеблинок жита, як╕ впали м╕ж ╖хн╕ми год╕вницями. Кобила тягла ╖х до себе, а жеребець до себе, якось по-собачому вишк╕ряючи велик╕ жовт╕ зуби.
Л╕воруч стояв морозисто╖ маст╕ тонконогий рисак, такий схудлий, що кр╕зь шкуру проступали не т╕льки ребра, а й весь хребет, в╕д чого здавалося, що йому через усю гостру спину п╕дмостили довгу хмизину. Рисак нав╕ть не торкнувся до жита, байдуже дивився перед себе великими сумними очима. На нього с╕дали оводи, у в╕ч╕ л╕зла мошка, а рисак нав╕ть хвостом не вдарив н╕ разу по крупу, не мотнув головою, щоб оборонитися в╕д нападник╕в.
Намеркало. У с╕р╕й ╕мл╕ зникала Господарева оселя. Якийсь час ще знати було голуб╕ в╕конниц╕ та жовту смугу кв╕т╕в п╕д в╕кнами, а пот╕м ╕ вони розтанули в с╕р╕й каламут╕, й т╕льки ст╕на хати б╕л╕ла з-п╕д чорно╖ стр╕хи. Ось у в╕кнах зажовт╕ло св╕тло, ╕ скоро кр╕м двох цяток цього св╕тла н╕чого не лишилося в╕д хати. Та Морозко знав, що там зараз, коло св╕тла, сидять за столом Господар з Господинею ╕ дво╓ хлопчик╕в, б╕льшенький, чорнявий, ╕ маленький, б╕лявий, Василько, який так см╕шно вимовля╓ миле слово: «Молос-ко!». Вони вечеряють. ╤ якби зараз ув╕йти в дв╕р, то можна було б почути з хати веселий гом╕н, см╕х хлопчик╕в, ╖хн╓ змагання й удавано суворий голос Господин╕, який на мить присмиря╓ хлопчик╕в. Зр╕дка чути густий басок Господаря. А надвор╕, в сут╕нках захланно ханька╓ Рябчик, поглядаючи на в╕кна. Рябчика погодували разом з ус╕ма, з коровою, з╕ свиньми, кролями, в╕вцями, але його драт╕вливий н╕с ловить пахощ╕ вечер╕ й кр╕зь ст╕ни, ╕ цей ненажера знову загляда╓ господарям у рот. У хат╕ повечеряли. Хтось виносить тепл╕, ще так╕ запашн╕ к╕сточки й кида╓ Рябчиков╕ п╕д ноги. Тепер йому ласощ╕ до п╕вноч╕. Те ж, що не в сил╕ зжерти зразу, в╕н запорпу╓ у вигребен╕ ямки посеред двору на завтра, на довгий день м╕ж сн╕данням, об╕дом та вечерею. А в хат╕ тим часом Господиня вже в сам╕й б╕л╕й сорочц╕, з розпущеною б╕лявою косою стелить пост╕ль, уклада╓ хлопчик╕в. Господар виходить надв╕р, с╕да╓ на тепл╕й призьб╕. У темряв╕ червоною цяточкою жевр╕╓ його цигарка. Господар покахику╓, зн╕чев’я кличе Рябка, той переста╓ трощити кост╕, але не рушиться з м╕сця, т╕льки сторожко зводить писок од ласощ╕в. Господар з╕ см╕хом говорить як╕сь слова до Рябка, ╕ той заспокою╓ться, знову береться за сво╓ д╕ло. У хат╕ гасне св╕тло. ╤ тод╕ в Господаря ожива╓ червона цяточка цигарки, швидко почина╓ креслити темряву. Ось вона гасне, ╕ Господар зника╓ в с╕нях. Хряпають за ним двер╕, торготить засув. Над оселею запада╓ н╕ч...
Серед ноч╕ гн╕да кобила Караб╕на знову почала форкати, бити копитами землю. Морозко кинувсь од ╖╖ форкання ╕ тупотняви й стривожився спросоння, не знати чого за╕ржав. Заворушився л╕воруч морозистий рисак. Гн╕да кобила не вгамовувалася, рвалася з прив’язу й усе форкала та садила копитами в землю. Форкали й за нею по ряду. Робилося все тривожн╕ше й тривожн╕ше. Морозко вже до самого св╕ту не заснув. А вранц╕ колгоспники забрали неживого вороного жеребця. Згодом Морозка з Караб╕ною запрягли у воза, по╖хали в поле, де росло молоде жито. Поки його косили, накладали, кинули ╕ ╖м трохи, ╕ вони поласували. Жито возили ц╕лий день. ╥здов╕ попалися сьогодн╕ поблажлив╕ й л╕нив╕. Робили вони сво╓ д╕ло пов╕льно, знехотя, надовго вс╕далися на м’як╕й стерн╕ й курили ╕ все гомон╕ли про щось сво╓. Вони не переставали гомон╕ти, коли й знову бралися за роботу, часто спиралися на навильники, розмахували руками, щось доказували один одному, см╕ялися, а то нав╕ть бралися боротись. Були вони ще молод╕, парубки, ╕ в голов╕ ╖м стояла зовс╕м не колгоспна робота. Вони й коней не гнали, коли ╖хали вже з навантаженим возом, давали ╖м волю йти помалу, аби лиш не ставали зовс╕м серед дороги. Така робота була Морозков╕ спочинком.
╤ н╕ч випала спок╕йна, ╕ Морозков╕ марилося кр╕зь сон, начебто в╕н сто╖ть дома, п╕д л╕тн╕м нав╕сом, п╕д яким пахне молодим с╕ном. На такому ж с╕н╕ неподал╕к на воз╕ спить Господар. Над хатою, над подв╕р’ям висить круглий м╕сяць, лл╓ молочно-голубе св╕тло, в╕д якого видно, як удень: с╕р╕╓ Рябчикова будка, спить, поблискуючи в трав╕, мокрий од роси ланцюг, жовт╕ють н╕чн╕ кв╕ти п╕д хатою, п╕д голубими в╕конницями. З хати нечутно виплива╓ Господиня в б╕л╕й сорочц╕, скрадливо ступа╓ сивим споришем, лишаючи в ньому темн╕ сл╕ди босих н╕г. Вона п╕дходить до воза, штовха╓ п╕д б╕к Господаря, що хропе соб╕ вволю на весь дв╕р. Той зводить закустрану голову, сонно бурчить до Господин╕. Вона см╕╓ться гарно так, аж Морозков╕ зда╓ться на мить, що то перехлюпу╓ться молочно-голубе м╕сячне св╕тло. Господиня вилазить на воза, блискаючи проти м╕сяця м╕цними б╕лими ногами, п╕рна╓ п╕д кожух... Морозко засина╓ й пробуджу╓ться в╕д шереху в трав╕. То Господиня йде двором до хати. Ступа╓ вона тепер не крадучись, на всю ступню, несп╕шно, мов несе на коромисл╕ повн╕ в╕дра. Це повторю╓ться щоноч╕, коли й м╕сяця не ста╓, коли вже й ╕н╕й, а не роса укрива╓ траву...
А якось напровесн╕, коли сн╕г зробився м’яким ╕ почав пахнути землею ╕ тор╕шн╕м зелом, серед ноч╕ Морозка збудив моторошний крик у хат╕ господар╕в. Морозко прислухався. Крик повторився ще дужчий. Кричала Господиня. Загрим╕в засув, ускочив до стайн╕ Господар, тремтячими руками в╕дв’язав Морозка, покрикуючи на нього, вив╕в надв╕р, сквапно запр╕г у сани й погнав селом. Морозко й сам збагнув, що треба посп╕шати, але Господар ╕ ще п╕дганяв його, ╕ вони мчали у волог╕й темряв╕ з ус╕╓╖ сили, сани йшли затоки, бились полозками об чи╖сь тини. П╕дскочили до яко╖сь хатки. Господар затарабанив у шибку, мов на пожежу. У хатц╕ спалахнуло рухливе св╕тло. Скоро надв╕р вийшла згорблена бабця, с╕ла в сани, Господар розвернувся й не встиг гукнути, як Морозко з ходу рвонувся й полет╕в, пон╕сся додому. Господарева тривога вже давно передалась ╕ йому. Дома Господар кинув Морозка, запряженого серед двору, й поб╕г ╕з старою в хату, зв╕дки чувся стог╕н ╕ крик Господин╕. Непоко╖вся Рябчик у двор╕, гавкав з п╕двиванням, дратуючи Морозка. Морозко тупав ногами на те п╕двивання, цокот╕в вудилами, форкав на собаку. Раптом у хат╕ почувся дитячий крик. Вискочив надв╕р Господар без шапки, п╕дб╕г до Морозка, обняв його за шию, притисся до нього й заплакав...
Пот╕м було л╕то, ╕ знову була зима, ╕ ще було л╕то й зима, ╕ ще... Якось Господар ╕ чорнявенький хлопчик Миколка п╕двели до Морозка
б╕лявенького, як м╕сяць, маленького хлопчика ╕з син╕ми-син╕ми очима.
- Ану, Морозко, покатай лишень нашого Василька, - сказав Господар, висаджуючи Морозков╕ на спину хлопчика. Морозко зрозум╕в т╕льки слово «Морозко». В╕н в╕дчув на соб╕ легеньку ношу, таку легеньку, що вона йому аж спину залоскотала. Морозко старався ступати обережно, щоб не струсити на землю ту ношу. Хлопчик учепився ручками йому в гриву. Поряд ╕шов Господар ╕ п╕ддержував хлопчика. А як ╕зсадили малого, то дали йому грудочку цукру й сказали, щоб в╕н п╕дн╕с Морозков╕. Щось закричала стривожена Господиня. Господар засм╕явся. А хлопчик, такий маленький, як кв╕тка, п╕д╕йшов до Морозка й простяг долоньку з б╕лою грудочкою. Морозко опустив голову, обережно взяв грудочку губами, торкнувшись н╕жно╖ долоньки.
Хлопчик засм╕явся, крикнув:
- Моло-оско! Моло-оско!
В╕дтод╕ вони стали друзями з цим м╕сячним хлопчиком. Василько часто катався на ньому п╕д наглядом Господаря. Малий уже осм╕л╕в, п╕дгонив Морозка кулачками й п’ятками босих н╕г. Але Морозко не слухав Василька, ступав помалу, обережно несучи свою спину з маленькою ношею. Заскакував Василько в стайню й сам то з цукром, то ╕з шматочком хл╕ба, то з яблуком, простягав Морозков╕. Морозко вдячно з’╖дав гостинця й усе пильнувавсь, щоб не зачепити хлопчика, не наступити йому на ногу, не придавити його ненароком сво╖м тулубом до ст╕ни...
В уяв╕ так ч╕тко постало все це, що в╕д Морозка зовс╕м одлет╕в сон. Морозко нав╕ть в╕дчував зараз запах Васильково╖ долон╕, його легке т╕льце в себе на спин╕, торкання теплих п’яток до сво╖х бок╕в. Морозко с╕пнувсь, протяжно за╕ржав, копнув копитом землю п╕д собою. Ще с╕пнувсь. Пов╕д м╕цно держав його на прив’яз╕...
Удень ╖х запрягли з Караб╕ною в простого воза, наклали конячих туш ╕ по╖хали битим шляхом. ╤ ск╕льки ╖хали, то бачили на узб╕чч╕ дороги дохлих коней, що валялись ╕з застиглими головами, страшно витягненими в передсмертн╕й муц╕. Морозко й Караб╕на спочатку пофоркували, косували на тих, що лежали на воз╕, й на тих, що встелили сво╖м трупом узб╕ччя дороги, а пот╕м оббулися й дал╕ вже йшли, понуро опустивши голови, зашорено дивилися т╕льки перед себе.
А вноч╕ знову в╕н бачив б╕лявого хлопчика Василька, знову лоскотало йому спину легеньке т╕льце, торкалися тепл╕ п’ятки бок╕в. Шорстк╕ хлоп’яч╕ п’ятки, затоптан╕ на л╕тн╕й земл╕. ╤ в╕д цього лоскоту затремт╕в увесь Морозко й нетерпляче рвонувся з прив’язу ╕... п╕шов, п╕шов... Н╕що його не держало б╕льш. В╕н перейшов просторе подв╕р’я, ступив на широкий майдан. У н╕здр╕ вдарив дух хвойного л╕су, такий знайомий, такий хвилюючий, що Морозко не стримав свого тихого ╕ржання. В╕н п╕шов у темряв╕ на той дух, знаючи, що там, п╕д л╕сом сто╖ть оселя Господаря, сто╖ть його колишня дом╕вка, з яко╖ його так нагло забрано в цей голодний неприкаяний кагал. Ще здалеку Морозко почув, як у темряв╕ заскавул╕в, гавкнув, забряжчав цепом Рябчик...
Рано-вранц╕ вийшов Семен Ковн╕р з хати, аж дивиться, за вор╕тьми на вигон╕ пасеться Морозко. Побачив Господаря, п╕дняв голову, за╕ржав рад╕сно.
- Ода-арко!.. Хлопц╕! - гукнув у хату Ковн╕р. - Морозко прийшов!
Вискочив Василько в сам╕й сорочечц╕, без штан╕в нав╕ть, заплакав з радост╕, засм╕явся, залементував:
- А я казав, що Молоско у в╕кно загляда╓! Казав! Казав!..
Василько перший п╕дб╕г до Морозка, обняв йому писок, пригорнувся до нього щокою. Морозко лизнув малого, ╕ той засм╕явся.
- В╕д╕йди!.. Василько, в╕д╕йди зразу ж! - крикнув Ковн╕р. - У нього, може, сап!..
Мати п╕дб╕гла й од╕рвала Василька в╕д коня. Ковн╕р оглянув Морозка. Наче здоровий.
- Умий його з милом, - наказав Одарц╕. - Уже ж в╕с╕мсот коней упало, кажуть. Виморять ус╕х до ноги, проклятущ╕ душ╕! Перегайнують колишн╓ наше добро.
Мати потягла Василька, що кричав ╕ одбивався до д╕жки з водою, заходилася вмивати його, намилюючи обличчя й руки. Миколка стояв б╕ля батька й боявся п╕д╕йти до Морозка, щоб не заразитися. Морозко потягся до Господаря, але той одступив, не простяг руки, не погладив по ши╖.
╤ тут навернувся на оч╕ бригадир Гурома, закричав:
- Ти що, Ковн╕р! Колгосп, може, розтяга╓ш ночами? Чого в тебе колгоспний к╕нь?! У допру, може, схот╕в?
- Не галасуй, - сказав Ковн╕р. - К╕нь сам приб╕г уноч╕. При ч╕м же тут я? Слухай, нехай пересто╖ть у нас, поки те лихо минеться. Може, спасеться таки?
- Що значить, пересто╖ть? Зна╓мо вас, т╕льки й дивитеся, щоб з колгоспу що поцупити.
- Ех ви! Вам же був би живий к╕нь.
- Ус╕ не пропадуть. ╖х у нас ще до трясц╕, - сказав Гурома, узяв за пов╕д Морозка, потяг до конюшн╕.
- Моло-оско!.. - зойкнув Василько.
К╕нь затремт╕в од поклику, оглянувся до Ковн╕р╕в печальними очима, але Гурома дужче смикнув його за пов╕д, ударив кулаком по ши╖.
- Не бийте, дядьку! Йому з болить! - закричав Василько. - Пуст╕ть його, злазу з!
Гурома не зважав на лемент малого. ╤ тод╕ малий вигукнув у сл╕д загарбников╕:
- А хай в╕н тоб╕ поцезне, тв╕й колгосп!
Ковн╕р схопив Василька за вухо, прошепот╕в, зробивши велик╕ син╕ оч╕:
- Замовчшши!!..
Миколка теж п╕шов на Василька:
- Ти хочеш, щоб т╕ проклятущ╕ душ╕ й тата отак забрали, як ото Морозка?..
Малий плакав, виривався з батькових рук, хот╕в б╕гти за Морозком.
Гурома оглянувся на Ковн╕р╕в, погрозився кулаком:
- П╕дкуркульське с╕м’я! Н╕чого, д╕йде й до вас черга! Витлумимо до останнього кор╕нчика!
- Чули, як ото нахваля╓ться? - спитав Ковн╕р. – О, в╕н нам цього не забуде.
- О, Бо-оже праведний! Та за що ж на нас отака напасть? - заплакала Ковн╕риха. - Де вони взялися на нашу голову, супостати? Пресвята Мати Божа, заступи й одверни нас в╕д тих недолюдк╕в, од тих катюг роду людського й усього живого, - захрестилася ж╕нка.
Повели Морозка, наче вдруге вийняли душу в Семена Ковн╕ра. Стояв та т╕льки кулаки зц╕плював, в╕дчуваючи, як вони важчають у нього кожно╖ мит╕.
╤ знову потяглися дн╕ й ноч╕ неприкаянн╕. Р╕д╕ли ряди коней б╕ля прив’язу. Не було вже морозистого рисака ╕ тих, що стояли за ним. ╤ за Караб╕ною наче викосило весь ряд. Тепер ╖х ╕з Караб╕ною мордували на дороз╕ щодня з ранку до вечора. Вони все тягли й тягли в╕з, навантажений конячими трупами. А тих труп╕в усе густ╕ше лежало по обидва боки шляху, ╕ ненаситне гайвороння виймало ╖м оч╕. Якось п╕д веч╕р Караб╕на впала посеред дороги в упряж╕.
 ╤ тод╕ ╖╖ залишили там, привели незнайомого худого-прехудющого с╕рого в яблуках коня, п╕дпрягли й потягли вони порожн╕й в╕з у колгосп. На Морозка того вечора налягла якась важка втома. Йому щось лоскотало в носоглотц╕, наче туди понал╕зали мухи. Це вже було не перший день з ним таке, але сьогодн╕ мухи особливо докучали. Морозко в╕дсапувався, форкав, та мухи не вил╕тали, а ще глибше залазили в носоглотку. В╕н клацав зубами, гриз вудила, морщив губи. Серед ноч╕ Морозко в╕дчув б╕ль у ногах. В╕н голосно за╕ржав, щоб заглушити той б╕ль, рвонувся з ус╕╓╖ сили, ╕ пак╕л, до якого в╕н був прип’ятий, вил╕з ╕з земл╕. Морозко ступив у темряву й п╕шов на дух соснового л╕су, п╕шов, заточуючись, до Господарево╖ осел╕. Йому важко було згинати ноги. Кожен крок в╕ддавався р╕зким болем у вс╕х суглобах. Та якась сила тягла його вперед, на сосновий дух. В╕н зупинився перед зачиненими вор╕тьми. Загавкав, заскавул╕в Рябчик, заб╕гав по двору. Брязкот╕в цеп об др╕т, в╕дбиваючись болем у всьому т╕л╕ Морозка. В╕н попробував попастись на вигон╕, як тод╕, коли приходив додому, але в╕д трави щем╕в йому писок ╕ боляче було ковтати. Морозко за╕ржав. Вийшов Господар, сердито, як чужий крикнув:
- Ану, п╕шов! П╕шшов геть!
Це було так неспод╕вано, що Морозко першо╖ мит╕ нав╕ть не ворухнувся. Та Господар замахнувся на нього палюгою. Уперше в житт╕ зд╕йняв на нього руку. Морозко ображено форкнув, в╕дступив, повернувся в темряву й п╕шов, п╕шов, п╕шов, ступаючи в б╕ль, ╕ темрява йому розпливалася червоними колами. Висмикнутий пак╕л волочився за ним на короткому повод╕, бився об ноги. Морозко д╕йшов до свого ст╕йла й став там ╕ терпляче почав ждати ранку. Йому хот╕лося лягти, ноги вже не держали його, але в╕н перемагав те бажання й стояв таки, похитуючись. Дзвен╕ло в голов╕, вона спухала, робилася великою, терпкою.
Уранц╕ п╕д╕йшли його запрягати.
- О, цьому сивому вже каюк, - сказав низенький губатий колгоспник.
- Чого там каюк, - флегматично заперечив довготелесий, зарослий по сам╕ оч╕ рудою щетиною його напарник. - Цей ще потрудиться. Дивись, пак╕л вирвав. Та вже ж н╕кого, вважай, ╕ запрягати. Веди його, Пилипе, до цього ось у яблуках.
- Ой, упаде в╕н по дороз╕, - сказав Пилип.
- Упаде, то менше буде мороки. Не треба буде спец╕ально тягти возом.
Скоро ╖х запрягли ╕з с╕рим у яблуках. ╤ вони потягли туш╕ тих, що впали сю н╕ч. Морозко в╕дчув уже через к╕лька крок╕в, що його полишають останн╕ сили. Як ви╖жджали на дорогу, Морозко не повернув соб, хоч низенький ╕ рвав йому вудилами рот. Морозко повернув цабе, очима до Господарево╖ осел╕, до голубих в╕конниць ╕ жовто╖ смужки кв╕т╕в п╕д ними й з ус╕х чотирьох упав на тверду землю. Голубе й жовте перегойднулися йому в очах ╕ погасли. Але в╕н ╕ наосл╕п, уже навгад, у передсмертн╕й судороз╕ витяг морду в б╕к сяючо╖, б╕ло╖ осел╕...
Т╕╓╖ ж мит╕ Василько в хат╕ закричав:
- Мамо! На мене Молоско дивиться!..
- Де?
- Оно, з в╕кна.
П╕д╕йшла мати до в╕кна й н╕чого не побачила.
- Та нема там н╕кого. То тоб╕ показалося.
- Дивиться...
П╕д╕йшов батько до в╕кна й н╕кого не побачив.
- Нема, Василько, н╕якого Морозка.
- Ой, тату, дивиться. Оч╕ велик╕-велик╕ й плачуть.
- То ж в╕кно запот╕ло на дощ, - сказала мати. П╕д╕йшов ╕ Миколка до в╕кна й н╕чого не побачив, кр╕м зап╕тн╕лих шибок.
- Ну, як╕ ж ви вс╕ сл╕п╕! - не вгамовувався Василько. - Дивиться!
Та й на другий день т╕╓╖ ж само╖, що таки дивиться ╕ все. ╤ на трет╕й день, ╕ через тиждень - дивиться. Минув ╕ м╕сяць, ╕ ще м╕сяць - дивиться. Повели Василька до баби, щоб пошептала. Баба шептала й переполох вилила, ╕ вилився з воску к╕нь. А оч╕ Морозков╕ не зникли з в╕кна, бачив ╖х Василько ╕ вдень, ╕ вноч╕, коли б не глянув на нього. Батько нищечком од хлопця зам╕нив шибки на нов╕. Не помогло.
А через два роки впав на голови синьоз╕рц╕в страшний голодомор. Об╕бран╕ с╕льським активом та уповноваженими з району й само╖ област╕ до останньо╖ зернини, до гнило╖ картоплини синьоз╕рц╕, пухл╕, нап╕вжив╕ потяглися взимку дорогою до м╕ста. Та й устелили битий шлях сво╖м трупом до само╖ См╕ли, як ото недавно ╖хн╕ виморен╕ сапом кон╕. У Синьоз╕р’╖, в цьому стародавньому козацькому сел╕, з двадцяти чотирьох сотень п’ятнадцять сотень хат до л╕та тридцять третього року стали одмирськими*, ╕ серед них ╕ Ковн╕рова хата теж. ╤ як стала Ковн╕рова хата одмирською, як витягли до кладовища вс╕х Ковн╕р╕в, ╕ дорослих ╕ малих, люди, як╕ вижили, побачили раптом у в╕кн╕ Ковн╕рово╖ хати в широк╕й верхн╕й шибц╕ чи╖сь велик╕ печальн╕ оч╕, що все плакали, ╕ б╕лявого хлопчика в б╕л╕й сорочечц╕ й чорних штанцях на одн╕й п╕дтяжц╕. Ус╕ вп╕знали в ньому Василька Ковн╕р╕вського, що останн╕м у родин╕ помер од голоду.
Щодня сходилися до осел╕ Ковн╕р╕в люди, стояли проти в╕кна, дивилися на хлопчика, хитали головами.
- А див╕ться, лишень, круг його головки - н╕мб.
- То в нього волоссячко б╕ле св╕титься.
- Та н╕ ж таки. Н╕мб!
- Святе воно. У рай попало... Воно ж ще й не жило, не согр╕шило.
- Ага, один наче в╕н з голоду пропав, наче по других с╕м’ях ╖х не окол╕ло сотнями.
- Сотнями, то сотнями, а бач, Божа мил╕сть упала на Василька.
- ╤ справд╕ св╕титься, як ╕кона.
- Святе...
╤ хрестилися до образу Василька, як до святого, шепот╕ли:
- Слався у в╕ках невинне наше дитя, великомученику святий. Заступись перед Господом-Богом за померлих з голоду, ╕ молися за нас живих ╕ гр╕шних, хай В╕н одверне в╕д нас люту напасть антихрист╕в ╕ супостат╕в, що власть тяжку забрали над нами й душать роботою п╕днев╕льною, темницями ╕ страхом земним...
П╕дкочувало фаетоном начальство - голова с╕льради Ремех ╕ голова колгоспу Малашенко, теж дивилися на б╕лявого хлопчика й чи╖сь велик╕ печальн╕ оч╕, що все плакали.
- Мираж, - сказав глибокодумно Ремех. - Форменний мираж ╕ б╕льш н╕чого.
- Та вже ж, що умираж, - в╕д╕звалися люди. - Уже т╕льки такий умираж зробили нам. Трохи не весь св╕т укра╖нський перемер.
- Тьфу темн╕ баби! - розсердився Ремех. - Х╕ба я про смерть? Я про те, що це нам увижа╓ться.
- Ага, увижа╓ться. ╤ що село вимерло, теж увижа╓ться?
- От що, граждани, - втрутився в розмову Малашенко, закушуючи сво╖ тоненьк╕ губи. - Розходьтеся й не роб╕ть з цього д╕ла всякого Святого-Божого дива. Сказано вам, н╕чого нема там. Ровним щотом - н╕чого! Увижа╓ться. Може, п╕сля голоду таке нам поробилося.
- Ага, ╕ тоб╕, значить п╕сля голоду? Пельку як на╖в на колгоспному та людському, то вона й не стухала в тебе н╕коли.
- Це що за розговорчики! - визв╕рився Ремех. - Ви проти Сов╓цько╖ власт╕?
Селяни вмовкли.
- А ось ми зараз цей мираж л╕кв╕ду╓мо, як клас, - сказав Малашенко, п╕д╕йшов до в╕кна й садонув л╕ктем у верхню шибку. Дзенькнуло, посипалося скляння. ╤ тут ус╕ так ╕ ахнули!.. На в╕конн╕й рам╕ й на б╕л╕й ст╕н╕ виступила св╕жа кров.
- Пор╕зався? - спитав Ремех.
Малашенко скинув п╕джак, закачав рукав сорочки. Л╕коть був ц╕лий.
- Та що ж це таке на нас, людоньки?! – зойкнула котрась ╕з ж╕нок.
- То наша кров!.. Кров тих, кого ви звели зо св╕ту, ироди проклят╕!
- О, Бо-ожечку!..
Зан╕м╕ли ж╕нки. Чолов╕ки поскидали картузи, чухали потилиц╕. Малашенко кинувся до фаетона. За ним стрибнув ╕ Ремех. Поторохт╕ли в контору. А кров усе виступала й виступала. До самого вечора. ╤ вноч╕, мабуть. Та вноч╕ побоялися п╕дходити. А коли прийшли вранц╕, то побачили св╕жу кров.
╤ тод╕ розвалили хату. Так воно й кр╕зь груддя кривавиться. Зчистили зовс╕м розвалини. Ус╕ робили, як проклят╕, до об╕ду розмели те груддя, сл╕ду не лишили. А воно й ╕з земл╕ свято╖ виступа. З р╕вненько╖ земл╕. Кругом сухо, а там, де стояла хата, мокра пляма. ╤ржа наче. Кров.
- Якби цементом залити, - подав хтось думку.
- Не поможе. Коли вже аж ╕з того св╕ту пройшло сюди, то н╕який цемент його не зупинить.
Кон╕ схарапуджувались, коли минали дворище пок╕йних Ковн╕р╕в. А вноч╕ на ньому кричали сич╕. Так сумно й розпачливо, наче там, у бур’янах було покинуто маленьку дитину.
- Молеб╕нь треба служити, - надумався один ╕з старих синьоз╕рц╕в.
- Ага, в╕д невинно╖ кров╕ хочете в╕дхреститися, д╕ду?
- Не в╕дхреститися, а щоб заспоко╖лася кров невинно уб╕╓нних. Ось для чого молеб╕нь.
- Де ж ви того батюшку тепер найдете? Ус╕ ж храми поваляли аж до самих Черкас.
- То ╖дьмо до черкаського батюшки! А що ж робити?
В╕дслужили молебень. З╕йшлося миру з усього Синьоз╕р’я, ╕ з сус╕дн╕х Бас╕в, ╤рдин╕вки, ╕ нав╕ть ╕з само╖ См╕ли. Молилися в╕руюч╕ й т╕, кого вже зробили були нев╕руючими. Ус╕ згадали Бога, омочивши сво╖ змучен╕ душ╕ щирими сльозами.
╤ перестала виступати кров на дворищ╕ Ковн╕р╕в. Т╕льки на тому м╕сц╕, де колись стояла б╕ла хата з голубими в╕конницями, вже б╕льш н╕коли н╕чого не росло. Наче громом небесним туди вдарено.

Ос╕нь 1989 р., м. Черкаси.

* Хати, в яких ус╕ с╕м’╖ вимерли з голоду.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2008 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6599

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков