|
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2003 > Тема "Урок української"
#11 за 14.03.2003
"Земля моя, рідна, пречиста, До тебе вернувся твій син..."
Микола МАЛИЙ, фермер.
Шановна редакціє "Кримської світлиці"! Прочитав статтю С. Лащенка "Магнетизм малої Батьківщини" у "КС" за 6 грудня 2002 року і задумався. Автор порушив дуже актуальну тему пізнання свого краю. Може, декому на перший погляд така думка виглядатиме дивною, адже суспільство вже багато років поспіль б'ється над вирішенням економічних проблем, уряд створює програми боротьби проти бідності. А питання духовності перебувають десь на іншому, дрібнішому плані. Тим часом автор глибиною своєї душі відчув (хоч і не ствердив цього прямо у статті), що головною проблемою України є повернення її громадянам духовності, святого почуття любові до свого краю. Продовжуючи його принцип цитування поетів з різних регіонів України, які признаються у щирій, непідробній любові до рідної місцевості, мушу згадати і творця нової української літератури І. П. Котляревського:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Якби була справжня любов до рідної місцевості у її мешканців, то не бачили б ми розбитих сільських доріг, вищирених вибитими вікнами хат, потрощених та осквернених пам'ятників, обмальованих непристойними написами будинків і зупинок громадського транспорту, запльованих соняшниковим лушпинням тротуарів. Виходить, що не мають тієї любові батьки і відповідно не можуть її прищепити (передати) своїм дітям. Ще в драматичних 1940-х роках О. Довженко у своєму щоденнику зазначив, що українців не вчили любити Батьківщину, а вчили любити абстрактну ідею соціалізму, любити "наймудріших у світі" радянських вождів. Тому вони й зраджували ідею соціалізму, коли побачили, що при німцях можна жити не гірше, ніж в СРСР. А за публічне виявлення любові до своєї землі вже й після війни багатьом доводилося переживати за свою долю. Згадати хоча б В. Сосюру, якого шельмували у 1951 році за вірш "Любіть Україну...".
Тому так мало ентузіастів бачимо тепер, які сповідують ідею любові до малої батьківщини - свого села чи міста. А може, їх просто не хочуть зауважити в колотнечі щоденної боротьби за шматок хліба? Тим часом саме вони непомітною, щоденною працею творять майбутнє України.
Ми часто бачимо на екранах телевізорів, як виглядає Європа. Доглянуті дороги, красиві квітники в громадських місцях, чистота і порядок у всьому. Це результат любові кожного мешканця європейської країни до тієї місцевості, де він живе. А любити можна тільки те, що добре знаєш. В найменшому німецькому містечку вам з гордістю покажуть будинок, де народився або бував хтось з відомих людей. А в нас?..
Тому вважаю, що українські урядовці повинні всіляко сприяти таким людям, як Олександр Крумкач. Він і такі, як він, роблять велетенську справу, яка буде приносити результати протягом десятиліть. "Раз добром нагріте серце вік не охолоне" (Т. Шевченко). Крумкач розігріває, наповнює любов'ю і живим духом людські серця. Ті самі, які совєтська система очищувала від духовності і перетворювала в звичайнісінькі мотори. Як у тій популярній пісні про авіаторів: "...а вместо сердца - пламенный мотор". Повернення здорового духу в немічне, охляле тіло колишнього совєтського кріпака, який був привчений до того, що за нього завжди мали думати партія та керівники, а він тільки виконував доведені зверху розпорядження, неминуче зробить цього кріпака свідомим будівничим Української держави.
Прошу передати Сергієві Лащенку подяку за таку потрібну статтю.
З пошаною - Василь ЛАБА, історик.
м. Львів.
* * *
...Мешкаючи постійно на Поділлі до вісімнадцяти років, я ніби не помічав всього того, що несе в собі древня земля. Вперше відчути енергетику Поділля довелося під час сходження на священну гору Богит (кордон Хмельницької та Тернопільської областей). Зараз на цій території створено природний заповідник "Медобори". Місцеві українці кажуть: "Там Боги мед беруть...". А чи знаєте ви, що майже 50% усіх боїв за українське національне визволення у XVII столітті відбулося на території Поділля? Для когось найріднішим є Крим, для когось - Полісся... Однак, коли одного разу поїзд, везучи мене з Києва, перетнув кордон Житомирщини, потім Вінниччини, коли невеликі западинки в ґрунті почали переростати в яри, що чергувалися з горбами та узвишшями, я відчув якесь дивне полегшення. Серце підказало мені, що я вже вдома, на Поділлі...
Цей момент став для мене своєрідною переоцінкою та усвідомленням магнетизму малої Батьківщини.
Роман-Межимир МИКОЛАЇВ,
аспірант Інституту філософії НАН України, хорунжий Характерного козацтва.
м. Хмельницький.
* * *
- Свої перші записи я почав вести ще наприкінці 30-х років минулого століття. Ще перед війною хотів поїхати до Львова і видати свої записи окремою книжкою. Але тоді не вистачило коштів, а під час Великої Вітчизняної війни ці записи згоріли у вогні...
Як жаль! Адже на початку ХХ століття в активному вжитку односельчан було кілька сотень топонімічних назв! Я довго тримав їх у пам'яті, щоб колись нанести на топонімічну карту назву кожного поля, сінокосу, горбочка, долини, болота, озера, річечки... А тепер я бачу, що традиції, звичаї предків відмирають, а рятувати їх ніхто не збирається...
Андрій НЕЗДЮР (літописець села Постійне Костопільського району Рівненської області).
* * *
- Я майже все життя прожив в Україні, але коли їду на батьківщину своїх предків, то відчуваю, наскільки рідною є Литва! У мене дід ще й досі живе у Друскінінкаї (колись там, до речі, лікувалася Леся Українка), а ось батьків вже немає...
Дід залишається тією пуповиною, що з'єднує мене з рідною землею.
До речі, у Литві є село "Сорок татар", яке заснували вихідці з Криму. Нещодавно бачив передачу про його мешканців. Уявляєте, одна жінка відмовилася переїхати до Вільнюса (там їй пропонували квартиру); для неї нема нічого ріднішого свого села, - в її уяві це шматок рідного Криму...
Як кримські татари, так і литовці важко переносили депортацію. Є у нас таке поняття: "намас". Дослівно це "дім" чи "хутор", тобто всі будівлі, криниця, джерельце, сад, люди... Тобто маленький литовський всесвіт... Позбутися його було справжньою трагедією! Аналогічно важко переносили депортацію латиші та естонці.
Вітаутас ВАЙТЄКАУСКАС, підприємець.
м. Калуш.
* * *
- Під час депортації кримські татари ледь не щодня згадували Крим. Старі розповідали, молоді слухали... І дуже добре уявляли рідний дім, навіть якщо ніколи нам і не жили. Саме спогади про найрідніше, про свою малу Батьківщину, були потужним стимулом для повернення! Саме вони давали силу перетерпіти всі труднощі і приниження, які ми зазнали на початку 90-х...
Рефат ЧУБАРОВ, політик.
* * *
- Я пригадую перший прихід "совітів" у Львові в 1939 році. Мені було тоді 8 років, і моє дитинство на цьому, можна сказати, закінчилося. Коли Червона Армія поверталася, а німці тікали, мої батьки також вирішили, що залишатися немає сенсу. Ми зібрали дві скрині добра і розпрощалися з отчим домом... Але сталося так, що ті дві скрині довелося закопати в Карпатах - вони дуже "зв'язували" нам руки. Там було все найдорожче, і ми довго сподівалися, що колись повернемося в Україну і знайдемо їх. Але тільки в 1990 році і побачив свій рідний Львів, і серце у мене "тьохкало" від радості і хвилювання!
Звичайно, ніяких скринь я вже не знайшов... Але відчув щастя повернення на свою малу Батьківщину.
До речі, американці також дуже сентиментальні. Президент Клінтон, скажімо, походить з бідного штату, а його наречена Гіларі родом із Чикаго. Але він сказав, що не покине свого штату, і вона без вагань поїхала до нього. Це вже потім вони стали столичними жителями...
А ще американці часто проводять "з'їзди" родичів. З'їздяться, наприклад, в умовному місці якісь там "Джонсони" чи "Купери", знайомляться, спілкуються, вирішують деякі бізнесові справи. Такі з'їзди дуже запам'ятовуються дітям. Було б непогано щось подібне проводити в Україні...
Ростислав ХОМ'ЯК, київський кореспондент газети "Свобода", що виходить українською в США з 1893 року.
* * *
- За походженням всі ми з діда-прадіда степовики, запорожці. Але сталося так, що під час голоду 1947 року батько забрав нас на Київщину. Тут, на Таращанщині, голод не так відчувався, адже навколо розкинулися мальовничі ліси, а в них ягоди, гриби, ліщинові горіхи... І риба в ставках була. А коли ми збирали колоски на полях, об'їждчикам було важко нас зловити - ми, хлопчаки, швидко ховалися у якомусь ярочку чи у найближчому лісі. В запорізькому степу нікуди б не заховався...
Але, незважаючи на оцю мальовничість і практичну корисність від місцевого рельєфу, я завжди чомусь скучав за рідним запорозьким степом. Півстоліття не був там! А коли нещодавно побував, то відразу написав оці поетичні рядки:
Невимовно страшно подумать:
Піввіку не був, де родивсь.
Притихла у серці розлука
І щемно в душі, як колись...
Згадалися роки далекі:
Іду в постолах по лужку,
Де мати, журлива лелека,
Лишила свій слід на піску...
І ось я ступаю в Дитинство.
Цей шлях і усе - без дивин.
Земля моя, рідна, пречиста,
До тебе вернувся твій син...
Ніколи не пробачу комуністам, що відібрали у мене мою малу Батьківщину...
Микола МАЛИЙ, фермер.
м. Тараща Київської області.
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2003 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=675
|
МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
