"Шановна редакціє! Надсилаю вам відповідь на моє звернення до Адміністрації Президента з приводу виселення редакції. Відповідь не потребує коментарів - все, як в "добрі радянські часи". В Адміністрацію я надіслала статтю з "Кримської світлиці", підкреслила, що Президент дав завдання знайти приміщення, прийнятне для редакції. Повідомила, що в Криму видається понад 500 газет російською мовою, а під час передвиборної кампанії взагалі понад 700. Державною ж мовою видається одна-єдина "Кримська світлиця". Поставила перед ними запитання: скільки ще триватиме знущання над газетою та її читачами? Відповіді, що одержала, особливих надій не вселяють. Хоча я не можу уявити, що "Кримська світлиця" перестане існувати. На її сторінках я ще сподіваюся зустрітися з нашими великими сучасниками. Невже б не погодилася дати інтерв'ю газеті Ліна Костенко або подарувати їй кілька віршів? Цікаво було б більше дізнатися і про Ніну Матвієнко, Зою Слободан, інших славних українок та українців". Цього листа надіслала до редакції Валентина Іванівна Цегельникова (на фото - вона разом з дочкою Іриною) - наша читачка упродовж 10 років - всього терміну існування газети. Ось і виникло у нас бажання познайомитися з нею ближче. Це був перший день Масляної, тому зустріли нас в гостинному українському домі млинцями і чаєм. А поговорити було про що, бо мали спільний біль, спільну турботу, які стосувалися долі нашої газети. Хоча Валентина Цегельникова і мешкає в Криму з 1966 року, але душа її залишилася у рідному Конотопі, на рідній українській землі, де поховані батьки, з якою пов'язані найкращі спогади. Так вона виховала і свою доньку Ірину, що поділяє переконання матері. - Особливо дивуюся вчителькам української мови та літератури, які не читають "Кримської світлиці". Вона ж для них справжня знахідка. Скільки треба обійти бібліотек, щоб знайти такі матеріали! Діти мусять рости обізнаними, щоб не склалася їхня доля так, як наша, коли російську літературу та історію знаємо краще за рідні. Ось у вас є рубрика "На допомогу вчителеві". Де ще знайдеш подібну? А нариси з історії... Ми ж повинні знати цих людей. А для нас виявляються ближчими чужинці. Ні, ми, українці, не любимо Україну, - завершила нашу схвильовану розмову Валентина Іванівна. - А без любові ніякої доброї справи не буває. І дійсно, чи багато серед нас, і у першу чергу чиновників найвищого рангу, тих, хто по-справжньому любить свою державу? Аби так, то газета, що з дня свого створення є її форпостом, не опинилася б сьогодні без будь-яких засобів для виживання. Чи, можливо, хтось в такий спосіб випробовує на міцність саму Україну, так би мовити, розвідка боєм?
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
