╤ З БРЕЖН╢ВИМ РАЗОМ ВОЮВАВ, ╤ ЛЕКЦ╤╥… УП╤ВЦЯМ ЧИТАВ
Цю людину знають ус╕ жител╕ волинського м╕стечка Лукова ╕ довколишн╕х с╕л. Сам же Василь Сл╕пко, потрапивши до Мацейова (нин╕шнього Лукова) 1946 року, мав неповних 26 л╕т. «А й дос╕, як ╕ тод╕, почува╓ться молодим», - дару╓ усм╕шку дружина Тамара Васил╕вна. Хоча в т╕ часи Василь Михайлович мав ветеранськ╕ регал╕╖. Адже пройшов во╓нними дорогами з першого дня Велико╖ В╕тчизняно╖ (до того служив у Червон╕й арм╕╖, зак╕нчивши три курси Житомирського пед╕нституту). У в╕йську в╕н опинився як доброволець, вважаючи, що кожен чолов╕к мусить пройти арм╕йський вишк╕л. Будучи вих╕дцем з б╕дно╖ селянсько╖ родини, що в Талала╖вському район╕ на Житомирщин╕, звик покладатися зазвичай на себе, не втрачаючи в╕ри в людську доброту й порядн╕сть. «Червень 1941-го... То був страшний пер╕од, - згаду╓ Василь Сл╕пко. - В╕дступали тяжко. Цив╕льне населення, незахищен╕ люди докоряли нам: куди ж в╕дходите, на кого залиша╓те нас? А що ми могли вд╕яти? Це була катастрофа. Я воював на П╕вн╕чнокавказькому фронт╕. Незважаючи на вкрай скрутне становище, командування зважилося на неспод╕ване. Уже в грудн╕ 1941 року спробували переламати х╕д в╕йни. Тож ╕ мен╕ судилося потрапити до десанту, який висадився на Керченському п╕востров╕. ╤ нам спочатку вдалося зробити майже неможливе. За допомогою Азовсько╖ флотил╕╖ та Чорноморського флоту наш╕ в╕йська визволили значну частину територ╕╖. Але окупанти кинули проти нас бронетехн╕ку, ав╕ац╕ю. П╕д шквальним вогнем частина змушена була в╕дступати вже фактично на початку 1942-го». Довелося майбутньому заслуженому вчителев╕ Укра╖ни (отримав це почесне звання за усп╕хи на педагог╕чн╕й нив╕ одним ╕з перших у тод╕шн╕й УРСР) брати участь у захопленн╕ плацдарму, ╕менованого Малою землею (лютий-вересень 1943 року). Тод╕ ж тут воював начальником пол╕тв╕дд╕лу 18-о╖ арм╕╖ Леон╕д Брежн╓в. Коли побачила св╕т його однойменна книга мемуар╕в (правда, написана не тод╕шн╕м генсеком, а в╕д його ╕мен╕ одним ╕з журнал╕ст╕в), Василь мав мужн╕сть говорити про неточност╕, заперечувати ура-пафосн╕ диф╕рамби. Та притупнути ногами на нього не могли н╕ райком╕вц╕, н╕ силовики - Сл╕пко ж комун╕ст не за рознарядкою, партквиток отримав як во╖н. Власну ж позиц╕ю Василь Михайлович аргументував просто: «Не можу говорити неправди. П╕д час бо╖в у Криму я втратив ст╕лькох побратим╕в. А про такого «видатного полководця», як Брежн╓в, н╕хто тод╕ й не чув. Таких полковник╕в, що не посп╕шали на передову, пов╕рте, було немало». Опинившись у Мацейов╕ згадуваного 1946-го, в╕н як учитель ╕стор╕╖ м╕г не т╕льки викладати в м╕сцев╕й школ╕, а й виступати з пропагандистськими лекц╕ями перед жителями цього району. Пол╕тична карта, згорнута в сув╕й, гармошка (п╕сля виступу зазвичай доводилося грати вальси й польки - люди, попри скруту, ще не в╕двикли рад╕ти життю, веселитися). «Район був величенький. А дороги... Як╕ там дороги, бездор╕жжя. Певно, не було жодного села, де б я не побував», - озира╓ться у пам’ять Василь Сл╕пко. ╤ в його очах в╕ддзеркалю╓ться сумний усм╕х. Маце╖в був осередком нац╕онал╕стичних структур. П╕д м╕стечком нав╕ть литовська рота, що воювала на боц╕ н╕мц╕в, влилася в УПА. Тож у 1946-1948 роках, незважаючи на надзусилля радянських каральних орган╕в та ╖хн╕х нишпорок-сексот╕в, оун╕вське п╕дп╕лля тут мало потужну п╕дтримку. Людину, яка прибула з╕ сходу, нер╕дко сприймали вороже. «Звичайно, я це розум╕в. Спочатку оц╕нював в╕дчайдушну боротьбу ОУН та УПА однобоко, в╕дпов╕дно до радянських ╕деологем. Але вже через к╕лька м╕сяц╕в п╕сля сп╕лкування з м╕сцевими жителями кардинально зм╕нив погляди», - каже ветеран в╕йни. ╤ згаду╓ один ╕з незабутн╕х еп╕зод╕в, коли ос╕ннього вечора 1946-го повертався додому. Раптом дорогу перегородили к╕лька чолов╕к╕в. Один ╕з них наказав: «╤д╕ть за нами». «Бандер╕вц╕, - промайнула думка. - Або переодягнен╕ в бандер╕вц╕в». В╕н уже мовчки попрощався ╕з життям. Йдучи впродовж п╕вгодини непроглядними хащами, чекав допиту, мордування або кул╕ в потилицю. Коли ж опинилися на галявин╕, у в╕дсв╕т╕ полум’я в╕д вогнища побачив к╕лькадесят ледь осв╕тлених облич. «Мене запитав уже немолодий чолов╕к, напевно, командир, чи розум╕ю, де опинився. А пот╕м запропонував прочитати таку ж лекц╕ю, з якою я виступав сьогодн╕. Добру годину розпов╕дав про м╕жнародне становище, ╕люструючи фактами. П╕сля цього було довол╕ багато запитань, на як╕ в╕дпов╕дав в╕дверто», - розпов╕да╓ Василь Сл╕пко. П╕сля завершення лекц╕╖, уже в помислах попрощавшись ╕з життям, чу╓ неспод╕ване: «Друз╕, подякуймо другу Василев╕ за добру справу, яку в╕н робить: несе знання, просв╕ща╓ наших людей». П╕сля цього почув оплески. В╕дтак його проведуть майже до самого м╕стечка. У таких ситуац╕ях опинявся неодноразово. А коли навесн╕ 1951 року всюдисущ╕ емгеб╕сти виявили в Лук╕вськ╕й середн╕й школ╕ Молод╕жну орган╕зац╕ю нац╕онал╕ст╕в, за сво╖х учн╕в, як╕ мр╕яли про незалежну Укра╖ну, заступився х╕ба що в╕дставний радянський оф╕цер Василь Сл╕пко. ╤ вже у пер╕од перебудови ця людина стане одним ╕з орган╕затор╕в у селищ╕ Товариства укра╖нсько╖ мови, а в╕дтак Народного руху. В╕н першим ╕з лук╕вчан складе в╕йськову присягу на в╕рн╕сть народов╕ Укра╖ни... Не надбав цей мужн╕й добротворець якихось особливих матер╕альних статк╕в. Незважаючи на пережит╕ голод ╕ холод, дивлячись тисяч╕ раз╕в у в╕ч╕ смерт╕, залишився великим житт╓любом. Мабуть, ╕ в день 89-р╕ччя, яке зустр╕чав у жовтн╕, знову почув усм╕хнений док╕р дружини: «Ти все ще почува╓шся двадцятишестил╕тн╕м». В╕ктор ВЕРБИЧ. смт. Лук╕в, Волинь.
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
