Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ...

Пам’яті моєї матусі, яка знайшла вічне упокоєння на чужині,
в болотистій тайзі на Соловках, присвячую...

Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
Василь Симоненко

СЛОВО ДО ЧИТАЧА
Як часто ти, читачу, зустрічаєшся зі своїм дитинством, повертаючись до нього через пам’ять? А про що згадуєш? Може, як бабуся казочки читала? Або мама водила до дитячого садочка? Чи, може, про те, як татко вперше дав потримати кермо авто?
Все це навряд чи залишилося надовго в пам’яті. Але є тяжкі згадки про дитинство, котрі супроводжують тебе все життя і на які, незважаючи на давній строк, щоразу щемом відгукується серце.
Зараз, розповідаючи про те, що мені довелося пережити у перші роки свого життя, я знову зустрінуся із тим далеким минулим, із моїм дитинством.
Кажуть, час лікує всілякі рани та біль. Навіть горе, яке завдає нам втрата близької людини, з часом відбивається в серці не таким гострим болем. Але в колишній великій та суворій державі, про яку співали, «я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек», людям дихалося зовсім не вільно та відбувалися події, які завдавали невинним людям фізичних та душевних страждань протягом усього їхнього життя.
Ця розповідь про те, що довелося пережити мені та моїм близьким. Багато з того, про що йдеться, зберегла чіпка дитяча пам’ять, вона зафіксувала хоч і не все, але найяскравіші події і навіть зберегла деталі. А ще більше я записав від старших за мене сестер, яким Бог дав не тільки довге життя, а й хорошу пам’ять.
У нашій розповіді нема вигадки, художнього домислу. Та вони й не потрібні. Часом реальне життя складніше й крутіше за те, що, бува, малює фантазія письменника, який не пережив сам того, про що розповідає.
Це – біль стражденної душі. Усе своє довге життя – а живу я, слава Богу, уже в дев’ятому десятку літ – ставив собі одне й те ж питання: за що? За що, за які провини перед людьми, Богом, державою, людина, постраждавши безневинно, усе своє життя за часів радянської влади відчувала себе ізгоєм, гнобленою, неповноцінною в суспільстві, ніби злісний злодій? За що карали більшовики мільйони селян, не тільки чоловіків та жінок, а й дітей?
Шукав відповіді – і не знаходив.
 Лише зараз, на схилі своїх земних літ, коли все минуле, що було пов’язане з тоталітаризмом, червоним режимом, проклято, коли людям, які зазнали страждань, повернуто їхні добрі імена, настало заспокоєння. Але усе пережите ще часом не дає мені спокою, і тому я повертаюся спомином у ті нелегкі свої дитячі роки.
 Ні, серце моє, як і моїх рідних, не озлобилося проти всіх після пережитого, і все ж я, за порадою друзів, вирішив розповісти про ті часи, що стали предтечею страшного Голодомору, а саме – колективізація та розкуркулювання селян.
Розкуркулення найпрацьовитішої частини селян і депортація їх до Сибіру та на північ Росії – ця сторінка минулого не дуже відома, бо розповісти правду про ті події, а тим більше опублікувати, раніше було неможливо, а сьогодні майже не залишилося тих, хто міг би поділитися своїми спогадами.
Тому я дуже хочу, аби нащадки наші знали, що довелося пережити старшому поколінню на шляху до сьогодення, щоб вони навчилися цінувати свободу, все добре в житті, захищали і примножували його. Щоб більше ніколи не повернулося трагічне минуле, що принесло стільки страждань нашому народу. Бо й сьогодні з’являються різні «нащадки», які хотіли б повернути нас у той, минулий час комуністичної влади, де було зламано людську долю не одного мільйона українського народу.

СТРАШНИЙ СОН
Мені, п’ятирічному, наснився страшний сон. Він став знаменням, і тому супроводжує мене в спогадах усе життя.
Виходжу з подвір’я на вулицю. Усе навкруги вкрито свіжим снігом. Укутана снігом і вулиця, там, в кінці якої височить церква. Стою на утоптаній стежці. Як гарно навколо! І раптово бачу: звідкіль не візьмись – собака! Він мчить прямо на мене. Величезний, кудлатий, білий – такого в нашому селі я не бачив. Пес все ближче і ближче, а я, скований острахом, не в силах ні побігти, ні покликати на допомогу. Ось уже переді мною його очі, що горять злобою, і роззявлена величезна пащека. Собака раптово стрибає на мене – і я нарешті щосили закричав. І прокинувся.
 – Петю, братику, що сталося?
 – Чого ти кричиш?
 – О, Боженько, та ти весь тремтиш…
 Я розплющую очі, продовжуючи плакати і тремтіти від страху. Наді мною схилилися Миля і Наташа, старші сестрички, вони спали поруч, на печі.
 – Собака!... Собака!…- повторюю я.
 – Який собака? Немає ніякого собаки, то тобі наснилося, - заспокоюють мене сестри пошепки, мабуть, щоб не розбудити сестру Марусю. Вона, старша за нас, спить на кухні, на дерев’яній лавці зі спинкою, яку ми називали диваном. Але Маруся прокинулася і піднімається до нас на піч. Вийшли з кімнати мама і тато.
Не було лише Галі, найстаршої сестри: два роки тому вона вийшла заміж, та її повезли в Лимарівку, сусіднє село.
Нарешті я поступово заспокоївся і скоро знову заснув. Стривожені старші уже не спали – наближався світанок, а разом із ним починався робочий день.
Сон той закарбувався назавжди в моїй пам’яті. Можливо тому, що незабаром після тієї неспокійної ночі, сталися події, які круто змінили подальше життя нашої сім’ї.
…Народився я на Луганщині, у невеликому селі, що має «войовничу» назву – Гармашівка. Село наше – козаче, одне з тих, що ще в ХVІІ столітті було засновано козаками Острогозького полку, що перейшли сюди, на тодішнє Дике поле, з Правобережної України. Заснували село гармаші, тобто пушкарі, артилеристи. До речі, під час минулої війни мені довелося воювати на кораблі теж гармашем – зенітним комендором.
Село Гармашівка розташоване в долині невеликої річки Деркул. Колись долинами цієї та інших річок, що в межиріччі Дніпровського і Донського водозборів, від самого Перекопу і аж до Тули пролягав Муравський шлях. Цим шляхом, ховаючись за пагорбки, ходили в розбійні набіги на українські та московські землі кримські татари.
Отож, козаки стояли тут заслоном на їхньому шляху.
У Гармашівці народилися і жили мої діди і прадіди, а також тато і мама. Побралися вони незабаром після повернення батька з російсько-японської війни. Феня, дочка волосного судді, хоч і знала, що бідним був солдат у відставці, – не мав ні хати, ні господарства, – та погодилась вийти за нього заміж.
Не солодким виявилося спільне життя молодят, бо дід Левко, окрім чотирьох синів та двох дочок, мало що мав. Отож, дісталася нашому майбутньому татку лише конячка та бричка. Ані хатини, ані землі.
Одружилися, а жити де? Не йти ж бувалому в бувальцях солдату в прийми! Але, виявляється, він передбачив це, і подбав, щоб молоду було куди привести. Поговорив зі старенькою бабусею, котра жила самотньо, і та запропонувала: ви доглядіть мене, та й поховайте як слід, по-християнськи, а я вам передам хатинку та подвір’я. На тім й порішили.
Запрягли конячку, поклали на бричку скриню з приданим молодої дружини, та й поїхали до бабусі.
Не встигли як слід пожити, а тут війна з германцем, Перша світова. Пішов батько знову на фронт, залишивши дружину з двома маленькими дочками.
У 1916 році він був тяжко поранений і після шпиталю повернувся додому.
Воював Єгор Леонтійович, мабуть, непогано, бо був нагороджений орденом, та й якогось чину заслужив.
– А де ж твій орден? - якось запитав я. – Та довелося розстатися – від гріха подалі, - почув у відповідь.
Річ у тім, що після революції ті, що мали царські нагороди, не тільки не були шановані, а й переслідувалися. Отож, батько і позбувся своїх нагород.
Роботящий батько за допомогою братів за декілька років поставив хату, та не під солом’яною стріхою, а із залізним покриттям. І почав затято орати та сіяти на своєму полі, котре одержав у перші роки радянської влади.
Старших братів у мене не було – померли маленькими, і тому, поки нащадок, тобто я, підростав, помічниками йому в нелегкій селянській праці були мої старші сестри, бо ніяких наймитів у нас ніколи не було.
– На полі трудилися тато з мамою та ми з Галею, - згадує Марія, - мама частіше залишалася вдома – господарювати, та й ви з Наташею були зовсім маленькі. Косили, збирали хліб разом із сусідом: у нього була косарка, а у нас - пара коней. Батько косили, а ми з Галею в’язали в снопи та складали їх у копи. А скошене сіно возили так: батько вилами подавали, а я або Галя, стоячи на гарбі, приймали і утоптували його босими ногами. Ой, як ноги горіли від колючок, що повпивалися в них!
Так і жили: батько та Галя з Марусею – на польових роботах, мама частіше господарювала дома, а Миля допомагала мамі та доглядала за нами, молодшими.
Я підростав, і тато все частіше брав і мене із собою в поле – з малих років привчав свого нащадка до селянської праці. А коли молотили снопи, я сидів верхи на коні, який тягав коток по колу. Був у мене й маленький ціп, яким я добре порався, вибиваючи зерна з колосків, а ще чистив кукурудзу, вибивав насіння з соняшників тощо.
У 1926 році Галю видали заміж. Видали рано – сімнадцяти літ – не встояли батьки перед настирливими молодецькими Василем Гончаренком та його братами, які приїхали сватати юну чорняву красуню.
Тепер головним помічником батька стала Марія, або Маруся, як ми її називали, що була двома роками молодшою від Галі.
Чотири сестри і один довгожданий братик, найменший і тому найлюбиміший і для батьків, і для сестер. Здавалося, у мене попереду світле, безхмарне дитинство, а там – юність. Та не судилося: доля розпорядилася інакше. Вона не балувала мене ні в дитинстві, ні майже протягом життя, починаючи з того проклятого 1929 року.

НЕЗВАНІ ГОСТІ
Незабаром мені знову довелося пережити страх та хвилювання. Справжній страх, гостріший, ніж у сні, охопив мене через кілька днів.
Назавжди врізався в пам’ять дитячий спомин: сірий світанок, подвір’я, наповнене чужими підводами, гамом, лайкою, жіночим та дитячим плачем…
Нас розкуркулювали. Забрали коней, корову, овець, птицю, зерно, плуг, борони, весь реманент – тобто відібрали все, що було нажито роками тяжкої праці моїх батьків. Та ще й вигнали з хати. Дозволили взяти тільки найнеобхідніше – одяг та трохи продуктів. Дідуся з хворою тьотею переселили в чужу літню кухню.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2008 > Тема "Душі криниця"