Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОРОГА ДО ХРАМУ

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
Однозначно, з упевненістю нині на поставлене запитання не відповість ніхто. З тих, хто усвідомили значення релігії та природу її існування. Адже намагання комуністів сформувати атеїстичне суспільство завершилося крахом. А засіб колективізму був запозичений саме у християнства. Однак знехтували звичаєм взаєморозуміння та пошани, заганяючи до комуністичного «раю» більшовицькою «железной рукой».
Коли ж обіцяний «рай» рухнув ще недобудованим, «будівельники», стоячи в знаменитих совєтських чергах, з радістю перехрестилися, пригадуючи, що і християнство, зокрема в Україні-Русі, запроваджувалося, як засвідчують історичні літописи, не без «вогню і меча». Через це розгортається неоязичницький рух, прихильники якого називають себе рідновірами. Добре це чи погано, остаточну відповідь зможе дати лише майбутність.
До речі, саме поганами іменуються язичники в Євангелії. А до цього і Тора про них не забувала в цьому ж дусі. Тому їх не оминали і пророки, включаючи й ісламського Магомета. Через язичництво свого часу пройшли всі народи. І не через свою дикість, як багато хто вважає.
Так, язичники вірували в духів, тобто, по-сучасному кажучи, в енергії. Для затятих противників «поганства» нагадую євангельське «Бог є Дух» (Ів. 4, 24). Отже, язичники не були дикунами. Вони також, як і ми сьогодні, по-своєму були заклопотані енергетикою. А їхнє найменування походить від слов’янського «язици», що означало і «народи», і «чужинці».
Тут доречно зауважити, що в сучасному тлумаченні церковнослов’янської мови та православ’я взагалі, де верховодити намагається російське духівництво, українцям, як і білорусам, та їхнім мовам нема місця серед цивілізованих держав і народів, бо вони, мовляв, просто «чада русской православной церькви», які ще не спроможні на самостійне існування, а їхнє прагнення до самоуправління є «дъявольским измышлением».
Не вдаючись до історичних подробиць про те, що російська церква відносно української є дочірньою, тобто згідно з каноном має підлягати останній, наведу один із сучасних прикладів зросійщення. Читаємо: «Грамматика церковнославянского языка» (минулорічне видання за дозволом Московського патріархату, сторінка 45): «В современном церковнославянском языке действует правило (зрозуміло, згідно з російською мовою), что после г, к, х не пишется ы, а пишется и; поэтому боги, отроки, духи, вместо богы, отрокы, духы», тобто як в українській мові та за нормами справжньої слов’янської мови.
Тому на поставлене на початку запитання спробую відповісти не з позиції чиєїсь вигоди, а заради справедливості й здорового глузду, виходячи з реальних, а не вигаданих обставин, що таки примушує заглиблюватись в історію. Перше небажане віросповідне бродіння в християнській Україні розпочалося після так званого «возз’єднання» України з Росією, коли Москва, довго не роздумуючи, розпочала зросійщення українців, нав’язуючи як свою мову, так і обрядовість. У результаті значна частина українців, особливо тих, хто ретельно шанував звичаї своїх предків, знайшла захист у Ватикані. Їх справді нікому не вдалося не тільки зросійщити, а й германізувати чи полонізувати. Байдужі ж таки опинилися під «опікою московських попів». А тих, що вагалися, знайшли протестанти.
Неоязичницький рух серед українців розпочався в 30-х роках минулого століття, коли і Україна «левым маршем» крокувала до соціалізму, а опинилася в голодоморі. Очолити неоязичників випало на долю автора книги «Віра предків наших», професора Володимира Шаяна, який дослідив українське язичництво як в історичному, так і психологічному плані, що знайшло відгук як в Україні, так і серед українців Канади. Відомі й послідовники автора досить об’ємної книги «Мага віра» Лева Силенка. Їхніми зусиллями в США споруджено спеціальний храм. Є силенківці і в Австралії.
Тепер на ниві рідновірства особливо плідно працює професор Галина Лозко, на рахунку якої кілька наукових праць з українського народознавства, в тому числі й про язичництво та заснування Української духовної академії рідновірів, що абревіатурою для декого звучить загрозливо - УДАР.
Про негативи і позитиви язичництва українцям найкраще роздумувати, читаючи те ж таки усім відоме Євангеліє, якщо не Біблію взагалі, де, зрозуміло, язичництво не схвалюється. Особливо ж воно засуджується в Корані. Нове народжується від старого і часто історичними вітрами відривається від живильних коренів родителя, не кажучи вже про прародичів.
Я особисто вважаю себе людиною поміркованих поглядів і переконань, через що маю знайомих і серед рідновірів, де особливо багато людей інтелігентних. Тому запідозрювати їх у забобонності чи неуцтві зайве. Вони й мені допомогли звернути увагу на так звані священні книги і тепер вважаю, що теологія заслуговує на серйозне, глибоке вивчення. Бо справді, жодна релігія взагалі поганому не вчить. Але не зокрема. Тут треба орієнтуватись не лише на власні уподобання, бо вони можуть бути і шкідливими. Необхідно враховувати і наявні обставини, не поспішаючи як зі схваленням, так і з критикою чиїхось звичок, навичок та обрядів. Усе, що природне – богоугодне, все що протиприродне – гріховне. Цим правилом керувались і подвижники первісного християнства, хоч вони також у чомусь помилялися, як і всі люди. Тому які можуть бути претензії до язичників, які були піонерами в духовній справі?
Починаючи будь-яку діяльність чи прилучаючись до нової для тебе справи, треба думати про кінцевий результат цього. Граючи на тендітних релігійних струнах, особливо необхідна обачність. Якщо ж йдеться про таку, здавалося б, давно забуту й не потрібну для відновлення справу як язичництво, необхідні неабиякі знання, бо зацікавлених неоязичництвом стає все більше. Чому? Спробую стати на їхній бік, за що, сподіваюсь, на мене не образяться люди інших поглядів, як це належить робити в цивілізованому суспільстві, до якого прямує, хоч і не без збочень, й Україна.
Символічно, що неоязичницький рух існує давно й не лише в Україні чи серед українців узагалі. Подібне спостерігалося та існує й тепер у поволзьких мордвинів, які відрізняються своєю обрядовістю від своїх сусідів-тюрків, вірних ісламу. Та ще й в жорстких умовах російського православ’я. Більше цього, у стародавньому супернику Москви – Новгороді, через що він ще раніше нашого Батурина також зазнав жахливої різні від кривавих рук московитів, нині досить помітний рух власне російської молоді, яка вважає себе спадкоємницею варягів, а своїм віросповіданням визнає саме язичництво. Та ще й у його класичному вигляді.
Поодинокі неоязичницькі осередки є і в країнах західної Європи, де, на відміну від нас, вихованців тоталітарної системи, сприймаються абсолютно спокійно. Бо там люди з дитинства виховуються в умовах терпимості один до одного й взаєморозуміння, що явища поділу, як і злиття, мають закономірний характер, якщо вони не пов’язані з проявами насильства чи обману. І це охороняється державою. У тому числі й методом ізоляції екстремістів від суспільства.
Та повернемось у глибоке минуле, оглядаючи його неупередженим поглядом. Серед перших, хто поклонився новонародженому Ісусові Христу, були і волхви (Мт. 2, 2). Ця назва в перекладі означає «мудреці». Саме вони були священиками у язичників. За їхнім звичаєм, волхви не тільки віддали шану і повагу події народження месії, а й «принесли йому дари: золото, ладан і смирну» (Мт. 2, 11).
Щоб стати волхвом, кандидатові потрібен був життєвий досвід і неабиякі вміння. Якщо ти нікого не навчив читати і писати (а писемність у наших пращурів існувала ще до прийняття християнства, про що свідчить і стародавня «Велесова книга») чи не зцілив когось від недуги, або не вмієш передбачувати погоду, а то й суспільні події, тоді ти ні за яких обставин не міг бути висвяченим у жерці, яких наші прапредки називали волхвами.
Досвідчені волхви були найповажнішими дорадниками у князів і вождів племен. У свою чергу волхвам допомагали відуни. Назва ця походить від слов’янського «відати», що означало і «знати», і «керувати». Робити це дозволялося і жінкам. Відоме поняття «відьма», яке тепер вживається у значенні «лиха жінка», у язичників означало «відаюча мати». Так, зокрема, називали родоначальниць та повитух. Цей приклад свідчить про те, як у людей можуть змінюватися повсякденні поняття зі зміною релігії чи, інакше кажучи, ідеології.
Перші християнські місіонери багато що запозичили як від юдеїв, так і від язичників. Євангельський Павло сам себе називав апостолом язичників (Рм. 11, 13). І ось як він характеризував їх (у кримських умовах, де так «притесняют русскоязычных» дозволю собі, «украинскому националисту», процитувати російською мовою): «Когда язычники, не имеющие закона, по природе законное делают, то, не имея закона, они сами себе закон: они показывают, что дело закона у них написано в сердцах, о чем свидетельствует совесть их и мысли их, то обвиняющие, то оправдывающие одна другую» (Рм. 2, 14-15).
Ми ж, нинішні кримчани, незалежно від віросповідання (адже і у нас на півострові є прихильники неоязичництва), будучи громадянами України, яка таки має й свої власні закони, не виконувати які ніхто не має права і в Криму. Навіть посилаючись на свої релігійні чи інші переконання, не можна ставитись до українців і всього українського так, як це багато хто робить з кримських «русскоязычных», бо це врешті-решт закінчиться погано, а то й трагічно. У першу чергу для тих, хто наявну свободу сприймає як уседозволеність. Язичники не були дикунами на противагу нинішнім сатаністам у прямому і переносному значеннях, для котрих існує єдина втіха – свавілля, чим заражені й кримські горе-політики, які сіють ворожнечу.

ДВІ ТОЧКИ ЗОРУ
Зрозуміло, що християни вважали свого месію світлом і для просвіти язичників (Лк. 2, 32). Як люди кожен зокрема, так і їхні об’єднання прагнуть до збільшення кількості своїх прибічників і послідовників. Та народна мудрість про те, що не помиляється лише той, хто нічого не робить, залишається непохитною. Помилковим виявилося і християнське передбачення, що «віддадуть його (Ісуса Христа) язичникам на глум, побиття і розп’яття» (МТ. 20, 19; Мр. 10, 33; Лк. 18, 32-33). Це зробили юдеї.
Ще раніше юдейський цар Ірод намагався використати волхвів для убивства новонародженого месії, однак вони ухилилися від участі в цій жорстокій справі, що свідчить про їхню високу моральність (Мт. 2, 7-12). Випадки, коли юдеям для виступів проти християн вдавалося залучати і язичників, звичайно були, як це зазначено в «Діяннях апостолів»: «Юдеї збуджували і розпалювали проти братів (по вірі) серця язичників» (Дн. 14, 2). У результаті «язичники та юдеї зі своїми начальниками зосередилися на них (апостолах), щоб осоромити і побити їх камінням» (Дн. 14, 5).
Подібне траплялося і у самих християн. Якось апостол Павло дорікав своєму колезі Петру: «Для чого язичників примушуєш жити по-юдейському?» (Гл. 2, 4). У кожного з них був свій метод впливу на інших. Основне, щоб у ньому не було лицемірства, а то й підлості. Нам особливу увагу варто звертати на нинішню підступність учорашніх запеклих атеїстів-комуністів. Адже вони тепер вдаються до найбезсоромнішого словоблуддя, щоб довести свою прихильність православ’ю. Та подякувати їм уже за те, що не приховують свого захоплення саме імперським російським православ’ям, в якому через відсутність «залізної завіси» вже і серед єпископату визріває думка про необхідність змін та доцільність приєднання до екуменічного руху. А в ньому комуністам робити нічого.
Ісусові Христу приписують таку пораду для християн: «Остерігайтесь людей, бо вони віддаватимуть вас до судилищ і в синагогах битимуть вас. І поведуть вас до правителів і царів за мене для свідчення перед ними і язичниками» (Мт. 10, 17-18). Неоязичники вважають, що остерігатись необхідно не всіх людей, а тільки підступних. Юдеї язичників переслідували так само, як і християн, через що засвідчувати себе було небезпечно як одним, так і другим. Тому взаємодія змінювалася протидією залежно від зовнішніх обставин з метою охорони належних внутрішніх.
Стосовно своїх відступників від побожного життя християнам радилося: «Якщо згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між собою та ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата свого. Якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного чи двох, щоб вустами двох чи трьох свідків підтвердилося всяке слово. Якщо ж не послухає і їх, скажи церкві. А якщо і церкви не послухає, то хай буде він тобі як язичник». (Мт. 18, 15-17). Взагалі ця порада заслуговує на увагу. Що ж стосується язичників, то вони були нічим не гірше від людей будь-якого походження. Серед язичників, зрозуміло, теж траплялися різні люди, як і серед юдеїв чи християн.
Існує безліч пліток відносно того, як язичники поклонялися ідолам. Однак, що розуміємо під цією назвою? Взагалі й найточніше – це зображення. Об’ємне чи намальоване. У язичників було перше. І тепер у католиків та православних не тільки у храмах, а й вдома є ікони, а біля вівтарів стоїть відоме розп’яття. У звуковому відношенні вони мовчазні. Та не в зоровому. Тому недоречне нагадування-докір, що «коли ви були язичниками, то ходили до безголосих ідолів» (1 Кр. 12, 2). Тепер неоязичники йдуть, точніше – певним чином повертаються до справжньої духовності з вдячністю своїм пращурам-язичникам, які проявляли себе і в сакральному мистецтві.
Одного разу апостол Петро, втихомирюючи християн, сказав: «Бог дав їм (язичникам) свідчення, дарувавши їм Духа святого, як і нам; і не поклав ніякої різниці між нами та ними, вірою очистив серця їх» (Дн. 15, 8-9). А ось факт, що говорить сам за себе: «Віруючі з обрізаних (юдеїв), які прийшли з Петром, здивувалися, що Дар Святого Духу пролився і на язичників» (Дн. 10, 45). Перші християни були впевнені, що «і язичникам дав Бог покаяння в життя» (Дн. 11, 18). То чому вони, а тим більше неоязичники мають бути «поганими» для нинішніх християн?
До Ісуса Христа за допомогою зверталися і язичники (Мр. 7, 26). Значить вони не були вороже налаштовані до християн, а, навпаки, довіряли їм. Язичники самі часто ставали християнами. Тому не випадкове згадування «Миколи Антиохійця, наверненого з язичників» (Дн. 6, 5). Та й взагалі перші християни вижили саме завдяки язичникам. Християни, зрозуміло, раділи цьому і по-своєму пояснили: «Язичники прийняли слово Боже» (Дн. 11, 1).
Однак, як засвідчує історія, християни подібно до всіх інших смертних таки інколи суттєво помилялися. Для прикладу згадаймо таке християнське пророцтво: «Єрусалим буде знехтуваним, поки не закінчиться час язичників» (Лк. 21, 24). Він закінчився давно, якщо не брати до уваги руху неоязичників, а боротьба за Єрусалим триває, але вже між ізраїльтянами і арабами, серед яких ні язичників, ні неоязичників нема. Боротьба за Єрусалим, як і за інші об’єкти чи території, мала, і має не релігійний, а національно-економічний характер. Релігія при цьому використовується як прикриття, що свідчить про недостатній духовний рівень як у політиків, так і керманичів задіяних віросповідань.
Цілком можливо, що мені хтось кине докір: мовляв, ти на свій лад тлумачиш євангельські тексти. Усвідомлюю, що і я не безпомильний.
І знаю, що є «майстри», які готові будь-який текст на догоду комусь всякими викрутасами перетворити з праведного в грішний. Тоді в даному випадку я запитаю по-євангельському: «Якщо ви вітаєте лише братів ваших, що особливого робите? Чи не так само вчиняють і язичники?» (Мт. 5, 47). Особисто переконався, що неоязичники нікому не нав’язують своїх поглядів і з повагою ставляться до людей усіх віросповідань. А прихильники російського православ’я буквально ненавидять вірних Київського патріархату. За таких обставин хто з них чинить по-божому?
Ми пережили не просто безглуздий, а й жорстокий період насильницького насадження войовничого атеїзму. Тому своє завдання неоязичники вбачають у тому, щоб довести помилковість твердження, що «ім’я Боже хулиться у язичників» (Рм. 2, 24). Як засвідчує суспільний розвиток, нікому не слід давати «владу над язичниками» (Од. 2, 26). Вони, як й інші були спроможні на самоврядне життя. Тим більше на це здатні сучасні народи, в тому числі у виборі свого віросповідання, що захищає і право затятих атеїстів на висловлювання своїх думок, але без зухвальства, яке принижує людську гідність.
Прояви насильства і взагалі аморальності як у минулому, так і тепер живляться впливом, висловлюючись по-євангельському, дією «злих духів», які духовність перероджує у розбещеність з відповідними наслідками для стану суспільства. Неоязичники намагаються своєю діяльністю через використання і, навіть, примноження національних надбань показати корисність загальнолюдських цінностей, а не наслідування язичницьких звичок, не сумісних з нинішньою цивілізацією. Однак сьогодні вже не варто захоплюватися тими, хто «заради ім’я його (Ісуса Христа) пішли, нічого не взявши від язичників» (з Ів. 7). Ми, на відміну від них, усе більше віддаляємося від природи, хоч є її невід’ємною частиною. У той же час ніяк не навчимось не тільки оберігати навколишнє середовище, а хоч би далі не псувати його. А язичники часто, буквально живучи у природі, розумно обожнювали її, зберігши для нас природні ресурси, котрі ми необачно винищуємо до тла, на якому може вирости лише пустка. Чи сміттєзвалище.
Воістину варте для світоглядного орієнтування й тепер біблійне закляття: «Хай примножаться скорботи у тих, які линуть до Бога чужого» (Пс. 15, 4). Запозичувати чуже маємо з осторогою, а не як це трапилося з «науковим» комунізмом, щоб не зашкодити власному надбанню, одержаному від рідних предків. Людське суспільство з плином часу змінюється. Через це євангельське твердження про те, що «вже нема юдея, ні язичника…» (Гл. 3, 28) і так далі, не відповідає дійсності. Як і раніше, нині існують не тільки різні етноси, а й люди – зокрема, зі своїми уподобаннями та можливостями. Та вселюдська духовність, означена поняттям «релігія», хоч і з іншим змістом та формами вияву, існуватиме довічно зі спонукою, щоб ніхто й ніде не спекулював-маніпулював своїми уподобаннями чи потребами на шкоду іншим, а кожен окремо і всі разом керувалися елементарною справедливістю. Життя безпроблемним не може бути. У цьому його загадковість і стимул для духовного удосконалення людського суспільства.
Володимир ЛЕЩЕНКО,
історик.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2008 > Тема "Душі криниця"